Установлення тоталітарного режиму

 

Створений Радянський Союз, власне кажучи, із самого початку був не федеративною, а унітарною державою. Суверенітет республік був номінальним. Ключові політичні господарські рішення приймалися центральними партійними органами й ставали обов’язковими для всіх партійних організацій, у тому числі республіканських. Національно-те­риторіальні формування мали в основному лише культурно-національну автономію. Проте це було деяким прогресом порівняно з царською Росією. У країні створюються національні школи, театри, газети, широко видається література на мовах народів СРСР, багато народів уперше одержують розроблену вченими писемність.

Формально вся повнота політичної влади в країні належала Радам. Однак Ради так і не набули її. У містах партійні організації позбавляли Ради реальної влади; на селі, де сільські осередки партії були нечисленними, більший, ніж сільські Ради, авторитет мали традиційні орга­ни общинного самоврядування - громади. Стратегія більшовицького партійно-державного керівництва була націлена на те, щоб відступи в економіці компенсувати посиленням своєї політичної монополії й боротьби з усіма політичними опонентами як поза, так і всередині партії. Особливо це вдалося Й. Сталіну.

Сталін (Джугашвілі) Йосип Віссаріонович, ставши в 1922 р. генераль­ним секретарем партії, зумів підбити під свою руку більшість молодих місцевих керівників партійних організацій. Вони були людьми нового часу, що народжувалися в кривавих подіях громадянської війни. Цей час нав’язував свої стереотипи поводження й мислення: військово-команд­ний дух, жорстокість, непримиренність, волюнтаризм, адміністрування й централізацію. Сталін, спираючись на підтримку молодих, зумів усунути з політичної арени представників «старої гвардії»: Л. Д. Троцького, Г. Є. Зинов’єва, Л. Б. Каменєва й у середині 20-х років остаточно сформував свій метод боротьби з опонентами - широке використання цент­ралізованого пропагандистського апарату, а також органів ДПУ. Із цього часу прискорюється процес одержавлення економіки, посилюється контроль держави над політикою, ідеологією й особистим життям громадян, унаслідок чого формується тоталітарне суспільство.

Індустріалізація й колективізація в СРСР

 

До середини 20-х років у СРСР в основному було відновлено промислове й сільськогосподарське виробництво. Однак економіка в цілому залишалася відсталою й не могла бути достатнім підґрунтям для побудови нового суспільства. СРСР залишався країною багатоукладною, аграрною, промисловість давала лише 32,4% всієї продукції, а в основному діяло дрібне, одноосібне сільське господарство - 67,6%. Переважала легка промисловість. Був відсутній ряд найважливіших галузей, що виробляли засоби виробництва. Технічний стан промисловості був низь­ким, устаткування зношеним, що негативно позначалося на продуктивності праці й собівартості продукції. Ще більш відсталим було сільське господарство. Вихід зі становища, що склалося, полягав у докорінній модернізації промисловості й сільського господарства. На модернізацію виробництва підштовхувало й протиборство з капіталістичним світом. Керівництво країни висунуло гасло: «Наздогнати й перегнати». Пар­тійна пропаганда постійно говорила ще й про можливу збройну сутичку з «імперіалізмом».

 

Індустріалізація

 

Політичне керівництво країни вважало, що модернізацію країни варто починати з індустріалізації, створення власної, потужної індустріальної бази. Здійснити плани індустріалізації можна було двома шляхами.

Перший передбачав прискорений, але збалансований розвиток на­родного господарства: оптимального сполучення фондів нагромадження й споживання, темпів зростання важкої й легкої промисловості, сільського господарства. Другий - форсований розвиток важкої промисловості. За цей варіант виступав Й. Сталін і його прибічники. Цей варіант передбачав згортання НЕПу, зміцнення адміністративного контролю міста над селом, ліквідацію ринкових відносин, придушення економічної свободи виробника, жорстке планування. Передбачалося здійснити індустріалізацію за рахунок коштів галузей легкої промисловості й сільського господарства, внутрішніх нагромаджень і коштів трудящих. Після модернізації важкої індустрії передбачалося технічне переозброєння тимчасово «защемленої» легкої промисловості. Індустріалізація, таким чином, перетворювалася на знаряддя перебудови суспільства. Перш за все вона ставила за мету зміну соціальної структури й ліквідацію класу підприємців, зміцнення політичного панування більшовиків.

Модернізація економіки країни проводилася на планових засадах. ВРНГ, головою якого був В. Куйбишев, розробив перший п’ятирічний план розвитку народного господарства у двох варіантах - основному (мінімальний) і оптимальному (максимальному), показники якого були на 20% вище від основного. Другий варіант підтримала більшість у ке­рівних органах країни. План на 1928/29-1932/33 рр. був затверджений на V Всесоюзному з’їзді Рад у травні 1929 р. Головним завданням п’яти­річки було проголошено перетворення країни з аграрної на аграрно-індустріальну.

Виконання першого п’ятирічного плану проходило в складних умовах. Загострилися продовольчі труднощі, низькою була заробітна плата, не вистачало товарів першої необхідності, житла. Основними стимулами виробництва ставали моральні. На підприємствах розгортається соціалістичне змагання. Основним гаслом стає «П’ятирічку- за чотири роки!».

Перший рік п’ятирічки був виконаний, що дало підстави Й. Сталіну і його прибічникам збільшувати планові завдання на наступні роки. У результаті перенапруги сил до кінця п’ятирічки важка промисловість досягла рівня 108% довоєнної. Було побудовано 1500 промислових підприємств. Серед них гіганти промисловості: Дніпрогес, тракторні заводи у Волгограді й Харкові, автомобільні заводи в Москві й Нижньому Новгороді, металургійні комбінати в Магнітогорську й Кузнецьку, «Запоріжсталь» й ін.

На роки другої п’ятирічки (1933­1937 рр.) було поставлене завдання: завершити перехідний період від капіталізму до соціалізму, побудувати матеріально-технічну базу соціалізму. Завдання плану - порівняно з попередньою п’ятирічкою - були більше реалістичними й помірними. Його головне економічне завдання полягало в завершенні реконструкції народного господарства на основі новітньої техніки для всіх його галузей.

 

Головним гаслом п’ятирічки стало: «Кадри вирішують усе!». На підприємствах розгорнувся Стахановський рух. За роки п’ятирічки було побудовано 4,5 тис. великих промислових підприємств. Виникли нові промислові центри й нові галузі промисловості: хімічна, станко-, тракторо- й авіабудівельна. Утричі збільшилась виплавка сталі, у 2,5 рази - виробництво електроенергії. Водночас розвиткові легкої промислово­сті, що виробляла предмети споживання, не приділялося належної уваги. Сюди направляли обмежені фінансові й матеріальні ресурси, тому результати другої п’ятирічки за групою «Б» виявилися значно нижче від запланованих.

Завдання третього п’ятирічного плану (1938­1942) передбачали подальший пріоритетний розвиток важкої промисловості. Головні зусилля були спрямовані на розвиток галузей промисловості, що забезпечують обороноздатність країни. До 1941 року в ці галузі направлялося до 43% загальних капіталовкладень.

У роки третьої п’ятирічки на Уралі, у Сибіру, Середній Азії прискореними темпами розвивалася паливно-енергетична база. Велике значення мало створення «другого Баку»- нового нафтовидобувного району між Волгою й Уралом. Особлива увага зверталася на розвиток металургійної промисловості- основи військового виробництва (Магнітогорський і Нижьотагільський комбінати).

Незважаючи на безперечні успіхи (у 1937 р. СРСР за обсягами виробництва вийшов на друге місце у світі після США), промислове (й особливо технічне) відставання від Заходу не було переборено. Крім того, спостерігалося помітне відставання в галузі технологій і особливо - у випу­ску предметів народного споживання. У галузі економіки продовжувала розвиватися система державного соціалізму - жорсткого планування, розподілу й контролю в усіх сферах господарської діяльності - поси­лювалися командно-адміністративні методи управління.

До кінця 30-х років Радянський Союз перетворився на індустріальну державу. Різко зросла військова міць країни. Однак ці успіхи мали й зворотний бік. Мобілізуючи командним шляхом усі сили на здійснення індустріалізації, держава не могла забезпечити стимулів для внутрішнього розвитку економіки. Навпаки, створена економічна модель ви­явилася важкосприйнятною до досягнень технічного прогресу.

 

Колективізація

 

Промислове зростання супроводжувалося катастрофічним спадом в аграрному секторі. До кінця 20-х років почав виявлятися застій у сільськогосподарському виробництві. Середняцькі господарства із прибуткових перетворювалися на споживчі. Наприкінці 1927 р. - початку 1928 р. вибухнула хлібна криза. До січня 1928 р. держава заготовила зерна на 128 млн. пудів менше, ніж до січня 1927 р. Під загрозою опинилися продовольче постачання міст, плани експорту й імпорту, план індустріалізації. Держава вдалася до надзвичайних заходів в області хлібозаготівель і взяла курс на суцільну колективізацію. Колективізація, за визначенням XV з’їзду ВКП(б) (грудень 1927 р.), повинна була стати основним завданням партії на селі.

 

5 січня 1930 р. була опублікована постанова ЦК ВКП(б) «Про темпи колективізації і про заходи допомоги держави колгоспному будівництву». Постанова виділяла три зони колективізації з різними строками її проведення: 1) основні райони товарного землеробства (Поволжя, Північний Кавказ) - один рік; 2) Україна, Сибір, Урал, Центрально-Чорноземна область - два роки; 3) інші райони країни - три роки. Головним завданням колективізації партія проголосила ліквідацію куркульства як класу.

 

У ході колективізації селянські господарства об’єднувалися в колгос­пи, усуспільнювалися їхні знаряддя праці, худоба й ін. Конфіскувалися землі й майно куркулів. З початку 1930 р. по осінь 1932 р. було виселено з районів суцільної колективізації від 240 до 350 тис. родин куркулів.

У ході колективізації селяни були позбавлені права розпоряджатися результатами своєї праці, навіть утратили право самостійно вирішувати питання про те, де вони хотіли жити й працювати. Злам у соціальних відносинах супроводжувався руйнуванням продуктивних сил, загибеллю мільйонів голів робочої й продуктивної худоби, а головне - руйнуванням людських стосунків і крахом святих ідеалів.

У результаті колективізації валова продукція сільського господар­ства у цілому в 1933 р. скоротилася порівняно з 1928 р. на 23%, у тваринництві спад склав 52%. Результатом упровадження колгоспів і політики «ліквідації куркульства як класу» став масовий голод на Україні, у Казахстані й у низці районів Півдня Росії в 1932­1933 рр. У містах була запроваджена карткова система розподілу продуктів. Фактично після ліквідації приватних землеробських господарств з історичної арени пішов тип російського селянина-общинника, що існував на протязі багатьох століть.

 

Суспільно-політична обстановка в срср в 20­30-х роках

 

Закінчення Громадянської війни відкривало можливості створення в Росії демократичного, цивільного суспільства. У державі продовжували діяти всі партії соціалістичного напряму. Пройшли вибори в Ради, до складу яких крім більшовиків були обрані представники різних партій і безпартійні. Активізували свою роботу профспілки й різні громадські організації, у тому числі національні. Але таке становище не могло влаштувати більшовиків. Суперечки щодо ролі Рад, профспілок, майбутнього державного устрою країни демонстрували нетривкість влади більшовиків. Страх утратити владу змусив більшовиків на початку 20-х років піти на ліквідацію багатопартійності. Меншовицькі й есерівські організації під тиском ДПУ оголосили про саморозпуск. Частина колишніх бундівців, меншовиків, есерів були прийняті до РКП(б).

Розвиток НЕПу видозмінив функції, форми, методи роботи проф­спілок. Вони повернулися до системи добровільного й індивідуального членства. Над ними був установлений контроль з боку партійних органі­зацій. Профспілки почали не стільки захищати інтереси трудящих, скіль­ки перетворилися на «провідників партійної лінії» на виробництві.

Широкого розвитку в роки НЕПу набули добровільні товариства, культурно-просвітницькі, спортивні організації, у яких налічувалося понад 10 млн. членів.

Відбувалися зміни й у партії більшовиків. Якщо на початку 20-х років усередині партії розпалювалися гострі дискусії з багатьох питань життя держави, то в 1924 р., 1926 р. й 1927 р. фракційна діяльність у партії була засуджена, фракціонери Л. Троцький, Г. Зинов’єв, Л. Каменєв були виключені з партії. Утверджувалася одноособова влада Й. Сталіна.

У державі склалася своєрідна ситуація. З одного боку, існували масові громадські організації, населення брало участь у різноманітних мітингах, зібраннях, суботниках і недільниках, днях і тижнях допомоги голодуючим, червоноармійцям, дітям і т. д. З іншого, вся діяльність громадських організацій і рухів жорстко контролювалася партією більшовиків.

 

Масовий террор

 

Й. Сталін до кінця 20-х років фактично мав одноособову владу. Проти своїх опонентів він використав адміністративні методи, обвинувативши їх в антидержавній діяльності. Генеральний секретар ЦК ВКП(б) спирався на підтримку органів безпеки, армії, партійного апарату. Сталіну вдалося знищити залишки внутріпартійної демократії й поступово затвердити свою особисту владу в партії й у країні. 1929 р. став роком остаточної перемоги Сталіна в боротьбі за владу. Цей рік був початком утвердження сталінського тоталітарного режиму в СРСР. Утвердженню сталінського режиму сприяли: монополія державно-бю­рократичної власності; монополія влади однієї партії; перетворення диктатури пролетаріату на диктатуру партії; проникнення бюрократичної системи в усі структури суспільства.

Складність виконання надзадач індустріалізації й колективізації ставили під сумнів правильність курсу, взятого Сталіним. У суспільстві почалися прояви невдоволення владою, відповіддю на які стали репресії. При цьому, як правило, масовим репресіям передували й супроводжували їх ідеологічні кампанії. Вони були покликані пояснити й ви­правдати в очах широких мас арешти й страти.

Першими жертвами репресій стали інженерно-технічні працівники. Улітку 1928 р. відкрився «шахтинський процес» над групою фахівців Донецького басейну. 11 з обвинувачуваних були присуджені до розстрілу, інші до різних строків ув’язнення. У наступному році були проведені процеси «промпартії», «Трудової селянської партії». У березні 1931 р. почалися судові слухання у справі «Союзного бюро меншовиків». Нова хвиля репресій розгорнулася після XVII з’їзду партії (1934 р.), на якому під час виборів ЦК проти Сталіна проголосувало майже 300 чоловік. У відповідь на це 1100 делегатів з 1966 були репресовані. У січні 1935 р. у Москві проходив процес над старими більшовиками. Л. Каменєв, Г. Зинов’єв, Г. Євдокимов, Г. Федоров й інші були обвинувачені в контрреволюційній діяльності й присуджені до різних строків ув’язнення. У ході організованих трьох московських процесів у 1936-1938 рр. понад 50 чоловік, серед них М. Бухарін, А. Риков, К. Раковський, Г. П’ятаков, опинилися на лаві підсудних. Більшість з обвинувачених були розстріляні.

Репресії торкнулися й командних кадрів Червоної армії. Були ре­пресовані М. Н. Тухачевський, І. Е. Якір, І. П. Уборевич, О. І. Єгоров, В. К. Блюхер і багато інших.