Становлення та розвиток українського національно-визвольного руху в Австрійській (Австро-Угорській) імперії в XIX ст.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Становлення та розвиток українського національно-визвольного руху в Австрійській (Австро-Угорській) імперії в XIX ст.



1. Пробудження українського національного руху. Перші речники.Наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ ст. під впливом ідей Французької буржуазної революції та інтенсивного розвитку капіталістичних відносин в Європі на українських землях відбувається пробудження національного життя. Інтелігенція починає вивчати мову, історію, фольклор, звичаї свого народу. Поступово зростає усвідомлення необхідності політичної боротьби за національні права народу на західноукраїнських землях в Австрійській імперії. Самим яскравим прикладом національного відродження стає „Руська трійця”, яка у 1833 – 1836 рр. діяла у Львові. До її складу входили: Маркіян Шашкевич (1811 – 1843 рр.), Іван Вагилевич (1811 – 1866 рр.), Яків Головацький (1814 – 1888 рр.). Усі вони були студентами Львівського університету і духовної семінарії. Вони поставили за мету – сприяти пробудженню української національної свідомості вивчаючи і розвиваючи українську мову і культуру і впроваджуючи їх в усі сфери громадського життя. Вони збирали фольклор по селам, проводили наукові дослідження, займалися публіцистичною та видавничою діяльністью. Їхня діяльність була виключно культурницько-просвітницькою. Вони писали і намагались видавати різні книжки, журнали. Так у 1834 р. готувався альманах „Зоря”. У 1836 р. вони видали літературно-публіцистичний альманах „Русалка Дністрова”, який вийшов у Пешті накладом 1000 примірників, з яких 750 було конфісковано цензурою. Зміст альманаху складали народні пісні, думи, казки, поетичні, публіцистичні, науково-історичні твори , з яких багато на історичну тематику, також про єдність українських земель, про єднання з іншими слов’янськими народами, але головне було видання альманаху українською мовою. В цьому був злочин. Авторів притягли до відповідальності. Під час слідства вони з гідністю захищалися. Це був апогей діяльності „Руської трійці”. Внаслідок переслідування властей організація розпалася. У 1843 р. помер М. Шашкевич, але діяльність „Руської трійці” мала сильний вплив на подальший розвиток національного життя в Західній Україні. Вони були першими речниками, будителями. Особливо активно цю роботу продовжував Яків Головацький

У 1846 р. в Лейпцигу він видав німецькою мовою статтю, де по суті вперше була сформульована і відкрито проголошена соціально-економічна і політична програма українського національно-визвольного руху в Галичині. У 1846 – 1847 рр. у Відні у 2 томах , накладом 1000 примірників, братами Головацькими було видано літературно – публіцистичний альманах „Вінок русинам на обжинок”.

У 1848 р. було видано твір „Слово перестороги” Василя Подолинського (сільського священика), де вперше було заявлено про політичну незалежність, визволення з під іноземної влади, з’єднання всіх українських земель в єдину демократичну республіку , чи самостійну, чи у федерації з іншими вільними словянськими державами.

2. Революційні події 1848 р.Особливо яскраво пробудження національного життя на західноукраїнських землях виявило себе під час революції 1848 р., коли в багатьох країнах Західної Європи (Франція, Німеччина, Австрія, Італія) відбулися буржуазні революції .У березні 1848 р. повстанням у Відні і Будапешті почалася революція в Австрії, що знайшло відгук і на західноукраїнських землях. Щоб стримати революцію і особливо, щоб заспокоїти селян, австрійський уряд пішов на поступки. 17 квітня 1848 р. в Галичині і Буковині була скасована панщина, а 2березня 1853 р.панщина скасовується на Закарпатті. Також проголошуються буржуазно-демократичні свободи.

Уберезні 1848 р.у Львові проводяться демонстрації, утворюються громадсько-політичні організації. 2 травня 1848 р. українські діячі створюють „Головну Руську Раду”, яка виступала за проведення буржуазних реформ і за надання автономії Східній Галичині. Крім українців активізуються й інші політичні сили. 13 квітня 1848 р. польські діячі утворюють „Центральну Народну Раду”, а 23 травня 1848 р. полонізовані українські діячі створюють „Руський Собор”. Редактором його друкованого органу – „Дневника руського” став І. Вагилевич, який тісно співпрацював з поляками. Між українцями та поляками в Галичині визначається протистояння, що використовує австрійська влада, яка діє за принципом – „розподіляй і володарюй”. На початку червня 1848 р. у Празі на Слов’янському конгресі була зроблена невдала спроба примирити українців та поляків.

15 травня 1848 р. у Львові починає видаватися перша українська газета – „Зоря Галицька”. У липні 1848 р. засновується „Галицько-руська матиця” , культурно-освітнє товариство ,по суті видавництво. У жовтні 1848 р. у Львові проводиться з’їзд діячів української культури і науки. На початку 1849 р. у Львівському університеті було засновано кафедру української мови і літератури, яку очолив Яків Головацький. У 1849 р. у Львові почали будувати Народний дім.

У другій половині 1848 р. кілька місяців у Відні працював Рейхстаг ( нижча палата імперського парламенту), в якому представлені були 20 українських депутатів, переважно селяни та інтелігенція. Депутати – селяни виступали за скасування панщини без викупу. Інші депутати вимагали надання Східній Галичині автономії, але не домоглися цього. У грудні 1848 р. імператор розпустив парламент. Зволікання з проведенням реформ призводило до загострення ситуації, до радикалізації настроїв мас. 1 – 3 листопада 1848 р. року у Львові відбулося збройне повстання, за участю робітників і студентів, яке було придушене урядовими військами. У листопаді 1848 р. в Північній Буковині почалося селянське повстання яке очолив Лук’ян Кобилиця. Тривало воно майже 1,5 року. У Прикарпатті в цей час відроджується рух опришків. Проте у 1849 р. революційна хвиля спадає. Революція була придушена. У грудні 1867 р. приймається нова конституція, за якою нова держава стає дуалістичною монархією – Австро – Угорщиною.

3. Москвофіли. Національно – визвольний рух на західноукраїнських землях продовжувався і після придушення революції 1848 р. У 60 – 90-х рр. ХІХ ст. в українському національно – визвольному русі Австро – Угорщини визначалося три суспільно-політичні течії. Москвофільство характеризувалося орієнтацією на Росію, на царат. Це була реакційна течія, яка об’єднала консервативну верхівку українського суспільства. Вона виникла внаслідок розчарування частини українських діячів в результатах революції 1848 р., коли австрійський уряд не виконав того, що обіцяв українцям. Москвофіли орієнтувалися на реакційні сили царської Росії, але були лояльні до австрійського уряду. Їх підтримував російський уряд. У пропаганді москвофілів зазначалось, що „українського народу не існує, є лише єдиний „панруський” народ від Карпат до Камчатки”, заперечувалося існування української мови, як літературної („говірка темних селян”), була вигадана штучна мова – „язичіє” ( суміш російської, української, старословянської і польської), на якій видавали книжки і газети. Москвофільство виникло і як реакція частини українських діячів на колонізаторські заходи австрійської влади по асиміляції краю, але заперечуючи українську мову, не пробуджуючи української національної свідомості, вони об’єктивно сприяли асиміляції (онімечуванню, полонізації, мадяризації), тому це була реакційна течія. Лідерами москвофілів були Д. Зубрицький, В. Дідицький, А. Добрянський та ін. Москвофілам належали у Львові „Галицько-руська матиця”, „Народний дім”, „Ставропігійський інститут”, „Товариство ім. Качковського”, а також періодичні видання: газета „Слово”, журнали ”Галичанин”, „Лада”, „Дом и школа”, „Страхопуд” та ін. На Буковині під впливом москвофілів діяли товариство „Народна рада”, „Общество русских женщин в Буковине”, „Общество русских студентов Карпат”.

4. Народовці. Народовці , як течія, виникли на початку 60-х років ХІХ ст. Це була прогресивна течія, діячі якої виступали за розвиток української мови, за піднесення національної свідомості українців, закликали до боротьби за національні права українського народу. Але національний рух ними спрямовувався переважно в русло культурницько-освітньої діяльності, до того ж досить поміркованої. Але народовці проводили значну культурницьку діяльність ліберального характеру , чим сприяли піднесенню національної свідомості. Народовці видавали газети і журнали „Діло”, „Буковина”, „Правда”, „Мета”, „Нива” та ін., проводили роботу серед учнівської молоді, в гімназіях створювали учнівські громади.

У 1868 р. у Львові вони заснували культурно-освітнє товариство „Просвіта”, яка розгорнула велику роботу, видавала українські книжки, підручники, газети, журнали, влаштовувала театральні вистави, вечори, лекції та ін., організовувала читальні по селам, при яких діяли хори, позичкові каси, крамниці , тобто осередки культури на селі. Наприкінці ХІХ ст. працювали 19 філій „Просвіти” та 816 читалень. Взагалі „Просвіта” багато зробила для культурного розвитку і пробудження українського народу і його національної свідомості . У Північній Буковині з 1869 р. діяла „Руська бесіда” – культурно-освітнє товариство, аналогічне львівській „Просвіті”. У 1873 р. у Львові було засноване „Літературне товариство ім. Шевченка” , яке мало сприяти розвитку української мови і літератури. З 1892 р. на його основі було засноване „Наукове товариство ім. Шевченка”, яке діяло до 1939 р., і по суті наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. виконувало функції Української Академії наук, об’єднуючи українських вчених та митців та сприяючи розвитку української науки та культури. При НТШ діяло три наукові секції: філософічна, історико-філологічна, та математично-природничо-лікарська, а також різні наукові комісії: друкарняна, книгарняна, бібліотечна. За час існування НТШ було видано 155 томів різних записок, збірників та ін.

У 1890 р. лідери народовців ( Ю. Романчук та ін.) уклали угоду з австрійською адміністрацією Галичини, яка дістала назву „нова ера”. Народовці за незначні поступки в культурно-освітній сфері (у Львівському університеті була відкрита кафедра історії України, відкрито кілька українських гімназій та дещо інше) заявили про лояльність і відданість австрійській державі, а саме, що вони будуть діяти лише на основі конституції Австро – Угорщини, визнавали вічність приватної власності, фактично відмовлялися від боротьби за інтереси українських народних мас та відмежовувалися від українців, які проживали за межами Австро – Угорщини. Фактично лідери народовців відмовлялися від ідеї соборності українських земель і увічнювали панування Австрії на західноукраїнських землях.

 

23. Реформи 60 – 70-х рр. ХІХ ст. та особливості соціально-економічного розвитку Наддніпрянської України у пореформений період та на початку ХХ ст.

1. Реформи 60 – 70-х рр. ХІХ ст. Скасування кріпацтва.Поглиблення кризи феодально-кріпосницької системи бачили і правлячі кола Росії. Поразка в Кримській війні (1853 – 1856 рр.) виявила економічну відсталість країни, а посилення антифеодальної боротьби селян загострювало ситуацію. Звідси виходило розуміння потреби реформ, перш за все – відміни кріпацтва, бо воно було стрижнем, на якому трималася вся тодішня будова політичної та економічної системи царської Росії. Кілька років велася підготовка, реформа розроблялася згори – поміщиками, звідси й її результати.

19 лютого 1861 р. було видано царський маніфест про скасування кріпацтва. Селян звільняли від кріпосницької залежності, але власником землі був поміщик. Свій наділ землі селянин повинен був викупити. Протягом двох років між поміщиком і селянами укладалися “уставні грамоти”, в яких визначалися розміри земельних наділів, що підлягали викупу. Але надання дозволу селянам на викуп наділів повністю залежало від бажання поміщиків. До переходу на викуп селяни вважалися “тимчасовозобов’язаними”, тобто під опікою поміщика, і повинні були відбувати панщину чи оброк. Практично селяни залишалися примусово прикріплені. Тимчасовозобов’язаний стан в багатьох місцях тривав до 9 і 20 років. Тільки у 1883 р. всіх селян перевели на обов’язковий викуп.

Значна частина земель залишалася у поміщиків, тобто поміщицьке землеволодіння зберігалося.

Як визначалися розміри наділів селян? За принципом, там, де земля родюча і поміщикам було вигідно вести власне господарство, більшість земель вони намагалися залишати собі, навіть, за рахунок зменшення селянських наділів, що дістало назву – відрізки. В Україні ж землі родючі, тому селяни втратили більше 15 % землі, якою користувалися раніше. 94 % поміщицьких селян отримали наділи менше 5 десятин, тобто менше норми середнього прожиткового рівня. Тим самим, щоб вижити, селяни змушені були орендувати землі у поміщика, йти до нього в економічну кабалу. Тобто поміщики зберігали більшість землі і отримували дешеву робочу силу.

Як визначався розмір викупної суми за селянські наділи? В основу викупної суми було покладено не ринкову вартість землі і доходи від господарства, а розміри загальних грошових податків, які сплачували селяни – кріпаки. Тобто розмір викупної суми визначався за таким розрахунком, щоб ці гроші, будучи покладеними до банку, давали б поміщикові у відсотках такий прибуток, який дорівнював би сумі оброчного податку селянина – кріпака. Для селян це були великі гроші, але, щоб не постраждали інтереси поміщиків, держава виплачувала 80 % викупної суми, селяни ж – 20 %. Тим самим селяни ставали боржниками держави і протягом 40 років повинні були щорічно погашати 6 % викупної суми, це називалося – викупні платежі. Виплачували їх селяни до 1906 р. За цей час виплатили 382 млн. карб., а ринкова вартість цієї землі становила 128 млн. карб. Всього ж по Росії: ринкова вартість становила 648 млн. карб., викупна сума – 867 млн. карб., сплатили ж до 1906 р. – 1540,5 млн. карб. І ще залишалися боржниками. По суті, це був грабунок селянства.

Аграрна реформа 1861 р. була проведена в інтересах поміщиків. При цьому зберігалися пережитки кріпосництва: поміщицьке землеволодіння, відрізки, викупні платежі. Усе це гальмувало розвиток капіталістичних відносин на селі, так само, як і штучна консервація селянської общини.

Проте на Правобережній Україні виявилися особливості в проведенні селянської реформи. Причиною цього було польське повстання 1863 р. Українським селянам були зроблені деякі послаблення. Їх швидко перевели на обов’язковий викуп, збільшили на чверть земельні наділи та зменшили на 20 % викупні платежі.

Це була реформа поміщицьких селян, але в Росії були й інші категорії селянства, щодо кожної проводилася окрема реформа. У 1863 р. – реформа удільних селян, а у 1866 р. – реформа державних селян, які теж викупляли свої наділи.

У 60 – 70 – рр. ХІХ ст. була проведена ціла низка реформ.

У 1864 р. – земська реформа. Земства були органами місцевого самоврядування, які діяли на селі (лікарні, школи, статистика, шляхи та ін., але не політична діяльність). Виборцями були землевласники (поміщики та селянські общини). На Правобережній Україні земства були запроваджені у 1911 р., причиною також було польське повстання 1863 р.

У 1864 р. була проведена судова реформа, за якою суд ставав незалежним від адміністрації, також впроваджувався суд присяжних.

У 1870 р. міська реформа впровадила в містах органи самоврядування – міські думи. Їх функції були такі, що і в земств, але діяли вони в містах.

У 1862 – 1874 рр. проводилася військова реформа. Проводилися й інші реформи (освітня, фінансова та ін.)

Усі ці реформи, незважаючи на половинчастість, були прогресивними, бо відкривали більший простір для розвитку капіталістичних відносин в Росії і в Наддніпрянській Україні. І в наступний, пореформений період (60 – 90 рр. ХІХ ст.), це стало відчутним, особливо в економіці.

2. Протиріччя розвитку сільського господарства. Столипінська аграрна реформа. У сільському господарстві відбувалося подальше зростання продуктивних сил. Так частка України становила 90 % експортної пшениці Росії, а від світового врожаю – 43 % ячменю, 20 % пшениці та 10 % кукурудзи. Визначилася й спеціалізація окремих регіонів: Правобережжя – цукрові буряки, Лівобережжя – картопля, тютюн, Південь – зерно. Капіталістичні відносини на селі розвивалися нерівномірно. На Лівобережжі були найсильніші пережитки кріпосництва. На Півдні ж за рівнем капіталізації розвиток відбувався найбільш інтенсивно. Наслідком капіталізації ставало посилення соціального розшарування селянства. Так, біднота становила 1,5 млн. господарств, середняки – 550 тисяч господарств, а заможні селяни – 450 тисяч господарств. Сільськогосподарських робітників налічувалося 1,8 млн. чоловік.

Залишки кріпосництва стримували розвиток продуктивних сил села, загострювали ситуацію на селі, зумовлювали невирішеність аграрного питання в Росії, одного з найболючіших протиріч в країні на початку ХХ ст., що вело до посилення боротьби селянства. Наслідком цього стала столипінська аграрна реформа, яка була впроваджена 9 листопада 1906 р. царським указом від та законом від 14 червня 1910 р. За реформою зберігалося поміщицьке землеволодіння, а селянам дозволено було виходити з общини зі своїми наділами (у приватній власності) на хутори чи відруби. Селянський банк надавав кредити. Заохочувався переселенський рух до східних регіонів Росії. Метою реформи було створення міцного прошарку заможних селян – власників, які б становили опору царській владі на селі і противагу революції. Об’єктивно столипінська аграрна реформа була прогресивною, бо сприяла розвитку капіталістичних відносин на селі, але запізнілою в часі. Дуже загостреними були протиріччя. Селяни в масі страждали від малоземелля і безземелля. Уповільненим було соціальне розшарування селянства. Проте в Україні, особливо в Південній та Правобережній, столипінська реформа виявилася найбільш успішною. 50 % і 33% всіх селянських господарств в цих регіонах вийшли на хутори та відруби. До Сибіру у 1906 – 1912 рр. переселилося 1 млн. чоловік, але з них повернулося 250 тисяч, що визначило невдачу переселенської політики царату. Протиріччя ж на селі залишалися і загострювалися. Загостреними були національне і робітниче питання. У Росії зберігалася загроза нових революційних потрясінь, що й відбулося у 1917 р. внаслідок кризи, загостреної Першою світовою війною.

3. Індустріальне зростання в останній третині ХІХ – на початку ХХ ст. У промисловості темпи розвитку були високі, хоча численні пережитки кріпосництва різко звужували місткість внутрішнього ринку, а це об’єктивно стримувало розвиток промисловості. Але темпи були високі. Причина цього була в політиці протекціонізму, яку проводив царський уряд. Це була політика підтримки вітчизняного капіталу, яка виявляла себе в охоронних тарифах, казенних замовленнях з гарантованими цінами, у пільгових кредитах з державного банку та в широкому залученні іноземних капіталів. Тобто, це було пряме втручання держави в економіку, особливо в її провідні галузі – залізниці, металургію, машинобудування. У 1865 р. в Україні була побудована перша залізниця – Одеса – Балта (219 верст). Робоча сила була дешева, бо на селі був її надлишок. Надзвичайно сильною була її експлуатація, що забезпечувало капіталістам високі прибутки.

У 70 – 80-ті рр. ХІХ ст. в Наддніпрянській Україні завершився промисловий (технічний) переворот. Донецько-криворізький регіон наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. перетворився в головну вугільно-металургійну базу Росії. Особливо після 1884 р., коли Донбас і Кривбас з’єднала Катерининська залізниця. За 1861 – 1900 рр. – видобуток кам’яного вугілля в Донбасі зріс у 115 разів (з 6 до 691,5 млн пудів), а видобуток залізної руди на Криворіжжі у 158 разів (з 1,4 до 210 млн пудів). За останні 20 років ХІХ століття в Україні (Катеринославська та Херсонська губернії) були побудовані 17 великих металургійних заводів – гігантів. За 60 – 90- ті рр. ХІХ ст. виробництво цукру зросло у 14 разів (з 1,6 до 23 млн пудів), що становило 84 % загальноросійського. У 1887 р. у Києві було створено Цукровий синдикат – перше в Росії монополістичне об’єднання.

Наприкінці ХІХ століття в Україні налічувалося 32 % всіх машинобудівних заводів Росії, які виробляли 16 % загальноросійської продукції машинобудування, але при цьому 70 % загальноросійського виробництва сільськогосподарських машин. У 1900 р. довжина залізниць в Україні становила 8417 км. На початку ХХ ст. в Україні (від загальноросійського) діяло 20,9 % промислових підприємств, вироблялося 20,7 % промислової продукції, що становило 14,5 % загальної вартості всієї продукції. У загальному обсязі продукції народного господарства в Україні частка промисловості становила 48 %, а по Росії – 40 %. У 1913 р. в Україні від загальноросійського видобувалося і вироблялося: залізничної руди – 72,3 %, кам’яного вугілля – 78 %, чавуну – 69 %, сталі – 57 %, прокату – 58%. 450 машинобудівних і металообробних підприємств виробляли 20,2 % загальноросійської продукції, серед них: сільськогосподарських машин більше 50 %, а паровозів – 40 %. Цукру вироблялося 81 %. Тобто українські землі в економіці Росії на початку ХХ ст. займали дуже вагоме місце.

 

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.237.71.247 (0.013 с.)