Особливості суспільно-політичного розвитку УСРР у 20-ті рр. ХХ ст.




ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Особливості суспільно-політичного розвитку УСРР у 20-ті рр. ХХ ст.



1. Суперечності суспільно-політичного становища УСРР на початку 20-х рр.Суспільно-політичне життя УСРР у 20-ті рр. було вкрай суперечливим. В умовах непу лібералізація виявлялася в певній мірі лише в економічній сфері. У сфері політичній неухильно зберігалася монополія Комуністичної партії на владу. Деякий плюралізм думок в ідеологічній сфері перебував під жорстким контролем партійного апарату. При цьому, основні тенденції часів громадянської війни, спрямовані на придушення інакомислення і усунення суперників Компартії за впливи на маси, зберігалися і продовжувалися. Особливо жорстоко переслідувалися політичні опоненти Комуністичної партії. У травні 1921 р. в Україні відбувся гучний судовий процес над керівниками УПСР, а у 1922 р. процес над меншовицьким “Південним центром”. Діяльність же єдиної легальної опозиційної партії в УСРР УКП всіляко обмежувалася, і більш того, під тиском КП(б)У у березні 1925 р. УКП заявила про саморозпуск.

Жорстоко придушувався в Україні і селянський повстанський рух, який набув нової сили з кінця 1920 – весною 1921 рр., в умовах глибокої політичної кризи. Проте на кінець 1921 р. повстанський рух в Україні практично було придушено, в значній мірі завдяки голоду. У вересні 1921 р. було розгромлено махновський рух.

Жорстокими, репресивними заходами більшовикам вдалося утримати владу, а позитивні зрушення непу стабілізували ситуацію. У 20-ті роки спостерігалося деяке послаблення тоталітарного характеру більшовицького режиму, окрім сили, застосовували і більш гнучкі методи. Так у боротьби із впливом церкви і релігії на маси Компартія підтримала Українську автокефальну православну церкву, яка існувала у 1921 – 1930 рр., з метою внести розкол в православну церкву в Україні, але у середині 20-х рр. і проти УАПЦ почалися репресії.

2. Утворення СРСР.На початку 20-х рр. особливої актуальності набуло питання про визначення державного статусу радянських республік, їх взаємовідносини, особливо із центром. Формально УСРР була юридично незалежною державою, а її відносини з іншими радянськими республіками були побудовані на основі різних договорів і угод, що характеризувалося як договірна федерація. Так 1 червня 1919 р. було укладено військово-політичний союз радянських республік, а наприкінці 1920 р. між УСРР і РСФРР було підписано двосторонній договір, який закріпив вже оформлені відносини. Але державний суверенітет УСРР був дуже вузький, бо спільне політичне керівництво здійснювала РКП(б). Тому між центральними відомствами РСФРР і Україною нерідко виникали суперечності, існувала напруженість. Центр нерідко нехтував суверенними правами України, що викликало протести з боку частини керівництва України. Щоб подолати ці недоліки, з ініціативи України почалися переговори між партійно-державним керівництвом України і Росії.

Влітку 1922 р. працювала комісія ЦК РКП(б) на чолі із Сталіним (нарком по справах національностей). 23 – 24 вересня 1922 р. було затверджено розроблений нею проект, який дістав назву – план “автономізації”. За цим проектом всі радянські республіки входили до складу РСФРР на правах автономії, а центру надавалися великі повноваження. Керівництво УСРР сприйняло цей план неоднозначно. Х. Раковський (у 1919 – 1923 рр. голова РНК УСРР) рішуче виступив проти плану “автономізації”, а Д. Мануїльський (у 1921 – 1923 рр. перший секретар ЦК КП(б)У) підтримав цей план. В.І. Ленін виступив проти плану “автономізації”, запропонувавши, щоб усі радянські республіки на рівних увійшли до союзної держави, де б суверенітет було виважено розподілено між центром і республіками.

10 грудня 1922 р. у Харкові VII Всеукраїнський з`їзд Рад схвалив рішення про створення СРСР. 30 грудня 1922 р. у Москві I Всесоюзний з`їзд Рад проголосив утворення СРСР, формально за ленінським планом, а фактично був реалізований сталінський план “автономізації”.

3. Політика українізації та її протиріччя.На початку 20-х рр. особливої актуальності набули і питання національної політики, що конче потрібно було Комуністичній партії для зміцнення її влади в національних регіонах. У 1923 р. ХІІ з`їзд РКП(б) у сфері міжнаціональних відносин проголосив політику “коренізації”, яка в Україні дістала назву “українізації”. Політика українізації передбачала: виховання кадрів з представників корінної національності в дусі відданості комуністичній ідеології, впровадження в роботу апарату управління мови корінної національності, розширення мережі навчальних закладів із навчанням рідною мовою, а також розвиток національної культури. Але справжня сутність українізації була в тому, щоб закріпити владу Компартії в Україні і перебудувати ідеологічну сферу на засадах комуністичної ідеології.

Тому ставлення до українізації, особливо з боку членів КП(б)У, де українці становили 25 %, було неоднозначним. Сильним виявився і опір українізації. У 1923 р. секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь виступив із “теорією” про боротьбу двох культур в Україні. Двозначною була і позиція Л. Кагановича, який у 1925 – 1928 рр. був генеральним секретарем ЦК КП(б)У. Але частина українських комуністів з ентузіазмом підтримала курс на українізацію.

Керівництво і практичне проведення українізації в значній мірі здійснював наркомат освіти УСРР, а його в 20-ті – на початку 30-х рр. очолювали переконані прихильники українізації, у 1924 – 1927 рр. – О. Шумський, у 1927 – 1933 рр. – М. Скрипник. Особливо рішуче діяв Шумський, який у 1926 р. звернувся з листом до Сталіна, вимагаючи прибрати Кагановича з України і замінити його Чубарем. У відповідь Каганович звинуватив Шумського в націоналізмі. Кампанія критики Шумського скоро перейшла у відверте цькування. Шумського зняли з посади наркома і вислали за межі України. Так з'явився “шумськизм”.

Одне із звинувачень Шумському було в тому, що він підтримав “національний ухил” М. Хвильового. Саме Хвильовий започаткував літературну дискусію у 1925 – 1927 рр., в якій йшлося про шляхи розвитку української літератури, про необхідність широкого використання досягнень європейського мистецтва, а не тільки однобічно орієнтуватися на російську культуру. Тому було висунуте гасло: “Геть від Москви! Дайош Європу!” У 1926 – 1927 рр. М. Хвильового звинуватили в націоналізмі, ворожості до офіційного курсу партії. Так з'явилася “хвильовизм”.

На початку 1928 р. в журналі “Більшовик України” з’явилася стаття М. Волобуєва, в якій була піддана критиці економічна політика ВКП(б) в Україні і доводилося, спираючись на факти, що Україна залишається, як і раніше, економічною колонією Росії, що українська економіка може розвиватися самостійно. Погляди Волобуєва також були засуджені. Так з'явилася “волобуєвщина”.

Проте, незважаючи на всі суперечності, українізація приносила вагомі здобутки. Відбувалася посилена українізація партії і державного апарату. Якщо в КП(б)У українців було у 1922 р. – 23 %, то у 1933 р. вже близько 60 %. У ЦК КП(б)У українців було у 1924 р. – 16 % , у 1930 р. – 43 % . У 1929 р. в УСРР діяло з українською мовою навчання: 80 % шкіл, більше 60 % технікумів, 30 % інститутів. Періодичні україномовні видання у 1922 р. становили не більше 10, у 1933 р. з 426 видань україномовних було 373.

Складовою українізації став розвиток культури і мови представників інших народів, які проживали в Україні. У 1925 р. в УСРР з 28 млн. населення українці становили 22 млн., а інші – 6 млн. Було відкрито сотні шкіл з національними мовами навчання, десятки національних театрів, періодичних видань. В місцях компактного проживання національних груп неукраїнського населення було створено 12 національних районів і 538 сільських рад (болгарських, грецьких, єврейських, німецьких, польських та інших).

Взагалі здобутки українізації були дуже вагомі. Особливого розвитку дістала українська культура, література, мистецтво, які в 20-ті рр. пережили справжнє відродження і розквіт. Видавалися десятки альманахів, збірників, журналів. Існували десятки літературно-художніх об`єднань: “Гарт”, “Плуг”, “Ланка”, “Молодняк”, “Авангард”, ВАПЛІТЕ та ін. Діяли О. Досвітній, М. Драй-Хмара, М. Зеров, Г. Косинка, М. Куліш, М. Рильский, В. Сосюра, Г. Тичина, М. Хвильовий та інші. У ці ж роки діяв театр Леся Курбаса “Березіль”, уславився кінематограф О. Довженка (фільми “Арсенал”, “Звенигора” та інші). Тобто українізація не піддається однозначному оцінюванню, проте вже на початку 30-х рр. починається процес її згортання, а на кінець 30-х рр. фактично вона ліквідовується.

 





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.239.242.55 (0.007 с.)