ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Суперечності суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку України на сучасному етапі (2005 – 2009 рр.)



1. Суспільно-політичне життя України в умовах реформованої політичної системи.З обранням нового Президента відбулися зміни в системі органів державного управління. 27 січня 2005 р. Указом глави держави замість Адміністрації Президента України було створено Секретаріат. Проте механізм взаємодії між ним та урядовим апаратом відпрацьовано не було, що у подальшому призводило до напруги у взаєминах Президента та Прем’єр-міністра. 8 лютого 2005 р. Указом Президента “Про деякі питання організації діяльності Ради національної безпеки і оборони України” секретар РНБОУ, яким на той час був П. Порошенко, наділявся правами, які, згідно з Конституцією та чинним законодавством, належали до виключних повноважень Президента України як голови цього органу. Розширення прав секретаря РНБОУ провокували суперечності між ним та Прем’єр-міністром, що стало ще одним чинником напруги між суб’єктами державного управління.

4 лютого 2005 р. на засіданні Верховної Ради більшістю народних депутатів главою уряду була призначена Ю. Тимошенко. Президент України за її поданням призначив двадцятьох урядовців, а також публічно підписав укази на керівників виконавчої влади обласного рівня, кандидатури яких визначалися за так званим квотним принципом делегування від пропрезидентських політичних сил. Усього упродовж двох перших місяців по всій вертикалі виконавчої влади включно з районною її ланкою було заново призначено 18 тисяч урядовців, хоча не всі ці кандидатури виявилися вдалим вибором.

Восени 2005 р. суспільно-політична ситуація в країні загострилася. 2 вересня 2005 р. пішов у відставку керівник президентського Секретаріату держсекретар О. Зінченко, звинувативши при цьому секретаря РНБОУ П. Порошенка, першого помічника Президента України О. Третьякова та лідера парламентської фракції “Наша Україна” М. Мартиненка у корупції та використанні влади в корисливих цілях. 7 вересня 2005 р. подав у відставку віце-прем’єр-міністр з гуманітарних і соціальних питань М. Томенко, заявивши при цьому що “оточення Президента” працює на власний бізнес і проти уряду Ю. Тимошенко. 8 вересня 2005 р. В. Ющенко Указом припинив повноваження Прем’єр-міністра Ю. Тимошенко та прийняв відставку секретаря РНБОУ П. Порошенка. Призначення Верховною Радою нового Прем’єр-міністра Ю. Єханурова стало можливим у результаті тривалих консультацій і компромісів, закріплених у “Декларації єднання та співпраці заради майбутнього України”, яку підписали Президент України В. Ющенко, Голова Верховної Ради В. Литвин, в. о. Прем’єр-міністра Ю. Єхануров та уповноважені парламентських груп і фракцій. Тоді ж Ю. Єхануровим, В. Януковичем та В. Ющенком було підписано “Меморандум про взаєморозуміння між владою й опозицією”. Президент також переглянув структуру свого Секретаріату, скоротивши й реформувавши його штат. Новим керівником Секретаріату було призначено О. Рибачука. Президентом були звужені й повноваження Секретаря РНБОУ, посаду якого обійняв А. Кінах.

На початку 2006 р. більшість Верховної Ради проголосувала за відставку уряду Ю. Єханурова. Спричинило до цього загострення стосунків між Україною та Росією з приводу ціни за імпортований Україні газ та ціни за транзит через її територію російського газу до Європи. Відставка уряду призвела до патової політичної та правової ситуації. За новою редакцією Конституції України, новий уряд після відставки попереднього впродовж 60 днів повинна була сформувати у Верховній Раді парламентська коаліція. Але діючий на той час парламент четвертого скликання сформувати новий уряд не мав правових підстав, тому що парламентська коаліція могла бути створена тільки Верховною Радою, обраною на виборах 26 березня 2006 р. Президент України з 1 січня 2006 р. втратив повноваження призначати Прем’єр-міністра України (за згодою парламенту) та членів уряду. Правом розпустити Верховну Раду у разі, якщо вона упродовж шестидесяти днів після відставки уряду не сформує новий склад Кабміну, Президент не мав законної можливості скористатися, бо Конституція забороняла це робити в період останніх шести місяців строку повноважень Верховної Ради України. Правовий вихід з цієї ситуації міг би знайти Конституційний Суд України, але його склад був недосформований, а народні депутати з політичних міркувань блокували обрання нових його членів. Усі ці обставини дозволили уряду Ю. Єханурова пропрацювати до серпня 2006 р.

Упродовж цього часу суспільно-політична ситуація в країні залишалася напруженою. 26 березня 2006 р. відбулися чергові вибори до Верховної Ради України. Уперше в Україні депутати всіх рівнів обиралися винятково за списками кандидатів від політичних партій і виборчих блоків партій. Трьохвідсотковий бар’єр подолали тільки п’ять (із 45) політичних сил. Найбільше голосів (32,14 %) здобула Партія регіонів, отримавши 186 депутатських місць у Верховній Раді України. Політичні сили, які раніше входили до помаранчевого табору разом набрали 41,93 % голосів , отримавши 243 депутатські мандати. “Наша Україна” отримала 13,95 % голосів, Блок Юлії Тимошенко – 22,29 %, Соціалістична партія України – 5,69 %. За Комуністичну партію України проголосували 3,67 % виборців.

За результатами виборів ні одна з названих політичних сил не отримала одноосібно більше половини мандатів, тому для формування уряду треба було створити коаліцію. Партія регіонів, заявивши, що вона готова формувати коаліційну більшість та уряд, запросила усі парламентські політичні сили до переговорів. Пропрезидентські політичні сили, маючи разом більше половини мандатів, почали переговори про створення правлячої коаліції, однак згоди не досягли. Зашкодили цьому кадрові питання. Частина діячів НСНУ не хотіли бачити Ю. Тимошенко на посаді Прем’єр-міністра, а СПУ та БЮТ були проти кандидатури П. Порошенка на посаді голови парламенту. Розв’язання цих питань затягувалося. Партія регіонів під цим приводом дев’ять діб блокувала залу засідань парламенту. Верховна Рада України відновила свою роботу 6 липня 2006 р. Події цього дня, коли більшість фракції соціалістів вирішили не підтримувати обрання П. Порошенка на посаду голови парламенту, означали розпад пропрезидентської коаліції. Уночі 6 липня Головою Верховної Ради України був обраний О. Мороз, підтриманий 238 депутатами від фракцій СПУ, КПУ та Партії регіонів. Нова коаліція, яка утворилася, дістала назву “антикризова”.

11 липня 2006 р. антикризова коаліція повідомила Президента України про готовність внести кандидатуру В. Януковича до парламенту на призначення Прем’єр-міністром України. Ситуація ускладнювалася тим, що 25 липня минав шестидесятиденний термін від дня складання попереднім урядом повноважень перед новообраним парламентом. А це надавало право Президенту розпустити парламент у разі неутворення до зазначеного часу нового Кабінету Міністрів. З 27 липня по 3 серпня проводилися політичні консультації Президента України з представниками всіх парламентських фракцій. Результатом цієї роботи стало підписання Президентом В. Ющенком, Прем’єр-міністром Ю Єхануровим, Головою Верховної Ради О. Морозом та лідерами фракцій “Нашої України”, СПУ та Партії регіонів Універсалу національної єдності. Лідер КПУ П. Симоненко підписав цей документ із застереженнями, а Ю. Тимошенко відмовилася його підписувати. 4 серпня 2006 р. за подану В. Ющенко у парламент на призначення Прем’єр-міністром кандидатуру В. Януковича проголосували 273 народні депутати. Також було затверджено новий склад Кабінету Міністрів, до якого увійшли й представники опозиції.

Утворення коаліційного уряду не призвело до повної стабілізації політичної ситуації в країні. Між Президентом та його Секретаріатом і Прем’єр-міністром та урядом постійно виникали правові колізії. Однією з причин цього була недостатня нормативно-правова формалізація передбаченої Конституцією процедури контрасігнації або попереднього скріплення указів глави держави підписами глави уряду і міністра, відповідального за акт та його виконання. Були й інші причини. Головне полягало в невизначеності механізмів реалізації повноважень у владному трикутнику Президент – Парламент – Уряд, коли кожна з його сторін намагалася реалізувати й усталити власну першість. Для подолання такого становища наприкінці жовтня 2006 р. Президент уніс до парламенту як невідкладний законопроект “Про Кабінет Міністрів та центральні органи виконавчої влади”. Уряд запропонував Верховній Раді власний проект закону “Про Кабінет Міністрів України”, який і отримав підтримку коаліційної більшості. 11 січня 2007 р. Президент заветував цей законопроект, але наступного дня парламент подолав це вето голосами 366 депутатів від коаліції, БЮТ та позафракційних. Повторне ветування Президентом цього закону пояснювалося його відмінністю від попередньої редакції, ухваленої 21 грудня 2006 р. Незважаючи на повторне вето Президента, названий закон було введено в дію після оприлюднення 2 лютого 2007 р. за підписом Голови Верховної Ради України. У відповідь Президент звернувся до Конституційного Суду з клопотанням визнати закон повністю неконституційним.

Ці події мали продовження. 5 лютого 2007 р. керівники фракції “Нашої України” та БЮТ підписали заяву про спільну опозиційну діяльність, а 24 лютого ними була підписана Угода про об’єднану опозицію. 12 березня в Секретаріаті Президента за участю глави держави відбулося спільне засідання парламентських фракцій “Наша Україна” і БЮТ, на якому була ухвалена заява з викладом сімнадцяти вимог до антикризової коаліції. В. Янукович відразу заявив про готовність розглянути вимоги опозиції та дійти порозуміння, але досягти цього не вдалося і 13 березня фракції “Наша Україна” і БЮТ у повному складі залишили сесійну залу Верховної Ради. 14 березня відбулася зустріч Президента, Голови Верховної Ради та Прем’єр-міністра, на якій обговорили ситуацію, що склалася. Подальші дії засвідчили про настання в Україні політичної кризи.

Декілька “нашоукраїнських” депутатів вирішили приєднатися до коаліції, а Голова Верховної Ради О. Мороз та глава уряду В. Янукович заявили про намір створити парламентську більшість у складі більше 300 осіб. Також було заявлено, що Антикризова коаліція трансформується в Коаліцію національної єдності. 28 березня В. Ющенко звернувся з листом до Верховної Ради України з вимогою припинити практику ігнорування конституційних положень при формуванні коаліції депутатських фракцій. 31 березня на Майдані Незалежності опозиція провела мітинг “Геть зРаду”. В ухваленій резолюції-зверненні до Президента України містилася вимога негайно розпустити парламент. 2 квітня В. Ющенко провів політичні консультації з керівництвом Верховної Ради – головою, його заступниками та головами депутатських фракцій. Президент заявив, що парламентська криза спричинила в Україні політичну кризу, а призвели до цього неконституційний порядок формування коаліції депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів, та поширення практики прийняття законів, що не відповідають Конституції, зокрема, закону про Кабінет Міністрів. Представники парламентської більшості на консультаціях фактично відкинули претензії Президента. Увечері 2 квітня В. Ющенко підписав Указ “Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України”, в якому позачергові вибори до парламенту призначалися на 27 травня 2007 р. Подальші події відбувалися стрімко й бурхливо.

Верховна Рада України заперечила ці дії Президента, ухваливши Звернення до Українського народу та низку постанов. Уряд власною постановою зобов’язався виконувати ухвалені акти парламенту. Президент цю постанову зупинив своїм Указом та оскаржив її у Конституційному Суді України. У відповідь 53 народних депутати внесли до КСУ подання перевірити Указ глави держави на відповідність Конституції. Надалі Конституційний Суд України перетворився на своєрідне “поле битви” між обома сторонами. За таких обставин Президент визнав свій Указ від 2 квітня 2007 р. таким, що втратив чинність, а 26 квітня підписав новий Указ, яким вибори призначалися на 24 червня. Але протистояння тривало. Фактично блокувалася робота ЦВК з підготовки виборів. Генеральна Прокуратура України не могла належним чином виконувати свої функції. Ситуація загострювалася. Політичний конфлікт загрожував перерости в силовий. Для нормалізації ситуації активно проводилися консультації вищого керівництва країни. 27 травня Президент, Голова Верховної Ради і Прем’єр-міністр у спільній заяві визначили невідкладні заходи, спрямовані на розв’язання політичної кризи шляхом проведення позачергових виборів до парламенту. 3 червня 2007 р. керівництвом БЮТ та “Нашої України” було ухвалено рішення про дострокове припинення повноважень народних депутатів, обраних від цих виборчих блоків. Станом на 14 червня повноваження склали 152 народних депутати від опозиції. 5 червня новим Указом Президента позачергові вибори були призначені на 30 вересня 2007 р.

За результатами виборів до Верховної Ради України, які відбулися 30 вересня 2007 р., з 20 політичних партій та блоків трьохвідсотковий бар’єр подолали 5 партійно-політичних сил: Партія регіонів (34,37 % голосів і 175 місць), Блок Юлії Тимошенко (30,71 % голосів і 156 місць), Блок Наша Україна – Народна Самооборона (14,15 % голосів і 72 місця), Комуністична партія України (5,39 % голосів і 27 місць) і Блок Литвина (3,96 % голосів і 20 місць). 4 грудня 2007 р. головою Верховної Ради України 227 голосами від НУНС і БЮТ було обрано А. Яценюка, якому на той час було 33 роки. 18 грудня 2007 р. 226 голосами народних депутатів на посаді голови Кабінету Міністрів України була затверджена Ю. Тимошенко. Проте нова конфігурація партійно-політичних сил в країні не сприяла достатній стабілізації її суспільно-політичного становищ.

Уже взимку-навесні 2008 р. в України визначилася нова політична криза, яка фактично склалася з двох криз. Перша з них почалася з того, що 18 січня 2008 р. під час візиту до штаб-квартири НАТО у Брюсселі Міністр закордонних справ України В. Огризко передав генеральному секретареві НАТО Яапу де Хооп Схефферу листа, підписаного Президентом України В. Ющенком, Прем’єр-міністром Ю. Тимошенко и спікером Верховної Ради А. Яценюком про прагнення приєднатися до Плану дій відносно членства в НАТО на саміті в Бухаресті у квітні 2008 р. Про це в Україні дізналися від американського сенатора Р. Лугара, який прибув у нашу країну з візитом. Фракції КПУ і Партії регіонів заявили протест проти цього. У результаті 25 січня 2008 р. парламент не зміг провести останнє пленарне засідання перед закриттям першої сесії Верховної Ради VI скликання з-за блокування зали і президії Верховної Ради Партією регіонів. Парламент, робота якого була паралізована на два місяці, почав функціонувати тільки на початку березня 2008 р., після того як було прийнято варіант Партії регіонів постанови відносно НАТО. У цій постанові зазначалося, що рішення про вступ України до НАТО приймається за результатами референдуму, який можу бути проведений за народною ініціативою.

Друга політична криза 2008 р. почалася восени, приводом до цього стало обговорення у Верховній Раді збройного конфлікту між Росією та Грузією у серпні 2008 р. Президент України при цьому проводив курс підтримки Грузії і сильної критики Росії, що поділялося не всіма українськими політиками. У цей же час у Верховній Раді бютівцями разом із “регіоналами” голосувалися законопроекти, які перерозподіляли владні повноваження за рахунок зниження президентських повноважень, а також створювали правові підстави для процедури імпічмент у Президента, прийняті більше ніж 300 голосами. Фракція НУНС виступила категорично проти таких дій і прийняла рішення про вихід із коаліції. 16 вересня 2008 р. спікер парламенту А. Яценюк на пленарному засіданні офіційно заявив про розформування демократичної коаліції. 17 вересня А. Яценюк заявив про складання повноважень голови Верховної Ради України у зв’язку з припиненням існування правлячої коаліції. У середині листопада 2008 р. Верховна Рада 233 голосами прийняла відставку А. Яценюка. Пізніше новим головою Верховної Ради України було обрано В. Литвина.

8 жовтня 2008 р. у телезверненні до народу України В. Ющенко оголосив про розпуск Верховної Ради і призначення позачергових виборів на 7 грудня 2008 р. Указ Президента про це з’явився 9 жовтня і відразу породив навколо себе низку правових колізій. 10 жовтня Окружний адміністративний суд Києва призупинив дію Указу Президента України про дострокове припинення повноважень Верховної Ради і призначення позачергових виборів. У відповідь В. Ющенко своїм Указом звільнив суддю окружного суду Келеберду. 11 жовтня Центральна виборча комісія України оголосила про виконання постанови суду про заборону організації позачергових виборів. 13 жовтня В. Ющенко ліквідував окружний суд Києва, який відмінив його Указ і створив замість нього Центральний окружний адміністративний суд міста Києва та Лівобережний окружний адміністративний суд міста Києва.

Економічна криза наприкінці 2008 р. посилила протистояння політичних сил в країні. 14 грудня з різкою критикою влади в прямому ефірі українського “5 каналу” виступив лідер Партії регіонів В. Янукович. 19 грудня Прем’єр-міністр Ю. Тимошенко вимагала відставки Президента В. Ющенка і глави Нацбанку України В. Стельмаха, поклавши на них відповідальність за послаблення курсу гривні. У цей же день В. Ющенко і В. Стельмах виступили із звинуваченнями на адресу Ю. Тимошенко. В. Ющенко було заявлено, що Ю. Тимошенко протиставила себе нації і державі. 20 грудня спікер Верховної Ради В. Литвин заявив, що криза ставить під загрозу державність країни.

Протягом першої половини 2009 р. протистояння політичних сил країни тривало, ускладнюючись очікуванням президентської виборчої кампанії. 7 червня 2009 р. лідер БЮТ Ю. Тимошенко після початку коаліційних переговорів з Партією регіонів по внесенню змін до Конституції звинуватила В. Януковича в їх зриві. 15 червня В. Ющенко звинуватив Кабмін на чолі з Ю. Тимошенко у безпрецедентному невиконанні державних програм, вказавши на фактичну відсутність бюджетного фінансування важливих програм соціально-економічного і культурного розвитку.

У липні 2009 р. чергові вибори Президента України були призначені на 17 січня 2010 р. Влітку 2009 р. передвиборча президентська кампанія фактично стартувала.

2. Протиріччя соціально-економічного розвитку.Суспільно-політичне життя країни ускладнювалося протиріччями у сфері соціально-економічній. Нова влада отримала у спадок цілу низку соціальних негараздів, серед яких – бідність більшості громадян, високий рівень безробіття, низькі заробітні плати, особливо в бюджетній сфері, мізерні пенсії, величезне майнове розшарування. Тому Президент України та уряди Ю. Тимошенко та Ю. Єханурова змушені були реалізовувати таку модель економічної політики, в якій високі темпи зростання доходів населення поєднувалися із забезпеченням макроекономічної стабільності та економічним піднесенням. Ця модель мала ризики, оскільки прискорений соціальний розвиток треба було забезпечувати при одночасній мінімізації інфляційних загроз і стимулювання економічного поступу. Для здійснення такої політики потрібно було збільшити бюджетні надходження на вирішення завдань соціальної політики. Задля цього влада вжила низку заходів з наведення порядку в використанні державної власності, детінізації економічної діяльності, протидії вивезенню капіталів за кордон і відмиванню коштів через офшори, ліквідації необґрунтованих податкових пільг, припинення контрабанди, ліквідації пільг для вільних економічних зон. Наслідком такої політики стало зростання в 2005 р. у 1,5 раза доходів державного бюджету , а особливо його соціальних статей. Влітку – восени 2005 р. уперше за роки незалежності кінцеві споживчі витрати в розрахунку на одну особу перевищили прожитковий мінімум. Збільшення доходів громадян активізувало споживчий попит. Структура останнього змінилася на користь товарів тривалого користування і вищої якості, Але вітчизняне виробництво виявилося не готовим задовольнити цей попит. Для стримування зростання цін та інфляції уряд Ю. Тимошенко вжив низку заходів.

Серед реприватизаційних проектів, який вдалося реалізувати новій владі, було скасування вчиненого раніше продажу комбінату “Криворіжсталь” бізнес-структурам, контрольованим Р. Ахметовим та В. Пінчуком. Цей об’єкт був повторно приватизований та в результаті нового продажу на відкритому конкурсі перейшов у власність фінансово-промислової групи Mittal Steel Germany GMBH.

Восени-взимку 2005 – 2006 рр. загострилися стосунки між Україною та Росією з приводу ціни за імпортований нашою країною газ і ціни за транзит через її територію російського газу до Європи. Існуючими угодами встановлювалося, що всі ці питання будуть уточнюватися на основі щорічних Міжурядових протоколів на відповідний рік. Але на 2006 р. з невідомих причин такого протоколу укладено не було, що поставило під сумнів попередню ціну на газ – 50 дол. за тисячу ку бометрів. Усі ці питання вирішувала Національна акціонерна кампанія “Нафтогаз України”, голова якої – О. Івченко підпорядковувався безпосередньо Президентові України. На переговорах з Росією з газових питань О. Івченко висловився за лібералізацію цін на поставки і послуги транзиту російського газу та їх обрахування відповідно до формули узгоджених на основі принципів європейської Енергетичної хартії. Російська сторона запропонувала Україні з 1 січня 2006 р. підвищити ціну на газ до 160 дол. за тисячу кубометрів, а в середині грудня 2005 р. – до 220 – 230 дол. Також російська сторона як основу для компромісу з Києвом називала одержання частки в магістральних газопроводах України. Пропозиції української сторони не були прийняті. Керівник “Газпрому” О. Міллер заявив, що у разі не підписання до Нового року Україною контракту на закупівлю газу на російських умовах, 1 січня 2006 р. о 10 год. ранку за московським часом буде повністю припинено постачання газу споживачам України з території Росії. Конфлікт було розв’язано підписанням у ніч з 3 на 4 січня 2006 р. у Москві “Газпромом”, “Нафтогазом України” та швейцарською компанією “Росукренерго” трьохсторонньої Угоди про врегулювання відносин у газовій сфері, за якою зросли тарифи на газ для України, а саме газопостачання мало здійснюватися компанією “Росукренерго”. У наступні роки повторення подібних конфліктів ставало нормою в українсько-російських стосунках. Неоднозначність ухвалених рішень стало приводом для опозиції домогтися відставки уряду Ю. Єханурова.

Упродовж першої половини 2006 р. уряд Ю. Єханурова (працював до серпня 2006 р.) продовжував політику на зростання реальних доходів населення, які за цей час збільшилися на 20 %. Уряду також вдалося зупинити падіння, а потому – забезпечити зростання темпів економічного розвитку, скоротити безробіття й заборгованості з виплат заробітної плати, збільшити зростання валового внутрішнього продукту. Зростали іноземні інвестиції. У цей же період Європейський Союз надав Україні статус країни з ринковою економікою, що поліпшило умови роботи українських підприємств-експортерів на зовнішніх ринках. Просувалися переговори щодо вступу України до СОТ. У березні 2006 р. США скасувала дію щодо України “поправки Джексона – Веніка”, запровадженої стосовно СРСР ще у 1974 р., за якою передбачалися дискримінаційні податки й тарифи на експорт товарів до США, заборонявся експорт передових технологій із США, унеможливлювалося надання державних кредитів.

Саме ж питання про досягнення належного рівня енергетичної безпеки залишається болючим для України. Російська сторона продовжує підвищувати ціну за газ, що для української влади стало невідворотнім фактом. Оформився наступний “ланцюжок” газових поставок: Туркменія продавала газ винятково “Газпрому”, точніше – його дочірній кампанії “Газекспорт”, та – “Росукренерго”, а остання через створену нею спільно з “Нафтогазом України” кампанію “Укргазенерго” – безпосередньо українським споживачам. Така схема забезпечувала російській стороні стовідсотковий контроль на імпортною складовою газового балансу України, а “Нафтогаз України” втрачав джерело значних доходів від операцій з подання імпортованого газу вітчизняним споживачам. Таким чином, поставало питання про збереження Україною власних енергетичної безпеки і суверенітету. Не байдужий до цього питання й Європейський Союз, який активно працює з диверсифікації джерел енергопоставок. Україні у цих планах відводиться належне місце. Особливо важливі для української сторони переговори про створення консорціуму для транзиту туркменського газу до України та ЄС територіями Туркменістану, Казахстану, Росії й України. 2 лютого 2007 р. під час візиту Н. Назарбаєва в Україну був підписаний міжурядовий протокол про внесення змін в угоду між Казахстаном і Україною про співпрацю з поставок казахстанської нафти та її транзиту., що є вигідним для обох сторін. Казахстан та країни ГУАМ (з травня 2006 р. – Організація за демократію та економічний розвиток – ГУАМ) не раз висловлювали зацікавленість у добудові та спільній експлуатації нафтопроводу “Одеса – Броди – Плоцьк – Гданськ”, нафтотерміналу “Южный” поблизу Одеси, будівництві в Україні сучасного нафтоперегінного заводу.

У 2007 р. ВВП України складав 72,2 % від рівня 1990 р. Економічна криза 2008 – 2009 рр. стала наслідком світової економічної кризи, ускладненої політичною кризою та кризою споживчого кредитування. У другій половині 2008 р. криза почала виявлятися в банківській сфері, оскільки після початку іпотечної кризи в США, західні банки підвищили ставки по своїм кредитам, що змусило українські банки, особливо, які контролював іноземний капітал, удорожчувати свої кредити, скорочувати кредитування будівництва, особливо житлового. На кінець першого кварталу 2008 р. зовнішній борг України становив 92,5 млрд дол. США (61 % від ВВП), з яких 77 млрд (83,3 %) складала заборгованість приватних секторів економіки. У травні 2008 р., коли знизилися обсяги будівництва, стала помітна криза в будівельній індустрії. Обвальний характер спаду в будівництві зробив неминучим поглиблення кризи в металургії, оскільки будівельна галузь є одним із основних споживачів металу. Значна залежність української економіки (і металургійної також) від експорту ускладнило проходження кризи. У жовтні 2008 р. було зупинено 17 із 36 українських доменних печей, розглядалося питання й про можливість повної зупинки роботи підприємств.

У 2008 р. реальний ВВП України зріс на 2,1 % (урядом планувалося 6,8 %), інфляція склала 22,3 %. У вересні 2008 р. почалося падіння курсу гривні по відношенню до долара США, яке в жовтні переросло в паніку на валютному ринку. За січень-квітень 2009 р. падіння промислового виробництва в Україні склало 31,9 %, приріст інфляції становив 19,1 %, обсяг роздрібного товарообігу знизився на 14,4 %. За підрахунками Національного банку України зниження ВВП у першому кварталі 2009 р. становило 20 – 22 %. Інфляція у січні-травні 2009 р. склала 7,4 %. На 15 січня 2009 р. чисельність зареєстрованих безробітних становила 919,7 тисяч (у листопаді 2008 р. – 639,9 тисяч), але на 1 червня 2009 р. знизилася до 752 тисяч. Для подолання наслідків кризи уряд Ю. Тимошенко підготував цілий пакет антикризових законопроектів, але парламенті їх не затвердив. Тому Кабінет Міністрів затвердив норми цих законопроектів своїми постановами. Для стабілізації фінансового положення НАК “Нафтогаз України” була повернута двохвідсоткова надбавка на газ для промислових підприємств за виключенням тих, які використовували газ як сировину при виробництві продукції. Урядом була здійснена та пропонувалася низка інших заходів, спрямованих на послаблення кризових явищ. 10 червня 2009 р. урядом України було прийнято рішення про націоналізацію трьох банків (Укргазбанк, Родовід Банк, банк “Київ”) шляхом входження в капітал цих банків. Економічна ситуація в Україні, яка ускладнюється протистоянням політичних сил в країні, залишається складною і неоднозначною.

Надзвичайно важливим для сучасної України є вибір: інтегруватися в Європейський Союз і прагматично працювати з країнами пострадянського євразійського простору чи, співпрацюючи з ЄС, віддати перевагу інтеграції в рамках СНД або Єдиного економічного простору (ЄЕП), Митного союзу, зближенню з Росією та Білоруссю. Більшість вітчизняних політиків виступають за європейський інтеграційний вектор розвитку як пріоритетний. Але інтеграція України в європейське економіко-правове середовище потребує ефективної політики формування конкурентоспроможної національної економіки й утвердження за нею належного місця у світовому розподілі праці. Для цього потрібно подолати структурні деформації ринку праці та економічного потенціалу країни в цілому. У структурі продукції вітчизняного експорту переважає металургійна та інша продукція з великою енергоресурсною складовою, домінування якої в структурі національного вітчизняного ВВП загрожує перетворенню України на сировинний придаток більш розвинутих країн та ТНК. Для уникнення цього і для більшої конкурентноздатності національна економіка повинна пройти цикл науково-технічної модернізації, що повинно сприяти трансформації вітчизняного олігархічного “сировинного” капіталу в великий капітал інформаційного суспільства. А це важливо в умовах завершення процесу переходу від одержавленої командно-адміністративної економіки до регульованої ринкової економіки, в якій домінує приватна власність.

 

 





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.227.247.17 (0.013 с.)