Східні слов’яни в етнополітичних процесах в lV – ІХ ст. Зародження державності у східних слов’ян



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Східні слов’яни в етнополітичних процесах в lV – ІХ ст. Зародження державності у східних слов’ян



 

1. Східні слов’яни у ІV – VII ст. Антська доба.У IV – IX ст. в письмових джерелах слов’яни були відомі під назвами анти і склавини. Антів традиційно вважали предками східних слов’ян. М.С.Грушевський же вважав антів предками українців. Вважають, що на цей час слов’яни вже розкололися на дві гілки – східних і західних слов’ян.

Анти перебували між Дніпром та Дністром. Їхня доба тривала з кінця IV до початку VII ст. З кінця ж IV по VI ст. тривала доба “великого переселення народів”, початок якій поклали події в Північному Причорномор’ї.

У 375 р. в причорноморських степах з’явилися гунни, які традиційно вважаються кочовим народом азіатського походження. Гунни розбили державу готів і частину їх підкорили (остготи), а далі пішли за Карпати і в Угорщині заснували центр власної держави. В останній чверті IV ст. (385 р.) остготи, намагаючись звільнитися з під влади гуннів, почали війну з антами, яку виграли. Письмові джерела зберегли ім’я правителя антів – Бож, Боос або Бус, якого разом з 70 старійшинами остготи підступно вбили. Тобто в антів було досить чисельне і сильне державне утворення. Проти остготів виступили гунни і перемогли їх. Вважають, що анти були союзниками гуннів.

У наступні два століття десятки народів і племен (германських, сарматських, тюркських і слов’янських) переміщувалися на сотні і тисячі кілометрів по Центральній та Західній Європі, внаслідок чого у 476 р. перестала існувати Західна Римська імперія, на терені якої виникло з півдесятка варварських королівств. До середини V ст. активна роль в цих процесах належала гуннам, які домінували в Європі. Вершини могутності держава гуннів досягла в правління Аттіли, але після його смерті (453 р.) гунни зазнали поразки від підкорених народів і їх держава припинила існування.

У наступні сто років естафету в “великому переселенні народів” від германців перейняли слов’яни, які свій удар спрямували на східну частину колишньої Римської імперії – Візантію, а саме на Балканський півострів. З кінця V – по середину VI ст. тривали Балканські війни слов’ян з Візантією, внаслідок яких анти, склавини заселили (силою зайняли ) майже весь Балканський півострів. Так з’явилась третя, південна гілка слов’янства.

У ці сто років (середина V – середина VI ст.) анти домінували в Північному Причорномор’ї, але у 50-х роках VI ст. зі сходу в Причорноморські степи прийшов новий кочовий народ авари, які шляхом гуннів пройшли за Карпати і в Угорщині заснували свою державу – Аварський каганат, яка проіснувала тут до кінця VIII ст.

Авари були дуже войовничим народом. Наприкінці VI – на початку VII ст. вони воювали з антами і перемогли їх, підкоривши дулібів, одне з племінних об’єднань антів.

2. Нарощування державотворчого потенціалу східного слов’янства у VII – IX ст.Вважають, що внаслідок цього антський племінний союз розпався, і тому не випадково 602 роком датується остання відома в письмових джерелах згадка про антів. З цього часу про східних слов’ян рідко згадують письмові джерела. Але саме в ці “темні” століття їхньої історії в розвитку східного слов’янства відбулися важливі якісні зміни. Так, в антську добу у східних слов’ян тільки простежуються зародки державності, початки процесів державотворення і класоутворення, а в IX ст. держава у східних слов’ян вже з’являється. Тому очевидним є, що саме у VII – VIII ст. у східних слов’ян інтенсивно відбувалися цивілізаційні процеси, що підтверджується даними археології, які засвідчують про розклад родового ладу (зростання продуктивних сил, появи соціальної нерівності та ін.), а також даними письмових джерел.

Давньоруські літописи (“Повість минулих літ”) говорять про існування у східних слов’ян в IХ ст. півтора десятка племінних княжінь (утворень з ознаками державності), серед яких були на території України: поляни – Середнє Подніпров’я (Київ); сіверяни – басейн р. Десна і Сейм; древляни – басейн південних притоків р. Горинь, уличі – між Дніпром і Дністром на південь від полян; волиняни на Волині (до них тут були дуліби); тиверці – між Дністром та Прутом; хорвати – Прикарпаття. На території Білорусі були: дреговичі, полочани, а на території сучасної Росії: словени – на півночі в районі Новгорода; кривичі – від Пскова до Смоленська; в’ятичі – басейн р. Оки; радимичі – між в’ятичами і сіверянами. Також літопис говорить про поход Русі на Константинополь у 860 р., що підтверджують і візантійські джерела.

Візантійські автори повідомляють про походи русів на візантійські міста: Сурож (у Криму), яке було захоплене слов’янським військом, очолюваним князем Бравлином, та Амастриду (в Малій Азії).

Західноєвропейські автори повідомляють, що у 839 р. до імператора франків разом з послами Візантії прибули люди, які назвалися послами від народу “Рос” і його правителя “хакана”, а при перевірці виявилися норманами.

Арабські ж автори засвідчили про існування у східних слов’ян трьох державних утворень – Славії, Артанії (Арси) і Куявії (Київ),повідомили про державу Валінана і її правителя Маджака, а наймогутнішим серед слов’янських царів називали Дира.

Тобто на IX ст. державність у східних слов’ян вже існувала, але її зародження відбувалося в непростих геополітичних умовах, оскільки вVII – IX ст. в Східній Європі відбувалися складні етнополітичні процеси.

У 30 – 50-х рр. VII ст. в Приазов’ї існувала держава Велика Булгарія на чолі з ханом Кубратом, заснована болгарами, які входили раніше до гуннського союзу. В останній третині VII ст. Велика Булгарія була розгромлена Хозарським каганатом, державою, яка існувала в Понизов’ї Волги, Північному Кавказі та Приазов’ї з другої половини VII до 60-х рр. X ст.

Розташований на перехресті важливих міжнародних торгівельних шляхів Хозарський каганат брав активну участь у світовій торгівлі, тому, прагнучи забезпечити якнайкращі умови для неї, здійснював експансію проти сусідніх народів. У IX ст. данину Хозарському каганатові зі східних слов’ян платили в’ятичі, радимичі, сіверяни і деякий час поляни. Взагалі Хозарський каганат мав сильний вплив на розвиток східного слов’янства.

3. Утворення Київської Русі. Роль варягів. Норманська теорія. Помітний вплив на східних слов’ян мали і варяги, вихідці з Північної Європи, переважно скандинави. У Західній Європі вони відомі були під назвами вікінги, нормани. У IX ст. варяги виявили високу військово-політичну активність на терені східної Європи, так само як з кінця VIII по XI ст. в Західній Європі, Північній Атлантиці і Середземномор’ї. Вікінги заселили Ісландію, Південну Гренландію, досягли Північної Америки, завоювали половину Англії, північ Франції, південь Італії з островом Сицилія. У ІХ – Х ст. вікінги були жахом для Західної Європи. У 1066 р. герцог Нормандії, нащадок вікінгів, завоював Англію.

Тому поява вікінгів – варягів в Східній Європі у IX ст. не була випадковою. На початку IX ст. варяги засвоїли шлях з Балтійського моря до Каспійського через Волгу, спрямований до країн арабського Сходу. Арабські купці активну торгівлю проводили в Східній Європі. На середину IX ст. варяги засвоїли шлях з Балтійського до Чорного моря – “ з варяг в греки”, спрямований до Візантії. Поселення варягів виявлені археологами біля Смоленська, Чернігова та ін. Основним їх заняттям була війна, торгівля, військова служба.

З’явившись, варяги у IX ст. взяли активну участь у процесах державотворення у східних слов’ян. Літопис це так подає. У 859 р. варяги брали данину у словен та сусідніх племен, але їх вигнали. У 862 р. ці племена запросили Рюрика з двома братами і їхнім народом (родом) Русю до себе на княжіння. Інші літописи свідчать, що у 60 – 70-х рр. IX ст. проти Рюрика було повстання новгородців на чолі з Вадимом Хоробрим, а до Києва прибігли якісь новгородці. Київський князь Аскольд ходив на Полоцьк. У 879 р. помирає Рюрик, якому наслідує Олег. У 882 р. Олег захопив Київ і вбив Аскольда і Дира, зробивши Київ столицею (мати міст руських). У найближчі роки Олег підкорив древлян, сіверян і радимичів, що неминуче повинно було призвести до протистояння з Хозарським каганатом.

Так за літописним сценарієм постала держава Київська Русь. Але до цих повідомлень літопису історики ставляться дуже обережно, з великою пересторогою, оскільки вважають, що вони фальсифіковані. До того ж багато чого є незрозумілого. Хто такі Аскольд і Дир – варяги чи Києвичи, брати чи ні? Ким доводиться Олег Рюрику, де і як він помер? та ін.

Події ж можна більш менш достовірно відновити так. На середину IX ст. вяряги намагалися підкорити північні племена (словен, кривичів, чудь, весь та ін.) і на 60 – 70-ті рр. IX ст. це їм вдалося. На цей час визначилося протистояння двох потужних центрів державотворення у східних слов’ян – на Півдні (Київ) і на Півночі (варяги). Перемогли варяги, які у 80-х рр. IX ст. об’єднали під владою Києва всі східнослов’янські племінні княжіння розташовані впродовж шляху “з варяг в греки”. Можливо це був їх стратегічний план – поставити під свій контроль стратегічно важливий для них маршрут до багатої Візантії. При цьому, з самого початку молода держава виступила суперником Хозарському каганатові.

Тобто активна участь варягів в державотворчих процесах на Русі є беззаперечною, але чи є вірною “норманська теорія”, яку в середині XVIII ст. розробили російські історики німецького походження Байєр, Міллер, Шльоцер. За свідченням літописів вони зробили висновок, що державу на Русь принесли варяги – нормани. Тоді ж, в середині XVIII ст. з патріотичних позицій проти цього виступив Ломоносов, який вважав, що слов’яни самі створили собі державу. Ці суперечки тривають вже більше двох століть. Де істина? Державу на Русь східним слов’янам варяги не принесли. Держава поступово формувалася у східних слов’ян на протязі кількох століть і на IX ст. державотворчі процеси досягли завершальної стадії. Саме в цей час з’явилися варяги і взяли активну участь в державотворчих процесах на Русі, певним чином їх скорегувавши. Держава у східних слов’ян виникла б і без варягів. Якби їх не було, то можливо, державотворчі процеси тут проходили б інакше.

 

4. Еволюція державного устрою Київської Русі у Х – на початку ХІІ ст.

1. Становлення та консолідація Київської держави Рюриковичів. З 882 р. після захоплення Олегом Києва на Русі затвердилася нова династія Рюриковичів – варязька за походженням.

Великими київськими князями були: Олег (882 – 912 рр.), Ігор (912 – 945 рр.), Ольга (945 – 964 рр.), Святослав (964 – 972 рр.), Ярополк (972 – 978 рр.), Володимир (978 – 1015 рр.), усобиця (1015 – 1019 рр.), Ярослав (1019 – 1054 рр.).Наприкінці X ст. (при Володимирі) в цілому завершилося формування території держави, визначилися її кордони.

У розвитку держави можна виділити декілька етапів: 1) 882 – 978 рр. – становлення та консолідація держави; 2) 978 – 1054 рр. – її розквіт; 3) 1054 – 1132 рр. – початок політичного розпаду держави.

На першому етапі організація і управління державою були досить примітивними. Верховна влада була зосереджена у великого князя в Києві, його головною опорою була дружина (дружинний етап розвитку держави). Окремі функції управління (судові, митні, адміністративні та ін.) виконували дружинники і бояри, або сам князь. При перших князях збирання данини проводилося у примітивній формі – полюддя, коли восени – навесні князь з дружиною об’їздив підлеглі території. Такою була організація влади в центрі. На місцях зберігалися племінні княжіння (древлян, в’ятичів, радимичів та ін.), де управління здійснювали племінні („світлі”) князі та місцева знать, які визнавали верховну владу київського князя, платили йому данину, надавали військову допомогу, але у внутрішньому устрої вони залишалися автономними.

Влада великого київського князя на місцях трималася, як правило, на силі. Окрім сили до Києва їх нічого не прив’язувало, що й обумовлювало сепаратизм племінних князів та місцевої знаті, які при слушній нагоді готові були відпасти з під влади Києва. Ці сили й представляли відцентрову тенденцію в розвитку держави, а великий київський князь і його дружина представляли доцентрову тенденцію, оскільки намагалися утримати підкорені землі під владою Києва. Протиборство цих двох тенденцій визначало розвиток держави на першому етапі, на якому сама держава була внутрішньо неміцною, слабо консолідованою, а саме, аморфним конгломератом племінних княжінь, силою об’єднаних навколо Києва. Тому головною тенденцією в розвитку держави на той час була її консолідація шляхом ліквідації племінних княжінь та вдосконалення апарату управління. Тобто потрібними були реформи, які й починаються вже при княгині Ользі.

У 945 р. під час повстання древлян було вбито князя Ігоря. Княгиня Ольга жорстоко придушила це повстання і ліквідувала племінне княжіння древлян. Також княгиня Ольга здійснила реформу системи оподаткування, а саме, встановила місця збору данини (становища), визначила уроки та ін. Тобто на місцях тепер постійно були присутні представники київського князя, було створено розгалужений апарат для збирання податків. Син Ольги князь Святослав започаткував адміністративну реформу, коли своїх трьох синів посадив намісниками у Києві, Новгороді та у древлян.

2. Розквіт Давньоруської держави. Володимир і Ярослав Мудрий.Князь Володимир (один з трьох синів Святослава) завершив адміністративну реформу, ліквідувавши майже всі племінні княжіння і своїх синів (більше десяти) посадивши намісниками в різних землях, що внутрішньо зміцнило державу, сприяло її консолідації. Тобто, управління державою ставало тепер начебто сімейною справою Рюриковичів (батько – сини). Цьому ж сприяли й інші реформи Володимира – комплекс релігійних реформ, військова, фінансова, освітня та ін.

Реформаторську діяльність Володимира продовжив його син Ярослав, при якому було прийнято перший писаний звід законів – „Руська правда”.

Найбільш інтенсивне реформування не випадково випадає на правління Володимира і Ярослава. Саме на час їх правління прискорюються процеси феодалізації давньоруського суспільства, тобто ускладнюються суспільні відносини в усіх сферах: економічній, політичній, духовній, що потребувало відповідних, іноді радикальних, змін, перш за все, в організації управління державою, її устрої. Саме цього вимагали інтереси правлячої верхівки. В правління Володимира і Ярослава завершилося в цілому будівництво держави, визначилася її територія, кордони, досконалішою стала система управління, остаточно був зламаний сепаратизм племінних князів та місцевої знаті. Держава стала більш консолідованою, внутрішньо міцною, але в її розвитку почали визначатися інші тенденції, а саме простежуються початки політичного розпаду держави.

3. Початки політичного розпаду Київської Русі у другій половині ХІ – на початку ХІІ ст. Вважають, що Ярослав Мудрий, щоб запобігти після своєї смерті боротьбі за владу між синами, визначив порядок наслідування верховної влади в державі, поклавши в його основу родовий принцип, який в літописах дістав назву “лествичное право”, за яким вся держава вважалась спільною власністю всього князівського роду Рюриковичів, кожен представник якого мав право на частку родового майна. У Києві на великокнязівському престолі сидів старший в роді, якому надавався більший уділ, іншим Рюриковичам виділялися уділи менші. По смерті старшого на його місце переходив наступний по старшинству в роді і весь ланцюг пересувався на одну сходинку вгору (лествица). Тобто кожен Рюрикович міг сподіватися в свою чергу зайняти великокнязівський престол.

Великими київськими князями на цьому етапі були: Ізяслав (1054 – 1068 рр.), Всеслав (1068 – 1069 рр.), Ізяслав(1069 – 1073 рр.), Святослав (1073 – 1076 рр.), Ізяслав(1076 – 1077 рр.), Всеволод (1077 – 1093 рр.), Святополк (1093 – 1113 рр.), Володимир Мономах (1113 – 1125 рр.), Мстислав (1125 – 1132 рр.).

“Родовий” принцип наслідування дотримувався і вже з порушеннями лише за перших наступників Ярослава Мудрого, його синів – Ізяслава, Святослава, Всеволода, які спочатку здійснювали управління спільно, склавши по суті тріумвірат. У 1072 р. вони прийняли “Правду Ярославичів”, більш розширену редакцію “Руської правди”, яка засвідчила про подальшу еволюцію феодальних відносин на Русі. Але вже при Ярославичах “родовий” принцип прийшов у суперечність з іншим порядком наслідування влади – “отчинним” , що вже в останній третині XI ст. призвело до жорстоких усобиць на Русі.

У 1068 р. поразка Ярославичів від половців призвела до великого повстання у Києві, внаслідок якого Ізяслава було вигнано, а великокнязівський престол зайняв Всеслав (із династії полоцьких князів). У 1069 р. Ізяслав за підтримки поляків повернув престол і жорстоко придушив повстання. У 1073 р. проти Ізяслава виступили його брати і вигнали з Києва. Великокнязівський престол зайняв Святослав, але по його смерті, Ізяслав за згодою Всеволода повернувся до Києва. Проте у 1077 р. Ізяслав загинув у битві з синами Святослава, яких він зробив ізгоями. Київський престол зайняв Всеволод, при якому значна роль в управлінні державою належала його синові Володимиру Мономаху. У 1093 р., по смерті Всеволода, київський престол зайняв син Ізяслава – Святополк, який був старшим в роді.

Наприкінці XI ст. князівські усобиці на Русі ужорсточилися. Тому з ініціативи Володимира Мономаха та Святополка у 1097 р. у Любечі відбувся князівський з’їзд, який схвалив рішення – “Кожен тримає вотчину свою”, яке й закріпило “отчинний” принцип наслідування влади на місцях, коли кожна земля (без Києва) була закріплена за окремими князівськими родинами – династіями. Тобто вже юридично було закріплено політичний розпад держави, але при збереженні верховної влади великого київського князя. Проте усобиці й після цього не припинилися.

У 1113 р. помер Святополк і у Києві почалося велике повстання, у результаті якого великокнязівський престол зайняв Володимир Мономах в порушення родового принципу. У правління Володимира Мономаха та його сина Мстислава в останнє відбулася консолідація Київської держави, коли великий київський князь мав реальну верховну владу і зберігалася цілісність держави. Одна з причин цього була в тому, що Мономашичам належала більшість земель Русі: Київська, Новгородська, Переяславська, Смоленська, Ростово-Суздальська, Волинська. Іншим же династіям належали Чернігівська, Полоцька та Галицька землі. Після Володимира Мономаха та Мстислава затвердився політичний розпад держави. Почався новий етап її розвитку – феодальна роздробленість.

 

 

5. Роль християнства в процесах духовного розвитку Давньої Русі

1. Духовне життя, його роль в розвитку суспільства.Духовне життя – це важлива складова існування будь-якого етносу. Власне, це його культура, все, що він відтворює у сфері матеріального та духовного буття, а культура будь-якого етносу – явище складне та багатогранне, тому й виділяють культуру матеріальну і духовну. Матеріальну культуру представляють: поселення, житлові та інші споруди, побутові речі, знаряддя праці, страви, одяг, взуття, прикраси, витвори образотворчого мистецтва (різьблення, ліплення, вишивка, розпис та ін.) та ін. Зрозуміло, що матеріальна культура панівної верхівки та соціальних низів суспільства відрізнялася. З матеріальною культурою невідривно пов’язана духовна культура, тобто сфера духовного буття давніх русичів, до якої належать: їх міфологія, усна народна творчість, фольклор (билини, дружинні пісні, перекази, легенди, казки, колядки, прислів’я і приказки, магічні заклинання й замовляння та ін.), ритуали, свята, в цілому вся обрядовість, особливо пов’язана з народженням, одруженням та смертю людини, різні культові відправи, особливо свята землеробського календаря та ін. Саме духовна культура дозволяє краще зрозуміти, глибше усвідомити духовний світ давніх русичів, їх психологію, особливості їхнього світосприйняття. Цьому сприяють і релігійні вірування давніх слов’ян.

2. Язичництво давніх русичів.Дохристиянськими віруваннями давніх русичів було язичництво. На язичницьких віруваннях та звичаях базувалася вся їхня обрядовість, ритуали, свята. Основу язичництва складало багатобожжя. Серед язичницьких богів існувала певна ієрархія (старші та молодші) і функціональне призначення. Найважливішими серед них були: Дажбог (Хорс) – бог сонця, Сварог – бог вогню і ковальства, Стрибог – бог вітру, Велес – бог худоби і багатства, Лада, Лель – боги кохання, подружнього щастя та ін. У ІХ-Х ст. головним богом на Русі стає Перун – бог грому і блискавки, бог війни, бог князів і дружинників.

3. Затвердження християнства на Русі. Реформи Володимира.Поширення християнства на Русі починається за київського князя Аскольда, який у 60-х роках ІХ ст. разом з частиною дружини приймає християнство, що сталося в результаті його походу (або походів) на Константинополь. Але після вбивства Аскольда відбулося затвердження в Києві нової династії. Перші Рюриковичі були язичниками.

Серед перших правителів Русі з династії Рюриковичів християнство сповідувала княгиня Ольга, проте її син Святослав був запеклим язичником. Ситуація змінилася за її онука Володимира, який виявив себе найбільшим реформатором. Уже в перші роки правління Володимир здійснює релігійну реформу, в якій можна виділити два етапи. На першому етапі він спробував модернізувати язичництво, зібравши в Києві в єдиному святилищі найшановніших в різних землях Русі богів (Перун, Хорс, Дажбог, Стрибог, Сімаргл, Мокош), намагаючись зробити Київ єдиним духовним центром держави, що повинно було її консолідувати. Але скоро визначилася недостатність цього, відчутною стала потреба в новій, більш досконалій ідеології, в релігії, яка б краще тримала в покорі поневолені маси, задовольняючи соціальні інтереси феодалів. Тому у 988 р. християнство проголошується державною релігією на Русі. Це був другий етап релігійної реформи Володимира.

При Володимирі визначилися організація та устрій християнської церкви на Русі. Була створена митрополія з центром у Києві. Першим Київським митрополитом був Феофілакт, грек за походженням, призначений константинопольським патріархом. Ця практика продовжувалася й далі, окрім поодиноких винятків. У 50-ті рр. ХІ ст. при Ярославі Мудрому митрополитом було призначено Іларіона, а у 50-х рр. ХІІ ст. при Ізяславі Мстиславичі – Клима Смолятича. При Володимирі наприкінці Х ст. у Києві була побудована Десятинна церква, яка дістала назву від того, що князь виділив десяту частину своїх прибутків на утримання церкви на Русі. Тобто вже при Володимирі християнська церква на Русі дістала організацію та міцну фінансову базу.

Із затвердженням християнства на Русі у духовному житті її населення відбуваються радикальні зміни, правда, не відразу, а поступово, шляхом трансформації язичницьких обрядів в християнські, їх своєрідного синтезу, наповнення старих форм новим, вже християнським змістом. Така компромісність була необхідною, бо створювала кращі умови для прискорення перемін у свідомості колишніх язичників для прийняття ними нового світогляду, що було неминучим в умовах християнізації давньоруського суспільства. Ці процеси розтяглися на кілька поколінь, особливо в місцевостях, віддалених від Києва та інших великих міст.

4. Роль християнства в розвитку культури Давньої Русі.Прийняття християнства відіграло величезну роль у розвитку культури Давньої Русі. Перш за все, це сприяло розвиткові освіти та писемності, центрами яких ставали монастирі (Києво-Печерська лавра та ін.). За Володимира та Ярослава Мудрого вже існували школи та бібліотеки. Відомі берестяні грамоти, написи на стінах, креслення, графіті, що було свідченням поширення писемності. Певний розвиток дістають наукові знання. У Х ст. в Києві діяв відомий лікар Агапіт. Розвивається й література. Серед оригінальних творів ХІ-ХІІ ст. найбільш відомі: “Слово о законе и благодати” (автор Іларіон), “Повчання дітям” (автор Володимир Мономах). Видатним твором давньоруської літератури ХІІ ст. є “Слово о полку Ігоревім”, в якому описується похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців. З’являються й перекладні твори – історичні, художні та ін. При монастирях, які були важливими осередками культури, розвивається літописання. Найвідомішим давньоруським літописом, автором якого є Нестор, є “Повість минулих літ” (ХІ – початок ХІІ ст.), пізніше з’являються Київський, Галицький та інші літописи.

Споруджуються визначні пам’ятки архітектури. Окрім вже названої Десятинної церкви, при Ярославі Мудрому у Києві споруджуються собор Святої Софії (на честь перемоги над печенігами), Золоті ворота, Успенські собори в Чернігові та Володимирі-Волинському, церква св. Пантелеймона у Галичі та ін. Зводяться могутні фортифікаційні захисні споруди міст, кам’яні князівські палаци та ін. Високого рівня досягають витвори образотворчого та прикладного мистецтва – іконопис, фресковий розпис, мозаїка, різьблення по каменю, ювелірні вироби (скань, зернь, чернь, інкрустація, чеканка, художнє литво) та ін.

Саме духовне життя Давньої Русі досягло високого рівня. Самі ж творіння давньоруської культурної спадщини засвідчують, що культура Русі була яскравою, високохудожньою, різноманітною, потужною, сягаючи кращих зразків світової культури свого часу. Період Давньої Русі став важливим етапом розвитку українського етносу. Саме у 1187 р. у Київському літопису стосовно Переяславської землі, а у 1189 р. стосовно Галицької землі вперше згадується назва “Україна”. Поява етноніму - етнічної назви “Україна”, засвідчує про консолідаційні процеси в середовищі українського етносу, завершення процесів становлення якого припадає на ХV-ХVІ ст.

 

6. Затвердження феодальної роздробленості на Русі. Занепад Києва у ХІІ – на початку ХІІІ ст.

 

1. Затвердження на Русі феодальної роздробленості. Занепад Києва.Удругій третині ХІІ ст. феодальна роздробленість остаточно затвердилася на Русі. Утворилося з десяток самостійних князівств, серед них в Південно-Західній Русі: Київське; Переяславське; Чернігівське, де затвердилася династія нащадків Святослава Ярославича; пізніше з нього виділилося Новгород-Сіверське; Волинське, де затвердилася династія нащадків Мстислава Володимировича та Галицьке, де затвердилася династія Ростиславичів.

У Київському князівстві власна династія не змогла затвердитися, причиною чого стала боротьба між князями за київський престол. Київ у ХІІ ст. залишався ще найбільшим політичним, економічним та культурним центром Русі, з дуже високим потенціалом, до того ж, той, хто займав київський престол, традиційно вважався старшим серед Рюриковичів, що було дуже престижним. Тому, до початку ХІІI ст. Київ залишався одним з головних об’єктів князівських усобиць. З 1132 по 1240 рр. у Києві майже 50 разів змінювалися князі. Найбільшої ожорсточеності боротьба за Київ набула у 40-50-х рр. ХІІ ст. між нащадками Володимира Мономаха – його сином Юрієм Довгоруким (ростово-суздальським князем, який займав київський престол у 1149 – 1150, 1150, 1154 – 1157 рр.) та онуком Ізяславом Мстиславичем, які тричі відбирали один в одного київський престол. У цю боротьбу були втягнуті Візантія та держави Західної Європи, половці. В наступному Київ двічі під час усобиць піддавався розгрому та пограбуванню. У 1169 р. його захопили війська союзників володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського (сина Юрія Довгорукого), який сам відмовився сісти на київський престол. У 1203 р. під час чергового загострення усобиць навколо Києва, місто також було піддано погрому.

В означений період спалахи міжусобної боротьби князів за Київ чередувалися з періодами відносного спокою та стабільності (60-ті, 70 – 90-ті рр. ХІІ ст., 10 – 30-ті рр. ХІІІ ст.). Останнє можна пояснити. Ні одна з князівських династій не змогла закріпитися в Києві з-за жорсткої конкуренції, а постійні усобиці розхитували державний організм Давньої Русі, що створювало особливу небезпеку за умов активізації нападів половців в останній чверті ХІІ ст. Тому в цей період в Києві затвердилась специфічна форма правління – князівський дуумвірат, коли одночасно два князя були співправителями, виступаючи представниками найсильніших династій, які таким чином, не перемігши в усобиці, ділили владу в Києві.

У цей же час, у другій половині ХІІ – початку ХІІІ ст., на Русі затвердилася й специфічна форма правління, яку історики називають колективний сюзеренітет, коли група найсильніших князів Русі виступала в ролі колективного сюзерена, спільно на князівських з’їздах вирішуючи всі найважливіші питання загальнодержавної ваги , як внутрішньої, так і зовнішньої політики. При цьому всі князівства залишалися самостійними державами, а князь, який тримав київський престол, вважався старшим серед Рюриковичів.

Таке положення зберігалося до навали Батия, до кінця 30-х років ХІІІ ст. Тобто є підстави вважати, що Давньоруська держава в умовах феодальної роздробленості, як щось відносно єдине державне ціле не припиняла свого існування. Державний устрій Русі трансформувався від відносно централізованої держави ранньофеодального типу при Володимирі і Ярославі до конфедерації фактично незалежних князівств-держав з визнанням Києва формальним політичним центром. До того ж є інші підстави на підтвердження того, що і в цей час зберігалася відносна єдність державного організму Давньої Русі, а саме, існувала єдина церковна організація, було спорідненим населення (мова, культура), а також спорідненість династії Рюриковичів. Проте навала Батия все це порушила.

Власне вже в другій половині ХІІ ст. визначився занепад Києва. До цього спричинили: князівські усобиці та відсутність власної династії, напади половців, що підривало високий потенціал, перш за все економічний, Києва, а також переміщення наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. міжнародних торговельних шляхів на південь до Чорного та Середземного моря, де внаслідок хрестових походів запанували італійські купці з Генуї і Венеції. Тим самим, вже наприкінці ХІІ ст. Київ втрачає роль лідера-гегемона на Русі. Ця роль переходить до інших князівств, перш за все, до Володимиро-Суздальського князівства, а в Південно-Західній Русі до Галицько-Волинського князівства.

2. Галицьке князівство за правління Ростиславичів. Вже зазначалося, що в Галичині закріпилася династія Ростиславичів. Ростислав був онуком Ярослава Мудрого, сином його старшого сина Володимира, який помер ще за життя батька. Вважають, що своєму онукові Ростиславу Ярослав Мудрий заповів Галичину, але дядьки, старші сини Ярослава Мудрого не дали йому його уділ, зробили ізгоєм. Ростислав княжив у Тмутаракані в 60-х рр. ХІ ст. і був отруєний візантійцями. У нього було три сини – Ростиславичі. У 80-х рр. ХІ ст. під час усобиць Ростиславичі закріпилися в Галичині. У 1097 р. Любецький з’їзд визнав Галичину за Ростиславичами.

Свого розквіту Галицьке князівство за Ростиславичів досягло за правління Ярослава Осмомисла (1153 – 1187 рр.). Але в Галицькому князівстві серйозною противагою владі князя були місцеві бояри – наймогутніші на Русі. Галицьким боярам належали великі землеволодіння, вони торгували сіллю і мали сильні дружини. Усобиці князя з боярами, які не хотіли посилення його влади, підривали внутрішню міць Галицького князівства.

3. Об`єднання Галицького і Волинського князівств. Роман Мстиславич. У 1199 р. помер останній представник по чоловічій лінії династії Ростиславичів. Галичину захопив волинський князь Роман Мстиславич, праправнук Володимира Мономаха, який об’єднав Галицьке і Волинське князівства. За правління Романа Мстиславича наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. у Південно-Західній Русі визначилася гегемонія Галицько-Волинського князівства. Роман Мстиславич жорстоко придушував опозицію галицьких бояр. Літопис наводить його вислів щодо цього: „Не подушивши бджіл меду не їсти”. Він поширив свій вплив на Київ, здійснив кілька вдалих походів на половців, активно втручався у європейську політику. У 1205 р. під час військового походу Роман Мстиславич загинув у Польщі.

4. Причини роздробленості на Русі.Таким чином, друга третина ХІІ ст. – перша третина ХІІІ ст. це період феодальної роздробленості на Русі. Причина її у подальшій еволюції феодальних відносин на Русі, в досягненні ними стадії зрілості, якій і відповідає феодальна роздробленість, як форма організації суспільства. Саме в ХІ – ХІІ ст. вже сформувалися феодальне землеволодіння (князів, бояр, церкви (монастирів)) та категорії феодально-залежного населення ( закупи, рядовичі ), що підтверджують всі редакції “Руської правди“. Боярське землеволодіння на місцях призвело до появи сепаратистських настроїв боярства, що заклало соціальну, економічну та політичну базу для роздробленості, на яку опиралися представники різних родин Рюриковичів наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст., коли й відбувався політичний розпад Київської держави.

 

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.239.33.139 (0.015 с.)