Розвиток політичних ідей в Росії

 

Російська суспільно-політична думка виникла в Київській Русі в процесі її християнізації.

Основні історичні форми російської політичної думки можуть бути співвіднесені з трьома епохами російської культури XI-XX століть.

Першою епохою є період XI - XVII століть, типологічно відповідаючий епосі середньовіччя і західноєвропейської культури. Він ділиться на два етапи: давньоруський (культура Київської Русі) і середньовічноруський (культура держави Московської).

Друга епоха охоплює період кінця XVII-першої чверті XIX століття. Він починається реформістською діяльністю Петра І і закінчується повстанням декабристів.

Третя епоха – з другої чверті XIX ст. до 1917 року. Народжується російська культура, вершиною якої був О.С.Пушкін, а разом з нею національна самосвідомість, ставлячи основну тему – тему специфічності особливої місії і волі російського початку в світовій історії.

Засновником політичної думки в Росії вважається київський метрополіт Іларіон. Він збудував релігійно-історичну концепцію, обговорюючи включеність руської землі в всесвітній процес торжества божественного світла (тобто Христа) над темрявою язичництва. Іларіон розглядав історичний процес як зміну принципів релігії.

В основі Ветхого Завіту – принцип закону, Нового Завіту – принцип благодаті. Благодать для автора – синонім істини, а закон – лише тінь істини, слуга і предтеча благодаті. Ветхозавітні заборони, по Іларіону, недостатні, мораль – це проблема вільної людини. Людина вільна творити добре – така центральна ідея Іларіона.

Подальший розвиток політичної ідеї Давньої Русі отримують у літописах. Найбільш відомі Лаврентьєвський, Новгородський, Іпатьєвський літопис.

Дійшли до нас і “Повість временних літ” (1113р.), “Слово о полку Ігореві”. Головна ідея – ідея єдності руської землі.

Середньовічна політична думка характеризується тим, що починається поглиблене вивчення душевної природи людини і складається враження про нього як “образі і подобі” Бога, призваним своєю працею і поведінкою підтримувати гармонію і порядок в суспільстві. Ця концепція відповідала створенню централізованої Московської держави, укріпленню самодержавства, боротьбі з реакційними політичними позиціями боярства. Вона одержала своє віддзеркалення в ряді творів політичної літератури – “Повість про Флорентійський собор”, “Послання о Мономаховому вінці” та ін. Ці роботи були пов’язані загальною ідеєю величі влади Московських державотворців. Подальший розвиток ця ідея знайшла в теорії “Москва – третій Рим ”, розробленій монахом Фелофеєм, на початку XVI ст. По цій теорії історія людства представляє собою історію великих міст, доля яких направлена волею Бога.

Перше з них (Рим) впало із-за єресі. Друге (Візантія) було завойовано турками із-за греко-католицької унії 1439р. Третім Римом після цього стала Москва – хранителька православ’я. Вона буде ним до призначеного Богом кінця світу, а “четвертому не бути», і московський державотворець – “вседержавний”, ”богоізбраний” – спадкоємець влади великих держав.

При Івані Грозному ідея “Москва – третій Рим ” стала основою всіх соціальних теорій, політичних орієнтацій і релігійних покаянь Московської держави.

Важливе значення в розвитку політичної думки в Росії має Уложеніє 1649 року.

По-перше, воно закріпило кріпосне право, перетворивши селян в рабів. Уложеніє укріпило союз монарха і середнього класу – дворянства, котрий виявився основою народжуємого абсолютизму.

По-друге, був нанесений удар по політичній та економічній моці духовенства і церкви.

В Уложенії дано і етико-політичне обґрунтування “Нового порядку”: закріпачені селяни слугують дворянам, дворяни – царю, цар – Руській землі.

У той же час відбувається встановлення бюрократичної держави, створюється система наказів, тобто органів публічної влади. Виданий при царі Олексії Михайловичі “Табель про ранги” ставив своєю метою перетворити все населення держави, яке не значиться в кріпосницькій залежності, в “ служивих

людей”, тобто всіх поставити під контроль влади, всім дати чин і визначити місце в службовій ієрархії. Пригноблення царською і церковною політикою життєвих інтересів народних мас викликає тенденцію росту ії невдоволення владою.

Опозиційні феодалізму рухи народних мас в Росії носили релігійне забарвлення і вилились в єретичні рухи. Єретики відкидали основні догмати релігії про божественне походження Христа, вимагали відміни права церкви брати плату за обряди, осуджували будівництво дорогокоштуючих храмів, поклоніння іконам, накопичення церковних багатств. Наприклад, єресі Матвея Башкина і Феодосія Косого направлені були на критику церкви, нерівності і експлуатації. Сам Башкин відпустив своїх холопів на волю.

Вірою в доброго царя, які бажає дати селянам волю, були освячені селянські повстання Івана Болотнікова (1606-1609) і Степана Разіна (1667-1672). Самодержавіє жорстоко розправилось з повстанцями.

На рубежі XVII і XVIII століть російська держава оформлюється як абсолютна монархія. Реформи Петра І поклали початок подоланню промислової, військової і культурної відсталості країни.

Перебудова всіх сфер суспільства родила і нові загальнополітичні погляди. Новим було те, що зміни знаходили своє вираження в законодавчих актах абсолютистської держави, в незлічених указах, регламентах, уставах, маніфестах. Головна ідея – турбота державотворця про опіку і загальне благо людей, влада якого трактувалась як надзаконна і необмежена.

Більш глибоке теоретичне обґрунтування ці ідеї отримали в працях Ф.Прокоповича і Татищева.

Ф.Прокопович (1681-1731) – викладач риторики, філософії, богослов’я і математик Київської духовної академії.

Утворенню держави, по Прокоповичу, передує природне становище, в якому люди страшніше хижаків і спроможні з будь-якого приводу вбивати собі подібних. Тому люди змушені спочатку створити “громадянський союз”, а потім погоджуватись і на верховну владу. Ф.Прокопович різко критикує аристократію і демократію, виступає за необмежену монархію: “піддані повинні бути “без перечення і гомону все від самодержця повеліваємо творити”. Петро І знайшов в ньому свого палкого прибічника.

В.Татищев (1686-1750) був державним діячем, організатором гірничої справи на Уралі, географом, істориком, вченим. Він – прибічник природного права, просвіти, розвитку науки. Проблеми релігії його цікавлять з точки зору політичної: “різність вір” небезпечна там, де їх дві рівних по силі, так як розбрат між ними, протестантами і католиками породжували великі смути і кровопролиття, “але якщо де три і більше вір, там такої небезпеки немає”.

Як і інші представники природного права В.Татищев розрізняє природні і громадянські (позитивні) закони. Природні закони визначають, що “право і неправо”, політика судить про те, що корисно, а що шкідливо. Природне право мислить про окрему людину, політики – про суспільство в цілому.

“По єстєству”, відмічає Татищев, людина є істотою вільною, але “безрозумне своєвольство врєдітєльно є”. Для користі людині необхідно на неї накласти “узду неволі”. Він розрізняє “нужду по природі” (необхідність підкорення батькам), “узду по своїй волі” (по договору – неволя прислужника, холопа), “узда по примушенню” (коли хтось полонений і в рабство міститись буде).

Теоретичним каменем спотикання для Татищева э кріпацтво. Засудивши його в теорії, історії і частково на практиці, Татищев висунув проти його відміни ряд аргументів: це породило б “ сум'яття, підступність, розбрати та образи”, і тому небезпечно, “щоби більшої шкоди не нанести”; без опіки і керівництва досвідченого і мудрого поміщика лінивий і нахабний мужик невідступно загине (“була б йому воля гибеллю”).

Індустріальний розвиток привів до росту промисловців та купців, їх інтереси відобразились в діяльності Т.Т.Посошкова (1668-1726). Він сам займався підприємництвом і торгівлею, написав “Книгу про скудність і багатство ”, в якій виклав програму дії абсолютизму. Т.Посошков – прибічник тотальної державної регламентації виробництва, праці, багатьох сторін побуту для збільшення суспільного багатства: “Цар указами повинен примусити всіх працювати, жити бережливо і нічого попусту не витрачати”. В цілях забезпечення “загального блага” Посошков пропонує чітко визначити права і обов’язки кожної родини перед державою. Дворяни стоять тільки на військовій чи цивільній службі, духівництво не повинно займатись промисловістю. Купецтво займається тільки торгівлею. Селяни належать державотворцю. Всі біди в державі від недосконалості законів і управління.

Друга половина XVII ст. характеризується укріпленням капіталістичного устрою. В 1762 р. на престолі Россії опинилась Катерина ІІ. Її правління характеризується як період “просвіщенного абсолютизму”. Політико-правова ідеологія того періоду розвивалась під впливом просвітництва Західної Європи. Політична думка не могла не випробувати на собі суворого подиху народних повстань і передусім селянських війн під проводом Є.Пугачова.

В цілому епоха “просвітницького абсолютизму” виробляла особливий тип вольтерьянца-кріпосника, знаючого новинки просвітительської літератури Заходу, співчуваючого, слідкуючого за боротьбою американського народу за незалежність, осуджуючого торгівлю неграми, але ворожого навіть думці про признання людської гідності належаних йому кріпаків.

Політико-правові погляди російських просветітелів одержали вираження в творах С.Е.Десницького, Я.П.Козельського, Н.І.Новікова, А.Я.Поленова, І.А.Третьякова, Д.І.Фонвізіна та ін. Вони підняли питання про долі російських селян, показали ту шкоду, яку наносить кріпосне право. Вони виступали за його відміну і обмеження абсолютної влади монарха, вважаючи, що просвітительська суспільна думка може змусити державу провести відповідні реформи.

Вершиною прогресивної політичної думки Росії другої половини XVII-го століття стали погляди А.Н.Радіщева (1749-1802). Він різко критикує кріпосне право і самодержавство, вірить в народну революцію, виступає за збереження селянської общини. Розуміння того, що неможливо очікувати перемоги народної революції за своє життя, штовхнуло його на розробку проекту поступового вивільнення селянства від кріпосної залежності і проведення політичних реформ. Прогресивному формуванню громадської думки слугувала і його книга “Подорож із Петербурга в Москву”.

Антифеодальними напрямками політико-правової думки в першій половині XIX-го століття були: лібералізм, революційна ідеологія декабристів, просвітництво, а з початку 40-х років – революційний демократизм.

Представниками ідеології лібералізму в цей період були Н.С.Мордвінов і М.М.Сперанський.

Н.С.Мордвінов (1754-1845) виступав за свободу підприємницької діяльності, виказував думку про те, що право власності може поширюватись лише на речі, намічав перетворити Сенат на парламентський заклад, який складається із верхньої палати пожиттєво вибраних “вельмож” і нижньої палати, яка обирається самостійними колами.

Проекти конституційних перетворень М.М.Сперанського (1772-1839) носили більш широкий ліберальний характер.

За завданням царя Олександра І М.Сперанський розробив проект державних перетворень, в основу якого положив схему Ш.Монтеск’є. Державу слід організовувати по принципу розподілу влад, а всі влади реалізувати тільки на основі закону та правового порядку. На вершині всієї влади – монарх. В законодавчому порядку діє Державна дума. Вона утворюється в результаті трьохступенєвих виборів, щорічно збирається у вересні. Закон вступає в силу після затвердження імператором. Сперанський передбачив введення міністрів, які відповідають за дотримання законів перед Державною думою.

Верховним органом судової влади є сенат. Для усунення конфліктів між владами імператором призначається Державна Рада. На місцях організуються губернські і волостні думи. В селах і хуторах вибираються або призначаються старости. Звичну увагу в проекті М.Сперанського відведено громадянським політичним правам. Потрібно відмітити, що М.Сперанський заклав основи правової держави в Росії. Ці ідеї були прийняті декабристами.

У 1812 р. влада панства взяла гору і з ліберальними ілюзіями було покінчено. М.Сперанського було заарештовано. Його висилають в Н.Новгород. Потім він отримує посаду генерал-губернатора Сибіру.

Микола І, який прийшов до влади, повертає Сперанського з Сибіру і призначає його членом Верховного суду, який судив декабристів. Це була особиста трагедія М.Сперанського, так як він судив не лише близьких друзів, але й свої політичні принципи.

На розвиток політичної думки Росії значну роль відіграли декабристи. Вони співчували народу і поставили своєю задачею звільнити його від кріпосного гноблення, але намагались здійснити революційний переворот без участі самого народу.

В політичній ідеології декабристів розрізняється 2 течії – помірна і радикальна. Найбільш відомим представником помірного напрямку був Н.Н.Муравйов (1795-1843) – будівник конституції декабристів. В неї він зберігає монархію, але імператор є “верховний чиновник Російського уряду”. Влада в Росії належить народу через вибори Народного віча. Муравйов виступає за федеративний устрій Росії.

 

Ідеологом радикального напрямку був П.І.Пестель (1793-1826) – автор конституційного проекту під назвою “Російська правда”. П.Пестель виступає за республіканське правління в Росії. Монархія повинна бути ліквідована шляхом військового перевороту. Царя необхідно вбити і знищити всіх членів імператорської фамілії.

Для проведення політичних і соціальних перетворень необхідно встановити диктатуру Тимчасового Верховного правління, який складається з членів таємного суспільства, яке здійснює революцію. Воно повинно знищити становий розподіл суспільства, знищити кріпосне право, провести земельні реформи: передати селянам половину панських земель.

В майбутній республіці верховна влада розподіляється на законодавчу, яку доручили Державній думі, і Верховну Раду, якої надається “влада блюстітельна”. Народне віча вибираються на 5 років, з щорічною ротацією 1/5 його частини. В цілому структура органів влади у Пестеля будувалася по принципу розподілу влад, але з багатьма нововведеннями: відкидається право рівності влад, але приймається правило визначеності кола дій. З цієї формули виводились необхідність чіткого визначення компетенції кожного органу і підконтрольність виконавчих органів законодавчо.

Великий пізнавальний інтерес представляє ідейна суперечка оточення дворянської інтелігенції за устрій Росії в 40-50 роках XIX cт. між слов’янофілами і спідниками. Слов’янофіли (К.С.Аксаков, І.В.Кириєвський, Ю.Ф.Самарин, А.С.Хомяков та інші) виступали проти зближення Росії зі Східною Європою, до чого призивав П.Чаадаєв в своїх “філософських листівках”. Слов’янофіли виступали за збереження самодержавства, ідеалізували суспільний характер устрою Росії, були противниками революційних методів, заперечували необхідність конституції та законів, ідеалізували сили традиції та звичаїв, демонстрували прихильність до православ’я.

Представниками спідників були П.В.Аннеков, І.В.Вернадський, Т.М.Грановський, Б.Н.Чічерін, К.Д.Кавелин та інші. Вони критично оцінювали державний і суспільний устрій царської Росії відстоювали необхідність її розквіту по східно-європейському шляху, виступали проти кріпосного права, але чекали реформ від уряду.

Друга половина XIX ст. пов’язана з розвитком революційного демократизму. Його представники – А.І.Герцен, В.Г.Белінський, Г.Н.Чернишевський, Н.П.Огорьов, Н.А.Добролюбов та ін. Ідейно-політичні погляди їх зводились до наступних положень.

 

Вони визнавали розвиток капіталізму в Росії занепадом, виступали за те, щоб Росія минула цю стадію, тягнули до ідей утопічного соціалізму, виступали за селянську революцію, були прибічниками соціальної рівності (ні бідних, ні багатих), признавали самобутність розвитку Росії, основаної на спільності господарства, були прихильниками права націй на самовизначення і феодальної структури. Наприклад, Герцен відмічає, що буржуазна держава представляє собою анонімне суспільство політичних шулерів і біржових торговців. Шляхом підкупу, погроз, інших засобів притиснення виборців, буржуазія забезпечує необхідний їй склад уряду. Виборче право – один із засобів обману народних мас. В.Г.Белінський в “Листі до Гоголя” дав вражаючу картину Росії як країни, де люди торгують людьми”, де немає поліцейського порядку, а є різноманітні величезні кооперації службових злодіїв та грабіжників.

В 60-70-х роках XIX ст. поширення знайшло і політичне вчення революційного народництва, яке виступало одночасно проти і кріпосництва і капіталізму.

В питаннях політичної програми і боротьби відмінності фракції в середині народництва, яке виступало об’єднане загальним лозунгом – “Земля і воля”, загальні ідеї: створення централізованої політичної організації, партії; прагнення перетворити політичну революцію в “соціальну”, тобто в соціалістичну. Але для реалізації цих спрямувань предпологалісь різноманітні засоби: шлях довгої пропаганди в народі – П.Л.Лавров, метод організації місцевих селянських бунтів – М.А.Бакунін, шлях змови засобами зусиль “революційної меншості”, вузького кола професійних революціонерів – П.Н.Ткачов.

Вивчення ідеології народності в наші дні обумовлено інтересом вияснити корені тих екстремістських настроїв, які були засвоєні більшовиками і дають про себе знати до цієї пори. Пізнавальний інтерес представляють собою політичні погляди російських соціалістів (Г.Плеханов, П.Струве) і комуністів (В.Ленін, І.Сталін та ін.). Основними принципами їх комуністичних поглядів являються: антикапіталізм, знищення приватної власності і насадження державної власності, ліквідація старої державної машини, створення нових принципів управління, розподіл, рішучий відсів із культури всього “шкідливого”. Досягнення цих цілей можливе революційним шляхом, основною силою революції виступає робочий клас, його влада носить диктаторський характер.

Наявність багатої літератури, присвяченої комуністичним і соціалістичним теоріям позбавляє від необхідності зупинятись на них більш детально.

 

4 .6. Історія політичної думки в Україні

 

Історія політичної думки в Україні пов’язана з формуванням наступних етапів українського державотворення:

· Київська Русь (IX-XIII ст.ст.);

· Галицько-Волинське князівство (1240-1349 рр.);

· Козацько-Гетьманська держава (1648 - кін. XVIII ст.);

· Українська Народна Республіка в формі Центральної Ради, Гетьманату, Директорії (1918-1922 рр.);

· Українська Республіка часів другої світової війни (30 червня 1941 р.);

· Суверенна, незалежна, демократична, соціальна та правова держава (Україна є республікою) відроджена з 24 липня 1991 р. - по теперішній час. (Див.: табл. №3, №4.)

Політична думка Київської Русі розвивалася під впливом політичної думки Візантії та прийняття християнства (988р.).

Основними творами, в яких відображені політичні ідеї, були “Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона, “Руська Правда” Я.Мудрого, “Повчання дітям” В.Мономаха, “Повість минулих літ” літописця Нестора та ін.

Двома головними концепціями політичної думки княжих часів була:

· концепція “богоугодного володаря” (представники – ігумен Ф.Печерський та літописець Нестор) і;

· концепція “князівського одновладдя” (представники – митрополити Іларіон та К.Смолятич).

Автори концепції “богоугодного володаря” сформулювали:

Ø ідею “духовного поводу над світською владою”;

Ø ідею необхідності об’єднання київських князів навколо церкви, а не навколо великокнязівського престолу;

Ø ідею божественної природи влади.

Автори концепції “князівського одновладдя” вважали, що:

¨ сильна монархічна влада князя є запорукою територіальної цілісності держави;

¨ церква повинна служити державі, охороняючи загальнодержавний централізм;

¨ “закон” і “благодать” суперечать одне одному: закон роз’єднує народ, бо підносить одних і пригнічує інших, а благодать подарована всьому людству;

¨ християнство повинно служити консолідації країни, а церква – державі та її володарю.

Праця В.Мономаха “Повчання дітям” (1096 р.) – це настанови державному діячеві, князеві, який повинен бути відповідальним, справедливим, мудрим, здатним до протистояння ворогам, утримання в покорі бояр і удільних князів.

В.Мономах прагнув прищепити дітям християнську мораль, людяність, благочестивість, схильність до науки, стриманість. Суд і покарання повинні бути справедливими.

Важливе місце у розвитку політичної думки Київської Русі мало “Слово о полку Ігоревім” (ХІІ ст.), у якому розвинена ідея необхідності політичного об’єднання руських земель і припинення міжусобної боротьби.

Політична думка України ХІV - першої половини ХVІ ст.ст. представлена працями Ю.Котермак-Дрогобича та С.Оріховського (Роксолана).

У праці Ю. Дрогобича “Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії та медицини Болонського університету” висловлено думки:

- про зміцнення сильної королівської влади;

- про зверхність світської влади над церковною.

С.Оріховський увійшов в історію української політичної думки розробкою ідеї природного права та т.зв. “піраміди влади”.

Основні політичні думки С.Оріховського:

q виклав своє розуміння суті держави, форми управління нею, бачення проблеми політичної влади;

q зробив важливий крок до визволення політичної науки від теології;

q розробивши низьку порад королеві щодо управління державою, він акцентував увагу на тому, що в основі функціонування християнської держави повинно бути дотримання права.

Українська політична думка в період від Люблінської унії (1569 р.) до козацько-гетьманської держави була представлена полемічною літературою (М.Смотрицький, Х.Філалет, І.Вишенський та ін.). Її появі сприяли ідеї реформації. У полемічній літературі виділялися два напрямки:

1) був орієнтований на унію православної та католицької церков (П.Скарга);

2) виступав з антиуніатськими ідеями й за реформу православної церкви (Х.Філалет).

Виступаючи за унію церков, П.Скарга вважав, що для цього необхідно:

a) визнання влади папи православною церквою;

b) єдність віри;

c) послух перед папою.

Х. Філалет на противагу П.Скарзі:

§ відстоював ідею демократизації церкви;

§ захищав право світських людей на участь в духовних справах;

§ виступав за виборність духовних владик та релігійну терпимість;

§ вважав незаконним втручанням Папи Римського в світські справи.

Видатний український полеміст І.Вишенський:

¨ виступав із критикою тогочасного суспільного ладу та шляхти;

¨ висував концепцію колективної соборності, правління християнської церкви, засновану на ідеї рівності всіх людей перед Богом;

¨ заперечував як абсолютизм духовної влади (Папи Римського), так і абсолютизм світської влади (королів, царів).

Політична думка України у козацько-гетьманську добу (XVI-XVIII ст.ст.) розвивалася у контексті таких правових документів, як “Березневі статті”, “Гадяцький трактат”, “Конституція прав і свобод Запорозького війська” та ін.

Вагомий внесок у розвиток української політичної думки зробила Києво-Могилянська академія та її засновник П.Могила, який:

· розвинув ідею верховенства православної церкви, яка протиставлялася польському королеві;

· виступав за підвищення ролі церкви у державі та суспільстві, її контроль за освітянським життям країни;

· був проти втручання держави у церковні справи;

· в цілому відводив церкві роль радника, а не верховника.

Ф.Прокопович першим створив теорію освіченого абсолютизму, спираючись на теорії природного права та суспільного договору.

На його думку, пріоритетною повинна бути світська влада, церква має підпорядкуватися державі. Носієм державної влади може бути лише освічений володар “філософ на троні”.

Визначною пам’яткою політичної думки козацько-гетьманської доби є договір між гетьманом України П.Орликом та Військом Запорозьким “Конституція прав і свобод Запорозького Війська ” (1710).

Конституція ґрунтувалася на ідеї розподілу влад. У ній передбачався незалежний військовий суд для вирішення конфліктів між Загальною Радою та гетьманом. У Конституції йшлося фактично про продовження традицій Запорізької Січі – козацької республіки, а тому цей важливий документ ставив усі стани українського народу під зверхність козацтва, яке уособлювало збройні сили, адміністративний устрій і виконавчу владу.

Вершиною політичної думки першої половині XIX ст. стала політична доктрина Кирило-Мефодіївського товариства (1845 р.). Члени цієї організації – М.Костомаров, М.Гулак, М.Куліш, Т.Шевченко та ін. – згуртувалися довкола ідеї слов’янського об’єднання у формі слов’янської республіканської федерації.

Ідеї Кирило-Мефодіївського товариства продовжив М.Драгоманов. Він вважав, що суть держави полягає у правах, якими наділені громадяни, у правовому статусі особи. М.Драгоманов прагнув здійснення “політичної реформи всієї Росії на началах свободи і децентралізації”. Суть його програми політичної боротьби для українства полягала в тому, щоб домагатися політичних реформ, демократизації та федерації у рамках Росії та Австро-Угорщини. Центром цієї національної боротьби мала б бути Галичина. Він вважав, що національні права можуть бути осягнуті на ґрунті політичних свобод: чим більше політичних свобод, тим більше національних прав. Соціалізм М.Драгомановим розглядається як спосіб утвердження соціальної справедливості та підвищення добробуту народу.

Виразником селянського протесту, нових віянь в політичній філософії на Україні в другій половині XVIII ст. був мислитель, поет і просвітитель Григорій Сковорода (1722-1794). Більшу частину свого життя він провів бродячим мандрівником. Різко критикував він сучасний суспільний лад, стягав представників зароджуючойся української буржуазії, негативно відносився і до царів. Глибоко поважав простий народ, стояв за його просвітництво. Любов до українського народу і до української літератури зливались у нього з повагою і до російського народу і російської культури. Росію він називав “Великою Руссю”.

Г.Сковорода мріяв про таке суспільство, в якому не буде ворогування і розбрату, де основою об’єднання людей буде “строкова праця”. Всяке суспільне зло, соціальна несправедливість, на думку Г.Сковороди, можуть бути подолані шляхом “доброчинності”, проявом доброї волі.

Г.Сковорода не міг сказати, коли з’явиться нове суспільство. На його думку воно з’явиться лише тоді, коли люди звільняться від скверни старого, коли вони, пізнавши “зло”, відмовляться від нього в ім’я “добра”. В такій республіці, в якій не буде поділу на бідних і багатих, зникне праздність і запанує праця, будуть встановлені “закони зовсім противні тиранічним”.

В XIX ст. з кризою феодального строю і розвитком визвольної боротьби інтенсивно розвивалась в Україні і передова політична думка. Не можна не відмітити, що визвольна боротьба українського народу нерозривно пов’язана з визвольною боротьбою російського народу. Російські революційні демократи здійснили значний вплив на розвиток політичної думки в Україні. Разом з тим, погляди прогресивних мислителів України спирались на традиції національної суспільно-політичної думки, розвивалась в тісному зв’язку з прогресивною політичною думкою народів зарубіжних країн.

Крупнішим представником революційно-демократичного напрямку суспільно-політичної думки в Україні був Т.Г .Шевченко (1814-1861), якій відіграв гігантську роль в розвитку національної самосвідомості українського народу.

В своїх перших літературних творах він виступав, як народний вільнодумець, який виражає волю пригнічених мас. Знайомство з передовою суспільною думкою Росії дозволило Т.Г.Шевченко виробити достатньо стійку систему суспільно-політичних поглядів, проникнутих революційним демократизмом. Свідоцтвом кінцевого переходу Т.Г.Шевченко на позиції революційного демократизму є поема “Гайдамаки”, де автор виступив проти соціального гніту і прославляє народне повстання.

Одне з центральних місць в політичних поглядах Т.Г.Шевченко займала проблема визволення селян. Він вважав, що справжнє визволення селян можливе тільки в результаті народної революції: Т.Г.Шевченко був членом Кирило-Мефодієвського товариства. В суспільстві розрізнялось два крила – революційно-демократичне, які очолювали Т.Г.Шевченко і Н.І.Гулак, і ліберальне. Політична проблема товариства була сформована в ряді документів, на зміст яких оказав великий вплив Т.Г.Шевченко. В них мовиться про необхідність ліквідації кріпосного права і встановлення рівності всіх перед законом.

Однією з видатних фігур в суспільному і політичному житті України XIX ст. є особистість М.П. Драгоманова (1841-1895). Себе він називав соціалістом в західноєвропейському розумінні, вчення Маркса вважав придатним лише для розвинутих країн Західної Європи. Успадкувавши лише традиції Кирило-Мефодієвського товариства, М.Драгоманов, разом з тим, виступав проти соціального, політичного і національного насилля. Він був прибічником представлення політичної автономії і самоуправління всім слов’янським народам, в тому числі і українському, засуджував всяку диктатуру, так як будь-яке насилля веде до тиранії.

До числа революційних демократів відноситься і видатний український письменник І.Франко (1856-1916), яскравий показник інтересів народних мас Галіції, яка знаходилась тоді під владою Австро-Угорської імперії. Під впливом революції 1848 р. тут була відмінена панщина і проведена аграрна реформа в інтересах поміщиків, зберігши багато феодальних пережитків. Селяни були зобов’язані платити великий викуп за своє визволення, і то в економічному відношенні Галіція відставала від тих областей України, які входили в склад Російської імперії.

Революційно-демократичне ствердження І.Я.Франко склалось під впливом Т.Г.Шевченко і російських революційних демократів. При першому арешті в нього було вилучено “Минуле і думи” А.Н.Герцена, “Що робити” Н.Г.Чернишевського. Серед заборонених і підозрілих книг поліція виявила “Капітал” К.Маркса.

Однак, марксистом він не став і не стверджував, що “городський елемент” в Галіції “сам по собі занадто слабкий”, а тому марксистка теорія може бути використана лише частково. Мріючи про соціальну революцію, він робив ставку не на пролетаріат, а переважно на селянство і демократичну інтелігенцію.

І.Я.Франко усвідомлював необхідність єдності революційного руху в Росії і Західній Україні. Він писав, що служіння справі свободи в Росії ми вважали своїм прямим обов’язком… тому, що, по нашому глибокому ствердженню, вільний і успішний національний і культурний розвиток нашої галицько-руської нації прямо і безпосередньо зв’язаний зі свободою і прогресом всієї Росії. В статті “Україна невільна” він відмічав те, що Україна ввійде в “коло народів вільних”, і підкреслював, що запорукою успіхів цих планів є державна єдність України і Росії.

Однак, призиваючи до єдності з Росією, І.Я.Франко думав не про союз з російським самодержавством, а з силами російської демократії.

Видатний український письменник різко критикував суспільний і державний лад самодержавства Росії. В статті “Темне царство”, під котрим він вслід за Н.А.Добролюбовим має на увазі Російську імперію, український мислитель пише, що кров’ю тисяч людей, кров’ю всіх, хто хоче свободи і щастя, воно підтримує гніт і рабство. В ньому царствує безмежна свавілля царя, не зв’язаного ніякими нормами здорового глузду.

І.Я.Франко вважав, що було б помилкою передбачати в деталях як буде виглядати майбутнє суспільство. Він відмічав, що наука висуває лише одне основне положення: продуктивний капітал, тобто земля, машини і знаряддя виробництва, сировина і фабрики повинні бути спільною суспільною власністю. І.Франко наддавав перевагу еволюційному шляху, але й не відкидав соціальну революцію.

В інтелектуальному середовищі України кінця XIX – початку XX століття значне місце займали інші революційні демократи: П.А.Грабовський (1864-1902), Л.Українка (1871-1913), М.М.Коцюбинський (1864-1913), історичне значення творчості яких полягає в тому, що вони заснували і пропагували ідеї визвольної боротьби проти царизму, соціального і національного пригноблення.

Визначне місце в історії української політичної науки XIX - початку XX ст.ст. посідає М. Грушевський. Він еволюціонував від історичної народницької концепції до державницької, від федералістичної – до самостійницької. М.Грушевський був першим Президентом України. Він підписав IV Універсал, що проголосив державну незалежність України. Головним напрямом його політичних досліджень була проблема національного самовираження.

Українська політична думка першої половини XX ст. була представлена працями М.Міхновського, В.Липинського, С.Дністрянського, Д.Донцова, С.Бандери, Я.Стецько та ін.

Першим, хто відкрито заявив про колоніальний статус України у складі Російської імперії та право українського народу на самовизначення, був М.Міхновський. На його думку “державна самостійність є головної умовою існування нації”. Він пропонував йти до незалежності шляхами західних країн, використовуючи творчі потенції націоналізму європейського типу. Саме йому належить гасло: “Україна – для українців!”. Праця М.Міхновського “Самостійна Україна” чітко поставила питання про незалежну українську державу. Було публічно заявлено про законне право українського народу самостійно вирішувати свої проблеми.

У політичній думці 20-30-х рр. XX ст. виділяються наступні напрямки:

1) консервативний (В.Липинський, С.Томашівський, В.Кучабський);

2) державницький націоналізм (С.Дністрянський, О.Бичковський, С.Рудницький);

3) інтегральний націоналізм (Д.Донцов, М.Міхновський, М.Сціборський, С.Бандера, Я.Стецько).

Доктрина українського консерватизму В.Липинського зводиться до таких основних положень:

· політичним ідеалом для України є спадкова монархія, очолювана гетьманом як символом української національної ідеї;

· особливий політичний режим влади – класократія – є противагою республіканській парламентській демократії;

· суть класократії полягає у пануванні активної меншості (аристократії), що складається із кращих (за духом, здібностями, активністю) людей;

· реалізація доктрини консерватизму детермінується поширенням консервативної ідеології, християнської релігії та солідаризму;

· в центрі доктрини є концепція хлібороба-власника, з якої випливає, що монархія – це трудова держава, оперта на організацію трудових, продукуючих класів, насамперед, на хліборобський клас.

Політичне кредо В.Липинського – “до української нації через українську державу”. Держава для нього – це найдосконаліша, найвища форма організації всіх духовних і матеріальних сил нації.

Д.Донцов увійшов в історію української політичної думки як автор ідеології “інтегрального” (чинного) націоналізму. Підставами українського націоналізму, на його думку, були:

¨ вольовий принцип;

¨ постійне прагнення до боротьби за незалежність;

¨ романтизм і фанатизм у національній боротьбі;

¨ синтез національного та інтернаціонального;

¨ необхідність виховання нової політичної еліти;

¨ орієнтація на примус у процесі боротьби за незалежність.

Д.Донцов обстоював думку про придатність більшості засобів у боротьбі за виживання нації.

Український правник, полі