Соціально-політичні погляди Стародавнього світу і Середньовіччя



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Соціально-політичні погляди Стародавнього світу і Середньовіччя



Процес виникнення політичної думки в історії цивілізації нерозривно пов'язаний з становленням перших держав як особливої організації влади. Людству знадобилося майже два тисячоліття досвіду державного управління суспільством, перш ніж склалися можливості перших теоретичних обґрунтувань і висновків відносно політичного життя. (Див.: табл. №1,№2.)

В III-II тисячолітті до н.е. мислення людей ще знаходилося у владі міфологічних уявлень про оточуючий їх світ. Відобразилося це й на політичній думці. В її основі була ідея суспільного божественного першоджерела політичних порядків. Правда взаємовідносини земних і небесних повелителів трактувалися по різному.

Для давніх єгиптян, вавілонян, індійців боги за будь-яких обставин самі залишалися вершителями земних справ, першими законодавцями і правителями. Звідси виникла особлива роль жречеської касти в цих давніх державах.

Так суттєву роль в історії політичної думки Давнього заходу зіграло вчення “ВЕДИ”, ідеологами якого виступали жерці Давньої Індії (брахмани).

В “Ведах” говорилося про поділ суспільства на чотири варни (сослов'я). Раби знаходилися поза варн. Дві перші варни (брахманів-жерців і кшатріїв-воїнів) були господарями, а дві інші (вайші-християни, ремесники, торгаші і шудри – вільні низи) – підлеглими.

З критикою брахманської політичної думки виступив у IV ст. до н.е. Сиддхарта, якому дали прізвище “Будда” (Просвітлений). Він був проти думки про бога як про верховного (найвищого) правителя світу. Справи людства, як стверджував Будда, залежать від особистих зусиль людини. Підлягала критиці система варн, принцип їх нерівності. Відчуженість від світу, виражена у вченнях про чотири благодійні істини (є страждання, його причина, стан звільнення і шлях до нього), виражала постанову на самостійний шлях спасіння від незгод. Проголошуючи духовне рівноправ'я людей, ідеї любові до ближнього, непротивлення злу, байдужість до життя, злиднів та гнобленню, буддизм допомагає утримувати в повинності пригніченні маси, які дуже активно використовувала влада імущих. Терплячи різноманітні ритуальні зміни, буддизм і сьогодні має свій вплив на політичні вчення, як одна із світових релігій.

В давніх китайців представником бога на землі був імператор. Боги наділяли його усією повнотою влади. Серед політичних вчених Давнього Китаю суттєву роль зіграла вчення Конфуція (551-479 р.р. до н.е.), згідно якому країна трактується як велика сім'я. Соціально-політична ієрархія в суспільстві, на його думку, будується на принципі нерівності людей: “темні люди”, “низькі”, “молодші” повинні підпорядковуватися “благородним мужам”, “кращим”, “вищим”. Оскільки простий народ повністю відсторонявся від вчення та участі в управлінні державою, Конфуцій виступав за аристократичну концепцію правління.

Конфуцій виходив з уявлень про підпорядкування людини волі, як би зумовленої небом, відвертаючи бунти (страйки) і боротьбу за владу, він високо оцінював блага громадянського миру на початках чесноти.

Важливим соціально-політичним моментом в навчанні Конфуція є принцип “зміна імені”, ціль якого - привести “імена” (тобто позначення соціальних, політичних і правових статусів різноманітних осіб і груп населення ієрархічній системі суспільства та держави) у відповідності з реальністю, позначити місце кожного в соціальній системі.

Надаючи великого значення освіті, вихованню Конфуцій проповідував необхідність морального самоврядування, що було активно використано правлячою елітою (знаттю) в цілях виховання народу в дусі безперечного послуху імущим і правителям.

В IV ст. до н.е. Шан Ян початок напрямку, якому дали назву “легізм”. Легісти, на відміну від конфуціанців, вважали моральне виховання людей неповним і впиралися на сурові закони і сурові накази.

Щоб навести порядок в країні, рахували “законники”, правителі повинні спиратися не на свавілля, а на закон, який вище волі царя.

Справжньою вершиною політичної думки Давнього Світу по праву вважалася політична філософія Стародавньої Греції. Вона з самого початку розвивалася як ідеологія вільних людей, тому головною її цінністю э свобода. Особливості географічного положення Еллади давали можливість існування різних форм правління, різноманіть міжнародних зв'язків, культурних стилів давали явне богатство політичному життю. В багатьох містах-полісах громадяни приймали участь в відправлені влади, легітимність влади була світська, вся Еллада була ареною жорстокої боротьби за владу. Спочатку у Еллінів також були міфологічні уявлення про політику (Гомер, Гесіод). Але в IV-Vст. до н.е. вони були витіснені методами пізнання, раціоналістичними підходами, верхівкою чого стали логіко-понятійний аналіз (Сократ, Платон) початок емпіричних (Аристотель) і історичних (Полибій) досліджень.

Політичні ідеї Платона Афінського (427-347рр. до н.е.) викладені найбільш повністю в діалозі “Держава”. Учасники діалогу намагаються змоделювати облік ідеальної країни, де панувала би справедливість. Причиною створення країни Платон вважав різноманіття матеріальних потреб людини, неможливість задовольнити їх усіх по одиниці. Ідеальна країна потрібна для того, щоб рятувати безсмертну душу людини. Закладом стабілізування країни є розподіл праці по нахилу душі. Правити країною повинно особливе сослів'я філософів, спеціально підготовлених для цієї місії. Захищати країну призвано особливе сослів'я стражів. Сослів'я землеробів повинно добросовісно працювати на благо країни. Втручання в справи один одного, перехід із одного сослів'я в інше – велика шкода для держави. В такій державі досягається повне рівноправ'я.

Платон один з перших звертається до характеристики політичних форм. Він описує недосконалі політичні форми: тімократію, олігархію і демократію, називаючи останню головним лихом політики. Для Платона демократія – це влада мас, посередництва, яка неминуче приведе до тиранії більшості. В демократії, на його думку, проходить загальна порча моральних якостей, виганяється усяке благорозуміння, встановлюється нахабність, свавілля, безсоромність. Крім того він попереджає, що демократії майже короткочасні, натовп дуже скоро віддає свою владу одноосiбному тирану і знищує, таким чином, народну владу.

В політичному ідеалі Платона, особистість, суспільство і держава розчинені в полісі. Впевнений в тому, що рядовому індивіду не властиво істинне

знання, Платон намагається підпорядкувати його державі. Ми ліпимо державу, стверджував Платон, але не так, щоб дехто в неї був щасливий, але так, щоб вона було щаслива вся в цілому. В політичному навчанні Платона, безсумнівно, не важко побачити витоки тоталітаризму.

Інший великий мислитель Еллади, Аристотель Стагирит (384-322 р.р. до н.е.), був учнем Платона, але критично відносився до його ідей. Він відвинув пропозицію про природне походження держави, назвав людину політичною твариною. Людина, будучі політичною, так би мовити істотою, несе в собі інстинктивне прагнення до “того щоб жити разом”, розвиток суспільства йде від сім'ї до суспільства, а від нього до держави (міста-полісу).

Але, логічно, первинна держава, бо вона э ентелехію (цілеспрямованість, як рухома сила, активний початок, перетворююче можливе в дійсність) суспільства.

Аристотель відмічає, що “держава по своїй природі, передує індивіду”, що природа держави стоїть попереду природи сім’ї і індивіда “необхідно, щоб ціле передувало частині”[4] Держава існує на його думку, заради кращого життя своїх громадян.Тільки всередині цього суспільства-держави люди можуть процвітати, бо вона – втілення справедливості і права, вираження загального інтересу громадян.

Грецький мислитель не виділяв державу з суспільства. В його вченні, як і у вченні Платона, мають місце тоталітарні тенденції: людина – частина держави, особисті інтереси суворо підпорядковані суспільному благу. Громадянин в оцінці Аристотеля – це безлика частина єдиної політичної общинності. Громадян він називав вільними людьми, але свободу розумів тільки як протилежність рабству: громадяни не раби, ними ніхто не володіє. Громадяни займаються тільки військовими, законодорадчими і судовими справами. Господарче і промислове виробництво – уділ рабів. Громадяни можуть мати приватну власність, але користуватися нею потрібно спільно; власнику власності повинна бути притаманна така чеснота, як щедрість. Глибокого нерівноправ'я Аристотель боявся, бо воно б було по суті, причиною незадоволеності і переворотів.

Класифікуючи форми державного устрою по числу маючих владу, правильними формами (монархія, аристократія, політія) він рахував ці, при яких метою політики є загальне благо, а неправильними – (тиранія, олігархія, демократія), ці, де переслідують лише особисті інтереси і цілі влада імущих.

Аристотель висказав немало геніальних здогадок. Так, заставою стабілізації держави він рахував наявність в суспільстві великого слою середньозабезпечених громадян, висловлював ідею верховенства закону, ввів поняття “ природного закону” та ін.

Найвищою цінністю громадян Еллади було збереження і укріплення полісів, свобода кожному у вільному колективі. В період еллінізму відбулася переоцінка цінностей, які пов’язані з крахом політичної системи. На перший план виходять інші цінності: духовна свобода окремої людини, рівноправ'я людей по природному праву та ін.

Навчання Платона і Аристотеля надали помітного впливу на політичне переконання Цицерона (106-43р.р. до н.е.), відомого римського оратора, державного діяча і мислителя. Він створив навчання про державу, як публічно – правової спільноти, ввів поняття юридичної особи.

На відміну від Платона і Аристотеля, для яких природне право (істиний закон) і держава були невідокремлені, Цицерон стверджував, що яким би то не був писаний закон, вірніше раніш, чим будь-яка держава була взагалі заснована”.[5] Сама держава є по своїй суті втіленням того, що по природі є справедливість і право. Таким чином, Цицерон стояв у джерел поняття ідеї “правової держави”.

Розрізняючи три прості форми правління: царську (монаршу) владу, владу оптиматів (аристократії) і народну владу (демократію), він підкреслив, що “благоволінням своїм нас пригортають до себе царі, розумом – оптимати, свободою - народи”.[6] Перелічені досягнення, на думку Цицерона, повинні бути представлені в змішаній формі держави, яку він вважав найбільш розумною.

Багато зробили для розвитку політичної думки Сенека, Епиктет, Марк Аврелій, Светоній та ін.

Філософсько-етична концепція політичних мислителів Давньої Греції та Давнього Риму мала значні неволіки. Ідея “мойри”, невмолимої волі, яка потребує примирення, пронизувала усю політичну думку цього періоду. Її раціоналізм був дуже обмеженим і властивий найбільшій знаті античного суспільства. Християнство, яке прийшло на зміну цьому періоду, успішно перетворювало витончені ідеали філософів в легкоусваємиє догмати. Воно змогло пом'якшити песимізм людей за допомогою трансцендентальних (які виходять за межі) сподівань.

Політична думка середніх віків (релігійна концепція) представлена Августином Блаженним (354-430рр.) і Фомою Аквінським (1226-1274рр.). Вони є головними творцями християнської політичної теорії.

Трактат А.Блаженного “Про град божий” вміщує в себе роздуми про державні і правові установи, які, як вважає автор, надіслані людині згори за гріхи її. Політичні відносини, що склалися, Августин називає “природним порядком людського життя”, вказуючи, що це тимчасові явища (до судного дня)”.[7] Він вірить, що “град земний”, тобто державність, зв'язана з царством диявола, де любов людини до себе доведена до презирства до богу, неминуче зміниться приходом “граду божого”, де любов до бога доведена до презирство людини до себе. Вчення Августина легко лягло в основу нової ідеології католицької церкви Середньовіччя, яка обґрунтовувала пріоритет духовної влади над владою світською, пріоритет церкви над державою. Концепція релігійної суті держави складалася в тому, що світовий порядок встановлений богом, а світ – це божественна драбина.

Переосмислив пануючу августинську інтерпретацію історії і політики, Аквинат прийшов до висновку, що держава має позитивну цінність в самій собі і поза себе: вона не тільки зберігає мир, але й є вираженням божого провидіння і волі в ім'я людей. Політика, на думку Аквината, позначає моральну відповідальність, обмірковані розумом направлення волі людини у всіх соціальних діях. Політичне благорозуміння – це правильний вибір засобів до моральної цілі, загальному благу суспільства і держави.

В роботі “Сума теології” Аквинат розглядає вічне право, божественне право, природне право і позитивне право.

Вічне право – це мудрість Бога як правителя усіх дій і рухів всесвіту, воно направляє всі дії всесвіту. Від нього виникають всі інші дії, більш обмежені форми права.

Божественне право, таке як заповіді, слугують як би доповненням керівництвом для тих розпоряджень природного права, які відомі усім розумним людям.

Аквинат вказував, що природне право притаманне людям, як свідомим, моральним і соціальним створенням. Існує один стандарт істини і справедливості для усіх людей, він природний, і усі однаково знають його.

Позитивне право необхідно, щоб заважати людям робити зло і забезпечити мир. Якщо позитивне, яке введене сувереном, суперечить наявному праву і розуму, воно незаконне і є перекрученням права. Тільки в даному випадку Аквинат признавав правомірним виступ народу проти монарха.

Ідеальною формою правління Аквинат, вслід за Аристотелем і Цицероном, вважав змішану з “чистих форм”, при яких монарх втілював єдність, аристократія – переважання належних заслуг, народ слугує гарантією миру і злагоди. Право держави повинно бути санкціоновано знаттю і народом. Аквинат запевняв, що наявна і мирська сфери влади підпорядковані духовній. Духовне буття людей – компетенція церкви як вихователя. Тому церква, виховуючи в людях доброзичливість, направляє земне благо таким чином, щоб воно привело до щастя на небесах. Так Аквинат доводив гармонію двох інститутів в християнському суспільстві: церкви і держави.

Таким чином, дякуючи християнству, політична думка піднялася на новий рівень. Будучи прямим джерелом приватної моралі, християнство внесло в спілкування людей дух нової християнської правосвідомості. Воно запевняло, що людині від Бога дано особистий спосіб існування і підкреслювало його самоцінність. Поруч з цим, християнство вчило людину не бачити в підлеглості ненависного тягаря, а сприймати владу як великий тягар відповідальності.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.239.50.33 (0.014 с.)