Політична думка епохи Відродження та Нового часу



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Політична думка епохи Відродження та Нового часу



В XIV-XVI ст.ст. починаються соціально-економічні процеси, які привели до створенняу Європі індустріального суспільства. Незадоволення католицькою церквою перейшло в масове явище, яке називалося Реформацією. Її діячі в різноманітних країнах (М.Лютер, Т.Мюнцер, Ж.Кальвін та ін.) сприяли зміцненню світського поняття держави, головними цінностями якого являлися би свобода сумління, думки та ін. Виникають ідеї порівняння усіх людей перед законом. Світогляду церкви окремі мислителі цього періоду протиставляють віру в людину-творця.

В політичних доктринах яскраво проявляються гуманізм, центральною проблемою робиться питання порівняння держави і особистості. Так виникає ідеологія Відродження (громадянська концепція).

 

Аналіз громадянської концепції політики і держави правомірно почати з Ренесансу. Цей культурний феномен позначав повернення до земного життя і волі людини. В області політики головне відкриття Ренесансу: людина, а не Бог – центр всесвіту – виражав італійський мислитель Ніколо Макіавелі (1469-1527 р.р.).

Репутацією теоретика політики він зобов’язаний по-перше, своєму новому науковому методу, по-друге, доктрині моральної цілеспрямованості, дякуючи якій виник термін “макіавеллізм”, і, в-третіх, теорії політичного республіканізму, яка дала великий вплив на англійську і американську політичну думку XVII- XVIII століть.

Новий метод Макіавеллі визначає як витягання з історії та досвіду принципів і правил для успішної адекватної політичної поведінки. Його метод був заснований на прагматичному і утилітарному підході до політики: політична наука повинна осягати істинне положення речей замість того, щоб розглядувати уявні ситуації.

Ім'ям Макіавеллі названа політика, яка базується на культі грубої сили, зневаги нормами моралі (макіавеллізм). В дуже відомій книжці “Государ” він дав самодержцям вичерпні рекомендації по завоюванню і утриманню влади. Єдина мета, яка згідно Макіавеллі, виправдовує аморальні засоби, - це створення і збереження держави. Але цим положенням Макіавеллі, вже маючи на увазі інші цілі, керувалися у своїй діяльності дуже багато політичних сил, у тому числі лідери французької революції 1789 р. і більшовики.

Самовпевненість, сміливість і гнучкість – це те від чого, на думку Макіавеллі, залежить успіх політики. Так як ці якості разом рідко можна знайти в одній людині, Макіавеллі приходить до висновку, що республіки більш зручні монархій, бо перші пропонують широкий спектр характерів, які можуть адаптуватися до змінних обставин. Єдиновладдя, на думку Макіавеллі, необхідно при створенні і реформуванні держави, а республіканське правління є кращим для підтримання державної влади.

XVI ст. в Європі стало часом виникнення нових політичних ідей. Т.Мор стає родоначальником утопічного соціалізму. В своєрідній релігійній інтерпретації ці ідеї присутні в поглядах Т.Мюнцерна. В гарному творі французького мислителя Ж.Бодена (1929/30-1596) “Шість книг про державу” вперше дається пояснення державного суверенітету. Боден визначив суверенітет у сенсі ефективності влади, прирівнюючи такі поняття як “сила” монарха і його право. За ствердженням Бодена, суверенітет, або право творити і проводити в життя закони, належить державі по визначенню. Держава володіє верховною і політичною владою в середині власної території. Суверенітет не залежить від того, справедливі закони чи ні, він залежить від сили творити їх. Боден гадає про державу як інститут, якому повинні бути придані усі громадяни. Держава, на його думку, - це громадська влада, яка переслідує громадянські цілі. Боден безумовно дав поштовх до формування світської концепції суверенітету, яка звична і сьогодні.

Подальший розвиток громадської концепції політики продовжив англійський мислитель Томас Гоббс (1588-1679). Верховна влада і незалежність світської держави – головні ідеї політичного вчення Гоббса. Його вчення направлене на виправдання реставрації монархії в Англії. Гоббс думав, що монархія – найкраща форма влади, але королівська влада виникає не від Бога, а витікає з суспільного договору.

В “Левіафані” Гоббс описує хаос природного додержавного суспільства, в якому постійно була війна всіх проти всіх. Люди шукали миру і знайшли його шляхом суспільного договору. Вони погодились передати свої природні права монарху і підпорядкуватися йому в обмін на закон, добровільно, таким чином обмеживши свою свободу. Гоббс наполягав на тому, що монарх не має відношення до суспільного договору, який складає суспільство, а тому його влада не може бути обмеженою суспільством. Він був проти поділу верховної влади. Воля государя – найвищий закон і необхідно підпорядковуватися йому.

Сильна держава на думку Гоббса – це від людських неволіків. На государя лягла функція охорони миру і порядку. Верховна влада абсолютна, але не тотальна: вона не вмішується в особисті справи громадян, такі наприклад, як економічна діяльність. Люди мають свободу в сфері купівлі-продажу і при укладанні взаємних договорів.

Політична теорія англійського філософа Джона Локка (1632-1704) – це ще одне твердження викладене в громадській концепції політики. Локк у “Другому трактаті про державу” дає обґрунтування обмеженій монархії.

Локка визнали родоначальником лібералізму. Він вперше чітко Темаив такі поняття, як особистість, суспільство, держава, поставив особистість вище суспільства і держави. Людина від народження володіє наявними, невід’ємними правами: на життя, свободу і власність. Високий статус приватної власності він пояснював двома положеннями.

По-перше, накопичення приватної власності дозволяло людині забезпечувати себе і свою сім’ю усім необхідним для життя. Приватна власність – засіб досягнення свободи.

По-друге, володіння власністю впливало на формування особистості. Локк вважав, що держава підпорядковується суспільству, яке, в свою чергу, підпорядковується особистості. Так як держава і суспільство – це не одне і теж, то падіння державної влади не означає кінця суспільства. Суспільство може винайти нову державну владу, якщо існуюча його не задовольняє. Згідно Локку держава діє в цілях захисту прав особистості. Локк виступав за розподіл законодавчої і виконавчої влади. Найбільш вагомою він вважав законодавчу владу, яка визначала політику держави. Виконавча же влада покликана виконувати рішення парламенту.

Французький просвітник Шарль Луї Монтеск’є (1689-1755) відомий в історії політичної думки двома вкладами в неї.

По-перше, розробка проблеми сукупності факторів, що визначають “дух законів” або “ облік правління”, викладених в роботі “дух законів”. “Дуже багато речей, - помічав він, - керують людьми, погода, релігія, закони, принципи правління, приклади минулого, нрави, звичаї, як результат усього цього утворюється дух народу”.[8]

По-друге, теорія розподілу влади, щоб різноманітні влади могли разом стримувати одна одну. Вона витікає зі старої ідеї змішаного правління, яку спочатку розробляли Аристотель і Цицерон, а потім Аквинат і Локк.

Вперше ця ідея знайшла своє застосування в законодавчому акті в Англії в період правління Кромвеля. Монтеск’є, відмічав, що закони визначаються типом держави (республіка, монархія, деспотія), особливо виділяв, що покаранню може підлягати тільки дія, але не думка, в протилежному випадку ліквідується гарантія свободи.

Таким чином, розвиток політичної думки епохи Відродження зв’язаний із її звільненням від теології, обґрунтуванням ідеї природного виникнення держави.

Погляди політичних мислителів Н.Макіавеллі, Гоббса, Локка, Бодена, Монтеск’є та інших лягли в основу громадської концепції політики.

 

На рубежі XVII- XVIII ст.ст. в Європі виникає явище, яке прийнято називати Просвітництвом. Цей культурний, так би мовити, рух в якості ідеалу висовував ствердження на землі “царство розуму” шляхом розповсюдження знання, викорінювання неуцтва, всестороннього виховання особистості. В політичній думці це відобразилося у вигляді концепції “просвітницького абсолютизму”. Німецьке просвітництво було представлено роботами С.Пуфендорфа, Х.Томазія, Х.Вольфа, Г.Лесінга. Представник італійського просвітлення Дж. Вико є одним з родоначальників теперішньої соціології. Він застосовував у своїх працях детерміністську і історико-порівняльну методологію.

Великий вклад в розвиток політичної думки XVII сторіччя внесли французькі просвітителі Вольтер, Дідро та інші.

Політичне життя епохи Відродження і Просвітництва підготувало грунт для соціальної концепції нового часу. Соціальна концепція політики, яка приходить на зміну громадської, - це реакція на достатню зрілість суверенної держави. В соціальній концепції змінюються акценти.

По-перше, відправною точкою є вже не індивід, а групи: нація, клас, людство, індивідууми, розглядаються як продукт своєї групи або асоціації.

По-друге, в з’ясуванні характеру держави увага переключається з закону як інтелектуального принципу дослідження (природний закон, права, договір) на історію: держава розглядається з точки зору розвитку.

По-третє, визначна увага приділяється економічним проблемам, до яких в новий час робиться причетним держава.

 

Аналіз соціальної концепції політики і держави доцільно почати з розгляду політичного вчення французького просвітника Жан-Жака Руссо(1712-1778), яке є радикальним вираженням громадської концепції і в той же час її першою критикою. В політичній теорії Руссо треба звернути увагу на такі положення.

По-перше, Руссо, на відміну від інших теоретиків природного права, розглядає асоціацію, виникаючу під впливом укладання суспільного договору, як “моральне та сукупне тіло”, “суспільна людина”, яка придбає “свою єдність, загальну ідентичність, життя і волю” в результаті відчуження цих прав членами – творцями.

 

Це тіло, таким чином, має свою особисту волю, яку не можна ідентифікувати з емпіричною волею окремого індивіда. Передаючи в загальне досягнення свою особистість, “кожний член перетворюється в невід’ємну частину цілого”.[9]

По-друге, Руссо розглядав загальну волю, відмічає, що створення “морального і сукупного тіла держави” є одночасно трансформацією “наявних” індивідуумів в “моральних” громадян, які володіють не тільки законними правами та обов’язками, але і певними моральними поняттями і почуттям.

Таким чином, в одному розумінні, індивідууми самі являються продуктами держави: мораль і добропорядність стали можливі тільки після того, як люди створили суспільство. Тому для Руссо логічно було стверджувати, що тих хто чинить опір загальній волі, суспільство повинно примусити підпорядкуватися їй. Як відомо, цей вивід Руссо, але вже без акценту на мораль, розглядали на практиці лідери французької революції і більшовики в Росії.

Для ефективних дій загальної волі, крім готовності індивідуумів до ідентифікації з суспільством, Руссо вважав необхідними такі три вимоги (умови).

По-перше, він наполягав на соціальної рівності. Не підтримуючи ідею ліквідації приватної власності, Руссо в той же час протестував проти нерівного розподілу власності серед членів суспільства.

По-друге, він наполягав на фундаментальному політичному єднанні: в державі не повинно бути, жодного часткового суспільства, кожен громадянин висловлює тільки свою особисту думку.

І нарешті, по-третє, так як воля невідчужувана, вона не може бути представлена, представницька влада – це рабство. Руссо підтримував пряму форму демократії. Він є автором радикальної революційної концепції в політиці.

Політична думка англійського консерватора Едмунда Берка (1729-1797) немала нічого спільного з класичною грандіозністю Руссо, тим не менше вона містила в собі зерно мудрості. Погляди Берка на політику суцільно визначались задачею вияснення її історичної перспективи. Він критично відносився до ідей природних прав. Для нього держава і суспільство – результат природної еволюції, подібно до росту живих організмів, а не винахід людського розуму.

Основна мета держави – охороняти порядок і закон. Соціальна і політична стабільність – основні положення її теорії.

Берк наполегливо захищав представницьку форму влади вважаючи, що парламент – істинна форма влади в Англії, і його діяльність не повинна контролюватися народом. Цей інститут, за допомогою якого, на його думку, меншість керує більшістю в благосприятливій формі. Законодавці вибираються, щоб здійснити політику для виборців, але вони не повинні бути посланцями, котрі діють тільки по інструкції своїх виборців.

Серед прибічників Берк мав репутацію реформатора. Він заявляв, що суспільство необхідно реформувати з метою його збереження. Однак, згідно Берку, реформа повинна пом’якшити очевидне, істинне зло в суспільстві і обмежитись цим.

Реформатори не повинні прагнути привести суспільство в відповідність з раціонально внушаемімі стандартами. Берк, на відміну від лібералів, не довіряв людській природі, сумніватися в здібності розуму людей покращити життя. В зв’язку з цим він стверджував, що не можна приступати до реформи держави з її повергнення, реформатор повинен підійти до неволіків держави, як до ран батька, благочестивим благоговінням і трепетною турботою.

Берк дивився на цивілізацію, як на крихку річ, яку можна було б легко зруйнувати, якби вона не була захищена від людського безумства органічною цілісністю суспільства і приматом структур, що склалися і цінностей над індивідуумами.

Таким чином, в період епохи Відродження і Нового часу формується громадська і соціальна концепція політики.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.237.16.210 (0.023 с.)