Поняття «новоукраїнська література». Відмінність нової української літератури від давньої.

Нова українська література — період в історії української літератури, що охоплює 19 століття і характеризується становленням нової, ближчої і зрозумілішої для народу літератури.

Виділяють чотири періоди розвитку нової української літератури:

Кінець XVIII −30 р. XIX ст -розвивається просвітительский реалізм, сентименталізм. Формуються нові провідні жанри поезії, прози та драми. Саме в цей період розвивалась літературна українська мова.

1840-60-ті роки XIX ст. -розвивається романтизм. З'являються твори Шевченка. Зародження літературної критики (П.Куліш)

1870-90-ті роки XIX ст. -зародження натуралізму. З'являється журналістика і публіцистика.

Кінець XIX -початок ХХ -процвітає модернізм.

Як художнє явище середньовічного типу давнє українське письменство має певні специфічні ознаки, відміннні від новоукраїнської літератури, що відображають загальні особливості середньовічних текстів, самобутність, автохтонний колорит літературної творчості.

Теоцентризм. Давня література тісно пов’язана з християнською релігією та церквою.

Символізм та алегоризм. Вони — невід’ємний елемент художньо-образного мислення давньоукраїнської літератури, що загалом характерно для середньовічних літературних текстів.

Рукописний характер творчості. Навіть після запровадження друкарства (ХVІ ст.) більшість давніх творів писали від руки і в рукописній формі розповсюджували серед читачів.

Авторська свідомість. Формування її відбувалося під впливом середньовічних уявлень.

Жанрова система. Давнє українське письменство має і своєрідну, сформовану під впливом середньовічних історичних, культурних та естетичних чинників жанрову систему.

Світоглядна і художня специфіка давньої літератури зумовлює особливості її сприймання і тлумачення, визначає методологію її вивчення та осмислення як естетичного й історичного феномену.

 

75. Послання «І мертвим, і живим...» Засоби поетичної творчості.

Цей твір своєю назвою вказує на адресата, до якого звертається Т. Г. Шевченко. А саме: до українців (до пам'яті попередників, до сучасників і нащадків). У поемі воєдино пов'язано сатиру на панівний клас і авторське уявлення про те, яким має бути справжній патріот.

Епіграф послання взято з Біблії, з першого соборного послання апостола Іоанна, у якому він закликав людей дотримуватись заповідей Ісуса Христа.Епіграф, як і послання Іоанна взагалі, адресований всім, хто любить Бога, а твір Шевченка — усім українцям.У своєму творі Шевченко звертається передусім до українського панства, яке, прикриваючись патріотичними фразами, продовжувало гнобити свій же український народ, «братів незрящих, гречкосіїв». Облудність псевдопатріотичних фраз «народолюбців» полягає вже в тому, що вони «людей запрягають в тяжкі ярма», а значить, цим самим вони «Господа зневажають». Саме тому поет називає представників панівного класу «недолюдами», «дітьми юродивими».Шевченка обурює те, що українське панство виявляє зверхність над простим народом, хизуючись своїм багатством. Насправді ж, це багатство— «дідами крадене добро» — нажите завдяки боротьбі простого козацтва, здобутками якого скористалась козацька старшинська верхівка. Діди українських панів наживали своє багатство «на козацьких вольних трупах, окрадених трупах».Адже з чужини можна привезти лише «великих слов велику силу, та й більш нічого». Поет закликав не нехтувати здобутками національної історії і культури, бо «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля».Уже на початку твору - ліричний монолог-звертання, де Шевченко застерігає українське панство і пророкує неминучу помсту.У діалогізованій частині послання поет продовжує сатиричне викриття «народолюбців», які не мають почуття національної гордості, оскільки зорієнтовані на Захід пани трактують власну минувшину за іноземними істориками, не знаючи своїх коренів: «Чиї сини? яких батьків?». Прихильники слов'янофільства знають «всі мови слов'янського люду», але не знають своєї власної.

76. Початки прози в західноукраїнській літературі.

У першій половині XIX ст. в Західній Україні, насамперед Галицькій Русі (історична назва Східної Галичини), склалися певні передумови для національно-культурного відродження й становлення нової, народної літератури. М. Устияновичеві належить заслуга у становленні художньої прози на західноукраїнських землях. Твори. У просвітительсько-романтичному образку-портреті «Старий Єфрем» («Галичо-руський вісник», 1849) ще незначне художнє осягнення дійсності, фабула майже відсутня, натомість домінує філософсько-публіцистичний струмінь, помітний дидактизм, автор звертається до традиції церковного жанру проповіді. Водночас спостерігаються поєднання біблійної моралі і народної мудрості, етичне вивищення простолюду над панством. Романтичний образ столітнього селянина Єфрема виростає до символу народу-стоїка. У романтично-психологічному творі «Месть верховинця (Повістка з правдивого случаю)»(Галичо-руський вісник, 1849—1850) Устиянович протиставляє поміщицько-чиновницькому середовищу «природну людину», проводить ідею про морально-етичну та чуттєву вищість народних низів над панством. Герой письменника Продан Наливайко —характеризується інтенсивним, суперечливим внутрішнім життям, багатим духовним світом. Конфлікт «повістки» побудований на основі соціальних (майнових) суперечностей любовного трикутника. Виграновується романтичний тип особистості, яка усвідомлює свою самоцінність, прагне утвердитися в суспільстві. Письменник зображує не тільки незвичайне кохання Продана, а й його тверде переконання в тому, що лише він гідний руки красуні і зможе принести їй щастя. Така впевненість сповнює Наливайка рішучістю в досягненні бажаної мети. Водночас розв'язання колізії позначене впливом просвітительської моралі і здійснюється, як і в «Наталці Полтавці» І. Котляревського, через ситуацію «змагання у благородстві», щоправда, по-романтичному драматизовану. У спробі прозового твору, орієнтованого на вальтерскоттівську манеру викладу й поетику пригодницької сюжето-побудови, «Страсний четвер. Повість верховинська, з місцевих поговорок» (Зоря галицька, 1852) Устиянович прагне з'ясувати соціальні причини карпатського опришківства посиленням експлуатації трудящих мас.

Проблеми поеми Шевченка «Сон».

Поема «Сон» («У всякого своя доля») написана Т. Шевченком у Петербурзі 1844 р. після його першої подорожі в Україну під безпосереднім враженням від тогочасної соціальної дійсності. Цей гострий політичний твір поет створив без розрахунку на легальне друкування, чим пояснюється розкутість автора в засобах змалювання картин і портретів.

Жанр твору — сатирична громадянсько-політична поема, а авторський підзаголовок комедія більшою мірою вказує не стільки на жанрові особливості твору, скільки на характер відображення дійсності.

Проблематика твору — показ страшного життя українського народу; співчуття оборонцям волі, що страждають на каторгах, осуд українців, які заради чинів забувають свій край, свою мову, втрачають національну та людську гідність, засудження самодержавної політики російського царату.

 

У всякого своя доля

І свій шлях широкий:

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком

За край світа зазирає,-

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину.

У наведеному уривку поет засуджує загарбницьку політику Імператора Миколи І та його попередників. Гостро викриває і картає автор псевдопатріотизм царя та магнатів: А той, щедрий та розкошний, Все храми мурує; Та отечество так любить, Так за ним бідкує, Так із його, сердешного, Кров, як воду, точить!.. Разом з тим, Шевченко не може змиритися з рабською покорою кріпаків, які «мовчать собі, витріщивши очі! Як ягнята», думаючи, «може, так і треба». Розкриваючи народу очі, поет-демократ розвінчує твердження придворних писак про «рай» у селах України.

Проблеми прози Гребінки.

Літ. діялність Греб. тривала бл. 2 десятиліть. За цей час він створив багато оригінальних і перекладних творів українською і російською мовами, байок, романів, повістей, оповідань, нарисів..Одним із значних досягнень Гребінки-прозаїка є роман «Чайсковский». Письменник правдиво відтворює окремі картини героїчного минулого, опоетизовує Запорозьку Січ як «козацьку вольницю» з її демократичними й водночас суворими законами, реалістичними мазками змальовує привабливі образи загартованих у боях з ворогом, мужніх і хоробрих, одержимих любов'ю до рідної землі рядових козаків-патріотів, чесних, доброї і широкої душі людських особистостей із багатим емоційним світом. Життєвістю позначено складний образ-тип лубенського полковника Івана: це відважний воїн і водночас – типовий феодал-поміщик, жорстокий і деспотичний; не чуже йому й глибоке почуття людяності. В індивідуалізованих образах роману Гребінка «втілив свої уявлення про історичну людину..Роман «Чайковський», тісно пов'язаний з фольклорними джерелами, народно-пісенною творчістю. Рисами українського національного колориту в творі виступають народної пісні.У романі «Чайковський» у ряді художньо вмотивованих ліричних відступів проводиться глибока антитеза – протиставлення героїчного минулого й мізерного сучасного. Особливе місце у прозовому доробку Гребінки займає повість «Кулик» (1841), присвячена найпекучішому питанню – кріпосництву, яке безжалісно топтало особистісь людини-трудівника. Майстерно відтворює тут автор контраст між нелюдським середовищем і його жертвами. Повість «Кулик» за ідейно-естетичними якостями була кращим зразком тогочасної реалістичної прози. Для прозового доробку Гребінки характерним є аполітичний метод відтворення і викриття гнітючої навколишньої дійсності, свідомий вибір насамперед демократичного героя, художня достовірність розповіді.