Основні риси романтизму як художньої системи. Специфічні риси українського романтизму.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Основні риси романтизму як художньої системи. Специфічні риси українського романтизму.



Основні риси романтизму:
- заперечення раціоналізму;
- філософський ідеалізм;
- апологія (захист) особистості та її почуттів, своєрідний "культ" почуттів;
- неприйняття буденності та рутини, акцент та піднесення «життя духу» - ліричні та ліро-епічні форми творів, звернення до фольклорних сюжетів, образів, жанрів, художньо-технічних прийомів;
- інтерес до фантастики, екзотичних картин природи;
- використання смішного, гумористичного, чудернацького та ін.

-створення ліричного пейзажу.

Основні риси українського романтизму:

-немає межі між фольклорно-історичною та громадянською течіями;

-звернення до історичного минулого, народних витоків культури у взаємодії із загальноєвропейськими соціально-філософськими течіями;

-зберігає в цілому антифеодальне спрямування;

-симбіоз просвітительських і романтичних ідейно-естетичних комплексів;

-зосередження уваги на проблемі літературної мови;

-висунення на перше місце як ідейно-естетичної основи нової літератури народної поезії;

-ідеалізація патріархальних відносин та наявність релігійної свідомості;

-ліричний герой перебуває у гармонії з природою (на відміну від літ. Зах.Європи, де герой відчуває «світову скорботу» у зруйнованій єдності природи)

 

56. Особливості жанру посвят і послань у ранній творчості Шевченка.

На відміну від інших жанрів, жанр послання має більш “програмний” характер, тобто наявність визначеного адресата, жорсткіше зумовлює тематику і стиль твору. В структурі цього жанру містяться не тільки звернення, спонуки до дій, а й часто характеристики самого автора.

Жанр послання як виразно домінуючий, визначальний окреслює форму такого твору, як “І мертвим, і живим...”, який вважається класичним видом послання у творчості Шевченка. Загальний емоційний тон цих творів – стриманий, мужній, любов до народу і батьківщини перемагає особисте горе. Поет обирає жанр послання для того, щоб осудити суспільну пасивність земляків й особливо зрадництво національних інтересів “перевертнями” – частиною українського панства та інтелігенції.

Окремими видами послання можна вважати ліричні послання реальним адресатам (І. Котляревському, Г. Квітці-Основ’яненко М. Маркевичу), а також посвяти до ліричних і ліро-епічних поезій (В. Жуковському, Я. Кухаренку, М. Вовчку, Ф. Черненку) та віршовані звертання-посвяти, що передують або завершують тексти поем (Оксані Коваленко, Шафарикові, М. Щепкіну). Ці реальні особи виступають або внутрішнім зображеним адресатом, або зовнішнім, якому присвячено твір.

Надзвичайно широке і повноцінне втілення знаходить у Шевченка така модифікація, як самопослання, тобто у низці творів поет звертається до себе самого. Одним з найкращих і найзагадковіших віршів Шевченка у цьому виді є послання “Хіба самому написать”.

І як окремий випадок слід назвати славнозвісний “Заповіт” Тараса Шевченка, який належачи до окремої жанрової групи, виразно позначений інтонацією, пафосом і смислом послання.

Шевченко був український поет, український не тільки за “національною” формою, а й за змістом своєї поезії. Він відкрив силу і красу українського слова, підніс українську літературу взагалі, і жанр послання зокрема, на висоту гідну народу з багатим історичним минулим, народу, який ніколи не мирився з неволею і закріпаченням.

Особливості композиції поеми «Сон» Шевченка.


1844 року Т. Шевченко написав поему «Сон». Це його перша політична сатирична Композиція твору спрямована на показ широкої панорами царської Росії. Після вступу, який має характер філософських роздумів («У всякого своя доля»), подано три картини: Україна, Сибір, Петербург. Поет використовує для викладу змісту прийом сну, що допомагає йому миттєво переміщатися в просторі, а також показувати пригоди ліричного героя в «городі на болотах». Прийом сну надає поемі та зображуваним у ній подіям умовності, фантастичності, проте саме такий прийом дозволяє відобразити моральне звиродніння такого суспільства, де мати жне пшеницю, а дитина вмирає з голоду; де на лоні прекрасної природи відбуваються жахливі людські трагедії; де найкращі представники суспільства, борці за волю, страждають у кайданах, а мерзенні підлабузники й нікчеми, «золотом облиті», товпляться біля царського трону. Своєрідність побудови твору полягає в тім, що автор таким чином має змогу показати всю панораму суспільного життя XIX ст.
Т. Шевченко залучає сміх як прийом знищення, заперечення, гострого осміяння й глумления над світом зла та насильства З уїдливим сарказмом змальовано кульмінаційний епізод поеми — прийом у царському палаці, «парад» блюдолизів і сцену «генерального мордобиття». Перед читачем проходить ціла галерея образів, які допомагають чіткіше окреслити ницість пануючого класу. Це «безталанна вдова» Україна, «повита красою», де латану свитину з каліки знімають, і не просто знімають, а «з шкурою», де єдиного сина забирають у вдови і віддають його до війська. А від покритки, що «попідтинню з байстрям шкандибає» відцурались батько й мати.
Отже, «комедію» свого існування, підкреслює Шевченко, самодержавно-кріпосницький лад буде продовжувати доти, доки народ не пробудиться до активної діяльності, не пізнає «дух істини», не відчує всю велич і нездоланність своїх прихованих сил.

 

Патріотичний зміст послання «І мертвим, і живим..» Т. Шевченка

Послання Т. Шевченка «І мертвим, і живим…» за своїм ідейним спрямуванням має гостро викривальний, сатиричний зміст. Серед ранніх поезій Шевченка ще не було такої, де б, як у посланні, викривались усі злочини українських панів перед народом.

Шевченко викрив зарозумілість, пиху українського панства, що присвоїло собі право представляти українську націю. Вдаючись до іронії, поет особливо їдко висміює мудрування українських панів, що хизувалися своєю «освіченістю». Поет з гіркотою зазначає, що ці пани колись вивчать І і свою історію, і рідну мову, якщо їм покаже німець - їхній найбільший авторитет.

Українська дворянська інтелігенція захоплювалась ідеями слов’янського єднання, посилено вивчала історію й мови слов’янських народів, але залишалася байдужою до потреб рідного народу і його мови. Тарас Шевченко їдко висміює націоналістичне трактування історії України, гнівно таврує «ясновельможних гетьманів» як рабів російського царя і польського короля.

Поет звинувачує українських панів, яким їхні предки передали у спадщину «свої кайдани, свою славу», у прислужництві російському цареві і зраді свого народу.

Щиро люблячи свою безталанну Україну, Шевченко з повагою ставився до культури інших народів. Рядками «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь», що стали крилатими, він підтверджує свій патріотизм, гордість за працьовитий і талановитий український народ і висловлює дружні, братерські почуття до інших народів. До цього поет закликає всю українську інтелігенцію.

Поет показує, що справжнім героєм визвольної боротьби за-ижди був народ, не пани, не козацька верхівка. Він викриває і тогочасних панів, і їх предків як підступних запроданців. І поет пише в «Посланії» про майбутню всенародну революцію.

Отже, основна ідея «Посланія» полягає в пророкуванні того, що народ революційно змете своїх лютих експлуататорів - українських іншії), які прикриваються брехливими словами про «науку» для народу та облудним «патріотизмом».

 

 

Поезія В.Забіли

Вірші почав писати в середині 30-х років, але тільки деякі з них надруковані за життя поета.

Дебют поета відбувся 1841 р в альманасі «Ластівка», де надруковано три його вірші – «Голуб», «Пісня» та «Повіяли вітри буйні…». Два вірші – «До батька» та «Не щебечи, соловейку» – надруковано далеко пізніше, 1857 р. у «Черниговских губернских ведомостях».

Реальний прототип жіночого образу, що стоїть у центрі лірики Забіли, – Любов Білозерська.

Дружні взаємини пов’язували В. Забілу з Т. Шевченком.У поетичних творах Забіли йдеться безпосередньо про внутрішній світ поета.

Відсутність хронології в композиції збірки поєднується з часовою невизначеністю поетового переживання .Яскравим і оригінальним мотивом у поезії Забіли є порівняння (по суті, ототожнення) прикрих почуттів героя й сліпоти .Поет усвідомлює свою нещасливу любовну пригоду як наслання сліпоти, яка застує навколишній світ. Це – своєрідне визнання неповноцінності свого внутрішнього бачення світу, що не залежить від волі поета.

Однією з виразних прикмет поетики Забіли є характерність його описів. Звертають на себе увагу, зокрема, картина селянської праці на полі – з подробицями обіду, збирання дітьми колосків на полі та їхні пустощи («Будяк») опис споруди для весілля та деяких незвичайних рис самого обряду («Весілля»), хуртовини, яка застає подорожніх серед поля («Вечоріє, смеркається…»), змалювання колишнього й теперішнього вигляду коня, з яким був на службі, та дозвілля тієї пори («До коня»), пригоди на річці тощо.

Тим часом вірші поета були добре відомі в народі, поширювались у рукописних збірках, виконувались як народні пісні. «Гуде вітер вельми в полі» та «Не щебечи, соловейку» покладено на музику Михайлом Глінкою. До своїх віршів «Не плач, дівчино», «Голуб», «Човник» та інших Забіла сам створив мелодії. Джерелом глибокого ліризму його поезії є народна пісня, її образні і мовні багатства. У багатьох віршах («Зовсім світ перевернувся», «Маруся», «Сирота» тощо) поет порушував тему соціальної нерівності. Йому належать також гумористичні поезії, що є обробкою народних оповідань у бурлескному стилі («Остап і чорт», «Весілля»), твори на побутову та історичну тематику, послання знайомим.

Іван Франко відзначав помітний внесок Віктора Забіли у розвиток української поезії і ставив його в ряд найталановитіших сучасників Тараса Шевченка.

Поезія М.Устияновича

1836 р. написав перший вірш народною мовою («Сльоза на гробі М. Гарасевича»), що й зблизило його з Маркіяном Шашкевичем;. У ліричних віршах Устияновича відчутні національні та соціальні мотиви, любов до гірської природи Карпат, знання фольклору.Вірші «Верховино, світку ти наш», «Гей, браття опришки» стали народними піснями. Композиційна структура поезії М. Устияновича часто базується на фольклорних за походженням паралелізмі і циклізації. У поета вони нерідко ускладнюються, отримують образно-синтаксичну орнаментацію. До властивих М. Устияновичеві композиційних прийомів належать повтори, контраст, звертання, сюжетний та психологічний паралелізми. Письменник поступово відходить від фольклорних традицій (такий відхід є характерною рисою еволюції усієї української романтичної лірики).Найчастіше у своїй поезії М. Устиянович використовував версифікаційні форми, характерні для романтичної поезії.Поетичнийдоробок М. Устияновича відзначається тематичним і жанровим багатством. Кращі ліричні вірші, медитації, послання, оди, балади, елегії, „думи", притчі, байки письменника написані живою народною мовою, насичені національними, зокрема історичними образами. Його поезіям властиві як епічне начало (поема „Путь на полонину", історичні „думи" про княжі часи, балади з яскравим динамічним сюжетом), так і схильність до лірики малих форм – із заглибленням у внутрішній світ людини, із зображенням її роздумів і переживань.

 

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-06; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.118.225 (0.011 с.)