Літературно-краєзнавча Луганщина: дожовтневий період.

 

Літературна спадщина краю починається з найвидатнішої пам'ятки писемностї Киiвськоi Руси «Слова о полку Ігоревім». Події, які відображені в літературному творі, відбувалися неподалік Сіверського Дінця, названого Доном. Річка Каяла згадується у «Слові» п'ять разів. Згадана вона і в Іпатіївському літописі. На березі Каяли військо князя Ігоря зазнало жорстокої поразки. В новіші часи ця назва річки не збереглася, тому тлумачать її по-різному. Найімовірніше, це нинішня річка Макатиха, ліва притока Голої Долини (літописна Сюурлій), яка впадає в Казенний Торець, праву притоку Сіверського Дінця (за теперішнім адміністративним поділом — Слов'янський район Донецької області). Битва Ігоря Святославовича з половцями — 10-12 травня 1185 року — відбулася між Сюурлієм (тобто Голою Долиною) і Каялою (Макатихою). Є й інші думки щодо географічного визначення місця битви. Побутує версія, що Каяла — це Кам'янка, права притока Сіверського Дінця. Окремі дослідники також вважають, що Каяла то нинішня Красна, а Сюурлій — Борова, теж притока Сіверського Дінця (територія сучасного Кремінського району Луганщини). Не виключена поява й інших гіпотез, суджень, здогадок. Однак стрижневим тут є твердження — південно-східні рубежі Київської Русі пролягали територією нашого краю.

«Слово о полку Ігоревім» викликала неослабний інтерес багатьох письменників. Мабуть, жодна з літературних пам'яток не стала джерелом такої кількості переспівів та перекладів, їх авторство представлено іменами: Тарас Шевченко, Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Михайло Максимович, Юрій Федькович, Омелян Огоновський, Степан Руданський, Панас Мирний, Іван Франко, Максим Рильський, Наталя Забіла, Василь Шевчук.

Серед імен перекладачів є митці, чиї життя і творчість назавжди поєдналися з нашим краєм. В 1885 році Б.Грінченко здійснив своєрідний переспів «Слова о полку Ігоревім», адресувавши твір для шкільного вивчення. Після тривалої перерви у 2000 році вийшло друком його найновіше видання. М. Чернявський в 1894 році ще раз осучаснів цій безсмертний твір

У 1981 році наш славнозвісний краянин, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, письменник і правозахисник І.Світличний по-своєму переспівав цей шедевр вітчизняної культури на засланні в Алтайському краї і назвав його«Слово про Ігореву Січ». 2003 роком датується найновіший переспів українською мовою луганського поета Л. Стрільника.

В 2003 році неподалік селища Станично-Луганського, біля Сіверського Дінця, був відкритий пам'ятник, який символізує зв'язок «Слова о полку Ігоревім» із сучасністю нашого краянина-скульптора Микола Можаєва.

Біля обласної бібліотеки встановлено монумент легендарному автору «Слова» скульптора Іван Чумака.

XIX сторіччя принесло бурхливий розвиток промисловості і також багато видатних, літературних імен. Одним із перших на літературно-краєзнавчої карті Луганщии стоіть і’мя Володимира Даля – видатного російського письменника, лексикографа, фольклориста, друга О.С.Пушкина, який народився 22 листопада 1801 року в селищі Луганський завод (нині м. Луганськ). Батько його служив тоді старшим лікарем на місцевому ливарному заводі. У 1805 році І.Даля призначають інспектором в Чорноморську лікарську управу, і тому сім'я переїздить до м. Миколаїва. В пам’ять про рідне місце В.Даль підписуватиме свої твори псевдонімом Козак Луганський.

Вдячні луганці назвуть один із провідних навчальних закладів — Східноукраїнський національний університет — іменем Володимира Даля. А письменники-земляки напишуть про нього книги: Юрій Єненко нарис «Слово про Козака Луганського» (1994 р.), Юрій Фесенко —літературознавче дослідження-монографію «Проза В.І. Даля. Творча еволюція» (1999 р.), яка стала основою для захисту докторської дисертації. На Луганщині вже стали традиційними Далевські наукові читання, що започатковані в 1971 році і набули статусу міжнародних. У 1981 році в м. Луганську був відкритий пам'ятник Володимиру Далю (автори Ілля Овчаренко, Василь Орлов), а в 1986 році — літературний будинок-музей.

Значний інтерес в плані літературного краєзнавства Луганщини становить творчість російських письменників, що жили у нашому краї і писали про нього.

Часто подорожував Луганщиною російський поет Олексій Кольцов (1809 — 1842 рр.), про що написав в оповіданні «Кольцов у Старобільське» (1989 р.) луганський письменник Степан Бугорков. Полюбився О.Кольцову приайдарський край і його люди, про ще свідчать вірші поета „Ночлег”, „Вечер”, „Земное счастье”. На Старобільщині він написав такі поезії як „Первая любовь”, „Сирота”, „Песня”.

Зі Старобільщиною пов'язане ім’я відомого письменника Всеволода Гаршина (1855-1888). Народився він 14 лютого 1855 року в с.Приємна Долина Бахмутського повіту Катеринославської губернії (тепер с.Переїзне Артемівського району Донецької області). У 1858 році сім'я переїхала до міста Старобільська, адже батько Всеволода Михайло Єгорович вийшов у відставку й отримав половину родової садиби — 750 десятин, куди були переселені 70 селян і побудовано поселення з назвою Нова. На хуторі Криничному, неподалік сел Калмиківки та Гайдуківки, землі сімейного спадку належали братові — Іванові Єгоровичу Гаршину. М.Гаршин також придбав будинок у м.Старобільську, де й проживав із сім'єю. До 1863 року Всеволод (з невеликими перервами) мешкав у Старобільську, а потім, навчаючись у Петербурзі, періодично приїздив на канікули. Його батько після запровадження «Положення про губернські та повітові заклади» (1864 р.) був у м. Старобільську членом земської управи, дворянської опіки й навіть обіймав посаду предводителя повітового дворянства. Саме М.Гаршин у 1868 році запропонував перетворити повітове 3-класне училище в 4-класну прогімназію. Перші два класи з 84 учнями були відкриті в 1871-72 навчальному році.

Про багатство вражень дитячих та юнацьких років Всеволода Гаршина може свідчити його нарис «Справжня історія Енського земського зібрання» — перший опублікований твір (1876 р.) та оповідання «Ведмеді» (1883 р.). У м.Старобільську іменем Всеволода Гаршина названа вулиця, на будинку, де він жив, установлена меморіальна дошка, а в 1969 році на площі споруджено пам'ятник, автори якого —луганські скульптори Ілля Овчаренко та Василь Орлов.

У 1887 році на луганській землі побував Антон Чехов (хутір Рогозина Балка неподалік сучасного міста Антрацита). Тепер художньо наснажену розповідь про цю незабутню поїздку та зв'язки письменника з Україною можна прочитати в повісті-есе Юрія Єненка «Дума про Чехова» (1996 р.).Захопленість „Донецькою Швейцарією” знайшла відображення у таких його творах як „Щастя”, „Перекоти-поле”, „Печеніг”, „В рідному кутку”, „Степ” та інших.

З Луганщиною пов’язане ім’я видатного українського письменника, фольклориста і педагога Б.Гринченко.. З осені 1887 по вересень 1893 року він працював вчителем в приватній школі відомої просвітительки Х.Алчевської в селі Олексіївка Слов'яносербського повіту Катеринославської губернії (тепер Перевальський район Луганської області). Тут він написав цикл „Весняні сонети”, поеми „Христя”, „Беатріче Ченчі”, повісті „На розпутті”, оповідання „Серед чужих людей”, „Панько”, а також перший великий прозовий твір – „Сонячний промінь”.

Педагогічні погляди Бориса Грінченка протягом життя зазнавали змін, але незмінним було переконання демократизувати народну освіту й вибороти право навчати дітей рідною мовою.

Працюючи в Олексіївці, він розпочав роботу над «Граматикою української мови», своєрідним підручником для першого класу. І тепер викликає захоплення той дидактичний матеріал, який є основою книжки. Тут переважають жанри народної творчості: прислів'я, приказки, загадки, казки, дитячі пісеньки тощо. Стали вони основною частиною і так званої «Настиної читанки», над якою Б.Грінченко працював упродовж 1890 — 1891 років.

Підручник «Рідне слово» не тільки досить повно подав різноманітні фольклорні жанри (особлива увага при цьому надавалася пісенним: колядкам, щедрівкам, веснянкам та ін.), а й після кожного уроку пропонував завдання, суть якого полягала в тому, щоб записати й розповісти про певний жанр народної творчості своєї місцевості. Серед письменницьких переважають твори Л.Глібова, Є.Гребінки, П.Куліша, М.Коцюбинського, М.Шашкевича. Найширше представлена творчість Тараса Шевченка. Особливо ж виділені слова Великого Кобзаря:

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине...

От де, люде, наша слава,

Слава України!

Для Б. Грінченка «Кобзар» завжди був настільною книгою. І, коли було заборонено українське слово, він читав «Кобзаря» учням та селянам.

Після від'їзду з Олексіївки Борис Дмитрович до кінця свого життя листувався із селянами, надсилав їм книжки, особливо часто Шевченків «Кобзар», що був для них найбажанішим подарунком.

У 1988 році був відкритий музей-кімната письменника в Олексіївській школі. Першими гостями її стали учасники республіканської науково-практичної конференції, присвяченої ювілею. На будинку школи, де вчителював Б.Грінченко, встановлена меморіальна дошка, на шкільному подвір'ї — погруддя поета роботи лауреата Національної премії України імені Т.Г.Шевченка, луганського скульптора І.Чумака. На початку грудня 2003 року в споруді колишньої школи почав діяти літературно-меморіальний музей Бориса Грінченка.

3 січня 1868 року в станиці Торській Олексіївці Бахмутського повіту Катеринославської губернії в родині диякона народився відомий письменник Микола Федорович Чернявський, який вперші звернувся в українськоі поезії до шахтарської теми. Його соціальне походження зумовило подальше навчання в Бахмутській духовній школі та в Катеринославській духовній семінарії.

У сімнадцять років вийшла перша збірка Миколи Чернявського. У 1895 році побачила світ поетична книжечка «Пісні кохання», через три роки — «Донецькі сонети», ще через п’ять років – „Зорі”.

Привертає увагу акровірш «Рідний край»:

У всіх людей одна святиня,

Куди не глянь, де не спитай;

Рідніша їм своя пустиня,

Аніж земний в чужині рай:

Їм красить все їх рідний край.

Нема без кореня рослини,

А чоловіка — без родини.

Без сумніву, уважні читачі зрозуміли поетичну розгадку цього невеличкого акровірша. Прочитавши початкові літери кожного рядка, маємо слово «Україна». Так, поняття й чуття Батьківщини було найсвятішим для письменника впродовж усього життя.

Недавно ми взнали правду про трагічну долю письменника, якого не тільки замовчували, а й розстріляли 19 січня 1938 року у Херсоні. Офіційна радянська комуністична влада не обійшла без розправи над поетом, який у квітні 1917 привітав учасників Всеукраїнського з’їзду та обгрунтував вимогу створення українськоі держави у статті „Україна, автономія, федерація”, а також створення рідної школи „Рідна школа”.

На перший погляд, село Олексіївка Перевальського району на Луганщині звичайнісіньке і схоже на багато інших. Але коли зробити навіть невеличку зупинку і завітати до місцевої школи, відразу з розповідей вчителів та учнів, відвідин музею Бориса Грінченка відчувається своєрідність і незвичайність історії села та школи.

Заснована на кошти відомого підприємця й мецената Олексія Алчевського, перебувала під постійною опікою його дружини — педагога Христини Данилівни Алчевської, а найбільш відомою стала в час учителювання у цій школі Бориса Дмитровича Грінченка та його дружини Марії Миколаївни.

2.Літературно-краєзнавча Луганщина у період 1920 – 1965 років.

 

6 січня 1898 року на станції Дебальцеве народився Володимир Миколайович Сосюра (1898-1865). Згодом після тяжких поневірянь сім'я переїхала у Третю Роту (с.Верхнє), тепер м. Лисичанськ. Тут пройшли дитинство та юність майбутнього поета.

Перші поетичні спроби російською мовою В.Сосюри відносяться до 1914 року. Тільки з жовтня по грудень 1917 року в лисичанській газеті «Голос рабочего» було видруковано тридцять його віршів. Потім була громадянська війна — служба в петлюрівському війську, згодом в Червоній армії. Далі — творчість, поетичні збірки, любов і ніжність, а часом і тривога, навіть біль, коли несправедлива критика вражала душу поета, бо жорстокий тоталітарний режим намагався знищити душу поета. Однак Володимир Сосюра залишався неперевершеним ліриком української поезії. Улюбленими у читачів стали поетичні рядки його вірша „ЛюбітьУкраїну”, створеного у 1944 році. Характерна ознака багатьох його творів – їх автобіографічність, зв’язок з Донбасом.

У місті Лисичанську споруджено пам'ятник митцеві, автором якого став талановитий скульптор Ілля Овчаренко, а у Будинку культури розміщений музей нашому співвітчизнику.

Чимало луганців входило до літературно-мистецької організації «Забой», яка була створена у 1924 році й увійшла до складу Всеросійської асоціації пролетарських письменників, а з 1927 року стала складником Всеукраїнської спілки пролетарських письменників. Першими авторами «Забою» були Б.Горбатов, Г.Баглюк, М.Тардов, Ю.Жуков, П.Безпощадний, І.Гонімов, Ю.Черкаський, К.Герасименко, Я.Кочура. З 1923 року починає виходити літературно-мистецький і громадсько-політичний журнал «Забой» (з 1926 року видавався в Луганську). З 1932 року журнал отримав назву «Літературний Донбас». Також в газеті «Луганська правда» систематично виходила літературна сторінка.

Наприклад, в газеті від 10 грудня 1925 року вміщено вірш Дмитра Неволі, прозові твори Л.Заломанова та О.Селівановського.

З 21 по 23 листопада 1933 року проходив перший з'їзд письменників Донбасу, на якому було близько 300 делегатів.

Про робітничу поезію Донбасу перших двох десятиліть XX століття вже в 60-х роках розповіли літературознавці Г.Гончарук, О.Міхно, Є.Волошко.

Відомо, що письменники, які належали до «Забою», дотримувалися тодішніх ідеологічних догм, однак це не зберегло їх від репресій тридцятих років. Разом з першопочатками таланту була знищена тоталітарним режимом і віра в майбутнє щасливе життя письменника Григорія Баглюка. Народився він 5 січня 1905 року на Лозово-Павлівському руднику. 10-літнім вже працював лампоносом на шахті «Центральна-2», потім на різних рудниках Донбасу. У 1922 році закінчив Лисичанське гірничо-технічне училище, через рік був обраний секретарем комсомольської організації. Тоді ж почав писати вірші.

Більшість творів Г.Баглюка позначені декларованою партійністю, більшовицькою ідейністю, що відповідало традиціям забойців.

В успіх власної літературної творчості він вірив, адже саме життя підказувало злободенні теми. Подібні художні твори відповідали методу соціалістичного реалізму, який буде офіційно декларований в 1934 році на Першому з'їзді радянських письменників.

Після служби в Червоній Армії Г.Баглюк з 1930 року став головним редактором журналу «Забой», а з кінця 1932 — «Літературний Донбас».

Однак вірнопідданість не врятувала від арешту. Г.Баглюка звинуватили в націоналістичній діяльності. Пізніше він зрозумів, хто був насправді ворогом. Про це написав Григорій Костюк — видатний український літературознавець, який у 1934 році працював професором української літератури в Луганському педагогічному інституті. Зустрівся він з Баглюком у концтаборі в далекій Воркуті, звідки письменник вже не повернувся.

Про письменника-луганця Платона Гайворонського теж читаємо у спогадах Григорія Костюка «Зустрічі і прощання» (Канадський інститут українських студій. Альбертський університет. Едмонтон, 1987 р.): «Це відомий адвокат і літератор, автор книги «Нотатки оборонця». Познайомився з ним ще в Харкові, в добу ПРОЛІТФРОНТу. Тоді вийшла його книжка «Нотатки оборонця». Він подарував мені один примірник. Я написав рецензію до «Червоного шляху». Так почалася наша дружба...»

Платон Гайворонський народився 16 листопада 1899 року, мав вищу юридичну освіту, працював в юридичній консультації Луганська адвокатом. Встиг видати дві книги — «Нотатки оборонця» (1931 р.), «Слово» (1932 р.). У 1938 році був заарештований і звинувачений у співпраці з націоналістичною повстанською організацією. Письменника засуджено до вищої міри покарання з конфіскацією майна. Тільки в 1958 році П.Гайворонського за клопотанням матері посмертно реабілітовано.

Твори Григорія Баглюка перевидавалися тільки один раз — збірка «Синій заєць» (1966 р.). На жаль, книги Платона Гайворонського більше друком не виходили...

У 1937 році в м Москві був заарештований учень Сергія Єсеніна, письменник Іван Приблудний (Яків Петрович Овчаренко) родом із с.Безгиново Новоайдарського району. Тільки в кінці 80-х років стараннями літературознавця з м. Луганська Олега Бішарєва знову почали виходити книги нашого земляка, а в селищі Новоайдар споруджено йому пам'ятник скульпторів Миколи Щербакова та Олександра і Володимира Смирнових.

Донбас завжди викликав великий інтерес у письменників та художників. Ще в «Окнах РОСТа» до шахтарів Донецького басейну звертався з поетичним словом В.Маяковський, а в 1921 році він написав «Сказку о шахтере-друге, о чунях и каменном угле». Під час своєї поїздки по Україні поет у липні 1928 року побував у Луганську, де у клубі металістів читав вірші й лекцію про поезію.

Донбас неодноразово відвідував Костянтин Паустовський, у 1933 році він побував на тодішньому Луганбуді, видрукував нарис «1080 паровозів».

Наприкінці квітня 1928 року приїхав до Луганська Олександр Серафимович, щоб побачити паровозобудівний завод, також зустрівся з робітниками, студентами. Під враженнями від перебування на донецькій землі написав п'єсу «Шахтарі», оповідання «Маленький шахтар».

Письменник Іван Микитенко теж прагнув розповісти про працю шахтарів. Взимку 1930 й в 1931 роках він жив серед шахтарів, працював на шахті № 22 міста Кіровська (тодішньої Голубівки). Враження про шахтарів стали основою для написання п'єси «Справа честі».

Ще в довоєнні роки познайомився з нашим краєм Микола Бажан. Він тривалий час жив у.Луганську у свого батька, який працював геодезистом, а в 60-70 роки бував у Станично-Луганському районі, адже там обирався депутатом Верховної Ради. Після зустрічей з ровеньківськими шахтарями ним була написана поема «Нічні роздуми старого майстра» (1975 р.)

У 1937 — 1938 роках в архівах Луганська працювали Костянтин Симонов і Михайло Матусовський, наш земляк, випускник Луганського будівельного технікуму. На основі знайдених матеріалів вони видали книгу нарисів «Луганці» (1939 р.). Хоча Михайло Матусовський мешкав у м Москві, місто дитинства та юності — Луганськ — надихало його на створення проникливих ліричних творів, які потім нерідко ставали відомими піснями.

Багато письменників воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни. На території Луганської області похований Микола Трублаїні, який помер в санітарному потязі біля станції Ровеньки. Загальноосвітній школі №4 присвоєно його ім'я, а в 1969 році встановлено погруддя (скульптор Ілля Овчаренко). Восени 1941 року в боях біля с. Дякове Антрацитівського району загинув адигейський народний поет Хусен Андрухаєв, посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу. З війни не повернувся поет з Луганська Юрій Черкаський, який ще в 30-ті роки став автором поетичних збірок «Отвага», «Стропила», «Жажда», «Мост».

У 1942 році в Луганську (тоді місто називалось Ворошиловград) виступив з промовою перед воїнами Олександр Довженко, а 10 березня того ж року написав патріотичну статтю «Душа народу неподоланна!». Весною 1942 року співробітник газети «За Радянську Україну» письменник Андрій Малишко знаходився у м.Валуйках. У листі від 19 квітня 1942 року він писав: «Днів десять назад я повернувся з Ворошиловграда, був на мітингу молоді. Багатьох знайомих бачив з Києва, Харкова». Далі А.Малишко повідомляє, що зустрівся з групою київських письменників, серед яких Андрій Головко, Павло Усенко, Любомир Дмитерко, Іван Нехода. Тоді ж народилася патріотична поезія «Україно моя».

Ще в роки Великої Вітчизняної війни, після звільнення нашого краю, Борис Горбатов написав повість «Нескорені», а друга частина не менш відомого роману «Донбас» називається «Крута Марія», адже в його рідному місті Первомайську була шахта «Марія». Неподалік від клубу якої в 1988 році й відкрито погруддя письменника (скульптор Григорій Слєпцов). Установлено обласну журналістську премію ім. Б. Горбатова.

У післявоєнні роки в Луганську живуть поети Павло Безпощадний та Микола Упеник. Саме навколо них групувалися молоді творчі сили обласного літературного об'єднання: Василь Горяїнов, Федір Вольний з Красного Луча, Микита Чернявський з с.Смолянинове Новоайдарського району, Степан Бугорков з М.Луганська. Після того, як у 1949 році Павло Безпощадний переїжджає до Горлівки, а Микола Упеник до Києва, як раз ці літератори стали прикладом професійного ставлення до художнього слова.

Бував і Остап Вишня в наших краях. У 1928 році разом з письменниками П.Тичиною, П.Панчем, І.Микитенком, В.Сосюрою, О.Копиленком виступав перед робітниками Луганська. А влітку 1951 року приїжджав до м.Кадієвки (тепер м.Стаханов), зупинявся у свого приятеля місцевого лікаря М.Шалабали.

Літературні шляхи Бориса Олійника теж засвідчені Луганщиною, зокрема художньо-документальним нарисом «За північним Дінцем» («Молодь», 1959 р.). Тепер тут місто Сєвєродонецьк і виробниче об'єднання «Азот» є його головним промисловим підприємством.

У всьому світі відома творчість і правозахисна діяльність Героя України, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка, письменника-зємляка Миколи Руденка, роки дитинства і юності якого пройшли в селі Юр'ївці Лутугінського району. Після закінчення середньої школи в селищі шахти «Сутоган», навчався в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка. Потім служба в армії, участь у війні, тяжке поранення.

Починаючи з 1947 року, виходять його поетичні збірки, потім два романи «Вітер в обличчя» та «Остання шабля». У 70-х роках Микола Руденко — один з відомих діячів та теоретиків правозахисного руху. У 1975 року його виключають зі Спілки письменників, а в 1977 — заарештовують. Сім років ув'язнення і п'ять заслання — таким був присуд письменникові-правозахисникові.

У холодній і далекій Мордовії він писав:

Моїх чуттів розвіяна руїна

Нагадує в пісках померлу річку.

Та є ще Бог...

І є ще Україна...

Для них я збережу у грудях свічку.

І справді, відсвіти його художнього слова, як і світлий образ, живуть тепер у Космосі людських світовідчуттів. Микола Руденко пішов із життя 1 квітня 2004 року.

Чесне і чисте слово, справедливість і гідність, справжнє мистецтво і наука стали найголовнішим для Івана Олексійовича і Надії Олексіївни Світличних, які родом із с.Половинкино Старобільського району. У 60-ті роки Іван Світличний став духовним опертям нової літературно-мистецької естетики — шістдесятництва. Разом із своїми побратимами Василем Стусом, Євгеном Сверстюком, В'ячеславом Чорновілом він несхитно стояв на сторожі найгуманніших ідеалів. На цьому наголошує літературознавець Іван Дзюба: «Чесна і мужня громадянська та літературна позиція, професіоналізм, ерудиція, розважливість і водночас принциповість принесли Іванові Світличному авторитет у літєратурно-мистецьких колах. Водночас він став однією з найпомітніших постатей тодішнього громадського життя, національно-культурного піднесення».

Літературознавець і поет І.Світличний та його сестра Н.Світлична у 1994 стали лауреатами Національної премії України імені Тараса Шевченка.

У приміщенні Старобільського філіалу Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка в 2000 році відкрито пам'ятний знак славному землякові Іванові Світличному (скульптор Микола Щербаков).

Більше десяти років на Луганщині жив Григір Тютюнник, який посмертно удостоєний Національної премії України ім. Тараса Шевченка.

Уже в самому приїзді маленького, ще шестирічного Григора (тоді Григорія) Тютюнника сюди, на Луганщину, в селище Щотове, неподалік міста Антрацита, поєдналися людське милосердя і жорстокість тоталітарного державного режиму.

Так би й жив собі маленький хлопчик в рідному селі Шилівці Зіньківського району Полтавської області, коли б не сталася трагедія: в ніч з 29 на ЗО листопада 1937 року його батька Михайла Васильовича заарештували репресивні органи, а вже 5 грудня (до речі, в день народження сина) особлива трійка УНКВС по Полтавській області ухвалила: «Тютюнника М.В. заключить в исправительно-трудовые лагеря сроком на десять лет, исчисляя срок с ЗО ноября 1937 года».

Пізніше Григір Тютюнник в автобіографії писав: «Після того, як батька забрали в тюрму в 1937 р., взяв мене до себе батьків брат Филимон Васильович Тютюнник... Сьогодні я знаю, для чого взяв мене дядько. Він і його дружина, Наталя Іванівна Рябовецька, з сусіднього з нами хутора Троянівка, вчили й виховували мене, а кажучи просто, були моїми батьками. Вони обоє працювали в школі. Дядя був бухгалтером, тьотя викладала українську мову й літературу. З того часу я запам'ятав «Як упав же він з коня», «На майдані».

Треба сказати, що до початку війни Г.Тютюнник устиг закінчити в Щотовому тільки три класи початкової школи, однак у житті так сталося, що й атестат про середню освіту він теж отримав тут, — у 1957 році, як випускник вечірньої школи робітничої молоді.

Сюди буде приїздить і тоді, коли навчатиметься в Харківському державному університеті. А ще старший брат Григорія Тютюнника у листі від ЗО жовтня 1956 року, в якому вперше згадувалося про роботу над романом «Вир», писав: «Мені цікаво, Грицику, от що. Візьми ти, будь ласка, та заведи такий блокнот і записуй буквально все, що говоритиме наш славний Филимон Васильович. Особливо те, що стосується хроніки Шилівки. Все, що він скаже. Бо це, брате, золотий пил, самоцвіти народного гумору, на який наше покоління вже не здатне. Тільки роби це так, щоб він не помічав, бо йому буде ніяково і, може, неприємно. З розумом роби, а не в лоб. А тоді оті всі записи мені переправиш. Фіксуй окремі влучні, цікаві словечка, на які так багата його мова. Бо задумав я, брате, писати про Шилівку або повість, або романяку цілого. Це поки тобі лише признаюся».

Літературний музей Григора Тютюнника в Шилівській школі відкрився у грудні 1988 року, пам'ятник на шкільному подвір'ї споруджено через десять років— у 1998році. Його автор —луганський скульптор, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка, народний художник України І.М.Чумак.

Уже не раз доводилося говорити, що створення літературного музею Григора Тютюнника по суті започаткувало й паростки національного виховання. А ще тут щороку проходять літературно-мистецькі Тютюнниківські читання, у яких беруть участь письменники Луганщини.

Багато письменників народилося на Луганщині, тут навчалися, певний час мешкали. Тому навіть перелік імен літераторів, чиє життя й творчість поєдналися з нашим краєм, вражає: Георгій Синельников, Михайло Бірюков, Олександр Кравцов, Михайло Матусовський, Микола Упеник, Михайло Пляцковський, Борис Буряк, Леонід Губін, Петро Іванов, Микола Колесник, Михайло Циба, Микола Палагута, Валерій Гончаренко, Олександра Ковальова, Сергій Бурлаков, Георгій Золотарьов, Микола Палієнко, Любов Горбенко, Сергій Чирков, Микола Мірошниченко, Юрій Путілін, Олексій Ковалевський, Олена Бондаренко, Юлія Ільїна, Олександр Радченко, Інна Пєсенка, Сергій Жадан...

У м. Луганську також мешкають члени Спілки письменників Росії Володимир Грінчуков, Володимир Казмін, Іван Попов та ін.

Новим імпульсом для активізації літературного життя в області стало створення обласної письменницької організації, адже з післявоєнних часів літератори Луганщини, члени Спілки письменників перебували на обліку в Донецькій обласній організації. Зрозуміло, що з цієї причини нерідко гальмувався прийом до Спілки та й публікації луганців на сторінках регіонального літературно-мистецького видання «Літературний Донбас», потім «Донбас», який у 1946-68 році виходив як альманах, далі як журнал-двомісячник, і знаходився в м. Донецьку.