Заява Верховної Ради України з приводу економічної блокади Республіки Куба



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Заява Верховної Ради України з приводу економічної блокади Республіки Куба



 

Утверджуючи свою незалежність, Україна будує зовнішню політику, поважаючи принципи суверенітету і невтручання у внутрішні справи інших країн. Саме тому продовження економічної блокади Республіки Куба сприймається нами як зазіхання на її природні суверенні права. Україна в принципі проти будь-яких економічних санкцій щодо інших держав, за винятком держав-агресорів…(дипломатичний підстиль).

 

Шановний п.Ковалюк О.Б. 12.10.05 ми отримали повідомлення про те, що один з нещодавно проданих Вам генераторів вийшов із ладу. Оскільки ще дійсний гарантійний термін його роботи, ми негайно відрядили свого представника для з’ясування ситуації та усунення дефектів… (адміністративно-канцелярський підстиль).

 

Стаття 34. Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в іншій спосіб – на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (законодавчий підстиль).

Контрольні запитання:

1. У чому виявляється потреба вивчення курсу “Українська мова (за професійним спрямуванням) ”у ВНЗ?

2. Яку роль виконує мова у суспільстві?

3. Чи існує співмірність між поняттями “мова”, “нація”, “історія”?

4. Які нормативні документи декларують державний статус української мови?

5. Які функції виконує мова у суспільстві?

6. У чому виявляється специфіка природи мови?

7. У чому виявляються закономірності поділу мови на стилі?

8. Яка специфіка офіційно-ділового стилю?

9. Як реалізується офіційно-діловий стиль на лексико-синтаксичному рівні?

 

Тема 1.2 Літературна мова. Мовна норма. Культура мови.

Культура мовлення під час дискусії.

 

1. Поняття літературної мови. Мовна норма та її соціальне значення.

2. Мовленнєва культура – критерій професійної майстерності фахівця.

3. Культура мовлення під час дискусії.

 

 

Література: 1, 2, 23, 24, 28,29, 33, 39,43,48, 49,76,84.

 

 

Питання 1. Поняття літературної мови. Мовна норма та її соціальне значення.

 

Свідоме ставлення до мовних явищ передбачає розуміння змісту багатьох лінгвістичних понять, зокрема таких як “національна мова”, “літературна мова”, “мовна норма” тощо.

Національна українська мова – це сукупність усіх слів, усіх граматичних форм, усіх особливостей вимови всіх людей, які говорять українською мовою.

 

Склад національної української мови в сучасному контексті:

- Територіальні діалекти – це слова, які використовують у своєму спілкуванні люди певної території. В українській мові виділяють південно-східні, південно-західні, північні говори.

Види діалектизмів:

1. Фонетичні (кирниця – криниця, вашко – важко, зора, зорйа – зоря, куонь, куень – кінь)

2. Граматичні ( співаєть – співає, буду ходив – буду ходити, руков – рукою ).

3. Лексичні :

3.1 Власне лексичні (вуйко – дядько, кибель – відро, киря – сокира, маржина – худоба, конопляник – горобець, шаркан – буря, легінь – парубок, бузько – лелека, втрафити – потрапити, капарство – недбалість, ковнір - комір ).

3.2 Етнографічні (назви місцевих реалій – трембіта (духовий інструмент), галагани (вид печива ), каварма (страва), верета (покривало), загата (огорожа біля стін хати), рунець (біла хустина або шматок полотна), рябчун (різнобарвний домотканий килим).

3.3 Семантичні (діалекти мають значення відмінне від загальномовного: пироги – вареники, базар – майдан, врода – урожай , обруч – поряд, під - горище)

Саме у діалектному мовленні наш народ доніс і зберіг історію своєї мови, її своєрідність.

Діалект, а ми його надишем

Міццю духа і вогнем любови,

І нестерпний слід його залишем

Самостйно між культурні мови (І.Франко ).

 

- Соціальні діалекти – слова, якими користуються люди, об’єднані спільними інтересами, захопленнями, віком, ситуацією тощо (кера – класний керівник, студбекер – студентський квиток, комп – комп’ютер, моцик – мотоцикл, точка – нелегальне місце продажу спиртних напоїв, кукурузник – літак , предки - батьки, чувак - хлопець, баскет – баскетбол, погрімон – прізвисько, олдовий – старий, герла – дівчина, фачити – принижувати, фацент – чоловік, бачик – телевізор, стріха – здоровий глузд, баклажан – алкоголік).

 

- Професійні діалекти – неофіційні назви предметів чи понять у сфері тієї чи іншої професії (лабух – музикант, фанера – фонограма, фініки – фіни, заморозити рахунки– припинити обіг коштів).

 

- Просторіччя - це:

1. Спотворені, помилкові слова в неграмотному мовленні: урем’я, їроплан, скіко.

2. Згрубіла, знижена лексика: витріщитись, дрихнути.

(До речі, турецький мандрівник Ельвія Целебі в 1657 році в українській мові знайшов лише чотири лайливі слова: щезни, собако; свиня, чорт; дідько. На сьогодні всі решта нецензурні слова запозичені переважно з російської мови . )

 

- Літературна мова – унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує різні сфери суспільної діяльності людей (державні, громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту, побут тощо).

 

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного говору, увібравши в себе окремі риси північних і південно-західних діалектів. Зачинатилем нової української літературної мови вважають І.П.Котляревського. Його “Енеїда”, “Наталка Полтавка”, написані на основі живого усного мовлення народу. В “Енеїді” зафіксовано близько 7000 слів. Найширше представлена етнографічно-побутова лексика: назви одягу, їжі, житла, хатнього інтер’єру, сільськогосподарських знарядь, народних ігор тощо. Характерною для мови поеми є:

- багата синоніміка (наприклад: до дієслів “іти - ходити” використано синоніми: волочитися, попхатися, слонятися, причвалати, побрести, лізти, уплітати, прискочити, влізнути, шлятися, швендювати, мандрувати, приплентатися, чкурнути, покотити, пертися, скитатися, сунутися, пороснути, копирснути);

- народна фразеологія (наприклад: вжито фразеологічний ряд з семантикою “зробити кому-небудь зле”: зварити каші, наварити киселя, злити кулю, дати швабу, дати перегону, дати хльору, видавити олію, залити за шкуру сала, витрутити хвоста, посадити на лід, учинити ярміз, наброїти біди);

- народні прислів’я та приказки: заплутався, мов рибка в сітці; біда біду, говорять, родить.

Активними учасниками процесу творення української літературної мови на народній основі були Г.Квітка-Основ’яненко, А.Метлинський, Л.Боровиковський, Є.Гребінка та ін. Проте основоположником української літературної мови слід вважати Т.Г.Шевченка, який зі скарбниці народної мови відібрав багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфографічні і граматичні норми, відкрив перспективи багатофункціонального використання літературної мови, вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов.

 

Найважливіші ознаки літературної мови:

- унормованість;

- багатофункціональність (використання в усіх сферах спілкування);

- багатий лексичний фонд;

- розгалужена система стилів;

- наявність усної і писемної форми ;

- стандартність.

 

Основна ознака літературної мови – унормованість (дотримання норм літературної мови).

Норма літературної мови (мовна норма) – сукупність загальноприйнятих правил, що сприймаються мовцями як зразок суспільного спілкування у певний період розвитку мови і суспільства.

Мовними нормами мають володіти всі носії української мови. Вони є єдині і загальнообов’язкові. Виробляються мовні норми суспільною мовною практикою народу, відшліфовуються майстрами слова різних стилів, обґрунтовуються мовознавчою наукою і узаконюються урядовими і науково-освітніми актами (фіксуються в словниках, довідниках з мови, підручниках, правописах тощо).

 

Мовознавці розрізняють такі види мовних норм:

Мовні норми Регулюють правильність Приклади  
Орфоепічні належної вимови звуків і звукосполучень (л е у), а не ( л’ е ф); (ш’і з д е (и) с’а т), а не (ш е с’ т’ д е с’ а т’) інцидент, а не інциндент  
Акцентуаційні наголошення слів посере’дині, а не посереди’ні; фахови’й , а не фа’ховий; текстови’й, а не те’кстовий; живо’пис, а не жи’вопис  
Графічні передачі звуків на письмі робочі, а не робочи; чотирма, а не чотирьма  
Орфографічні написання слів відповідно до основного видання “Українського правопису” феєрверк, а не фейєрверк; фін, а не фінн; на-гора, а не нагора  
Лексичні слововживання надійшло, а не прийшло повідомлення; настала, а не наступила зима; довідка, а не справка  
Граматичні (морфологічні і синтаксичні ) уживання граматичних форм слів, побудови словосполучень і речень найперший, а не самий перший; у формі М.в. мн. потрібно вживати поселах, по кімнатах, а не по селам, по кімнатам
Стилістичні відбір мовних засобів відповідно до умов спілкування він кваліфікованийпрацівник, а не він добрий роботяга; з начальником вітаються «Доброго дня!», а з однолітком (товаришем) «Привіт  
Пунктуаційні вживання розділових знаків ці норми обумовлюють уживання крапки, коми, знака питання, знака оклику, двокрапки, тире, лапок, дужок тощо  

 

Критерії виділення мовних норм:

- історична достовірність та соціальна обумовленість виникнення;

- територіальна поширеність серед носіїв певної мови (серед україномовного населення);

- стабільність використання (звичайно, з часом деякі мовні норми можуть змінюватися, так сьогодні нормативним є сполучення в Україні на місці колишнього на Україні ( це пов’язано зі зміною сутності поняття Україна – назва самостійної держави ), піца , а не піцца, пів’яблука, а не пів-яблука).

 

Іноді може співіснувати кілька норм одночасно (цей процес збагачує мову у стилістичному плані):

- на фонетичному рівні : за’вжди’, ти’сячі’, по’ми’лка, ро’ки’, ба’жа’ний, жа’ло’;

- на орфографічному рівні: келех і келих, баклажка і боклажка, банкет і бенкет, банкрот і банкрут;

- на морфологічному рівні: подарунок сину – подарунок синові, зі стола - зі столу, дверми – дверима, сильна дрож – сильний дрож, у синьому пальті – у синім пальті, п’ятьма – п’ятьома;

- на синтаксичному рівні: перекладати українською мовою – перекладати на українську мову

 

Нормативні варіанти вимови, написання, форм слів, конструкцій тощо потрібно відрізняти від порушень норм, що кваліфікуються як мовні помилки.

 

Норми вживання наголосу в українській мові (акцентуаційні норми):

1) особові форми дієслів теперішнього часу однини і множини часто мають наголос на кінцевому складі: б’ємо, почнемо, кажу, несу, несемо, стаємо, захистимо, але пишемо, надішлемо, зайдемо, платимо;

2) потрібно запам’ятати наголошення особових форм дієслова бути: буду, будуть, будеш, будемо, але була, було, були;

3) іменники, утворені від дієслів або інших іменників за допомогою префіксів, зберігають наголос на префіксі: загадка, розв’язка, розмір, розгляд, пошук, задум, перевертень, але розгром, зачин, обман, розкол;

4) віддієслівні іменники на -ання наголошуємо як і дієслова, від яких вони утворені: зібрання, бо зібрати, читання, бо читати, писання, бо писати, повстання, бо повстати, але вираження, зобов’язання. У двоскладових іменниках на -ання наголошуємо останній склад: звання, знання, прання. Пам’ятаймо про смислорозрізнювальну функцію наголосу, не варто плутати слова: видання (про літературу) – видання (процес), обладнання (устаткування) – обладнання (процес);

5) наголос багатьох іменників жіночого роду із суфіксом (а) у множині переходить на закінчення: вказівка – вказівки, учителька – учительки, голка – голки, ластівка – ластівки, але сусідка – сусідки, родичка – родички, верхівка – верхівки;

6) у багатьох двоскладових та трискладових прикметниках наголос на останньому складі: трудний, сипкий, скучний, текстовий, валовий, клопіт­ний, перехідний, але шовковий, тигровий. У прислівниках, утворених від таких прикметників, наголос падає на перший склад: трудно, сипко, скучно;

7) числівник один (одна, одне) у формах непрямих відмінків має наголос на останньому складі: одного, одному. Наголос змінюється, коли з’являється прийменник: на одному, один в одного. Аналогічно із вказівними та присвійними займенниками: цього, того, мого, але до цього, від того, за мого;

8) у словах іншомовного походження наголос падає:

· на останній склад (-метр) у назвах мір: дециметр, кілометр, сантиметр;

· на передостанній склад у назвах вимірювальних приладів: барометр, манометр, спідометр, динамометр, але вольтметр, амперметр;

· з формою на -лог на останній склад: діалог, каталог, полілог;

· з формою на -кратія: автократія, бюрократія, аристократія;

· з формою на -ист, -іст (-їст) на останньому складі: візажист, альтруїст, автомобіліст;

9) найбільше порушень щодо наголошування відбувається у словах, що під впливом російського наголосу звучать не за українською літературною нормою: дрова, курятина, живопис, олень, решето, спина, сердити, злегка, новий, товстий, фартух, феномен, черговий, оптовий, квартал, піна (не слід вимовляти дрова, курятина, живопис, олень, решето, спина, сердити, злегка, новий, товстий, фартух, феномен, черговий, оптовий, квартал, піна);

10) пам’ятаймо про значну кількість слів із подвійним наголосом: апостроф – апостроф, винагорода – винагорода, зачерствілий – зачерствілий, причому наголос може мати ще й словорозрізнювальну функцію: вигода (прибуток) – вигода (комфорт), шкода (даремно) – шкода (втрата), атласний (пов’язаний із картами) – атласний (– із тканиною), пора (щілина) – пора (час).

 

Основні закон милозвучності української мови:

1) уникати збігу голосних: вона йде, але він іде, вчиться в аспірантурі, в Одесі, ріки й озера;

2) уникати важкого для вимови збігу приголосних: у творчості, учора він повернувся, день удень, сидів у саду, зустрів учителя, запорізький, радісний, проїзний, сказав усе, лист ізБразилії, зі сходом сонця, уві сні, піді мною;

3) якщо доводиться вибирати між збігом голосних і приголосних, то усуваємо збіг голосних, наприклад: вірю в справедливість, а вночі був дощ, батько й мати, радощі й печалі, дощ не йде, росте вглиб. Протедопускається збіг голосних, якщо між ними є пауза: а ти – іди додому.

4) після приголосних уживаємо частки би, же, після голосних б, ж: зробив би – зробила б; як же – що ж;

5) перед приголосними вживаємо форми дієслів із -ся, перед голосними – на -сь: дивлюся на воду – дивлюсь у воду.

 

Літературна мова реалізується в усній та писемній формах.

 

Ознаки усної та писемної форм літературної мови ( порівняльна характеристика)

 

Усне мовлення Писемне мовлення
1. Первинне. 2. Діалогічне (полілогічне) і монологічне. 3. Розраховане на слухача. 4. Часто не підготовлене заздалегідь , допускає імпровізацію. 5. Передбачає живе спілкування.   6. Інтонаційно оформлене, супроводжується мімікою, жестами. 7. Чітко індивідуалізоване.   8. Емоційно та експресивно забарвлене.   9. Допускає використання повторів, зіставлень, тропів та фразеологізмів. 1. Вторинне. 2. Монологічне. 3. Графічно оформлене. 4. Пов’язане з попереднім обдумуванням.   5. Передбачає ретельний відбір фактів та їх мовне оформлення. 6. Чітке підпорядкування мовних засобів стилю і типу мовлення. 7. Повний і ґрунтовний виклад думки.   8. Поглиблена робота над словом і текстом. 9. Допускає редагування та самоаналіз написаного.

 

 

Питання 2. Мовленнєва культура – критерій професійної майстерності фахівця.

У мовознавстві розрізняють поняття “мова” і “мовлення”. Мова – це засіб навчання, виховання, енциклопедія людського досвіду. Мова спільна для всіх її носіїв, відносно стабільна, довговічна, належить суспільству, відображаючи досвід народу, його «картину світу». Мова незалежна від обставин спілкування. Свою комунікативну та інші функції мова реалізує лише через мовлення.

Мовлення – це спосіб виявлення мови, передачі знань, це мовний процес у формі говоріння, писання, читання, слухання, осмислення (аудіювання). Мовлення індивідуальне у кожного з нас.

Щоб стати добрим мовцем, необхідно прагнути до цього, багато читати, слухати живе слово майстрів, працювати зі словниками, знати норми літературної мови та стежити за їх змінами, навчитися слухати і чути себе.

 

Культура мовлення – уміння використовувати виражальні засоби в різних умовах спілкування відповідно до його мети і змісту; володіння нормами усної та писемної літературної мови.

Ознаки культури мовлення:

1. Правильність– дотримання літературних норм (правильне наголошування, інтонування, слововживання, будова речень, діалогу, тексту; дотримання загальноприйнятих стандартів).

2. Змістовність– відповідність тексту змісту мовлення (потрібно продумувати текст і основну думку висловлювання; розкривати їх повно; говорити й писати лише те, що добре відомо; не говорити й не писати зайвого; добирати матеріал, якого не вистачає).

3. Точність – відповідність мовленнєвих засобів мовленнєвій ситуації (добирати слова і будувати речення так , щоб найточніше передати зміст висловлювання).

4. Логічність – зв’язок між словами і реченнями в тексті.

5. Виразність – особливість мовлення, що підтримує увагу та інтерес (інтонація, наголос, наявність художніх засобів, крилатих висловів, приказок, повторів…)

6. Багатство – використання мовцями великої кількості мовних одиниць – слів, словосполучень, речень (доросла людина використовує 6-9 тис. слів з 200 тис. можливих).

7. Доречність – добір мовних засобів відповідно до мети і завдань спілкування (враховувати, кому буде адресовано висловлювання, як воно буде сприйняте при певних обставинах спілкування).

 

Культура мовлення містить дві складові: культура слухання і культура говоріння.

Культура слухання– це активна діяльність, яка передбачає вміння мовчати та використовувати вербальний зв’язок зі співрозмовниками з метою досягнення взаєморозуміння і розв’язання комунікативної проблеми.

Слухання– не просто мовчання, це активна діяльність, своєрідна робота, їй передує бажання почути, а також інтерес до співрозмовника.

 

 

Розрізняють два види слухання:

  • Нерефлексивне(слухання без мовного втручання).
  • Рефлексивне (регулярне використання зворотного зв’язку).

 

Розрізняють чотири види реакцій людини під час слухання:

  • З’ясування (звернення до співрозмовника за уточненнями та постановка перед ним відкритих запитань, які передбачають відповідь так – ні) .
  • Перефразування (формулювання думки співрозмовника своїми словами з метою визначення точності й розуміння).
  • Відбиття почуттів (акцент в процесі слухання зроблено не на змістовій стороні, а на емоційних реакціях співрозмовника).
  • Резюмування(підбиття підсумків).

 

Культура говоріння – це знання складових мовленнєвого акту та вміння його використовувати у процесі переконання співрозмовника та особистісного впливу, передавання інформації і формування відповідних установок, позицій, думок тощо.

Важливими характеристиками мовленнєвого спілкування є діалог і монолог.

 

Культура мовлення суспільства – це чи не найяскравіший показник стану його моральності, духовності, культури взагалі. Словесний бруд, що заполонив мовлення наших громадян, мовленнєвий примітивізм, вульгарщина - тривожні симптоми духовного нездоров’я народу.

Сьогодні культура і мова виявилися об’єднаними в царині духовних вартостей кожної людини і всього суспільства. Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що через низьку культуру мови виявляються виразні ознаки бездуховності.

 

Які ж причини недостатнього рівня культури мовлення більшості українських громадян?

- Низький рівень читання.

- Відсутність навичок культури читання з осмисленням.

- Низький розвиток почуття естетичного задоволення від спілкування з книгою.

- Байдужість до гуманітарних дисциплін.

- Відсутність глибоких знань з мови.

- Незнання норм літературної мови.

- Відсутність навичок користування довідковою літературою.

- Недостатність навичок мовленнєвої культури.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.108.188 (0.02 с.)