Поняття, особливості та види адміністративно-правових норм 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Поняття, особливості та види адміністративно-правових норм



 

Адміністративне право як самостійну галузь права становить сукупність норм. Вони мають назву адміністративно-правових. Адміністративно-правові норми забезпечують регулювання суспільних відносин у різних сферах публічного, тобто державного і самоврядного, управління з пріоритетною орієнтацією на забезпечення реалізації та захисту прав і свобод громадян.

Адміністративно-правові норми – це встановлені, санкціоновані або ратифіковані державою, формально визначені, юридично обов’язкові, охоронювані засобами державного примусу правила поведінки учасників суспільних відносин у сфері реалізації виконавчої влади та управлінської діяльності державних органів і органів місцевого самоврядування, які забезпечують умови реалізації цими учасниками своїх прав та виконання покладених на них обов’язків.

Адміністративно-правовим нормам властиві загальні риси, притаманні нормам інших галузей права. Зокрема, вони:

- встановлюються, санкціонуються чи ратифікуються державою і тому мають державно-владний характер;

- є формально визначеними загальнообов’язковими правилами поведінки;

- закріплюються в правових актах, що видаються компетентними державними органами;

- мають двохсторонній характер, тобто встановлюють не тільки права, а й обов’язки учасників правовідносин;

- визначають певні варіанти поведінки;

- їх дотримання забезпечується шляхом як юридичного примусу, так і застосування різноманітних організаційних, роз’яснювальних, стимулюючих та інших заходів.

Разом із тим, адміністративно-правові норми характеризуються певними особливостями, які дозволяють вирізнити їх серед норм інших галузей права:

1) предметом їх регулювання є суспільні відносини у сфері функціонування управлінських інститутів публічної влади, а відповідно метою цих норм є забезпечення як організації та впорядкованості дій суб’єктів виконавчої влади, місцевого самоврядування, деяких інших суб’єктів управлінської діяльності, так і умов для реалізації і захисту прав і свобод громадян, щодо яких ця діяльність здійснюється;

2) переважна більшість норм адміністративного права має імперативний характер, адже одна із сторін у відносинах, що регулюються зазначеними нормами, завжди є носієм владних (державних або самоврядних) повноважень, тому для цих відносин характерне одностороннє волевиявлення носія цих повноважень. Ця імперативність виражається:

а) у прямому приписі, що зобов’язує суб’єкта діяти тільки певним чином та неможливості зміни умов норми за його волевиявленням;

б) у можливості суб’єкта обирати варіант поведінки лише із передбачених у нормі таких варіантів;

в) у можливості застосування примусової сили держави у випадку недотримання правил, встановлених нормою.

Водночас інша частина норм адміністративного права має ознаки диспозитивності. Вона полягає у наданні суб’єкту, що не наділений державно-владними повноваженнями, права діяти за своїм вибором, хоча в загальних межах, визначених нормою. В цілому такими нормами встановлюються межі як належної (необхідної), так і дозволеної (можливої) поведінки. Адміністративно-правова норма встановлює таку поведінку шляхом закріплення, які дії можна вчиняти (дозволи), від яких слід утриматися (заборони), які вчиняти необхідно (приписи). Причому суб’єкти адміністративно-правових відносин повинні виконувати приписи і заборони, встановлені адміністративно-правовою нормою, під загрозою можливості застосування до них примусових заходів з боку держави;

3) для адміністративно-правових норм у багатьох випадках характерне пряме застосування адміністративних санкцій за правопорушення, адже адміністративна (а тим більше дисциплінарна) відповідальність настає найчастіше у позасудовому порядку;

4) адміністративно-правові норми часто встановлюються у процесі реалізації повноважень виконавчої влади й безпосередньо її суб’єктами. Наявність наведеної риси обумовлено тим, що виконавчу владу здійснюють з метою втілення в життя нормативних положень, зафіксованих, насамперед, у Конституції і законах України. Органи, що представляють зазначену гілку влади, вповноважені приймати акти, в яких деталізуються й конкретизуються законодавчі положення, формулюються загальнообов’язкові правила поведінки, придатні для регламентації відносин, що складають предмет адміністративного права.

Адміністративно-правова норма, так само як і норми інших галузей права, має свою структуру (внутрішня будова). Складовими частинами адміністративно-правової норми є:

- гіпотеза – вказує на фактичні умови, за яких діє норма права. Вона може бути абсолютно визначеною (досягши 16 років, громадянин зобов’язаний отримати паспорт) або відносно визначеною, тобто містити елементи адміністративного розсуду (вказівки на можливість її застосування за розсудом правозастосовника);

- диспозиція – це сформульоване у вигляді приписів, заборон, дозволів правило поведінки (16-річному громадянину слід виконати низку дій, щоб одержати паспорт);

- санкція – містить вказівку на примусові заходи, що підлягають застосуванню в разі порушення встановленого правила.

Для структури адміністративно-правових норм характерні такі особливості:

1) не у всіх випадках чітко виражена гіпотеза. У деяких випадках вона викладається у вигляді юридичних фактів (наприклад, досягнення певного віку, скоєння адміністративного правопорушення і т.п.);

2) багато адміністративно-правових норм у своїй структурі не містять санкцій, у цих випадках санкції розміщені в іншому акті;

3) для адміністративно-правових санкцій властиве різноманіття: адміністративні санкції, дисциплінарні, адміністративно-матеріальні, адміністративно-процесуальні. У свою чергу кожна з цих санкцій охоплює конкретні санкції, наприклад, адміністративні санкції містять у собі: сім мір стягнення, десятки запобіжних заходів і т.д.;

4) санкції в адміністративному праві поділяють на абсолютно-визначені (наприклад, більшість дисциплінарних санкцій – догана, звільнення від посади і т.д.) та відносно-визначені (міри адміністративного стягнення виправні роботи, штраф і т.д.).

Адміністративно-правові норми поділяють на види за різними критеріями:

1) За змістом можна виділити групи адміністративно-правових норм, що:

- фіксують права й обов’язки громадян як суб’єктів адміністративного права;

- закріплюють порядок утворення та правове становище владних суб’єктів зазначеної галузі права;

- встановлюють порядок проходження державної служби, права й обов’язки державних службовців;

- визначають форми та методи управлінської діяльності;

- встановлюють способи і порядок забезпечення законності та дисципліни в державному управлінні;

- окреслюють адміністративно-правові засади організації матеріального виробництва, соціально-культурного й адміністративно-політичного будівництва.

2) За цільовим призначенням серед адміністративно-правових норм вирізняють:

- регулятивні, які фіксують права й обов’язки суб’єктів адміністративного права;

- охоронні, які спрямовано на регламентацію примусових заходів, що застосовують до порушників загальнообов’язкових правил.

3) За методом впливу на суб’єктів адміністративного права розрізняють:

- зобов’язуючі (встановлюють обов’язок здійснити позитивні дії);

- забороняючі (фіксують обов’язок утриматися від певних дій);

- уповноважуючі (надають право на здійснення тих чи інших позитивних дій);

- рекомендаційні (містять поради щодо раціональних дій);

- стимулюючі (містять інформацію про заохочення діяльності, яку вважають корисною).

4) За галузевою належністю адміністративно-правові норми поділяють на:

- матеріальні (визначають права й обов’язки суб’єктів адміністративно-правових відносин);

- процесуальні (фіксують порядок, процедури реалізації прав та здійснення обов’язків).

5) За межами дії розрізняють:

- загальнообов’язкові адміністративно-правові норми, які діють на всій території України чи на певних її територіях;

- такі, що діють у системі органів державного управління (загальні, відомчі, міжвідомчі, локальні).

6) За порядком дії у часі адміністративно-правові норми поділяються на:

- строкові – норми, для яких визначений термін дії;

- безстрокові – норми без зазначення терміну дії, тобто до офіційного скасування компетентним органом;

7) Залежно від дії на коло осіб вони поділяються на:

- норми, дія яких пов’язана з поширенням встановлюваних правил або на всіх (наприклад, порядок сплати податків для всіх юридичних осіб) або на окремих юридичних осіб (наприклад, порядок сплати податків страховими організаціями);

- норми, дія яких пов’язана з поширенням встановлюваних правил або на всіх громадян, або на окремі їхні групи (наприклад, поширення пільг при здійсненні кредитування житлового будівництва на військовослужбовців).

8) За юридичною силою розрізнять:

- викладені в законах;

- викладені в указах;

- викладені в постановах;

- викладені в рішеннях;

- викладені в наказах тощо.

Реалізація норм адміністративного права – процес практичного втілення в життя суб’єктами адміністративного права державної волі, вираженої в нормах. Існує чотири форми реалізації адміністративно-правових норм:

- виконання;

- використання;

- додержання;

- застосування.

Виконання – це активна поведінка суб’єкта адміністративних правовідносин щодо виконання юридичних обов’язків. До цього варіанта реа­лізації адміністративно-правових норм належать такі дії, як сплата подат­ків, подання звітів, здійснення реєстрації, одержання паспорта тощо.

Використання – це активна поведінка суб’єкта адміністративних правовідносин щодо здійснення наданих йому юридичних прав (можли­востей). Діями щодо використання адміністративно-правових норм є: по­дання скарги, заява про відпустку, використання наданих державою пільг тощо.

Додержання –це пасивна поведінка суб’єкта адміністративних правовідносин, який не допускає порушень адміністративно-правових заборон.

Застосування –це діяльність державних виконавчо-розпорядчих органів з вирішення управлінських справ і видання індивідуальних юридичних актів, що ґрунтуються на вимогах матеріальних або процесуальних норм.

Основні вимоги щодо застосування адміністративно-правових норм: законність, обґрунтованість і доцільність.

Законність застосування норм полягає в тому, що компетентні органи та посадові особи в процесі вирішення управлінської справи мають застосовувати норму тільки в межах своїх повноважень і відповідно до її змісту.

Обґрунтованість. Вимога обґрунтованості зобов’язує суб’єкта правозастосування вирішувати справу після всебічної перевірки фактів. Сумнівні і неперевірені обставини не можна покладати в основу рішення у справі, їх не слід брати до уваги.

Доцільність. Суб’єкт застосування адміністративно-правової норми, з’ясувавши її зміст і розібравшись у фактичних обставинах справи, зобов’язаний прийняти найдоцільніше рішення. Доцільність застосування норми – це оптимальний шлях до досягнення мети, передбаченої нормою.

Аналіз законності, обґрунтованості та доцільності як найважливіших вимог, яких мають додержуватися у процесі застосування адміністративно-правових норм, свідчить, що вони, з одного боку, перебувають у нерозривній єдності, а з другого – кожна з них має самостійне значення.

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-02-17; просмотров: 585; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.231.3.140 (0.027 с.)