Конституційні основи юридичної відповідальності

 

Конституція України містить ряд принципових положень щодо юридичної відповідальності особи.

Відповідно до ст. 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне і те саме правопорушення. Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Цей принцип в Конституції України закріплений вперше. До того він був відомий юристам із норм міжнародного права.

Так, відповідно до пункту 7 статті 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ніхто не повинен бути вдруге засуджений чи покараний за злочин, за який він уже був остаточно засуджений або виправданий відповідно до закону та кримінально процесуального права кожної країни.

Згідно зі статтями 35–37 Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах від 15 травня 1972 року (Україна приєдналась до цієї Конвенції законом від 22 вересня 1995 року) в міжнародному праві застосовується принцип ne bis in idem (одна дія двічі не карається). У зв’язку з цим особа, у кримінальній справі якої було поставлено остаточне судове рішення, не може за те саме діяння бути притягнутою до відповідальності або засудженою, або примушеною зазнавати будь-якої міри покарання в іншій Договірній Державі:

а) якщо вона була виправдана;

б) якщо призначена міра покарання:

· відбута повністю або відбувається;

· скасована повністю, або у тому, що стосується невиконаної її частини, скасована через помилування чи амністію;

· не може виконуватись надалі через те, що вийшов строк давності;

в) якщо суд визнав особу винною, але без призначення міри покарання.

Водночас Договірна Держава не зобов’язана, якщо вона сама не клопотала про порушення кримінального переслідування, визнавати принцип ne bis in idem, якщо:

· діяння, яке лежить в основі судового рішення, було спрямоване проти особи, або установи, або будь-якого майна, що має публічний статус у цій державі;

· особа, щодо якої було прийнято судове рішення, сама мала публічний статус у цій державі.

У зазначених вище міжнародних актах мова йде про те, що особа не може бути двічі притягнена лише до кримінальної відповідальності. Конституція України гарантує кожному, що він не буде двічі притягнений за одне й те саме правопорушення не тільки до кримінальної, а й до адміністративної, дисциплінарної, цивільно-правової, матеріальної та інших видів відповідальності.

Положення про те, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, слід розуміти так, що при призначенні покарання, стягнення, застосуванні інших заходів, пов’язаних з притягненням особи до юридичної відповідальності того чи іншого виду, мають враховуватись дані про особу винного, зокрема, такі, що пом’якшують чи обтяжують відповідальність, або такі, які є кваліфікуючими ознаками вчиненого нею злочину чи адміністративного правопорушення, дані про спосіб життя особи, її майновий стан, ступінь її вини, мету й мотиви вчинення правопорушення тощо, із урахуванням цих даних має остаточно вирішуватися питання про вид і міру покарання (стягнення) тощо. При призначенні покарання неприпустимо зважати на обставини, які не передбачені законом (статистичні дані про кількість засуджених, що відбувають покарання в місцях позбавлення волі, про динаміку або структуру покарань за попередній період тощо).

Саме з метою індивідуалізації юридичної відповідальності Кримінальний кодекс України, наприклад, передбачає не один вид покарання, а систему їх, а також можливість:

· призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом;

· відстрочки виконання вироку та відстрочки відбування покарання;

· умовного засудження до позбавлення волі;

· звільнення від кримінальної відповідальності і від покарання;

· умовно дострокового звільнення від покарання тощо.

Вимоги щодо індивідуалізації відповідальності містяться і в Кодексі України про адміністративні правопорушення, і в законодавчих актах, якими регулюються підстави і порядок притягнення до дисциплінарної, матеріальної та інших видів відповідальності.

Принцип індивідуалізації юридичної відповідальності має і ще один аспект: покарання чи стягнення мають особистий характер, тобто примусові заходи з боку держави стосуються лише конкретної винної особи і не можуть поширюватися на членів її сім’ї, близьких родичів та інших осіб.

Конституція України (ст. 62) закріплює принцип презумпції невинуватості. У відповідності з ним особа вважається невинуватою у вчиненні злочину, а тому не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в установленому законом порядку перед судом який винесе цій особі обвинувальний вирок. При цьому особа не зобов’язана доводити свою невинуватість, хоча й має на це право. Обов’язок доводити вину особи покладається на державні органи, і якщо вони не довели судові вину особи у вчиненні злочину, вона вважається невинуватою, незважаючи на всі підозри та сумніви щодо цього. Обвинувачення не може будуватися на припущеннях, і всі сумніви, які слідство або суд не в змозі однозначно й аргументовано розв’язати, повинні тлумачитись на користь обвинуваченого.

Держава зобов’язана відшкодувати моральну і матеріальну шкоду особам, які засуджені безпідставно, що підтверджується скасуванням вироку суду стосовно неї як неправосудної (ст. 62 Конституції України).

Конституція України (ст. 63) установлює, що особа не несе відповідальності, якщо відмовляється давати свідчення (пояснення) щодо себе, своїх близьких родичів та членів сім’ї. Це положення підкреслює пріоритет загальнолюдських над інтересами боротьби зі злочинністю.

У відповідності зі ст. 58 Конституції України ніхто не може нести відповідальність за конкретну дію (бездіяльність), яка в момент її вчинення не визнавалася тим чи іншим законом правопорушенням. Зазначений принцип, окрім Основного закону України, закріплено і в інших законодавчих актах. Так, відповідно до ст. 11 Загальної декларації прав людини, ніхто не може бути засуджений за злочин на підставі скоєння будь-якого діяння або за бездіяльність, які під час їх скоєння не становили злочину за національними законами або за міжнародним правом. Не може також накладатися покарання, тяжче від того, яке могло бути застосоване на час виникнення злочину.

У ст. 15 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права зазначено, що ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні будь-якого кримінального злочину внаслідок якоїсь дії чи упущення, які, згідно з діючим на момент його вчинення внутрішньодержавним законодавством або міжнародним правом, не становило кримінального злочину. Так само не може призначатися більш тяжке покарання, ніж те, яке підлягало застосуванню на момент вчинення кримінального злочину. Якщо після вчинення злочину законом встановлюється більш легке покарання, дія цього закону поширюється на даного злочинця.

Аналогічне положення міститься у ст. 7 Європейської конвенції з прав людини.

Крім зазначених, Конституція України містить ще ряд положень (ст.ст. 29, 30, 41, 63), які регламентують порядок вирішення конкретних питань, пов’язаних з юридичною відповідальністю.