Поняття, ознаки, склад та види правопорушення

 

Правопорушення – це винна поведінка правоздатної особи, яка протирічить приписам норм права, спричиняє шкоду іншим особам і тягне за собою юридичну відповідальність.

Загальні ознаки правопорушень:

1) суспільна небезпечність діяння (дії чи бездіяльності), що спричиняє шкідливі наслідки чи загрожує спричиненню таких наслідків. Правопорушення є суспільнонебезпечним так як воно спроможне здійснити такі зміни у функціонуванні суспільних відносин, які не відповідають соціальному прогресу, нормальним умовам існування людини і суспільства;

2) протиправність діянь. Протиправність – це порушення вимог норм права, невиконання юридичних обов’язків закріплених у нормативно-правових актах;

3) деліктоздатність суб’єкта правопорушення. Правопорушення характеризується свідомовольовим характером і здійснюється тільки дієздатними суб’єктами;

4) винність особи, що скоїла правопорушення.

Вина –це внутрішнє негативне ставлення суб’єкта до інтересів людей і суспільства;

5) покарання та стягнення.

Покарання – це застосування до правопорушника заходів юридичної відповідальності у вигляді особистого, організаційного чи матеріального характеру.

Склад правопорушення – це сукупність передбачених законом об’єктивних і суб ’ єктивних ознак протиправного соціально-шкідливого діяння, за вчинення якого винна особа несе юридичну відповідальність.

Склад правопорушення містить 4 елементи: об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт і суб’єктивна сторона.

Об ’ єкт правопорушення –це ті суспільні відносини та цінності, що охороняються правом. Не існує правопорушень, у яких був би відсутній об’єкт. Проте сам об’єкт може розглядатися з двох точок зору: як загальний і безпосередній. Під загальним об’єктом правопорушення розуміють систему суспільних відносин, які функціонують, розвиваються й відновлюються на грунті загальновизнаних у суспільстві цінностей, що відображені в праві, ним регулюються і охороняються. Безпосередніми об’єктами є різнорідні види суспільних відносин з приводу матеріальних і нематеріальних благ (честі, гідності, здоров’я та іншого) у різноманітних сферах життя і відповідні їм права та законні інтереси суб’єктів права – майнові, трудові, політичні та інші.

Об’єктивна сторона правопорушення –це зовнішній прояв самого протиправного вчинку. До обов’язкових елементів об’єктивної сторони в так званих матеріальних складах правопорушення належить: діяння (дія чи бездіяльність суб’єкта); його шкідливі наслідки (їх настання або загроза настання). Необхідним причинний зв’язок між діянням і наслідками, які настали. Крім обов’язкових, будь-яке правопорушення має факультативні елементи: спосіб, місце, оточення і час скоєння правопорушення. Кожен з них додатково характеризує суб’єкта правопорушення, ступінь суспільної шкоди від його посягання, роль кожного правопорушника в разі співучасті, обставини, що обтяжують або пом’якшують вину суб’єкта.

Суб ’ єкт правопорушення – це фізична чи юридична особа, яка скоїла правопорушення. Необхідна ознака правопорушення – його деліктоздатність, тобто можливість, що визначається законом, особи відповідати за свої діяння. На відміну від юридичних осіб, деліктоздатність яких виникає з моменту їх створення (наприклад, офіційної реєстрації), деліктоздатність фізичної особи визначається законом з урахування віку і здатності людини контролювати свою поведінку волею і свідомістю. Саме тому, наприклад, суб’єктом злочину, згідно зі ст. 22 Кримінального кодексу України, визначається фізична осудна особа, як вчинила злочин у віці, з якого відповідно до кримінального законодавства може наставати кримінальна відповідальність.

Суб ’ єктивна сторона правопорушення (вина) – психічне ставлення особи до скоєного нею діяння та його шкідливих наслідків. Правопорушенням визнається лише діяння особи, яка здатна усвідомлювати значення свого вчинку і керувати ним, тому відсутність такої властивості робить її неделіктоздатною. Здатність особи усвідомлювати значення свого вчинку (інтелектуальний аспект) і керувати ним (вольовий аспект) – необхідна умова оцінки вини, яка залежна від конкретного поєднання цих характеристик і може виступати у двох основних формах: умислу і необережності. У свою чергу, умисел виступає у вигляді прямого або непрямого, а необережна форма вини - у вигляді самовпевненості або недбальства. При прямому умислі особа усвідомлює протиправний характер свого вчинку, передбачає ті наслідки, які можуть чи повинні настати, і бажає їх настання. При непрямому умислі особа в такій же ситуації не бажає, але свідомо допускає можливість настання шкідливого результату свого діяння, однак байдуже до нього відноситься. Необережна форма вини має свою специфіку інтелектуального і вольового аспектів психічного ставлення особи до свого діяння: при самовпевненості особа усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає можливість настання шкідливих наслідків, однак легковажно розраховує на їх запобігання (тому що переоцінює свої здібності або ж недооцінює складність і небезпечність ситуації). При недбальстві особа не усвідомлює шкідливості свого вчинку і не передбачає можливості настання протиправного результату, але повинна і могла їх передбачити (наприклад, у разі послідової недбалості).

Фактори, які сприяють скоєнню злочинів розглядаються як причини правопорушень. Існують об’єктивні причини правопорушень, під якими розуміють конкретні суперечності та неузгодженості вимог до певних суб’єктів у суспільному та державному житті. До таких причин належать економічні та політичні кризи, недоліки в оплаті праці, зберіганні та розподілі матеріальних благ, прорахунки в організації та здійсненні охорони громадського порядку, тощо.

Суб’єктивні причини правопорушень – це низький рівень правової свідомості і правової культури населення, соціально-психологічні особливості людей, їхні фізичні та психологічні недоліки тощо.

Види правопорушень.

Правопорушення класифікують за різними підставами:

· за ступенем суспільної шкоди: злочини (суспільно-небезпечні, кримінально карані діяння) і провини (правопорушення, передбаченні іншими галузями законодавства);

· за галузевою приналежністю: цивільно-правові, конституційно-правові, сімейно-правові і т.д.;

· за суб’єктами: скоєні деліктоздатною фізичною особою і скоєні юридичною особою;

· за суб’єктивною стороною: умисне і необережне діяння;

· залежно від характеру порушеної правової норми: порушення матеріально-правові і процесуально-правові;

· за формою зовнішнього виразу: протиправні дії і бездіяльність;

· залежно від оцінки спричиненої шкоди (наслідків): правопорушення з матеріальним складом і правопорушення з формальним складом;

· залежно від кількості суб’єктів, які вчинили правопорушення: одноосібні і групові (тобто скоєні за співучасті).

Найбільш поширеною класифікацією правопорушень є їх поділ за ступенями соціальної небезпеки, коли правопорушення поділяються на злочини і провини. Злочином є передбачене Кримінальним кодексом України суспільно-небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину (ч. 1, ст. 11 Кримінального кодексу України). У кримінальному законодавстві наведено вичерпний перелік злочинів.

Правопорушення, що не настільки небезпечні як злочини, і відповідальність за які не передбачена кримінальним законодавством, належать до провини – цивільної, адміністративної, дисциплінарної.

Цивільні провини – це суспільно небезпечні порушення майнових і пов’язаних з ними особистих відносин, які регулюються нормами цивільного, трудового, сімейного, фінансового, аграрного права. На відміну від злочинів, цивільні провини не мають вичерпного переліку у законодавстві, а їх юридичні наслідки тягнуть за собою значною мірою правовідновлюючі заходи.

Адміністративні провини – це суспільно небезпечні вчинки, які посягають на громадський або державний порядок, суспільні відносини у сфері державного управління, права і законні інтереси громадян, що регулюються нормами адміністративного, фінансового, аграрного та інших галузей права.

Дисциплінарні провини – це суспільно небезпечні вчинки, які заподіюють шкоду внутрішньому порядку діяльності підприємств, установ, організацій і тягнуть за собою дисциплінарну відповідальність.