Радянізація західноукраїнських земель (1939-1941рр)

Модуль 2

1. Українське питання в політиці держав Європи напередодні Другої світової війни (вересень 1938- вересень 1939р)

Наприкінці 30-х років Версальсько-Вашингтонська система, не витримуючи натиску міцніючої Німеччини та її сателітів, починає тріщати по всіх швах. За цих умов українське питання поступово висувається на одне з чільних місць у міжнародній політиці. Напередодні Другої світової війни роз'єднаність українських земель, їхнє перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій, були важливим дестабілізуючим чинником політичного життя Європи.Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей, а «українську карту» — серйозним козирем у великій дипломатичній грі.Українське питання у вузькому розумінні — це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому — це питання про умови і механізм возз'єднання українських земель та створеннявласної української державності.Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина — країни, до складу яких входили українські землі. Їхня основна мета — втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група — Англія, Франція і частково США ( тобто країни — творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група — Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 p., домагалася повернення Закарпатської України. Уряди Англії та Франції пішли на Мюнхенську змову (29—30 вересня 1938 p.), що поклала початок руйнації Чехословацької держави. Чехословацька проблема в цей період стала центральною в європейській політиці, а питання подальшої долі Закарпатської України — однією з головних складових цієї проблеми..Крім Німеччини, свою зацікавленість у подальшій долі Закарпатської України енергійно демонстрували Угорщина та Польща. Особливо активною була Угорщина, яка домагалася відокремлення чехословацької території, заселеної угорцями, і надання словакам і західним українцям права на самовизначення. Таке «піклування» хортистів мало на меті не що інше, як приєднання до Угорщини усієї Чехословаччини та Закарпаття. Польща підтримувала угорські загарбницькі плани, сподіваючись на те, що, коли буде встановлено спільний угорсько-польський кордон у Карпатах, вона матиме змогу створити під власним керівництвом «інтермаріум» — блок малих і середніх держав між Балтійським і Чорним морями і, таким чином, стати важливим суб'єктом європейської політикиМаючи власні інтереси у цьому регіоні, а також боячись посилення держав, так би мовити, своєї вагової категорії, проти польських та угорських планів щодо Закарпаття виступили Румунія та Югославія.

2. Україна в дипломатії країн – учасниць антигітлерівської коаліції.

В 1941 р перші кроки щодо створення антигітлер. коаліції. В червні 1941 р. керівники США й Англії публічно заявили про готовність їхніх країн підтримати Радянський Союз. В липні радянський уряд здійснив 4 дипломатичні акції: 12 липня в Москві була підписана «Угода між урядами СРСР і Великобританії про спільні дії У війні проти Німеччини». Обидві сторони зобов'язалися надавати одна одній допомогу й підтримку у війні проти Німеччини, не вести з нею переговорів й не укладати сепаратного мирного договору. Ця угода поклала початок утворенню антигітлерівської коаліції; 18 липня в Лондоні радянський уряд підписав угоду з емігрантським урядом Чехословаччини про відновлення дипломатичних відносин, обмін посланниками, взаємну допомогу та підтримку у війні проти Німеччини й створення національних чехословацьких військових частин на території СРСР; 22 липня радянський уряд відновив дипломатичні відносини з емігрантським урядом Югославії; З0 липня СРСР і емігрантський уряд Польщі в Лондоні підписали угоду, аналогічну радянсько-чехословацькій,-про відновлення дипломатичних відносин, взаємну допомогу та підтримку у війні проти Німеччини й створення національних польських військових частин на території СРСР.

вже влітку 1941 року склалася так звана антигітлеровська коаліція – союз країн, що виступали проти агресивного блоку (об’єднання) Германії, Італії та Японії. У склад цієї антигітлеровської коаліції ввійшли СРСР, США, Великобританія, Франція та Китай, а також Югославія, Польща, Чехословакія та деякі інші країни. Втім, США вступило у війну лише наприкінці 1941 року, після того, як японці напали на військово-морську базу США у Пірл-Харбор (Гавайські острови). З цього нападу почалися й бойові дії у Тихому океані.
До травня 1942 року Японія захопила всю Південно-східну Азію, загрожуючи також північному узбережжю Австралії. Але вже у серпні цього року США нанесли декілька поразок Японії, тим самим зупинивши її подальше просування. Тим часом, британські війська отримали перемогу у битві при Ель-Аламейне (Єгипет). А у травні 1943 році гитлерівці опинилися у пастці між союзними військами і здалися. У тому ж 1943 році перейшли у наступ і радянські війська, перед тим розбивши гітлерівців під Сталынградом.

3. Формуванні кордонів УРСР під час та по закінченні Другої світової війни.

Зранку 17 вересня 1939 р. Відбувся вступ Червоної Армії на територію Польщі, що означало возз'єднання з Радянською Україною, відверталась загроза поневолення фашистською Німеччиною.
Війська Київського та Білоруського округів були приведені у повну бойову готовність і на цих напрямах створювались Український та Білоруський фронти.
Проте ці заходи були брудною політичною грою з боку радянського керівництва, оскільки ще 23 серпня 1939 р. у Москві нацист-ський і радянський міністри закордонних справ - Й. Ріббентроп і В. Молотов - підписали договір про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом, а також таємні додаткові протоколи, які були та-кими ж вагомими, як договір, і яким судилося на десятиріччя залишитися "таємними".
Якщо укладання радянським керівництвом пакту з потенційним агресором ще можна тлумачити як законну спробу хоча б на деякий час відтягнути війну, то по-іншому слід розцінювати таємні протоколи до пакту, де йшлося про задоволення територіальних претензій обох держав за рахунок сусідніх. Так, протокол передбачав розмежу-вання між СРСР та Німеччиною в разі війни по лінії річок Нарев, Вісла, Сян, тобто територією Польщі з розтинанням Варшави. Позачергова V сесія Верховної Ради СРСР 1 листопада 1939 р. ухвалила Закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з УРСР. Позачергова III сесія Верховної Ради УРСР 15 листопада 1939 р. прийняла Західну Україну до складу УРСР.
Крім того, виникли сприятливі умови для вирішення проблеми Бесарабії і Буковини, населених переважно українцями. Радянський уряд 26 червня 1940 р. зробив королівському урядові Румунії подан-ня з вимогою повернути Радянському Союзу Бессарабію і Північну Буковину, насильно відторгнуті в 1918 р. Румунія погодилась. Части-ни Червоної Армії 28 червня 1940 р. перейшли річку Дністер, тобто СРСР тепер належали Північна Буковина і частина Бессарабії (Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти).
Верховна Рада Радянського Союзу 2 серпня 1940 р. прийняла за-кон про включення до складу УРСР Північної Буковини, а також Хотинського, Аккерманського і Ізмаїльського районів Бессарабії. У надзвичайно складній і суперечливій обстановці, що склалась напри-кінці 30 - на початку 40-х років у західному регіоні України, відбу-лась подія історичної ваги - здійснилася споконвічна мрія україн-ського народу про возз'єднання його земель в єдиному державному утворенні.
У результаті здійснення урядом СРСР згаданих акцій у складі Ук-раїнської РСР було утворено 8 нових областей: Львівську, Волинсь-ку, Ровенську, Дрогобицьку, Станіславську, Тернопільську, Ізмаїль-ську та Чернівецьку.
Населення Української РСР у 1940 р. після приєднання західноук-раїнських земель збільшилося на 8,1 млн і на 1 червня 1941 р. у рес-публіці проживало 41657 тис. осіб, а територія України становила 560 тис. км2.

Кордони після війни:

Польсько-українські – 16 серпня 1945 року – по лінії Керзона з відхиленням в деяких районах 5-8 км на користь Польщі. Українсько-Чехословацькі – 29 червня 1945 року Закарпатська Україна возз’єднувалась з УРСР. 10 лютого 1947 року – вставлено румунсько-радянські кордони.

Причини

• Несправедливість Версальської системи поставила багато народів у принизливе становище, сприяла приходу до влади сил, які прагнули реваншу, нового переділу світу. Більшою мірою це проявилось у політиці Німеччини, Італії, Японії. Вони

і стали ініціаторами війни.

• Економічна криза 1930-х рр. загострила суперечності між країнами світу, що позбавило їх можливості об’єднати зусилля у боротьбі за збереження миру. Систему безпеки, створену в 1920-ті рр., було зруйновано.

• Політика урядів Англії та Франції, спрямована на «умиротворення» агресора, а також «ізоляція» США, які, прийнявши закон про нейтралітет, фактично самоусунулися від впливу на розвиток подій у світі.

• СРСР, підписавши з Німеччиною пакт про ненапад і таємний протокол до нього, відкрив Німеччині шлях для нападу на Польщу

Характер

• Агресивно налаштовані держави — Німеччина, Італія, Японія та їх союзники — прагнули до розширення власних територій, завоювання ринків збуту та джерел сировини. З їхнього боку війна була загарбницькою.

• Для країн, які зазнали агресії і були окуповані, війна була справедливою.

• СРСР. У період від 17 вересня 1939 р. по 22 червня 1941 р. Радянський Союз сам виступав у ролі агресора, приєднавши до себе значні території, які на той час належали Польщі, Румунії, Фінляндії, а також Прибалтику (Естонія, Латвія, Литва). Але після нападу Німеччини СРСР виніс на собі основний тягар боротьби з фашистською Німеччиною, і для нього війна мала справедливий характер. Її поправу назвали Великою Вітчизняною війною

Чорнобильська катастрофа

26 квітня 1986 року – одна з найтрагічніших дат в історії людства: на четвертому блоці Чорнобильської атомної електростанції за 110 кілометрів від столиці України Києва, майже в центрі Європи, сталася аварія, яку обґрунтовано кваліфікують як найбільшу в світі техногенну й екологічну катастрофу.

Навколо цієї події виникло чимало міфів, перекручень, домислів. Дехто зробив чорнобильську тему картою у політичній грі, а в деяких колах, керуючись суб'єктивними інтересами і розрахунками, намагаються применшити значення катастрофи чи навіть піддати її забуттю.

Втім, Чорнобиль не минув. Він промовисто нагадує про себе щодня численними проблемами в різних сферах суспільства, у долі мільйонів людей, житті кожного з нас.

Ядерний розпад має свою, добре відому науці пролонгованість в часі й просторі, а готових програм щодо подолання наслідків подібних катастроф не існує.

Тож треба пам'ятати: майбутнє підкоряється людині тоді, коли вона здатна глибоко і всебічно осмислювати минуле і, максимально мобілізуючи творчий потенціал, вміти отримувати уроки з допущених помилок і прорахунків, шукати нових засобів вирішення завдань. З цього погляду Чорнобильська катастрофа, котра застала нас зненацька, виявивши нашу низьку готовність до екстремальних ситуацій, поки що мало чого нас навчила. На багатьох напрямках роботи щодо подолання її наслідків маємо проблеми, породжені як зміною соціально-економічної ситуації, так і вічними нашими вадами – безгосподарністю, користолюбством, нездатністю до конструктивної самокритики.

Чорнобильська катастрофа трапилась в період, коли намітився злам тоталітарної системи колишнього радянського суспільства, оголивши принципові моменти дисгармонії в його соціальній, технічній і моральній культурі. Водночас при локалізації і подоланні наслідків катастрофи виявили героїзм, мужність і талант представники різних народів колишнього СРСР. Ціною здоров'я, життя вони врятували людство від ще більшого лиха.

Своїм відлунням Чорнобильська катастрофа спонукає до пильності. Вона знову і знову примушує замислитися на тим, що науково-технічний прогрес не тільки дає сучасній людині засоби, щоб досягти намічених цілей на шляху цивілізованого поступу, а й вимагає (й дозволяє) знаходити запобіжники, котрі дають гарантії безпеки, а це прямо пов'язано і з формуванням та розвитком світоглядних моральних засад, які об'єднують людей.

Чорнобиль кличе людство до консолідації заради власного порятунку.

 

38. Початок релігійного відродження в період становлення незалежної України.

Духовне відродження українського суспільства значною мірою залежить від глибини теоретичного осмислення явищ і процесів дійсності в усій їхній багатогранності, повноті реальних суперечностей і визначальних тенденцій. Рівною мірою це стосується функціонуючої конкретної духовної реальності - релігії як специфічного способу відображення дійсності за допомогою різноманітних ідей, поглядів, уявлень, думок, тощо.

Складною, багатоплановою, внутрішньо суперечливою постає конкретна релігійна ситуація в Україні, яка довгий час, як суб'єкт колишнього Союзу РСР, була позбавлена можливості здійснювати власну політику щодо релігії та церкви. Догматизований марксизм, що впродовж десятиліть був офіційною ідеологією, односторонньо розглядав усі явища, в тому числі і релігію, формував лише негативне ставлення до неї, до її ролі в історії українського народу. Державна влада тих часів діяла за принципом сили і неповаги до переконань і віри людини, вдавалася до насильницьких та незаконних акцій. Націоналізація церковного майна, вилучення церковних цінностей, масова руйнація храмів, адміністративно-командні методи утвердження атеїзму у свідомості людей супроводжувались терором та репресіями проти духівництва, насиллям над віруючими.

Пробудження релігійного життя в Україні в період перебудови ас пов'язують із відзначенням 1000-ліття запровадження християнства на Русі. Російська православна церква (РПЦ) відзначала цю подію в Москві, а не у Києві. Це викликало справедливе незадоволення Української православної церкви (УПЦ). У цей час було легалізовано Українську греко-католицьку церкву та Українську автокефальну православну церкву. У зв'язку з процесом відновлення історичної справедливості постало питання про повернення їх власності, що раніше відійшла до РПЦ. Внаслідок боротьби за легалізацію УАПЦ та УКЦ у жовтні 1990 р. переїздить до України патріарх УАПЦ Мстислав, а в березні 1991 р. — кардинал УГКЦ Любачівський.

 

39. Спроби реформації Компартії України. Демплатформа.

Руйнація Компартії України

· В 1990-1991 pp. сотні тисяч членів КПУ вийшли з її лав.

· В 1990 р група реформаторів — членів КПРС — об'єдналися в Демократичну платформу і виголосили головну мету: перетворення КПРС в партію парламентського типу.

· В КПУ були прибічники Демплатформи. На XXVIII з'їзді КПУ вони сформулювали свої вимоги: реорганізація КПРС, перетворення її в союз компартій союзних республік; деполітизація КДБ, МВС, Збройних Сил і управлінських державних установ. З'їзд пропозицій не прийняв.

· Демплатформа оголосила про свій вихід з КПУ і створила нову партію — Партію демократичного відродження України (ПДВУ), ліво-демократичної орієнтації.

· Частина членів Демплатформи залишилась в КПРС.

· До 1991 р. КПРС, КПУ лишалися владними партіями, під контролем яких знаходились суспільство і держава.

В березні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради і місцевих рад народних депутатів.

Рух, УГС, «Меморіал», «Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка», асоціація «Зелений світ»та багато інших створили для координації дій на виборах Демократичний блок. Демблок виступив за суверенітет України, багатопартійну систему.

Демблок отримав майже третину місць у Верховній Раді, сформував опозиційну Народну Раду на чолі з академіком І. Юхновським. ПДВУ в новій Верховній Раді отримала 40 місць (депутати — члени партії і співчуваючі), Демократична партія — 25, Республіканська — 12.

В травні 1990 р. Верховна Рада УРСР розпочала роботу. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла історичний документ — Декларацію про державний суверенітет України.

«Демплатформа»

Зважаючи на досить “щільну” атмосферу тоталітарного нагляду над суспільством, одну з реальних перспектив руйнування комуністичної імперії репрезентувала партійна опозиція, відома як “Демократична платформа у Компартії України”. Офіційним народженням цієї опозиції можна вважати створення координаційних комітетів на початку 1990 року у Києві (ідейно-організаційним центром “Демплатформи” був партком Київського університету імені Тараса Шевченка) та у Харкові.

Суспільно-політична програма “Демплатформи” була радикальною: відмова від монополії однієї ідеології, використання сучасної гуманістичної думки як теоретичної основи партії, відмова від комунізму як мети партії, від монополії на владу, департизація органів державного управління та самоврядування, внутрішня демократизація партії, її реорганізація за парламентським зразком. Важливе значення надавалось офіційному публічному визнанню відповідальності КПРС перед суспільством.

Ініціатори “Демплатформи” розглядали трансформацію Компартії як засіб та ґарантію трансформації суспільства. Закономірно, що основна увага була спрямована не на попередні шляхи суспільної реформи, а на боротьбу з консервативними силами в системі влади, демонтаж адміністративно-командної системи.

Щодо стратегії перетворень характерним для більшості “Демплатформи” в Україні був підхід: перш за все демократія, а на цій основі — незалежність; — творення цивілізованої, демократичної, правової національної держави. Було зрозуміло, що за всіх суперечностей “перебудовних” процесів Київ отримував демократизаційні імпульси з Москви. Їх слід було використати максимально. Співвідношення демократичних та тоталітарних сил в Україні було набагато менш сприятливим для руйнування тоталітарної системи, ніж у загальносоюзному маштабі. Унезалежнення в умовах збереження такого співвідношення було небезпечним з точки зору перспектив справжнього реформування суспільства.

Зміни до Конституції України в грудні 2004 р. Трансформація політичної системи від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської. Вплив цього чинника на подальший розвиток політичних процесів в Україні.

Прийняття змін до Конституції України в грудні 2004 р. проходило у вкрай напруженій політичній обстановці. 8 грудня 2004 року Верховна Рада ухвалила закони про внесення змін до Конституції та про внесення змін до закону про вибори Президента (дозволили провести переголосування 2-го туру виборів Президента). Того ж дня Президент України Леонід Кучма підписав ці документи.

Закон про зміни до Конституції передбачає перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління, формування уряду коаліцією депутатських фракцій, подовження терміну повноважень Верховної Ради до 5 років.

Згідно з прикінцевими та перехідними положеннями закону, він мав набрати чинності з 1 вересня 1995 року в разі, якби на той час були ухвалені зміни до Конституції стосовно реформування системи місцевого самоврядування. Позаяк до 1 січня 1996 року ці зміни не були ухвалені, то (згідно з прикінцевими та перехідними положеннями) закон набув чинності самостійно з 1 січня 1996 року.

Саміт НАТО в Бухаресті (квітень 2008 р.) та його рішення щодо приєднання України до Плану дій відносно вступу до НАТО (ПДЧ).

На саміті НАТО, який проходив у Бухаресті 2-4 квітня 2008 р., Україна досягла стратегічної перемоги у своїх відносинах із Альянсом. Українське керівництво розраховує на приєднання до плану дій щодо членства в НАТО на квітневому саміті у Бухаресті, тим часом усередині Альянсу точиться дискусія з цього питання. Рішення: приєднання України т до ПДЧ.

НАТО відзначило залученість України до всіх місій та операцій Альянсу й підкреслило, що незалежність та територіальна цілісність є запорукою європейської стабільності, напевно реагуючи на погрозливі заяви на адресу України з боку Москви, що лунають останні часом. Альянсом було прийнято рішення частіше проводити засідання КУН з метою інтенсивнішого та якіснішого діалогу в контексті майбутнього приєднання України до ПДЧ. В умовах нагальної потреби зміцнення підтримки українським населенням вступу держави в НАТО, Альянс взяв на себе зобов’язання сприяти у цій діяльності. Зі свого боку Україна висловила готовність приєднатися до Сил швидкого реагування НАТО та направити до складу місії НАТО в Афганістані додатково 5 українських військовослужбовців.

 

Модуль 2

1. Українське питання в політиці держав Європи напередодні Другої світової війни (вересень 1938- вересень 1939р)

Наприкінці 30-х років Версальсько-Вашингтонська система, не витримуючи натиску міцніючої Німеччини та її сателітів, починає тріщати по всіх швах. За цих умов українське питання поступово висувається на одне з чільних місць у міжнародній політиці. Напередодні Другої світової війни роз'єднаність українських земель, їхнє перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій, були важливим дестабілізуючим чинником політичного життя Європи.Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей, а «українську карту» — серйозним козирем у великій дипломатичній грі.Українське питання у вузькому розумінні — це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому — це питання про умови і механізм возз'єднання українських земель та створеннявласної української державності.Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина — країни, до складу яких входили українські землі. Їхня основна мета — втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група — Англія, Франція і частково США ( тобто країни — творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група — Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 p., домагалася повернення Закарпатської України. Уряди Англії та Франції пішли на Мюнхенську змову (29—30 вересня 1938 p.), що поклала початок руйнації Чехословацької держави. Чехословацька проблема в цей період стала центральною в європейській політиці, а питання подальшої долі Закарпатської України — однією з головних складових цієї проблеми..Крім Німеччини, свою зацікавленість у подальшій долі Закарпатської України енергійно демонстрували Угорщина та Польща. Особливо активною була Угорщина, яка домагалася відокремлення чехословацької території, заселеної угорцями, і надання словакам і західним українцям права на самовизначення. Таке «піклування» хортистів мало на меті не що інше, як приєднання до Угорщини усієї Чехословаччини та Закарпаття. Польща підтримувала угорські загарбницькі плани, сподіваючись на те, що, коли буде встановлено спільний угорсько-польський кордон у Карпатах, вона матиме змогу створити під власним керівництвом «інтермаріум» — блок малих і середніх держав між Балтійським і Чорним морями і, таким чином, стати важливим суб'єктом європейської політикиМаючи власні інтереси у цьому регіоні, а також боячись посилення держав, так би мовити, своєї вагової категорії, проти польських та угорських планів щодо Закарпаття виступили Румунія та Югославія.

2. Україна в дипломатії країн – учасниць антигітлерівської коаліції.

В 1941 р перші кроки щодо створення антигітлер. коаліції. В червні 1941 р. керівники США й Англії публічно заявили про готовність їхніх країн підтримати Радянський Союз. В липні радянський уряд здійснив 4 дипломатичні акції: 12 липня в Москві була підписана «Угода між урядами СРСР і Великобританії про спільні дії У війні проти Німеччини». Обидві сторони зобов'язалися надавати одна одній допомогу й підтримку у війні проти Німеччини, не вести з нею переговорів й не укладати сепаратного мирного договору. Ця угода поклала початок утворенню антигітлерівської коаліції; 18 липня в Лондоні радянський уряд підписав угоду з емігрантським урядом Чехословаччини про відновлення дипломатичних відносин, обмін посланниками, взаємну допомогу та підтримку у війні проти Німеччини й створення національних чехословацьких військових частин на території СРСР; 22 липня радянський уряд відновив дипломатичні відносини з емігрантським урядом Югославії; З0 липня СРСР і емігрантський уряд Польщі в Лондоні підписали угоду, аналогічну радянсько-чехословацькій,-про відновлення дипломатичних відносин, взаємну допомогу та підтримку у війні проти Німеччини й створення національних польських військових частин на території СРСР.

вже влітку 1941 року склалася так звана антигітлеровська коаліція – союз країн, що виступали проти агресивного блоку (об’єднання) Германії, Італії та Японії. У склад цієї антигітлеровської коаліції ввійшли СРСР, США, Великобританія, Франція та Китай, а також Югославія, Польща, Чехословакія та деякі інші країни. Втім, США вступило у війну лише наприкінці 1941 року, після того, як японці напали на військово-морську базу США у Пірл-Харбор (Гавайські острови). З цього нападу почалися й бойові дії у Тихому океані.
До травня 1942 року Японія захопила всю Південно-східну Азію, загрожуючи також північному узбережжю Австралії. Але вже у серпні цього року США нанесли декілька поразок Японії, тим самим зупинивши її подальше просування. Тим часом, британські війська отримали перемогу у битві при Ель-Аламейне (Єгипет). А у травні 1943 році гитлерівці опинилися у пастці між союзними військами і здалися. У тому ж 1943 році перейшли у наступ і радянські війська, перед тим розбивши гітлерівців під Сталынградом.

3. Формуванні кордонів УРСР під час та по закінченні Другої світової війни.

Зранку 17 вересня 1939 р. Відбувся вступ Червоної Армії на територію Польщі, що означало возз'єднання з Радянською Україною, відверталась загроза поневолення фашистською Німеччиною.
Війська Київського та Білоруського округів були приведені у повну бойову готовність і на цих напрямах створювались Український та Білоруський фронти.
Проте ці заходи були брудною політичною грою з боку радянського керівництва, оскільки ще 23 серпня 1939 р. у Москві нацист-ський і радянський міністри закордонних справ - Й. Ріббентроп і В. Молотов - підписали договір про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом, а також таємні додаткові протоколи, які були та-кими ж вагомими, як договір, і яким судилося на десятиріччя залишитися "таємними".
Якщо укладання радянським керівництвом пакту з потенційним агресором ще можна тлумачити як законну спробу хоча б на деякий час відтягнути війну, то по-іншому слід розцінювати таємні протоколи до пакту, де йшлося про задоволення територіальних претензій обох держав за рахунок сусідніх. Так, протокол передбачав розмежу-вання між СРСР та Німеччиною в разі війни по лінії річок Нарев, Вісла, Сян, тобто територією Польщі з розтинанням Варшави. Позачергова V сесія Верховної Ради СРСР 1 листопада 1939 р. ухвалила Закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з УРСР. Позачергова III сесія Верховної Ради УРСР 15 листопада 1939 р. прийняла Західну Україну до складу УРСР.
Крім того, виникли сприятливі умови для вирішення проблеми Бесарабії і Буковини, населених переважно українцями. Радянський уряд 26 червня 1940 р. зробив королівському урядові Румунії подан-ня з вимогою повернути Радянському Союзу Бессарабію і Північну Буковину, насильно відторгнуті в 1918 р. Румунія погодилась. Части-ни Червоної Армії 28 червня 1940 р. перейшли річку Дністер, тобто СРСР тепер належали Північна Буковина і частина Бессарабії (Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти).
Верховна Рада Радянського Союзу 2 серпня 1940 р. прийняла за-кон про включення до складу УРСР Північної Буковини, а також Хотинського, Аккерманського і Ізмаїльського районів Бессарабії. У надзвичайно складній і суперечливій обстановці, що склалась напри-кінці 30 - на початку 40-х років у західному регіоні України, відбу-лась подія історичної ваги - здійснилася споконвічна мрія україн-ського народу про возз'єднання його земель в єдиному державному утворенні.
У результаті здійснення урядом СРСР згаданих акцій у складі Ук-раїнської РСР було утворено 8 нових областей: Львівську, Волинсь-ку, Ровенську, Дрогобицьку, Станіславську, Тернопільську, Ізмаїль-ську та Чернівецьку.
Населення Української РСР у 1940 р. після приєднання західноук-раїнських земель збільшилося на 8,1 млн і на 1 червня 1941 р. у рес-публіці проживало 41657 тис. осіб, а територія України становила 560 тис. км2.

Кордони після війни:

Польсько-українські – 16 серпня 1945 року – по лінії Керзона з відхиленням в деяких районах 5-8 км на користь Польщі. Українсько-Чехословацькі – 29 червня 1945 року Закарпатська Україна возз’єднувалась з УРСР. 10 лютого 1947 року – вставлено румунсько-радянські кордони.

Радянізація західноукраїнських земель (1939-1941рр)

З приходом Червоної Армії в житті населення Західної України сталися докорінні зміни. Це було пов'язано із запровадженням нових, радянських порядків. Спочатку процес радянізації відбувався за певної підтримки місцевого українського населення, що настраждало-
ся від польської і румунської колонізації. Уже в перший рік радянської влади тут було реконструйовано і заново збудовано багато промислових підприємств. Покладено край безробіттю. Широкомасштабна ра-дянізація відбувалася й на селі. Селянство одержало у безплатне кори-стування понад 1 млн га поміщицької, монастирської та казенної землі. Але отримавши землю, західноукраїнське селянство стало побоювати-ся колективізації. І підстави для цього були. Без належних умов і підготовки, з надзвичайними перегинами колективізація таки почала-ся. На 1 червня 1941 р. уже було 2,6 тис. колгоспів і в них об'єднано 140 тис. селянських господарств, створено 38 МТС.
Розгорнулось національно-культурне будівництво. Широкого роз-маху дістала ліквідація неписьменності й малописьменності для дорос-лих (а таких було понад чверть населення). І все це стосувалося пере-дусім українства, яке "за Польщі" перебувало на найнижчому суспіль-ному щаблі. Повсюдно запроваджувалась українська мова, різко збільшувалась кількість українських шкіл (до 5,6 тис.) з одночасним скороченням польських. Тільки протягом жовтня-грудня 1939 р. було відкрито 7 вищих навчальних закладів з викладанням рідною мовою. Серед абітурієнтів, прийнятих у 1940 р. на перші курси перейменовано-го на честь І. Франка університету, який став українським, і політехніч-ного інституту у Львові, українці становили 50 %, тобто їх збільшилось у 4 рази. Отже, у західному регіоні відбувалась своєрідна українська культурна революція, яка здійснювалась радянською командно-адміні-стративною системою в лічені тижні притаманними їй безцеремонно-на-тискними методами. Впадало в око, наприклад, що багато вулиць у містах було перейменовано, але для західноукраїнського обивателя це були малознайомі імена. Галичан та буковинців збентежили й навіть об-разили дедалі виразніші русифікаторські дії нових властей. А неприми-ренно вороже їх ставлення до Української греко-католицької церкви, яка користувалася в народі довір'ям і авторитетом, просто налякало.
Нова влада, утверджуючи українсько-радянські цінності, нещадно руйнувала й без того слабкі культурницькі осередки і громадські центри, місцеві традиції українців, навіть ті, з якими колись раху-вались польські та румунські колонізатори. Так, власті ліквідували Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ), заснувавши на його базі філіал Академії наук УРСР, а окремих діячів НТШ репресували. Провідне становище у львівському філіалі АН УРСР фактично посіли направлені з Києва "надійні кадри". Це зумовило справедливе не-вдоволення місцевої інтелігенції.Соціалістичні перетворення в західному регіоні супроводжувалися необгрунтованими репресіями, які охопили майже 20 % населення за-хідних областей. Були репресовані й керівники Народних зборів, що підписали акт про включення Західної України до складу УРСР: ака-деміки К. Струтинський, Т. Франко (син І. Франка) та інші діячі. До Сибіру було депортовано близько 400 тис. українців і 1,2 млн поляків.
Репресивні акції мали на меті максимально швидко здійснити "соціалістичні перетворення" і, зокрема, вирішити питання про сус-пільний лад і державну владу в Західній Україні.

5. Напад фашистської Німеччини на СРСР. Причини поразок Червоної Армії у перші місяці війни.

22 червня 1941 р. після сигналу «Дортмунд» фашистська Німеччина раптово напала на СРСР. Сконцентровані в мобільні угруповання «Північ», «Центр» і «Південь» німецькі армії швидко просувалися на Ленінград, Москву та Київ. До середини червня фронт стратегічного наступу гітлерівських військ досяг 3000 км, глибина вторгнення на головних напрямках — 400—600 км. За три тижні війни 28 радянських дивізій було повністю розгромлено, а ще 72 дивізії втратили понад 50% особового складу — це 3/5 військ, що перебували в західних округах. Уже 16 липня Гітлер ставив питання про приєднання до третього рейху радянських територій — України, Білорусії, Прибалтики та інших районів.Основними причинами поразок Червоної армії на початку війни були раптовість фашистського нападу; матеріальна непідготовленість до війни, незавершеність процесу переозброєння СРСР; відсутність надійних союзників, міжнародна ізоляція Радянського Союзу; розпорошення сил Червоної армії на кордонах, масові репресії наприкінці 30-х років проти армійського командного складу; некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва тощо.Український напрямок для Гітлера був одним із головних, і це виявлялося в процесі експансії проти СРСР. Уже 18 серпня 1941 р. він припиняє наступ на Москву і переорієнтовує вістря головних ударів на Ленінград і Київ, наголошуючи, що наступ на столицю України — «безпосереднє стратегічне завдання».Така зміна акцентів була зумовлена багатьма чинниками: економічними — захоплення України суттєво підривало військово-промисловий потенціал СРСР і забезпечувало Німеччину ресурсами для ведення війни (напередодні війни частка УРСР в Радянському Союзі становила у видобутку вугілля 50,5%, залізної руди — 67,6, у виплавленні чавуну — 64,7, сталі — 48,9%); воєнними — окупація України не тільки створювала вигідний плацдарм для подальшої експансії, а й давала змогу «нейтралізувати» Крим, який Гітлер називав «радянським авіаносцем для нанесення ударів по румунських нафторозробках»; морально-політичними — взяття Києва могло підняти рейтинг Німеччини на міжнародній арені, вселити впевненість у фашистські війська і зневіру в перемогу в Червоній армії.На території України групі німецьких армій «Південь», якою командував генерал-фельдмаршал фон Рундштедт, протистояли війська Київського особливого і Одеського воєнних округів. На цьому напрямку німці мали незначну кількісну перевагу в живій силі 1:1,4, але значно поступалися у техніці: у радянських частинах було в 1,3 раза більше гармат і мінометів, у 4,9 раза — танків і в 2,4 раза літаків. Проте навіть за таких сприятливих для Червоної армії обст