Повоєнна відбудова та економічний розвиток України (1945- поч. 1953рр). Життєвий рівень українського народу.

Після завершення Другої світової війни Радянський Союз постав перед проблемою відбудови значною мірою зруйнованої економіки.

Березень 1946 р. – затвердження Верховною Радою СРСР п’ятирічного плану відбудови і розвитку народного господарства на 1946 – 1950 рр.

Ситуація в 1946 - 1947 рр. ще більше погіршилася у зв'язку з неврожаєм та голодом. Міжнародна спільнота запропонувала свою допомогу в подоланні наслідків Другої світової війни та голоду 1946-1947 рр., однак Москва відмовилася від неї, а також від допомоги, запропонованої США ("план Маршалла"). Отже, радянський народ був покинутий напризволяще власною владою.

У процесі відбудови економіки України завдяки самовідданій праці людей у найкоротші історичні терміни стали до ладу 2000 промислових підприємств, було відбудовано Дніпрогес, заводи "Запоріжсталь" та "Азовсталь", підприємства Харкова, Дніпропетровська, Києва. Завершено будівництво газопроводу Дашава - Київ. Обсяг промислової продукції в Україні (валові показники 1946-1950 pp.) збільшився у 4,4 раза і на 15 % перевищив рівень 1940 р.
Значну допомогу у відбудові економіки України надавали всі республіки Радянського Союзу. Так, в Україну направлялися спеціалісти, техніка, устаткування. Наприклад, металургійний комбінат "Запоріжсталь" допомагали відбудовувати 57 підприємств Радянського Союзу. На роботу сюди прибуло близько 30 тис. осіб з різних куточків країни.
Характерна особливість процесу відбудови в СРСР та Україні полягала, зокрема, у спиранні на внутрішні ресурси й сили, а не у сподіванні на зовнішню допомогу. У пошуках коштів на відбудову ставка робилася на економію і нагромадження фінансів та ресурсів за рахунок сільського господарства, легкої промисловості й соціальної сфери.
Заробітна плата робітників залишалася низькою, нееквівалентним був обмін між містом і селом. З усіх галузей народного господарства в роки війни найбільше постраждало сільське господарство. Незважаючи на стагнацію, ця галузь у повоєнних планах радянського керівництва не посідала належного місця. На потреби сільського господарства планувалося виділити лише 7 % загальносоюзних асигнувань. На колгоспників не поширювалося пенсійне законодавство; вони не мали паспортів; оплата праці залишалася символічною; присадибні ділянки обмежувалися за площею.
Не маючи прибутку з колгоспної праці, селянин жив переважно з власного присадибного господарства, Як наслідок - посилились утиски щодо власників підсобних господарств. Колгоспи жорстко регламентували площі посіву, види культур, строки виконання тощо.

Був розвиток важкої промисловості за рахунок легкої, сільського господарства, науки і культури. Підприємства працювали за старими технологіями, висока енерго- та матеріаломісткість виробів тощо. Була нестача робочої сили, особливо кваліфікованої.

Були надзвичайно складні умови відбудови сільського господарства (скорочення посівних площ, поголів’я худоби, нестача робочих рук, техніки), відновлення колгоспного ладу, мізерні капіталовкладення, важке становлення селян (мізерна оплата праці, несплата пенсій, високі податки тощо).

У повоєнний період виняткове значення для всього населення України мав стан сільського господарства. Початок відбудовчого періоду співпав з голодом 1946-1947 рр., що особливо ускладнило відновлення економічного життя. Ті роки для центральних та південних областей України виявились несприятливими: посуха, неврожай.

Соціально-політичний розвиток: відновлення одноосібної влади Й.Сталіна, культ особи якого досяг апогею; відсутність будь-якої самостійної політики; відновлення репресій; відсутність демократії та свобод громадян, зловживання владою; перші секретарі ЦК КП(б)У – М.Хрущов (1943 – 1946 рр. та 1948 – 1949 рр.), Л.Каганович (1947 р.), Л.Мельников (1950 – 1953 рр.); розгортання ідеологічної реакції – «ждановщини» (нищівна критика діяльності інститутів історії України та історії укр. літератури, творчих спілок, редакцій газет і журналів, видатних діячів укр. культури; назва походить від секретаря ЦК ВКП(б) – А.Жданова).

18. Причини та наслідки голоду 1946- 1947рр в Україні.

Причини голоду: спустошення країни внаслідок війни; розширення посівних площ і виконання планів хлібозаготівлі за всяку ціну; посуха 1946 р.; відбудова промисловості за рахунок с/г; продаж хліба за кордон.

Заходи влади: репресивні заходи щодо селян; відновлення дії закону «Про п’ять колосків»; невизнання факту голоду радянським керівництвом.

Наслідки: голодом була охоплена більша частина східних і південних областей України; великі людські втрати (1 млн чол.).

До руйнівних наслідків війни додалися ще й наслідки посухи 1946 р. Становище ускладнювалося також через голод 1946-1947 pp., що охопив 20 областей УРСР (у Західній Україні голоду майже не було). За даними Міністерства охорони здоров'я на 10 травня 1947 р. у республіці було зареєстровано 935,5 тис. хворих на дистрофію, у міських та сільських лікарнях перебувало 125 тис. таких хворих; ще близько 100 тис. надзвичайно кволих людей потребували госпіталізації, але через брак лікарняних ліжок вони не мали змоги скористатися медичною допомогою.
Катастрофічне становище могли виправити лише державні позички зерна. Центральний комітет КП(б)У, особисто його перший секретар М. Хрущов, Рада Міністрів УРСР десятки разів зверталися до Й. Сталіна з проханням надати допомогу, щоб нагодувати населення. Зрештою навесні 1947 р. за розпорядженням центру в Україну надійшло 60 тис. т продовольства із загальносоюзних фондів. Це не зняло всіх проблем, проте дало змогу прогодувати близько 3,4 млн колгоспників, які працювали на виробництві. Загалом протягом 1947 р. колгоспне селянство України одержало 93 тис. т зерна. Для організації безкоштовного харчування українських колгоспників Рада Міністрів СРСР виділила 140 млн крб (як безповоротну державну допомогу), 72 млн крб надійшло безпосередньо до колгоспів, решта - до дитячих будинків. Крім того, колгоспи республіки напередодні весняної сівби 1947 p. одержали як державну позику насіння зернових культур і трав.
Незважаючи на хронічні проблеми колгоспів, радянське керівництво знову відновило політику колективізації. Ускладнювали ситуацію надмірно високі плани щодо обсягу хлібозаготівлі, що мали постійну тенденцію до зростання. У цей час посилилось кримінальне переслідування "розкрадачів хліба", які згідно зі ст. 131 Конституції СРСР 1936 р. кваліфікувались як "вороги народу". Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 лютого 1948 р. "Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві й ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя" (він був продубльований 20 березня 1948 р. Законом Ради Міністрів УРСР) практикувалося виселення жителів сіл у від-далені райони СРСР. Фактично Указ був спрямований на зведення рахунків з непокірними колгоспниками або до покарання тих, хто більше працював на присадибних ділянках, рятуючи власні родини від недоїдання. Загалом за лютий-червень 1948 р. з українських сіл у віддалені райони СРСР було виселено 11439 осіб.