Обрання і діяльність першого президента України.

Найслабшою ланкою в трикутнику протистояння цен­трів влади був уряд, який не мав достатньої самостійності та свободи дій, але в критичні моменти перетворювався на головного винуватця; ставав своєрідним політичним гро­мовідводом для зняття соціального напруження. Верховна рада 12 скликання за час свого функціонування змінила чотири уряди — В. Масола (травень - жовтень 1990 р.), В. Фокіна (листопад — жовтень 1992 р.), Л. Кучми (жов­тень 1992 — вересень 1993 р.), Л. Кравчука, Ю. Звягільського (вересень 1993 — червень 1994 р.).

Жорстке протистояння лягло в основу відносин між пре­зидентом і Верховною Радою. Український парламент, на­давши президентові значні повноваження для практичного державотворення, одразу почав їх обмежувати. Л. Кравчука намагалися максимально позбавити впливу на розв'язан­ня внутрішніх проблем і локалізувати його компетенцію міжнародною сферою. Вже в січні 1992 р. відбулося закри­те засідання президії Верховної Ради з участю президента і прем'єр-міністра, на якому розглядалося питання про структуру державного управління в Україні. Під час обго­ворення тодішній Голова Верховної Ради І. Плющ, зверта­ючись до Л. Кравчука, запропонував йому таку альтерна­тиву: «Є два шляхи. Сьогодні в нас записано не в Консти­туції, а в Законі про Президента, що Президент є глава держави і глава виконавчої влади. Якщо ви хочете бути таким... — управляйте всім і вся. Я вам цього не раджу. Є другий шлях. Обирайте найпрестижніше місце у Києві... і представляйте державу».

Президент не дуже поспішав скористатися всією пов­нотою наданих йому повноважень. Водночас Л. Кравчук періодично вдавався до спроб шляхом концентрації влади зміцнити свої позиції всередині держави. У травні 1993 р. він виступив з пропозиціями, суть яких полягала в тому, що президент формує уряд, бере на себе безпосереднє ке­рівництво Кабінетом Міністрів, тобто реально очолює ви­конавчу владу. Парламент зосереджує свою увагу на при­йнятті законів, постанов та здійснює тільки повноважен­ня, передбачені Конституцією. Характерно, що президент не ставив питання про додаткові повноваження. Верховна Рада мала надати йому лише одне право: видавати укази з невизначених, неврегульованих економічних питань, які втрачають силу після прийняття Верховною Радою відпо­відних законів.

Під час свого виступу в парламенті Л. Кравчук, намага­ючись досягти бажаної мети, вдався навіть до такого аргу­менту: «Зрештою, я маю право на звернення до народу, щоб пояснити свою позицію». Проте Верховна Рада його не підтримала.

Протистояння президент — Верховна Рада мало місце не тільки в центрі, а й у регіонах, де воно набуло форми конфлікту між місцевими радами та органами місцевої державної адміністрації. Останні були створені навесні 1992 р. відповідно до Закону України «Про представника Президента України» та Положення «Про місцеву держав­ну адміністрацію», затвердженого Указом Президента. Запровадження посади представника президента, форму­вання апарату місцевої державної адміністрації були спробою реформувати радянську систему, створити жорстку виконавчу вертикаль, підпорядковану президентові, та здійснити реформування місцевої влади не вдалося. Вер­ховна Рада 1994 р. ліквідувала місцеві державні адмініс­трації і повернула державну владу на місцях радам народних депутатів та їхнім виконкомам.

Отже, на початковому етапі державотворення (1991-перша половина 1994 р.) в процесі розбудови та становлен­ня владних структур визріла криза, яка виявилася в нега­тивних тенденціях:

1)у цей час не вдалося ефективно і зважено здійснити розподіл владних повноважень;

2)роздвоєність виконавчої гілки влади (президент — уряд) надзвичайно ускладнювала управління і заважала працювати;

3)загальна невизначеність у розподілі владних фун­кцій і повноважень зумовлювала тотальну безвідповідаль­ність на всіх рівнях;

4) послідовна протидія Верховної Ради не дала змоги створити сильну виконавчу владу, необхідну в умовах пе­рехідного періоду.

За цих обставин невдоволення мас діяльністю прези­дента та Верховної Ради невпинно наростало і досягло сво­го піку в червні 1993 р. Під тиском шахтарських страйків було прийнято рішення про проведення 26 вересня цього ж року референдуму з питань довіри президентові та Верхов­ній Раді.

Протягом червня — липня 1994 р. в Україні відбулися президентські вибори. Із семи кандидатів у Президенти України (В. Бабич, Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Лановий, О. Мороз, І. Плющ, П. Таланчук) на виборах здобув перемо­гу Леонід Кучма, за кандидатуру якого в другому турі про­голосувало понад 52% виборців; за Л. Кравчука — 45%.

Після виборів було зроблено спробу перейти до прагма­тичної стадії перехідного періоду — стадії соціально-еко­номічних реформ, оскільки запізнення з ними і було ос­новною причиною загострення ситуації в країні. Зміна акцентів виявилася в тому, що новообраний президент пе­реніс центр уваги з питань ідеологічних на економічні, а Верховна Рада України активізувала свою законотворчу діяльність.

60. Прийняття Конституції України, ї значення. У жовтні 1990 р. Верховна Рада, спираючись на Декларацію про державний суверенітет, ство­рила Конституційну комісію для розробки проекту Конституції. Комісію очолив JI. Кравчук. У червні 1991 р. Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції. Так розпочався конституційний про­цес — розробка й обговорення різних варіантів но­вої Конституції.

Конституційний процес умовно поділяють на два періоди.

У перший період (1992—1994 рр.) Конститу­ційна комісія на чолі з Президентом Л. Крав­чуком і Головою Верховної Ради І. Плющем, з ученими-правознавцями, суддями, працівниками правоохоронних органів, народними депутатами в її складі розробила два варіанти проекту Кон­ституції, які були винесені на всенародне обго­ворення. Однак жоден із них не був прийнятий. Верховна Рада дванадцятого скликання (1990— 1994 рр.) намагалася обмежити вплив Президента Л. Кравчука на внутрішні справи в країні. Про­тистояння Президента і Верховної Ради на тлі за­гальної кризи й зростаючого соціального протесту закінчилося рішенням сторін про дострокове припинення їхніх повноважень. Навесні 1994 р. пройшли вибори до Верховної Ради. Головою Вер­ховної Ради (1994—1998 рр.) став лідер Соціаліс­тичної партії України О. Мороз. Майже третину мандатів у парламенті отримали ліві партії. Уліт­ку 1994 р. відбулися вибори Президента України. Перемогу здобув Л. Кучма, який у другому турі набрав понад 52 % голосів виборців.

У другий період (1994—1996 рр.) Конституцій­ну комісію очолили Президент України Л. Кучма і Голова Верховної Ради О. Мороз. Нові проекти Конституції створювалися представниками різ­них політичних партій. Найгострішими були питання про механізм прийняття Конституції, форму правління в Україні, питання власності, виборчої системи, державної мови і символіки. 8 червня 1995 р. між Верховною Радою і Прези­дентом було підписано Конституційний договір, який регулював основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоуправління до прийняття нової Консти­туції. У лютому 1996 р. Верховна Рада почала обговорення нового проекту Конституції. Унас­лідок суперечностей між Президентом і Верхов­ною Радою Л. Кучма видав Указ про проведення у вересні 1996 р. Всеукраїнського референдуму щодо прийняття Конституції України, намага­ючись прийняти Конституцію, обминувши пар­ламент. У пошуках компромісу було створено Узгоджувальну комісію на чолі з М. Сиротою. Було розв'язано спірні питання. У ніч на 28 чер­вня 1996 р. більшістю голосів депутатів Верхов­ної Ради Конституцію України було прийнято. Її текст підписали Президент України і Голова Верховної Ради. Був виданий Указ Президента про введення в дію Конституції України.

У діючій Конституції Україна визначена як незалежна, суверенна, демократична, соціальна і правова держава. За формою правління Україна є республікою, державного устрою — унітарною, тобто єдиною, соборною державою. Система прав і свобод людини і громадянина, гарантованих Конституцією, відповідає міжнародним демокра­тичним стандартам. Із прийняттям Конституції завершилося формування інститутів законодавчої, виконавчої і судової влади в Україні.