Співчуття і співрадість, довготерпіння і прощення кривд.

 

Розглянемо ще деякі важливі сторони вияву милосердя.

“Любов, - говорить апостол, - не радіє неправді, а співрадіє істині”. Така якість християнської любові, за якою ми відчуваємо і передаємо задоволення, радість, коли бачимо інших щасливими, котрі живуть чесно, праведно, встигають у благочесті, називається співрадістю; коли ж сумуємо за гріхопадінням чи нещастям ближніх – називається спістражданням.

Господь наш Ісус Христос в усьому уподібнився до своїх братів (крім гріха) і в Своєму земному житті дав нам приклад живої причетності як у радостях, так і у стражданнях людей.

Всі люди мають свої радощі і потреби, і страждання, і бажають причетності інших. Зігріваючи в собі християнську любов, треба виховувати в собі уміння розуміти людей з усіма їхніми прикрощами і радощами, уміння ототожнюватися з ними, стати на їхню точку зору і являти любов у співчутті, сердечній співжалі і співрадості. Бо участь інших в нашій радості і збільшує нашу радість; співстраждання в нашому нещасті, якщо й не знищує страждання, то принаймні полегшує його. Так ми відчуваємо і переживаємо самі. Але так само відчувають, переживають й інші. Взаємна участь в радощах і стражданнях зігріває і зміцнює любов, служить оновленню життя на засадах любові, а не засадах ненависті, себелюбства і гордості, сприяє загальному благу і щастю.

Щира участь у щасті інших людей становить обов’язок кожного християнина. “Моя радість, - говорить апостол Павло корінфським християнам – є радість для всіх нас”, тобто щоб усі раділи (2 Кор. 2,3). Це найкраще християнське гасло.

Прощення кривд і довготерпіння. Істинна християнська любов, яка передається у співстражданні та співрадості, в подальшому удосконаленні виявляється у терпеливому перенесенні і прощенні кривд, якими обумовлений світ з ближніми. “Любов довготерпить” (1 Кор. 13,4). “Терпінням вашим спасайте душі ваші” (Лк. 21, 19). “Будьте одне до одного добрі, прощайте одне одному, як і Бог у Христі простив вам” (Ефес. 3, 32).

Ісус Христос, заповідував нам, Своїм послідовникам, любити ворогів, благословляти тих, хто проклинає нас, благодіяти тим, хто ненавидить нас, і молитися за наших кривдників та переслідувачів.

Любов до ворогів полягає в тому, щоб не мати до них гніву, злоби, мстивості, ворожнечі і ненависті, а навпаки, поблажливо ставитися до їхніх немочів та охоче визнавати і поважати в них усі добрі їхні якості. Любов до ворогів передається в тому, щоб бажати їм добра і в будь-якому разі виявляти їм це добро і молитися за них Богові. Нарешті, любов до ворогів завжди готова до примирення з ними, охоче й щиро при цьому прощає образи, уникаючи всіляких причин до розладу1.

Треба сказати, що важко, дуже важко нашій зотлілій природі любити ворогів, але цього вимагає від нас наше християнське покликання. З іншого боку, якщо бувають нам від ворогів поганьба та гоніння, то не без допусту Божого; вони є немовби бичем, яким Бог нас карає чи врозумляє. Скорботами, образами, що їх завдають злі люди, і гріхи наші очищуються, коли терпимо їх з подякою, а самі ми стверджуємося в терпінні.

Любов до ворогів дає сміливість в молитві (“і прости нам провини наші…”). І совість наша буває мирна і спокійна, коли ми не мстимо ворогам, а ще благодіємо.

Отже злобу людей треба перемагати не ворожнечею, не гнівом і ненавистю, не помстою чи кривдою за кривду, злим словом на зле слово, а християнським терпінням і лагідністю. Християнська перемога полягає не у відомщенні, але в лагідності і терпінні.

Господь заборонив чинити спротив злу злом, бо такий спротив не сумісний з законом любові; зло злом не перемагається.

Істинне християнське терпіння полягає у тому, щоб не тільки не мстити, але й не бажати мстити кривдникові, навіть коли б і серце заохочували до цього.

Терпіння і лагідність – це сила, яка вгамовує роздратування і гнів, і дає людині змогу за жодних обставин не поривати союзу любові з ближніми. Ми не повинні, звичайно, потурати гріхам і порокам ближнього задля збереження миру з ним (Рим. 12, 18), з огляду на людську природу ми не можемо не обурюватися злими вчинками і гнівитися на порок, але “гніваючись, ми не повинні грішити” (Ефес. 4,26), гнів не повинен вироджуватися у гнів пристрасний чи ненависть і злобу проти самого ближнього. Треба чинити згідно з прислів’ям: з людьми мирись, а з гріхами воюй. Прощення образ має бути у нас щире і повне; ми повинні не тільки простити, але й забути образу. Протилежність прощенню становлять ненависть і помсту.

Кращим засобом до терпеливого перенесення кривд служить самоосуд і християнське смирення. За будь-якої отриманої кривди насамперед і головним чином треба звернути увагу, чи не стали ми її причиною, а при християнському смиренні ніхто не стане стверджувати, що він у цьому відношенні не винен.

Чеснота миролюбності повинна керуватися моральним законом і правилами християнської розсудливості щоб не давати приводу посилюватися вільності, свавіллю, нечестю і всяким порокам і пристрастям. Тому й апостол говорить: “Якщо можливо з вашого боку, будьте в мирі з усіма людьми” (Рим. 12,18). “Нехай не подумають, - пише святий Григорій Богослов, - ніби я стверджую, що всяким миром треба дорожити. Бо знаю, що є прекрасна розбіжність у думках, і найзгубніша одностайність: але треба любити добрий мир, який має хорошу мету і з’єднує з Богом”1.

Згода і мир з ближніми у християнина повинні бути з чистих спонук доброзичливості та любові, а не із спонук особистої вигоди, лагідності, запобігання тощо.