Про гріх, як схильність, гріховний нахил чи пристрасть

 

Хто чинить гріховне діло, наповнює себе гріхом, усі сили і всю істоту схиляє і спрямовує до гріха. Тому вже в першому вчиненні гріха закладається основа для навику, бо хто учинив коли-небудь якесь діло, легше, скоріше й охочіше учинить його вдруге тощо (особливо тілесні гріхи). Таким чином, гріх, учинений вперше, якщо не буде загладжений покаянням, але буде повторюватись поволі стане гріховною звичкою. З гріховної ж звички утворюється постійний нахил, схильність до гріха чи пристрасть. Через звичку пристрасть користується як духовним, так і тілесними органами для служіння гріху, а коли вже органи набувають більшої звички до гріха, вони, своєю чергою приводять пристрасть у рух. Між ними встановлюється цілковита взаємодія.

Поряд з поняттям «пристрасть» існує ще й інше: порок. Порок взагалі означає псуття або ушкодження, яке постійно перебуває, чи це буде фізичне чи моральне ушкодження (пороку) характеризується тим, що людина стає рабом того чи того окремого гріха. Поняття «порок» близьке до поняття «пристрасть», яке розуміється у широкому смислі.

Гріховний стан, або ж гріховна схильність чи пристрасть, – це постійне бажання грішити певним чином чи любов до якихось гріховних справ чи предметів. Наприклад, пристрасть ненаситства – це постійне бажання до надмірного переситу їжею і питвом.

Такі духовні нахили (чи пристрасті) в моральному житті мають велике значення. В них міцність зла, як у добрих нахилах міцність добра.

Пристрасть відносно діяльності людини є справді духовне рабство: людина ведеться нею, немов невільник, на зло, навіть всупереч волі, супроти власного бажання. «Великі – говорить св. Іоанн Золотоустий, – тортури від звички, тому що вона перетворюється на справжню потребу1».

Тут людська природа зазнає цілковитого приниження від гріха. Хтось намагається стримуватися від гріха, але спалахує, немов вогонь, пристрасть, і тягне до звичних гріховних справ. А хтось терзається, мучиться, лає себе, коли пристрасть стихає, та ледве вона заворушиться, він беззастережно підкоряється їй й охоче віддається в руки свого мучителя. В когось сила і влада пристрасті доходить до того, що ані переконання, ані страх, ані сором, ані біди, ані навіть смерть не в змозі відвернути його від гріховного діла.

Людина, котра слугує пристрасті, – неймовірно жалюгідна істота. В релігійно-моральному відношенні пристрасть – це справжнє духовне ідолопоклонство. Вона, мов ідол, стоїть у серці, в якому немов у капищі усе приноситься з радістю їй у жертву. Чиє серце прикипіло до якого гріха, для того він бог. Для обжерливця – черево (Філ. 3, 19), для сріблолюбця і лихваря – гроші (Кол. 3, 5) тощо. Відтак всіляка пристрасть – це тяжкий і смертний гріх, бо віддаляє від Бога і гасить ревність до богоугодного життя.

Не слід взагалі міркувати, ніби пристрасті утворюються природно, самі по собі. Будь-яка пристрасть – це наша справа. Кожен з нас з’являється на світ тільки з насінням усіх пристрастей – самолюбством. І це насіння потім життям і вільною діяльністю розвивається і зростає у велике гіллясте дерево з усілякими пристрастями. Він нас залежить чинити супротив гріху, не давати йому увійти у звичку, у пристрасть.

Від самолюбства, немов з кореня проростають основні, головні вітки: гордість, здирництво і ласолюбство. Від цих же коренів вихідних пристрастей відростають вже інші пристрасті, от-як, блуд, обжерство, заздрість, лінощі, злопам’ятство (гнів). Разом з першими трьома вони утворюють сім початкових пристрастей і є збудниками гріха і всілякої іншої гріховної схильності і пристрасті1.

Про викорінення пристрастей докладно пишуть всі св. подвижники, котрі у своїх творах торкаються питань духовного життя. У розділі про християнське подвижництво ми торкнемося їх докладніше.