Поняття про державу. Моральність в суспільному житті

 

Багато сімей, об’єднаних одним походженням, становлять народ. А коли народ зорганізовується і впровадить для себе юридичний порядок, то утворюється держава. Отже, держава – це союз народу, чи народів, керованих історично виробленими законами чи правом, на чолі уряду[41].

Основу права, на якому засновується держава, ми знаходимо у Святому Письмі. Після потопу, коли людство почало розмножуватися і поширювати по землі, Бог вирік такий закон: “Хто проллє людську кров, того кров проллється рукою людини, бо людина створена за образом і подобою Божою” (Бут. 9, 6). В цьому найдавнішому, яке лише відомо, правовому визначенні, висловленому як божественна заповідь для підтримання людського роду, ми маємо елемент державності від патріархального періоду в житті людства. Пояснюючи необхідність права і земних урядів для народів, св. Іриней Ліонський пише: “Оскільки людина, відступивши від Бога, дійшла такого шаленства, що вважала свого однокревного за ворога і без страху віддавалася усілякій нестямі, людиновбивству та жадібності, то Бог наклав на неї людський страх, щоб люди, підпорядковані людській владі і зв’язані законом, сягали якоюсь мірою справедливості і взаємно стримували себе. Земний уряд, встановлений Богом для користі народів, а не дияволом”

 

Остання ж мета існування народів та держав висловлена св. Апостолом Павлом в його виступі перед афінським ареопагом: “Бог від одноі крові створив увесь людський рід для оселення1”

“Спочатку Бог встановив одну владу – говорить св. І. Золотоустий,- поставив чоловіка над жінкою: але коли наш рід дійшов великого розладу, то Він заснував інші органи влади…правителів. І це також з любові. Злоба псувала і губила наш рід. Тому Він посадив у містах суддів. Немовби якихось лікарів, щоб вони. Знищуючи злобу немовби пошесть, збирали всіх в одне… (Пояснення на 1 Кор. Бес. 34)-по всій поверхні землі, визначивши наперед часи і межі їхньому проживанню, щоб вони шукали Бога, чи не відчують Його і чи не знайдуть хоча Він і недалеко від кожного з нас” (Діян. 17, 26–27).

Не можна, звичайно, сказати, що державна область і моральна область покривають одне одного, тотожні (як стверджували, наприклад, Гегель та декотрі протестантські богослови. Область державна -це область права і справедливості, зовнішнього життя і зовнішнього впорядкування суспільства; а область моральна - це область, переважно, любові, мотивів чи внутрішніх спонук до діяльності, область душевних порухів та особистого вдосконалення людини. Але держава і чисто моральна області перебувають у тісному зв’язку та взаємодії. Моральність переконує громадян підкорятися державним порядком “не лише через страх покарання, але й сумління” (Рим. 13, 5).

Форми державного правління в історії існування держав і народів існували та існують досить різні. Євангелії і християнство, які містять в собі вічні абсолютні ідеї особистого і суспільного спасіння людини і людства і вказують шлях і мету морального розвитку та удосконалення людей, не диктують і не вказують відносних та мінливих форм і юридичних норм в суспільному, державному устрої, організації та управлінні держав і народів. Христос та апостоли жодними зовнішніми формами соціально-політичного устрою не зв’язували християнської свободи. Вони вказували лише на загальні правила – будувати земне життя на неодмінній основі заповіді про всепроникну любов та здійснювати в житті правду Царства Божого, правду, однакову для всіх людей, правду живу і дієву, яка впорядковує життя людей у напрямку морального поступу.

З цього погляду ми бачимо приклад перших кроків облаштування християнської спільноти в першохристиянській Єрусалимській громаді в апостольські часи, в якій “ніхто нічого з свого майна не називав своїм, але все у них було спільне”, “не було між ними нікого, хто би відчував скруту, бо всі, хто володів землями чи домівками, продаючи їх, приносили ціну проданого і клали до ніг апостолів; і кожному давалося, в чому хто мав потребу”. В основі такого початкового устрою суспільного життя перших християн були засади християнської любові, братолюбства і самовідданості: у всіх “хто увірував, було одне серце і одна душа” (Діян. 4, 32: 34, 35).