Про збереження розуму від марного всезнайства, марної цікавості та гордості

 

Отже, нам треба вправляти свій розум, щоб він не хворів від невідання волі Божої, і того, як очистити свою душу від пристрастей і прикрасити її чеснотами. Також необхідно набувати знань через вивчення наук для корисної діяльності в тому покликанні, в якому ми покликані служити ближньому та суспільству.

Але, поряд з цим, може бути шкідливий для морального ладу недуг зайвої цікавості (розвідування) і марного всезнайства. “Коли ми наповнимо наш розум багатьма відомостями, уявленнями та помислами, не виключаючи і суєтних, непотрібних і шкідливих, то зробимо його безсилим: і він не зможе вже добре збагнути, що нам личить для нашого істинного самовиправлення та досконалості1”.

Якщо наш розум сприймає духовні і небесні предмети, закон Божий, то поступово очищується і просвітлюється від гріховного затьмарення. Якщо ж він буде постійно звертатися до суєтних речей, гріховних учинків людей і подій гріховного світу, то поступово сам призвичаїться до гріховного і суєтного способу мислення. Тому що живиться такою (гріховною) поживою. Разом з тим не потрібне багатознання і марнотне розвідування слугують поживою для самолюбства та гордості. Поступово людина, особливо тямуща та спритна до зверхності в розумуваннях, привчається судити про всіх і про все, порівнюючи себе з іншими і бачачи в собі всезнайство та гадану розумову перевагу, забуває берегти чистоту серця, та смиренні думки про себе, оплутується узами гордості і самодумки, робить собі ідола з власного розуму. Внаслідок цього мало-помалу, сама того не відчуваючи і не помічаючи, впадає у думки, начебто вона не має більше потреби у пораді та напоумленні інших, оскільки призвичаїлась до ідола власного розуміння та судження. Ця гординя розуму – дуже небезпечна і важковиліковна хвороба. “Гординя розуму багато гірша, аніж гординя волі. Адже гординю волі, як щось зрозуміле для розуму, іншим разом можна легко вилікувати, підпорядкувавши її чимось обов’язковим. А розум, коли самовпевнено зміцниться в думці, мовляв, його власні судження ліпші від усього іншого, – хто, зрештою, зможе його вилікувати? Чи ж зможе він коли-небудь котрогось послухатися, коли впевнений, ніби судження інших не такі хороші, як його власні?”…1

 

Вправляння і подвиги, які зміцнюють волю на добродіяння

Про гріховний стан

 

З-поміж діяльних сил душі стоїть воля, істотна потреба якої – жити і діяти. Це – бажаний бік душі. Вона виявляє волю, бажання придбати, використати чи зробити, що знаходить корисним для себе чи потрібним, чи приємним, і не бажає протилежного тому. Вона тримає у своєму віданні всі сили душі і тіла, і всі спідручні способи, які і пускає в хід, коли слід. 1 Волі “належить облаштування нашого земного тимчасового життя – справи, плани, звичаї, учинки, поведінка – взагалі усе, чим виражає себе людина зовні і всередині. Її можна назвати здатністю прагнень і настроїв.2 Її головний предмет – щастя (благо). Види її дій – бажання і відрази: відвертатися від зла і прагнути до добра – в цьому її призначення, в цьому її життя.

В людині, в її теперішньому стані постійно і неминуче з’являються, змінюючи одне одного, всілякі прагнення та бажання. Причина їх появи, - це неповнота нашої істоти. Відчуття цієї неповноти примушує людину шукати предметів для заповнення себе. Все, що задовольняє цю потребу людини, – вважається щастям (благом).

В людини в невинному стані – так це й було. Але після гріхопадіння відбулося перетворення її волі. Куди спрямовувалася її воля? Як видно з обставин падіння – до себе. “Замість Бога людина сама себе полюбила безмежною любов’ю, поставила себе як виняткову мету, а все інше – засобом”3. Замість прямування і любові до Бога, замість Боголюбства – з’явилося самолюбство.

Звідси видно, що головна схильність, яка гніздиться в самій глибині душі у впалої людини, яка ще не піднялася, ще не живе Христовим життям, є самолюбство (самість) чи егоїзм. Усі порочні схильності – все моральне зло походить від самолюбства. Самолюбство – це мати невидимих зол, джерело усіх пристрастей і пороків. Кого вони долають, того неминуче перемагають і всі інші пристрасті. Самість чи самолюбство розвивається в людині з дитинства. Поступово самолюбство в людині, в якій воно вчасно не придушується, пускає дедалі глибше коріння, даючи зростати якійсь- небудь панівній пристрасті та розгалужуватися іншими пристрастями.4 Як молоде деревце, людина посеред цих обставин несамохіть схиляється у якийсь-небудь бік, живлячи яку-небудь панівну пристрасть, а потім, ставши на шлях життя, діючи у тому ж напрямку, утверджується в ній звичкою, яка стає, як кажуть, другою природою. “Таким чином, людина набула якості від пристрасті, що оволоділа нею, або ж ствердилася в ній, і вся натура проникнута нею”1.

Людина утвердившись в такому напрямку, перебуває немов у темниці, зв’язана ланцюгами і звільнитися сама собою не може жодним чином. Пристрасті, які оволоділи нею чи кепські настрої волі складають з себе немовби непроникний покров, не пропускаючи до нього спасенного світла Божої благодаті. Це пояснюється тим, що на кожну пристрасть є коло предметів, які задовольняють її, які людина вважає благом, і володіння якими ставить головною метою. З цими благами вона розчиняється своєю душею і живе в них. По-друге, разом із звичкою до певного кола предметів, які задовольняють пристрасті, у людини утворюється і власне коло думок, які потурають цим пристрастям, які справедливо можна назвати забобонами серця чи волі. Так самолюбство тримає в голові людини постійну думку, що вона краще інших, скрашує її недоліки і показує людину самій собі завжди хорошою.

В указаному розчиненні серця з видимими благами і в розпусних початках (забобонах), які виправдовують пристрасть лежить найтвердіша перешкода для дії благодаті на серце грішника і його навернення. Під впливом цих причин ніхто з людей, які володіють пристрастями, не вважає себе поганим, не бачить потреби у виправленні, не бачить, що виправляти.