Про реальну та істинно-моральну свободу.

 

Такий стан (формальної) свободи був властивий людям до гріхопадіння. В безневинному стані людина була формально вільна, тобто однаково здатна як до добра, так і до зла. Для того, аби утворити й зміцнити людину в добрі, Бог дав їй позитивну заповідь в раю. У виконанні цієї заповіді полягала для неї цілковита можливість самовизначення до добра, можливість її зростання та зміцнення в добрі.

Дана Богом першій людині (формальна) свобода в своєму чистому вигляді ще не мала внутрішнього змісту. Це тільки був початковий момент істинно-моральної свободи, коли людина вільно з любові могла виконувати волю Божу. Коли ж формальна свобода здійснювалася, реалізовувалася у виборі рішення, в дії, вона переходила в реальну свободу.

З біблійної оповіді ми бачимо, що перші люди, будучи ще не утвердженими в добрі, схилили (реалізували) свободу волі в бік зла, порушивши Заповідь Божу.

Таким чином, формальна свобода людини переходить в реальну після першого її вибору, після першої її схильності до добра чи зла. Зрозуміло, що реальний стан свободи може розвиватись в двох напрямках – напрямку доброму і напрямку злому.

Тому можна розрізняти свободу реально-злу і реально-добру. Перша характеризується пануванням у ній злого настрою. Друга – переважанням доброго настрою.

Перший вид реальної свободи (реально-злої) уявляється станом після гріхопадіння, коли людина, визначивши себе ще в раю в бік гріха, і далі грішила після вигнання її з раю. Її формальна свобода частіше реалізовувалася в гріховному напрямку, ставала сильною в злому, аніж у доброму напрямку. В людстві стала переважати схильність до зла, що особливо стало помітним перед потопом. Але й після потопу і до самого пришестя Господа Спасителя, всі піклування Божі, для всіх людей, і законодавство Мойсея, і вся діяльність пророків в обраному народі – все було спрямовано проти схильності до зла. Ось як апостол Павло описує стан старозавітної людини:

«Ми знаємо, що закон духовний, а я тілесний, відданий гріхові. Бо не розумію, що роблю: тому що не те роблю, чого не хочу, а що ненавиджу, те роблю. Якщо ж роблю те, чого не хочу, то (усе ж) погоджуюсь з законом, що він добрий: а тому вже не я роблю те, але гріх, що живе в мені. Адже знаю, що не живе в мені, тобто у тілі моєму, добре: тому що бажання добре є у мені, але щоб зробити його, того не знаходжу. Доброго, чого я хочу, не роблю, а зле, чого не хочу, роблю.»

(Рим. 7, 14-24)

А втім, у цьому стані людина не була позбавлена можливості, під впливом певних умов, схилити свою волю в протилежний напрямок. Визволення від рабства гріха, від пануючої схильності до зла, отримує людина, прилучаючись до життя Христового. Після навернення до Христа, відродження й освячення в благодатному таїнстві хрещення, людині повертається та формальна свобода, яку вона втратила в гріхопадінні. Вона може, з допомогою Божественної благодаті, більше і більше перемагати свої вроджені гріховні схильності, гріховний закон у своєму тілі, і схиляти, реалізовувати свою волю до добра. В цьому випадку ми маємо реально-добру свободу. «Справжній християнин, з почуттям свого обов’язку служити Христові, - має лише одну мету – ходити у його волі: він дав обітницю того, палає ревністю, а головне, прийняв силу.» Це моральна сила самовизначення до добра, до ходіння у заповідях Христових, раніше втрачена через гріх, тепер же воскрешена чи відновлена в християнинові благодаттю Божою1.

Реальна (реально-добра) свобода по суті повинна бути переходом до Істинної моральної свободи. Яким же чином це здійснюється?

Треба знати, що кожне рішення волі, кожен її акт залишає в душі людини свій слід, який полегшує їй повторення подібних дій. Тому будь-яка нова схильність волі людини на добро чи зло – закріплює за нею той чи той настрій, створюючи навики до дій у певному напрямку.

Так, змінюючись в доброму чи злому напрямку, реальна свобода поступово переходить в ідеальну (знову в обох видах: ідеально-добру та ідеально-злу). Це такий стан свободи, який у Святому Письмі називається чи рабством праведності (Рим. 6,18) чи рабством гріха (Ін.8,34), тобто, коли втілення моральної свободи в реально-доброму чи реально-злому напрямку стає до такої міри повним, і всебічним, що поворот у протилежний стан уявляється вже безумовно неможливим. Такий стан моральної свободи, згідно з Ученням Церкви, уявляється, з одного боку, у добрих ангелів та святих людей, а з другого – у злих духів і нерозкаяних грішників в загробному житті після другого пришестя та останнього Суду Христового.