Суспільна роль і функції державної служби. Концепції державної служби.

Суспільна роль державної служби полягає у виконанні завдань держави та реалізації її функцій. Завдання і функції держави, виконання яких по­кладається на державну службу, витікають із Конституції та законів України. Суть їх полягає в забезпеченні суверенітету, незалежності розвитку України як демократичної, соціальної, правової держави, де людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст. 3 Конституції України).

Не вдаючись до характеристики та конкретизації завдань державної служби, що витікають із повноважень відповідних органів державної вла­ди, до найбільш суспільне значимих слід віднести наступні: забезпечення та охорона конституційного устрою України, розви­ток її як демократичної, соціальної, правової держави; формування державно-правових, економічних і політичних умов для діяльності державних органів, забезпечення ефективної їхньої діяльності; забезпечення громадянам права участі в управлінні державними спра­вами, у референдумах, вільно обирати і бути обраним до органів держав­ної влади та органів м/с; недопущення порушень права громадян мирно збиратися, об’єднуватись у політичні партії та громадські організації; забезпечення принципу гласності в діяльності державних органів та державних службовців; забезпечення ефективної реалізації функцій державного управління, стабільності у сферах економіки, соціально-культурного будівництва та адміністративно-політичної діяльності; комплектування державних органів висококваліфікованими служ­бовцями, здатними виконувати свої службові повноваження та інші.

Функції державної служби витікають з основного її призначення - виконання завдань держави з метою досягнення поставлених цілей.

Функції державної служби - це основні напрямки практичної, соціально корисної, професійної діяльності людей щодо виконання державою свого соціального призначення.

У класифікації функцій державної служби доцільно виходити з тих функцій, які здійснюються державними органами: законодавчої (регуля­тивної), виконавчої (виконавчо-розпорядчої) та судової (правоохоронної). При цьому найбільш типовими визнаються функції регулювання, керів­ництва (зокрема безпосереднього управління), прогнозування, плануван­ня, координації, обліку, контролю, діловодства.

Ю. М. Старилов під основними функціями державної служби розуміє «загальні, типові, що мають спеціальну спрямованість, види взаємодії між суб’єктами і об’єктами управління, характерні для всіх управлінських зв’язків, що забезпечують досягнення узгодженості й упорядкованості у сфері державного управління» [17, с. 190]. В. В. Волошина, К.О. Титов під функціями, що здійснюються державною службою, розуміють основні, головні напрямки діяльності державного апарату, «їх можна поділити на загальні й специфічні»[18, с. 27]. В.В. Волошина додає ще одну групу (вид) функцій державної служби - допоміжні (факультативні) [19, с.12-13].

Функції державної служби розділяються на загальні, спеціальні (специфічні) й допоміжні. В свою чергу загальні функції поділяються на ті, які пов’язані з виконаннями завдань державного органу, і ті, що спрямовані на вирішення питань кадрового забезпечення державних органів та їх апарату.

Такий підхід дає підстави віднести до загальних функцій державної служби, що пов’язані з виконанням завдань державних органів, регулювання, планування, прогнозування, координацію, організацію, облік, контроль, примус.

До системи загальних функцій, спрямованих на кадрове забезпечення державних органів та їх апарату, можна віднести:

- здійснення державної кадрової політики та встановлення законо­давчих основ функціонування державної служби; комплектування персоналу державних органів та їх апарату на ос­нові професійних, особистих і моральних якостей; розроблення та затвердження Державного реєстру службовців центральних і місцевих органів виконавчої влади та реєстру посад державних службовців; створення організаційних, соціальних, матеріальних та правових умов, необхідних для діяльності державного апарату; організацію управління державною службою; прогнозування та планування кадрового забезпечення державної служби, упорядкування переліку спеціальностей, за якими необхідно здійснювати підготовку державних службовців; організацію та впровадження чіткої системи підготовки, перепідго­товки та підвищення кваліфікації державних службовців; контроль за діяльністю державних службовців, аналіз стану й ефективності державної служби в органах державної влади; розв’язання питань забезпечення належних умов оплати праці державних службовців та їх соціального захисту; координацію та здійснення робіт щодо нормативно-правового за­безпечення державної служби; проведення цілеспрямованої діяльності з формування кадрового резерву та робота з ним; організацію розроблення та контролю за виконанням стандартів державної служби, в тому числі етичних вимог до державних службовців; визначення приорітетних напрямів міжнародного співробітництвата створення системи міжнародного співробітництва з кадрових питань; формування сучасної інформаційно-аналітичної мережі державної служби; адаптацію законодавства про державну службу України до законо­давства Європейського Союзу.

Спеціальні функції державної служби пов’язані зі специфікою завдань, що виконуються державним органом у відповідній сфері. Так, для органів внутрішніх справ (міліції) в справі забезпечення громадського порядку та громадської безпеки властиві такі функції, як: підтримання громадського порядку й громадської безпеки; захист життя, здоров’я громадян, їх власності від злочинних та інших протиправних посягань; боротьба з організованою злочинністю; боротьба з корупцією; здійснення оперативно-розшукових заходів тощо. Для органів управління освітою властиві функції розробки освітньо-професійних та професійних програм; визначення змісту і видів навчання; створення си­стеми пошуку талановитої молоді; запровадження сучасних методик і тех­нологій навчання; визначення державних вимог до рівня підготовки фахівців тощо.

Такі спеціальні функції, як розроблення та ведення обліку матеріальних, трудових, фінансових затрат державних органів; організація і координація наукових досліджень у сфері державної служби; обґрунтування фінансових та інших витрат на утримання державного апарату, ефективності їх використання, характерні для служби в усіх державних органах.

Сукупність допоміжних функції державної служби пов’язана з обслуго­вуванням діяльності державних органів в межах основних і специфічних функцій - юридичне обслуговування, діловодство, матеріально-технічне забезпечення, визначення статусу та переліку підприємств, які підляга­ють безпосередньому державному управлінню, перелік спеціальностей, з яких необхідно здійснювати підготовку державних службовців.

 

Принципи державної служби.

Термін «принципи державної служби» (від лат. «principium» - основні, найзагальніші, вихідні положення) означає основоположні ідеї, настанови, які виражають об’єктивні закономірності та визначають науково обгрунтовані напрями реалізації компетенції, зав­дань і функцій державної служби, повноваження державних службовців.

Концепцією адміністративної реформи в Україні передбачено реформування системи державної служби і, в тому числі, її принципів з доповненням їх новими, які відсутні у названій вище статті Закону, але мають принципово важливе значення з урахуванням сучасної ситуації в Україні. Саме в Концепції передбачені такі нові (для Закону «Про державну службу») принципи державної служби, як: політична і релігійна нейтраль­ність, відкритість і прозорість.

Аналіз принципів державної служби показує, що вони визначають:

сутність державної служби, її найважливіші риси; загальний характер управлінської, законотворчої, організа­ційно-розпорядчої, консультативно-дорадчої та іншої діяль­ності державних службовців; закономірності в системі організації та функціонуваннядержавної служби; значущість, законність і соціальну цінність правовідно­син, що виникають у системі державної служби; об’єктивні зв’язки, які виникають у системі державно-
службових правовідносин [20, с. 98].

На думку В. М. Манохіна, під принципами державної служби розуміють вимоги, які: 1) обов’язкові для всіх осіб і організацій, які тією чи іншою мірою мають відношення до держав­ної служби; 2) поширюються на всі види державної служби і є загальними в рамках державної служби; 3) охоплюють всі ор­ганізаційні, правові та інші сторони, із яких складається зміст державної служби [21, с.76].

Принципи державної служби нерозривно пов’язані з принципами державного управління і принципами діяльності органів державної виконавчої влади. Водночас важливо зазначати, що їх не можна ототож­нювати.

Принципи державної служби закріплюються в Конституції України, Законі «Про державну службу» (стаття 3) та інших нормативно-правових актах. Єдиного вичерпного переліку нормативно закріплених принципів немає. Вони є досить різноманітними, багаточисельними і взаємообумовленими один одним.

В юридичній науці прийнято класифікувати принципи державної служби на два види: конституційні (інколи їх називають «основні») і опганізаційно-правові («організаційно-функціональні»).

До конституційних принципів належать: служіння народові України; демократизм і законність; рівність доступу до державної служби; пріоритет прав людини і громадянина, політична і релігійна нейтральність, гласність і прозорість та ін.

Організаційно-правовими принципами державної служби є: професіоналізм і компетентність; ініціативність; чесність і відданість справі; персональна відповідальність за виконання службових обов’язків і дисципліни; дотримання прав підприємств, установ і організацій, об’єднань громадян та ін.

Дещо іншої точки зору стосовно організаційно-правових (організаційно-функціональних) принципів дотримується В. Я. Малиновський, який відносить до них: єдність системи державної служби; політичну нейтральність державної служби; рівність доступу до державної служби; ієрархічність системи державної служби; уніфікованість державної служби; стабільність інституту державної служби; ефективність державної служби; систему заслуг.

Принцип служіння народові України є одним з найголовніших і недарма законодавець помістив його в статті 3 Закону на першому місці. Більше того, всі наступні принципи безпосередньо обумовлені і пов’язані з ним.

Принцип демократизму і законності. Демократизм державної служби проявляється в тому, що вона є доступною для всіх громадян України. Так, статтею 38 Конституції України встановлюється тільки одна вимога при реалізації права на державну службу - громадянство України. Важливий постулат - не людина існує для держави, а держава існує для людини.

Водночас, дане положення взаємопов’язує і обумовлює наступний принцип - принцип пріоритету прав людини і громадянина, який випливає із другого розділу «Права, свободи і обов’язки людини і громадянина» і статті 3 Конституції України. Саме тому діяльність державних службоців спрямована на визнання, дотримання і забезпечення прав і інтересів людини і громадянина.

Принцип за­конності державної служби знаходить свій прояв у тому, що державний службовець зобов’язаний виконувати свою професійну діяльність у межах встановлених чинним законодавством повноважень державного органу, не виходячи за рамки своїх посадових прав і обов’язків. Інакше кажучи, державний службовець може здійснювати тільки ті дії, які передбачені чинним законодавством.

Принцип професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі є комплексним за своїм змістом і включає в себе чинники, різні за своєю сутністю, але взаємообумовлені і взаємопов’язані. В юридичній літературі зазначається, що термін «професіоналізм» означає глибоке і всебічне знання і володіння практичними навичками в певній галузі суспільної діяльності. Сутність терміну «компетентність» полягає у знанні предмета діяльності, наявності професійної освіти, навичок у роботі, вивченні і оволодінні передового досвіду. Професіоналізм і компетентність зобов’язують державних службовців: бути постійно готовими до здійснення посадових повноважень; добре знати предмет власної державно-службової діяльності; знати свої обов’язки і права, повною мірою і якісно здійснювати функції і повноваження, передбачені законодавством і посадовими положеннями та інструкціями; володіти правилами і процедурами діяльності в органах державної влади; мати загальну і спеціальну професійну підготовку; знати юридичні і морально-етичні норми у сфері державної служби.

Одним із чинників названого вище принципу є ініціативність державного службовця. Даний принцип державної служби обумовив і такий обов’язок державного службовця, як ініціатива і творчість у роботі (стаття 10 Закону).

Принцип персональної відповідальності державного службовця за виконання обов’язків і дисципліни відіграє важливу роль у практичній реалізації завдань і функцій держави. Він закріплює юридичну відповідальність: кримінальну, адміністративну, дисциплінарну, цивільно-правову, матеріальну. У першу чергу, державний службовець несе відповідальність за невиконання або неналежне виконання ним своїх службових обов’язків.

Принцип рівності доступу до державної служби закріплено в статті 38 Коснтитуції України, та в статті 4 Закону «Про державну службу». Забороняється дискримінація щодо прийняття на державну службу за такими однаками, як: становище, соціальний і майновий стан, расова і національна приналежність, стать, політичні погляди, релігійні переконання, місце проживання тощо (стаття 24 Конституції України). Окрім цього, чинним законодавством чітко регламентується перелік підстав, які можуть бути обмеженнями при вступі на державну службу: недієздатність особи; судимість, яка є несумісною із зайняттям посади; у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами або свояками та в інших випадках, встановлених законами України.

 

 

3. Типи та види державної служби. Моделі державної служби.

 

Чинне законодавство України про державну службу не передбачає чіткого поділу державної служби на типи та види, але це не означає, що в нашій країні взагалі не існує різних складових частин держслужби. По-перше, крім чинного Закону, існують інші закони, які фактично врегульовують питання державної служби в різних сферах (дипломатична служба, міліцейська служба тощо). По-друге, значну частину осіб, на яких прямо не поширюється чинний Закон, віднесено до державних службовців. По-третє, існує нагальна потреба в уніфікації чинного законодавства виходячи з конституційного принципу поділу державної влади на відповідні гілки та функціональних складових державного управління [22, с. 234].

В «історично-географічному» аспекті можна виокремити три типи моделей: східну та два західних типи - континентальний (Європейський континент) та англо-американський.

На вибір моделі державної служби в конкретній країні впливає ряд факторів, серед яких слід виділити такі, як:

1. Специфіка історичного розвитку цих країн (поява та нормативно - правове регулювання інституту професійної державної служби).

2. Специфіка правової системи (англосаксонська або романо - германська правові системи). Для країн англосаксонської правової системи (Великобританія, Канада, Австралія, Нова Зеландія) характерна відсутність уніфікованої системи законодавства з питань державної служби та наявність великої кількості розрізнених нормативних правових актів; романо - германської правової системи (Україна, Франція, Німеччина, Італія) основними регуляторами державної служби є Конституція і комплексні закони;

3. Специфіка державного устрою (держава федеративна чи унітарна, тоталітарного чи демократичного типу) У країнах з федеративним устроєм (США, Канада) існує два рівні законодавства про державну службу - федеральний і суб’єктів федерації. У країнах з унітарним устроєм, де сильні тенденції «регіоналізації» на загальнодержавному рівні встановлюються лише загальні питання державної служби.

Якщо виходити з часу і місця виникнення державної служби враховуючи при цьому відображаються у процесі службової діяльності інтереси, можна дати наступну класифікацію: «давньосхідна», «антична», «європейська континентальна» і «англосаксонська» типи держслужби.

Можна зустріти й інші спроби типологізувати системи державної служби. Так, інтерес представляє модель, розроблена С. Ейзенштадтом в тріаді «влада-державна служба - суспільство». Згідно з його підходу розрізняють: традиційну модель, для якої характерна «служба, орієнтована на владу», модернізаційну модель, в основі якої лежить «служба, орієнтована на суспільство», транзиторну модель, відмітною ознакою якої є «служба, орієнтована на саму себе».

Другою підставою можуть служити джерела комплектування кадрів державної служби. У тому випадку, якщо незалежно від посади (для всіх посад) використовуються і зовнішні, і внутрішні джерела, мова йде про відкриту систему державній службі. Якщо для наймолодших посад вдаються до зовнішніх джерел комплектування, а для інших - тільки до внутрішніх, говорять про закритих системах.

Риси відкритої державної цивільної служби такі: відсутність єдиної чітко організованої системи органів виконавчої влади, створення органів для вирішення якої-небудь конкретного завдання, з дорученням їм в подальшому подібних за змістом завдань; слабке нормативно - правове регулювання службових відносин, що багато в чому зумовлено пануванням системи загального права з особливою роллю прецеденту; прийняття адміністративних рішень з максимальним урахуванням всієї сукупності факторів, виходячи з поточної ситуації, а не з приписів правових норм; гнучка конкурсна система набору претендентів на державну службу; залежність оплати праці та просування по службі від результатів роботи державного службовця; переважання фахівців загальногуманітарного профілю («дженералістів»). «Відкрита» англосаксонська модель державної цивільної служби (новий державний менеджмент) поділяється на 2 підвиди: щодо децентралізована відкрита модель, реалізована в унітарній державі (Великобританія); децентралізована відкрита модель, реалізована в федеративній державі (США).

Основними рисами закритою державної служби є: ієрархічна «пірамідальна» організація системи державної служби з чіткою, нормативно встановленої компетенцією кожного рівня держслужби і твердо закріпленими принципами посадової субординації; здійснення всієї організаційної діяльності на основі формальних, нормативно закріплених процедур; ієрархічна система відбору кадрів для державної служби; високий соціальний статус держслужбовця, велике значення репутаційних механізмів і норм професійної етики; система гарантій правової і соціальної захищеності службовця (в тому числі ускладненою процедури його звільнення); залежність кар’єрного росту, заробітної плати і пільг від стажу служби і посади; переважання на державній службі вузькоспеціалізованих фахівців (з юридичним, економічним чи технічною освітою). «Закрита» модель державної служби, характерна для країн континентальної Європи поділяється на 2 підвиди: централізована закрита модель, реалізована в унітарній державі (французька модель); щодо децентралізована закрита модель, реалізована у федеративній державі (німецька модель).

У рамках базових моделей виділяють більш приватні системи, які прийнято називати елітарними. До найбільш яскравим проявом цих систем у відповідності з виділеними критеріями комплектування (лояльність або компетентність) відноситься номенклатурна система і кар’єрна (елітарна система).

Аналіз моделей держслужби в чому умовний: хоча державна служба кожної окремої країни тяжіє до якоїсь однієї моделі, вона, як правило, поєднує в собі і окремі елементи інших моделей державної служби [23].

Можна виділити два основних типи - цивільну службу та мілітаризовану службу. Ті складові державної служби, що їх не можна віднести до цих двох типів, слід згрупувати в проміжний (третій) тип - спеціалізований.

Наприклад, Д. М. Бахрах зазначає, що для мілітаризованої служби характерні таш, відмінні від цивільної служби, ознаки: професійним обов’язком службовців цієї категорії є захист життя і здоров’я людей, забезпечення безпеки громадян і встановленого порядку управління, основних прав громадян і публічних інтересів, матеріальних цінностей, охорона суспільного порядку і правопорядку; право вступу на державну службу мілітаризованого характеру мають особи, які досягти віку вісімнадцяти років; наявність спеціальних особливих дисциплінарних статутів, положень про дисципліну, зумовлених специфічними особливостями посадових повноважень мілітаризованих держслужбовців; ці держслужбовці мають особливі умови вступу на службу, умови її проходження, присвоєння військових та спеціальних звань, проведення атестації та припинення служби; наявність встановленого в спеціальних адміністративно-правових нормативних актах особливого правового статусу мілітаризованих держслужбовців; особливий порядок притягнення до «правової» відповідальності» [14, с. 21-23].

Досить поширеною є точка зору В.Б. Авер’янова, який запропонував законодавчо розмежувати такі види державної служби:

1) служба в органах: виконавші влади та їх апараті, а також в апараті парламенту, судових органів, деяких інших державних органів (наприклад, прокуратури). Це - власне адміністративна служба, або служба чиновників;

2) служба в державних органах (включаючи деякі органи виконавчої влади), яка отримує спеціальний правовий статус, зокрема в органах прокуратури, внутрішніх справ, державної безпеки, митних органах, у дипломатичних установах, збройних силах. Це - спеціалізована служба;

3) служба в різних державних органах та їх апараті, яка хоч і має допоміжно-обслуговуючу спрямованість, але через свою важливість потребує особливого правового режиму в межах державної служби. Це - функціонування так званих патронатних служб (умовно - патронатна служба).

Державну службу в державних органах та їх апаратах пропонується класифікувати відповідно до конституційного принципу розподілу державної влади: а) державна служба в органах законодавчої влади; б) державна служба в органах виконавчої влади; в) державна служба в органах судової влади.

За такого поділу мають бути віднесені:

- до цивільної служби - ті цивільні службовці, які працюють в органах державної влади та їх апараті і не мають спеціальних звань, здійснюють так би мовити звичайну управлінську (адміністративну) діяльність;

- до спеціалізованої служби - ті службовці, які працюють або служать переважно в органах державної влади зі спеціальним статусом і мають спеціальні звання (класи, чини тощо), виконують специфічні функції.

- до мілітаризованої служби - ті службовці, які служать головним чином у воєнізованих державних органах і мають військові та прирівняні до них спеціальні звання й наділені відповідними повноваженнями.

Класифікація видів державної служби:

1. У межах цивільної держслужби: служба в Адміністрації Президента України та апараті органів, створюваних при Президентові Украши; служба в Апараті Верховної Ради України та секретаріатах комітетів Верховної Ради та деякі інші види, визначені законом.

2. У межах спеціалізованої держглужби: державна дипломатична служба:

державна санітарно-епідеміологічна служба; державна пожежна служба; державна контрольно-ревізійна служба; державна служба прокурорів; деякі інші види, визначені законом.

3. У межах мілітаризованої служби: військова служба в Збройних Силах України (служба в усіх видах Збройних Сил України), служба в Прикордонних військах України; служба у Внутрішніх військах МВС України; деякі інші види, визначені законом.

 

4. Правовий статус державних службовців. Зміст та співвідношення понять «службова особа» та «посадова особа». Патронатні службовці.

 

Правовий статус державного службовця - це сукупність прав, обов’язків, свобод, обмежень, відповідальності, що встановлені законами і гарантовані авторитетом держави.

Правовий статус державного службовця характеризується наступним: права та обов’язки встановлюються, як правило, у межах компетенції органів, у яких вони перебувають на державній службі; діяльність державних службовців підпорядкована виконанню завдань, покладених на відповідний орган, і має офіційний характер; службові права та обов’язки характеризуються єдністю, тобто права одночасно є обов’язками, оскільки вони повинні використовуватися в інтересах служби, а обов’язки - правами, адже інакше обов’язки неможливо буде виконати; законні приписи і вимоги державних службовців повинні виконуватися всіма, кому вони адресовані; здійснення службовцями своїх прав та обов’язків гарантується законодавством; передбачено обмеження їхніх загальногромадянських прав з метою ефективності службової діяльності; для них передбачені певні пільги, а також підвищена відповідальність за здійснення правопорушень.

Згідно із Законом «Про державну службу» основними обов’язками державних службовців є наступні: додержання Конституції України та інших актів законодавства України; забезпечення ефективної роботи та виконання завдань державних органів відповідно до їх компетенції; недопущення порушень прав і свобод людини та громадянина; безпосереднє виконання покладених на них службових обов’язків, своєчасне і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників;збереження державної таємниці,інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов’язків державної служби, а також інформації, яка згідно з законодавством не підлягає розголошенню; постійне вдосконалення організації своєї роботи та підвищення професійної кваліфікації; сумлінне виконання своїх службових обов’язків, ініціатива і творчість у роботі.

Крім обов’язків, кожен державний службовець має наступні права:користуватися правами і свободами, які гарантують громадянам України Конституція і закони України; одержувати від державних органів, підприємств, установ і організацій, органів місцевого та регіонального самоврядування необхідну інформацію з питань, що належать до їх компетенції; вимагати затвердження керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень за посадою службовця; безперешкодно ознайомлюватися з матеріалами, що стосуються проходження ним державної служби, в необхідних випадках давати особисті пояснення; на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і громадян; на оплату праці залежно від посади, яку він займає, рангу, який йому присвоюється, якості, досвіду та стажу роботи; вимагати службового розслідування з метою зняття безпідставних, на думку службовця, звинувачень або підозри; на здорові, безпечні та належні для високопродуктивної роботи умови праці; на соціальний і правовий захист відповідно до його статусу; захищати свої законні права та інтереси у вищих державних органах та у судовому порядку.

У процесі проходження державної служби державний службовець не має права: займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо або через посередників, крім випадків, передбачених чинним законодавством, або бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, де він працює; виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики); сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності з метою одержання за це винагороди у грошовому чи іншому вигляді; самостійно або через представника входити до складу керівних органів підприємства, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об’єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність; приймати подарунки чи послуги від фізичних або юридичних осіб у зв’язку зі своєю службовою діяльністю; брати участь у страйках чи вчиняти інші дії, що перешкоджають нормальному функціонуванню державного органу. Інші обмеження, пов’язані з проходженням державної служби окремими категоріями державних службовців, встановлюються виключно законодавчими актами України.

Не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та його апараті особи, які: визнані у встановленому порядку недієздатними; мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади; у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи свояками; в інших випадках, встановлених законодавством [24].

Регламентування прав та обов’язків державного службовця здійснюють за допомогою: типового довідника професійно-кваліфікаційних характеристик; посадових інструкцій; положень про організаційний підрозділ; контрактів; спеціальних правил поведінки і трудового розпорядку та ін.

Посадова інструкція - це документ, що визначає підпорядкованість державного службовця, його конкретні завдання та обов’язки, права та відповідальність.

Особи, винні в порушенні законодавства про державну службу, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством. До державних службовців застосовуються такі види юридичної відповідальності:

- матеріальна (статті 130, 133 Кодексу законів про працю України)[25];

- цивільну;

- дисциплінарна та майнова (Закону України «Про державну службу» [26]);

- адміністративна і кримінальна (Кодекс України про адміністративні правопорушення, Кримінальний кодекс України [27, 28]).

До початку 90-х років минулого століття у вітчизняному законодавстві і науково-правовій літературі вживався термін «службова особа». Вперше дефініція поняття «посадова особа» була сформульована Законом України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року [26].

Проблема співвідношення «посадової особи» і «службової особи» набула особливої гостроти після прийняття Конституції України 1996 p., яка розмежувала ці поняття. Підтвердженням цьому є статті 19, 40 і 56 Конституції України.

Чинне законодавство не дотримується єдиної позиції щодо використання цих термінів. Зокрема. Закон України «Про Службу Безпеки України» ототожнює поняття «посадової» і «службової» особи [29].

Відповідно до статті 2 цього Закону «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р.:

Посада - це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця певної організації, на яку покладено встановлене законом та корпоративними актами коло повноважень.

Посадовими особами вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно- розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій.

Ознаки посадової особи: а) перебування на державній службі, оскільки Закон України «Про державну службу» визначає загальні засади діяльності лише державних службовців; б) заміщення посади в державному органі чи його апараті; в) виконання повноважень керівника або заступника керівника; г) здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій; д) виконання службових повноважень за рахунок державних коштів.

Особа, котра здійснює ці функції, постійно або тимчасово, вважається посадовою особою. Слід звернути увагу на те, що поняття посадової особи невід’ємне від поняття «посада». Саме перебування на певній посаді надає особі ті чи інші повноваження.

Посада, яку займає державний службовець, визначає зміст його діяльності й правове становище. Якщо особа не обіймає посади, то вона не може вважатися посадовою особою. Отже, посада поза певною організацією не існує.

Термін «службова особа» є ширшим за своїм змістом і визначається характером службової діяльності особи. Основним критерієм розмежування зазначених понять є характер владних повноважень, якими наділяються ці особи.

Залежно від обсягу і сфери владного впливу розрізняють лінійну та функціональну владу. Лінійна влада полягає у здійсненні багатьох управлінських функцій стосовно підлеглих, що дає змогу розпоряджатися трудовими і матеріальними ресурсами, тобто здійснювати внутрішнє управління (адміністрування), і, як наслідок, надає йому право представляти інтереси цілісної організаційної структури. Носіями цього виду влади виступають посадові особи.

Другу групу становлять особи, наділені функціональною владою, що забезпечує практичне здійснення службових завдань та окремих функцій управління. До цієї групи службовців слід віднести службових осіб. Ознаки службові особи: а) наявність спеціальних повноважень, закріплених нормативно-правовими актами; б) право давати вказівки обов’язкового характеру як для громадян, так і для установ, безпосередньо не підпорядкованих по службі; в) застосовувати заходи адміністративного примусу у випадках, передбачених законодавством.

В окремих випадках статус посадової особи і службової особи збігається, наприклад керівник та заступник керівника правоохоронних органів, державних інспекцій, головний санітарний лікар. Ці особи наділені як функціональною, так і лінійною владою, що дає право забезпечувати внутрішнє управління відповідними організаційними структурами і здійснювати нагляд за дотриманням законодавства суб’єктами, не підлеглими їм по службі, тобто поширювати свої дії на так званих «третіх осіб».

Отже, законодавче закріплення дефініцій «посадова особа» і «службова особа» надасть можливість усунути підміну цих понять у законодавстві та правозіїстосовчій практиці [22, с. 345].

Патронатна служба (від лат. patronatus - стан або права патрона) - в Україні складова частина загальної державної служби [30, с. 461].

На даний час законодавець не надає поняття патронатної служби. Чинний нині Наказ «Про Довідник типових професійно-кваліфікаційних характеристик посад державних службовців», прийнятий Національним агентством України з питань державної служби 13 вересня 2011 року не розкриває поняття патронатної служби, але закріплює перелік, основні вимоги, що висуваються до даних посад та обсяг їхньої компетенції [31].

У відповідності до статті 15 даного Закону «Про державну службу» Президент України, Голова Верховної Ради України, члени Уряду України мають право самостійно добирати і приймати осіб на посади своїх помічників, керівників прес-служб, радників і секретарів згідно зі штатним розписом і категорією, яка відповідає посаді (патронатна служба). Порядок перебування на державній службі таких осіб встановлено постановою Кабінету Міністрів України від 19 травня 1999 р. «Про затвердження Порядку перебування на державній службі працівників патронатної служби членів Кабінету Міністрів України та голів місцевих державних адміністрацій» [32].

Прийняття на патронатну службу відбувається без проведення конкурсу. У разі необхідності для державного службовця патронатної служби може встановлюватися випробувальний термін, а також стажування з метою набуття практичного досвіду, перевірки професійного рівня і ділових якостей. Строки і порядок випробування і стажування такі самі, як і для інших державних службовців.

Основними завданнями працівників патронатної служби членів Кабінету Міністрів України, голів місцевих державних адміністрацій є: підготовка необхідних матеріалів та документів для посадової особи, облік, аналіз кореспонденції, що надходить на ї