Методи оцінки ефективності реальних інвестиційних проектів.

Оцінка ефективності реальних інвестицій — відповідальний етап у процесі прийняття рішень. Від того, наскільки неупереджено та різносторонньо проведена ця оцінка, залежать строки повернення вкладеного капіталу, варіанти альтернативного його використання.

Реальні інвестиції – це вкладення в виробничі фонди (основні і оборотні). Переважно це вкладення в матеріальні активи – будівлі, обладнання, споруди і інші товарно-матеріальні цінності.

Світовий досвід нагромадив значну кількість методів та прийомів інвестиційного аналізу. Найвідоміші методи можна розподілити на три групи:

1)методи оцінки ефективності інвестицій за допомогою співвідношення грошових надходжень (позитивних потоків) з витратами (негативними потоками);

2)методи оцінки ефективності інвестицій за бухгалтерською звітністю;

3)методи оцінки ефективності інвестицій, що ґрунтуються на теорії часової вартості грошей.

Система основних показників оцінки ефективності реальних інвестиційних проектів: чистий приведений дохід; індекс доходності; індекс рентабельності; період окупності; внутрішня ставка доходності.

В основу цих методів покладено порівняння обсягу передбачуваних інвестицій і майбутніх грошових надходжень.

1. Чистий приведений доход дозволяє одержати найбільш узагальнену характеристику результату інвестування, тобто його кінцевий ефект в абсолютній сумі. Під чистим приведеним доходом розуміється різниця між приведеними до теперішньої вартості сумою чистого грошового потоку за період експлуатації інвестиційного проекту і сумою інвестиційних витрат на його реалізацію. Розрахунок цього показника здійснюється за формулою:

Сума чистого приведеного доходу по інвестиційному проекту = Сума чистого грошового потоку за весь період експлуатації інвестиційного проекту (якщо повний період експлуатації проекту визначити складно, його приймають в розрахунках в розмірі 5 років) - Сума інвестиційних витрат на реалізацію інвестиційного проекту.

Інвестиційний проект, по якому показник чистого приведеного доходу є від'ємною величиною або дорівнює нулю, повинен бути відхилений, так як він не принесе підприємству додатковий прибуток на вкладений капітал. Інвестиційні проекти з позитивним значенням показника чистого приведеного доходу дозволяють збільшити капітал підприємства та його ринкову вартість.
2. Індекс (коефіцієнт) дохідності також дозволяє співвіднести обсяг інвестиційних витрат з майбутнім чистим грошовим потоком за проектом. Розрахунок такого показника здійснюється за формулою:

Індекс прибутковості за інвестиційним проектом = Сума чистого грошового потоку за весь період експлуатації проекту / сума інвестиційних витрат на реалізацію проекту.

Якщо значення індексу дохідності менше одиниці або дорівнює їй, інвестиційний проект повинен бути відкинутий у зв'язку з тим, що він не принесе додатковий дохід на інвестований капітал. Іншими словами, для реалізації можуть бути прийняті реальні інвестиційні проекти тільки із значенням показника індексу дохідності вище одиниці.

3. Індекс (коефіцієнт) рентабельності в процесі оцінки ефективності інвестиційного проекту може грати лише допоміжну роль, так як не дозволяє повною мірою оцінити весь поворотний грошовий потік за проектом (значну частину цього потоку становлять амортизаційні відрахування). Розрахунок цього показника здійснюється за формулою:

Індекс рентабельності по інвестиційному проекту = Середньорічна сума чистого інвестиційного прибутку за період експлуатації проекту / Сума інвестиційних витрат на реалізацію інвестиційного проекту.

Показник "індекс рентабельності" дозволяє виокремити в сукупному чистому грошовому потоці найважливішу його складову - суму інвестиційного прибутку. Крім того, він дозволяє здійснити порівняльну оцінку рівня рентабельності інвестиційної та операційної діяльності. Результати порівняння дозволяють визначити: чи дає можливість реалізація інвестиційного проекту підвищити загальний рівень ефективності операційної діяльності підприємства в майбутньому періоді або знизить його, що також є одним з критеріїв прийняття інвестиційного рішення.

4. Період окупності є одним з найбільш поширених і зрозумілих показників оцінки ефективності інвестиційного проекту. Розрахунок цього показника здійснюється за формулою:

Період окупності інвестиційних витрат за проектом = Сума інвестиційних витрат на реалізацію проекту / Середньорічна сума чистого грошового потоку за період експлуатації проекту (при короткострокових реальних вкладеннях цей показник розраховується як середньомісячний).

Показник «періоду окупності» використовується зазвичай для порівняльної оцінки ефективності проектів, але може бути прийнятий як критеріальний. Основним недоліком цього показника є те, що він не враховує ті обсяги чистого грошового потоку, який формується після періоду окупності інвестиційних витрат.

5. Внутрішня ставка прибутковості є найбільш складним показником оцінки ефективності реальних інвестиційних проектів. Вона характеризує рівень прибутковості конкретного інвестиційного проекту, який виражається дисконтною ставкою, за якою майбутня вартість чистого грошового потоку приводиться до теперішньої вартості інвестиційних витрат. Внутрішню ставку дохідності можна охарактеризувати і як дисконтну ставку, по якій чистий приведений доход в процесі дисконтування буде приведений до нуля. Розрахунок цього показника здійснюється за формулою:

де ВСД - внутрішня ставка дохідності по інвестиційному проекту (виражена десятковим дробом);
ЧДП - сума чистого грошового потоку за період експлуатації проекту;
З - сума інвестиційних витрат на реалізацію проекту.

\

17. Методи фінансового планування та їх класифікація.

Фінансове планування – процес розробки системи фінансових планів і бюджетів по забезпеченню функціонування і розвитку підприємства необхідними фінансовими ресурсами і підвищення ефективності його фінансової діяльності в наступному періоді. У ринковій економіці фінансове планування має чисто внутрішньофірмові ознаки.

Метою фінансового планування є забезпечення господарської діяльності необхідними джерелами фінансування.

Фінансове планування втілює встановлені цілі у форму конкретних фінансових показників і забезпечує фінансовими ресурсами закладені в виробничому плані економічні пропорції розвитку.

Значення фінансового планування полягає в тому, що воно дає можливість визначити життєздатність проекту підприємства за умов конкуренції і є інструментом одержання фінансової підтримки від зовнішніх інвесторів.

Отже, основними завданнями фінансового планування на підприємстві є:

· забезпечення виробничої та інвестиційної діяльності необхідними фінансовими ресурсами;

· установлення раціональних фінансових відносин із суб'єктами господарювання, банками, страховими компаніями;

· визначення шляхів ефективного вкладення капіталу, оцінка раціонального його використання;

· виявлення та мобілізація резервів збільшення прибутку за рахунок раціонального використання матеріальних, трудових та грошових ресурсів;

· здійснення контролю за утворенням та використанням платіжних засобів.

У фінансовому плануванні використовується балансовий метод. Його зміст полягає в тім, що не тільки балансуються підсумкові показники доходів і витрат, а для кожної статті витрат зазначаються конкретні джерела покриття. При цьому використовуються різні способи: нормативний, розрахунково-аналітичний, оптимізації планових рішень, економіко-математичного моделювання.

Суть нормативного способу фінансового планування полягає в тім, що на основі встановлених фінансових норм та техніко-економічних нормативів розраховується потреба суб'єкта підприємницької діяльності у фінансових ресурсах та визначаються джерела цих ресурсів. Згаданими нормативами є ставки податків, ставки, зборів та внесків, норми амортизаційних відрахувань, норми оборотних коштів. Норми та нормативи бувають галузевими, регіональними та індивідуальними.

За використання розрахунково-аналітичного методу планові показники розраховуються на підставі аналізу фактичних фінансових показників, які беруться за базу, та їх зміни в плановому періоді.

Метод коефіцієнтів, або екстраполяції передбачає розповсюдження встановлених у минулому тенденцій на майбутній період або розповсюдження вибіркових даних на іншу частину сукупності досліджуваних об'єктів, які самі не були досліджені. Цей метод використовується при індексації вартості основних фондів, дооцінці товарно-матеріальних цінностей в зв'язку з інфляцією, при плануванні прибутку, величини власних оборотних коштів та ін. Перевага методу коефіцієнтів полягає в його простоті, водночас цьому методу притаманний суттєвий недолік. Справа в тому, що разом з коефіцієнтами, які використовуються при плануванні фінансових показників, механічно на наступний період переносяться всі недоліки, що мали місце в попередній період; внутрішні резерви, як правило, не вишукуються.

Оптимізація планових рішень полягає в розробці варіантів планових розрахунків для того, щоб вибрати з них найоптимальніший. Відтак можуть використовуватися різні критерії вибору:

· максимум прибутку (доходу) на грошову одиницю вкладеного капіталу;

· економія фінансових ресурсів, тобто мінімум фінансових витрат;

· економія поточних витрат;

· мінімум вкладення капіталу за максимально ефективного результату;

· максимум абсолютної суми одержаного прибутку.

Фінансове планування (крім уже згадуваних способів розрахунків) потребує широкого використання економіко-математичного моделювання. Цей спосіб уможливлює знаходження кількісного вираження взаємозв'язків між фінансовими показниками та факторами, які їх визначають. Економіко-математична модель - це точний математичний опис факторів, які характеризують структуру та закономірності зміни даного економічного явища і здійснюються з допомогою математичних прийомів. Моделювання може здійснюватися за функціональним та кореляційним зв'язком. Економіко-математичне моделювання дає змогу перейти в плануванні від середніх величин до оптимальних варіантів. Підвищення рівня наукової обгрунтованості планування потребує розробки кількох варіантів планів виходячи з різних умов та шляхів розвитку підприємства з наступним вибором оптимального варіанта фінансового плану.

В основі фінансового планування лежать стратегічний та виробничий плани.

Стратегічний план передбачає формулювання цілей, задач, масштабів ті сфери діяльності підприємства. Найчастіше ці цілі формулюються у вигляді загальних кількісних орієнтирів. В рамках стратегічного планування виділяють чотири типи цілей:

– ринкові (який сегмент ринку планується охопити);

– виробничі (яка структура виробництва та технологія забезпечать випуск продукції необхідного обсягу та якості);

– фінансово-економічні (які основні джерела фінансування і прогнозні фінансові результати);

– соціальні (в якій мірі будуть забезпечені соціальні потреби суспільства).

Виробничі плани складаються на основі стратегічного плану і передбачають визначення виробничої, маркетингової, науково-дослідної та інвестиційної політики

Фінансові плани можна розділити на перспективні, поточні й оперативні.

Прикладом сполучення перспективного і поточного планування є бізнес-план, який є одним з найважливіших елементів процесу планування. Його прийнято розробляти в розвитих капіталістичних країнах при створенні нового чи підприємства обґрунтуванні виробництва нових видів продукції. Він складається на період від трьох до п'яти років, оскільки планові розробки на більш тривалі періоди не можуть бути достовірними.

Бізнес-план – це документ, який відображає в концентрованій формі ключові показники, які підтверджують доцільність деякого проекту. Тобто він не є тільки фінансовим планом, він необхідний для розробки стратегії фінансування і залучення конкретного інвестора на визначених умовах до участі в створенні нового чи підприємства фінансуванню нової виробничої програми.