Еволюція розуміння і передбачення майбутнього підприємств

На перших етапах створення та функціонування під­приємств можна розпізнати характеристики управління, що були притаманні теорії та практиці керівництва підприємствами на ранніх етапах розвитку й становлення управління як науки (тобто на початку XX століття). Кожне підприємство має певні механіз­ми регулювання, що дають змогу запобігати відхиленням і ви­правляти їх. Якщо зовнішнє середовище дозволяє фірмі розвива­тися такими темпами, які «задаються» можливостями її внутріш­нього середовища (не обмежуючи їх), то керівники можуть управ­ляти, не дуже зважаючи на фактори, що діють за межами під­приємства, повністю спрямовуючи свої зусилля на розв'язання внутрішніх проблем.

Поточне бюджетування має певні переваги.

1. З погляду витрат:

• забезпечує економний підхід до використання всіх типів ресурсів (сировини, матеріалів, устаткування, фінансів тощо);

• забезпечує контроль витрат залежно від тієї конкретної мети, що їх зумовлює;

• дає змогу зменшувати витрати за рахунок децентралізації рішень;

• орієнтує керівництво на організацію ефективної роботи фі­нансових І бухгалтерських підрозділів у напрямку пошуку й ви­користання всіх видів резервів.

2. З погляду управління фінансами:

• дає змогу прогнозувати надходження та використання гро­шей протягом року, а також установлювати фінансові межі, в яких відбувається діяльність;

• дає змогу заздалегідь визначити де, коли і на яку суму можна забезпечити фінансування;

• підвищує імідж підприємства перед фінансовими організаці­ями (за вмілого використання методу та супутніх йому елементів).

3. З погляду комерційної діяльності:

• зміст бюджетування змушує підприємство вивчати та про­гнозувати місце продукції підприємства на ринках, тобто посту­пово виходити за межі річного періоду планування;

• дає змогу формулювати й виконувати дії, які поліпшують стан підприємства загалом.

4.3 погляду планово-аналітичної діяльності:

• змушує ретельно аналізувати всі сторони діяльності підпри­ємства; потрібні для розробки всебічно обґрунтованих планів, що

регулюють діяльність усього підприємства та окремих його під­систем;

• є засобом кількісного оцінювання досягнення короткостро­кових цілей підприємства (без емоційних і суб'єктивних поглядів керівників);

• є засобом виявлення відхилень («сигналів тривоги») у діяль­ності, пов'язаній з виконанням планів.

5. З погляду загального керівництва:

• чітко визначає місце, важливість і вартість кожної структур­ної ланки, її внесок у загальні результати;

• забезпечує координацію діяльності всіх підрозділів, спрямо­ваної на досягнення кінцевих результатів;

• створює умови для децентралізації відповідальності;

• підвищує гнучкість за рахунок розподілу обов'язків.

6. З погляду організації контролю:

• створює підстави для контролю за грошовими ресурсами та інвестиціями;

• дає змогу контролювати рентабельність (у широкому розумінні).

7. Підвищує загальну ефективність діяльності підприємства.

Варто зазначити, що переваги поточного планування та бюджетування на практиці можуть і не реалізовуватись у разі не­вдалого здійснення відповідної діяльності.

Бюджетування пов'язане з певними труднощами:

1) потребує великих витрат часу та грошей у процесі його освоєння;

2) змінює структуру керівництва й управління, що за відсут­ності контролю може призвести до хаосу та підвищення рівня опору змінам на підприємстві;

3)потребує певного досвіду й навичок від працівників (у протилежному разі можна навіть завдати шкоди);

4)не замінює інших методів управління підприємством.

Поточне планування та бюджетування є характерною особли­вістю управління, що базується на контролі та управлінні «за від­хиленнями». Спільним для поточного планування та бюджету­вання є їхня короткостроковість (на один рік) і внутрішня спря­мованість без урахування зовнішніх умов функціонування під­приємства: ринків, конкуренції, стану економіки, демографії, НТП тощо. Це їхній основний недолік, що не дає змоги забезпечувати надійний розвиток фірми.

Кожне підприємство, щоб забезпечити обґрунтування свого розвитку, має оцінити власні перспективи. Довгострокове планування, що використовує досить жорсткі моделі та методи, базується на гіпотезі про можливість людини передбачати та ко­нтролювати майбутнє.

Об'єктивні причини необхідності та можливості розширення планового горизонту за межі року були такі:

· для країн із централізовано-плановою економікою — необ­хідність формування планового «стрижня», що забезпечував керованість будь-якого об'єкта в економіці, разом з адміністратив­ними важелями;

· для підприємств, що функціонували в ринковій економі­ці, — наявність незаповнених ринків і низька конкуренція, що створювали можливості розвитку підприємств.

Протягом 1950—1960 років вже було, крім того, створено основ­ний науково-методологічний апарат (з використанням економіко-математичних методів та ЕОМ), який давав змогу обробляти великі масиви інформації, розробляти довгострокові прогнози розвитку зов­нішнього економічного середовища функціонування фірми та фор­мулювати на цій основі перспективні цілі розвитку підприємств.

Основою довгострокового планування в ті роки були екстра­поляційні прогнози (побудовані на різних математичних моде­лях), що враховували фактори, які сприяли зростанню підприєм­ства або обмежували його можливості. Найчастіше такими обме­жувальними факторами вважали фінансові ресурси, що ними роз­поряджалося підприємство, та джерела, з яких можна було залу­чити додаткові інвестиції та позики. Таке планування майже не відрізнялося від традиційного бюджетування, тільки розрахунки велись на триваліший час.

Формальні процедури довгострокового планування виникли внаслідок розвитку процесу бюджетування, який застосовується та вдосконалюється на підприємствах усього світу впродовж кіль­кох десятиліть. Довгострокове планування, вбачаючи перспекти­ви розвитку, використовувало різні варіанти екстраполяції, а зго­дом і складніші моделі очікуваного економічного зростання окремих країн, можливостей розвитку ринків тощо. Водночас підприємство як об'єкт планового розвитку складається з підсис­тем різного типу: постачання, виробництва, збуту, фінансів, пер­соналу тощо, яким для більш ефективної взаємодії, з метою отри­мання високих результатів діяльності підприємства загалом по­трібно заздалегідь проаналізувати, скоординувати свою діяль­ність, спроектувати на більш обгрунтованих засадах свій розви­ток і включити відповідні завдання до планів розвитку всієї організації. У різних варіантах усі процвітаючі фірми світу мають схожі процеси планування.

У СРСР з 1920-х, а у країнах з ринковою економікою — з 1960-х років довгострокове (5—6 річне) планування стало за­стосовуватися і на урядовому рівні. У таких розвинених, ринково орієнтованих країнах, як, наприклад, Франція, Великобританія — на Заході, Індонезія, Тайвань — на Сході, саме планування віді­грало неабияку роль у досягненні ними відчутних результатів.

Досвід застосування довгострокового планування, зорієнтова­ного на екстраполяційні методи, сприяв тому, що на певному етапі в керівників різних рівнів складалося уявлення про перед­бачуваність майбутнього. Підприємства витрачали багато ча­су та грошей на розробку складних моделей, розрахунки, на фор­мування детальних планів, які, зрештою, знаходили місце на по­лицях шаф, а рішення про діяльність підприємства приймались таким чином, неначе планів зовсім не існувало. Це була природна реакція менеджерів-практиків на розбіжності між змістом планів і дійсністю: у довгостроковому плануванні не орієнтувалися на варіанти негативного розвитку подій; вважалося, що всі негараз­ди можна подолати¹.

Найяскравішим прикладом очікувань щодо ролі довгостроко­вого планування стала одна з ранніх праць Г. Мінцберга, де він розглядав різні підходи до планування: підприємницький, адаптивний та плановий.

Підприємницький підхід визначає загальне уявлення про май­бутній стан підприємства і за допомогою послідовних рішень і дій для їх втілення скеровує його (підприємство) розвиток за од­ним із можливих варіантів; адаптивний — орієнтується на пос­тійне реагування на проблеми, що виникають, тому шлях підпри­ємства — це короткі кроки за невизначеної перспективи; плано­вий (у розумінні довгострокового підходу) дає змогу «влучити в ціль», яку заздалегідь визначено. Наступні роки показали мар­ність таких сподівань і неприйнятність «класичного» довгостро­кового планування для реального життя.

Використання системи прогнозів (особливо наявність «органі­заційних», які стали передумовою альтернативних планів) стосов­но різних об'єктів, що мали різні характеристики щодо тен­денцій та темпів змін, зумовили необхідність багатоваріантних розрахунків, урахування впливу чинників середовища, тобто створили передумови для переходу до стратегічного планування.

У 1960-х роках у США та більшості країн Західної Єв­ропи почався «бум стратегічного планування», який базувався на домінуванні концепції підприємства як «відкритої системи» на мікрорівні, а також на розвитку прогнозування та індикативного планування на державному рівні. Постала потреба розробляти реальні та надійні плани майбутнього розвитку підприємств з урахуванням ситуації, що склалася, визначати перспективи на основі альтернатив розвитку, орієнтуватися передусім на ринкові та фінансово-економічні перспективи, наприклад на обсяги реалі­зації та доходу (підприємства та індивіда), прибутків, рентабель­ності капіталовкладень, ефективності тощо. Підприємство ста­вало більш залежним від попиту споживачів у визначенні пер­спектив свого розширення та подальшого існування. Розв'язання цих проблем зумовило перехід від довгострокового до стратегіч­ного планування, яке за своїми основними ознаками було більш гнучким. Дж. А. Стайнер визначив чинники, що сприя­ли розвитку стратегічного планування протягом 1960—1980 ро­ків:

• зростання розмірів підприємств завдяки підвищенню комп­лексності та диверсифікації діяльності;

• науково-технічний прогрес;

• розвиток зв'язків з іншими організаціями;

• зростання конкуренції на внутрішніх і зовнішніх ринках вна­слідок їх заповнення;

• розвиток методології та інструментарію планування;

• наявність необхідної оргтехніки та кваліфікованих кадрів;

• лідирування підприємств, які більше уваги приділяли стра­тегічному плануванню.

Багато авторів публікацій з проблем менеджменту наголошу­вали на змінах, що відбувались у сприйнятті дійсності власника­ми та керівниками підприємств: від оптимістичного погляду в майбутнє, яке обіцяло широкі можливості розвитку, до реалістич­ного розуміння того, що майбутнє — не за всіма параметрами краще за минуле.

Стратегічне планування як явище та процес передбачення май­бутнього та підготовки до майбутнього тлумачиться доволі широко:

• як інтегральний процес підготовки та прийняття рішень пев­ного типу,

• як формулювання цілей та визначення шляхів їх досягнення,

• як забезпечення підготовленості підприємства для конкурент­ної боротьби на ринках тощо.

У контексті цього розділу потрібно акцентувати увагу на то­му, що стратегічне планування — це адаптивний процес, за до­помогою якого здійснюються регулярна розробка та корекція си­стеми формалізованих планів, перегляд змісту заходів щодо їх виконання на основі безперервного контролю та оцінювання змін, що відбуваються зовні та всередині підприємства. Стратегіч­не планування охоплює систему довго-, середньо- та коротко­строкових планів, проектів і програм, однак головний змістовий наголос при цьому робиться на довгострокових цілях та стратегій їх досягнення. Спочатку стратегічне планування обмежувалося визначенням цілей та стратегій їх досягнення, тобто визначенням стратегічної поведінки підприємства в системі «продукт — ринок».

У межах стратегічного планування широко застосовуються такі категорії: «життєвий цикл продукту», цикл попиту на про­дукцію, що виготовляється, період, потрібний для досягнення цілей, тощо. Усе це сформувало потребу в більш гнучких під­ходах до визначення горизонтів планування, у виваженому по­єднанні балансування різних за тривалістю дій для досягнення цілей, а також зумовило подальше підвищення ролі стратегіч­ного аналізу в діяльності підприємств. Адже такий аналіз дає змогу чітко визначати, які саме сфери та напрямки діяльності потребують довго-, а які — середньострокових термінів їх здійснення в конкретних умовах, що склалися та будуть скла­датись у зовнішньому середовищі. При цьому зростає й кіль­кість доступних підприємству альтернативних варіантів роз­витку, внаслідок чого відкривається ширший вибір дій на пер­спективу.

Стратегічний аналіз середовища підприємства створює під­валини для прогнозування можливостей розвитку ситуації. У стра­тегічному плануванні широко застосовуються сценарії плану­вання «портфеля підприємства», широкий арсенал методів мар­кетингу та планування. Вінцем розвитку стратегічного плану­вання стала система «планування, програмування, бюджетування», що широко використовувалась у найбільш досконалому ви­гляді в Пентагоні. Дуже близька до неї система «прогноз — програма — план», що почала впроваджуватись у колишньому СРСР після 1979 року згідно з Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР№ 695.

Планування набирало все більш органічної форми з орієнтаці­єю на визначення цілей (з ринковими та «виробничими» характе­ристиками) та альтернативні заходи щодо їх досягнення; перехід на «запасні», підготовлені варіанти вже не сприймається як по­рушення «нормального перебігу подій»; успіх визначає досяг­нення комплексу соціально-економічних чинників, установлених як критерії на довгостроковий період.

Застосування стратегічного планування зумовило необхід­ність інтеграції різних видів планової діяльності, що їх здійсню­вали всі підсистеми підприємства, а також подальшого розвитку стратегічної діяльності на підприємстві, оформленої у вигляді системи стратегічного управління.

У травні 1971 року в Піттсбурзі (США) було проведено розширену конференцію з питань стратегічного управління, де в 14 розгорнених доповідях було підбито підсумки розвитку стратегіч­ного підходу до управління західними та східними компаніями, а також визначено основні напрямки розвитку стратегічного управ­ління. Рік 1973-й вважається початком регулярного теоретичного дослідження та практичного впровадження стратегічного управлін­ня. Відтоді цей напрямок у теорії та практиці управління невпинно розвивається, дослідження в цій галузі провадяться в усьому світі, більшість процвітаючих організацій досягли своїх результатів завдя­ки впровадженню системи стратегічного управління. Так, більшість корпорацій США та Західної Європи мають кваліфікований персо­нал, що пройшов спеціальну підготовку зі стратегічного управління. Перехід до стратегічного управління дав змогу подолати роз­глянуті далі обмеження стратегічного планування.

1. Стратегічне планування сфокусоване на прийнятті оптимальних стратегічних рішень, тоді як стратегічний менеджмент пов'язаний з досягненням стратегічних результатів: нових ринків, нових товарів і/або нових технологій. Перефразовуючи Пітера Друкера, можна сказати, що стратегічне планування — це передусім управління розробкою та виконанням планів, а стратегічний менеджмент — управління, спрямоване на досягнення результатів за допомогою застосування широкого спектра інструментів стосовно кожного з елементів виробничо-управлінської системи організації.

2. Стратегічне планування — аналітико-прогнозний процес, а стратегічний менеджмент — процес організаційний, де в певному варіанті поєднуються всі функції управління, кожна з них має розвиватися стратегічно.

3. У стратегічному плануванні використовуються економічні та технологічні змінні. У стратегічному менеджменті, крім того, враховуються ще й організаційні, психологічні, соціологічні та політичні фактори. Таким чином, стратегічне планування відпо­відає на запитання «що робити?», а стратегічний менеджмент, який включає в себе стратегічне планування як невід'ємну свою функцію, — на запитання «як?», «коли?» і «хто це буде робити?».

4. Стратегічний менеджмент складається зі взаємозв'язаних процесів: формулювання стратегій; розвитку ділових здібностей компанії; управління впровадженням стратегій.

Відтоді відбулося розмежування функцій поточного та стратегіч­ного управління, почали закладатися основи розвитку останнього.

Основні характеристики «регулярного», зорієнтованого на по­точну діяльність та стратегічного управління (що, втім, не вичер­пує всіх сторін цих підходів до управління), наведено в табл. 1.2. Вони різняться концептуально.

Концепція управління — це система ідей, принципів, уявлень, що зумовлюють мету функціонування організації, механізми вза­ємодії суб'єкта та об'єкта управління, характер відносин між окремими ланками його внутрішньої структури, а також визна­чають необхідний ступінь урахування впливу зовнішнього сере­довища на розвиток підприємства.

Теорія управління відзначає наявність різних концепцій, що домінували на різних етапах розвитку теорії та практики управ­ління. Певна послідовність існує і в розвитку концепцій стратегіч­ного управління.

Дослідження еволюції розвитку концепцій стратегічного менедж­менту у різних країнах дає підстави говорити про наявність різних підходів до розробки стратегій та про багатозначність тлумачення складу елементів системи стратегічного управління.

Кожна школа акцентує увагу на певних моделях та методах розробки стратегій, однак практика використання стратегічного управління доводить, що, з одного боку, немає єдиного «ідеаль­ного» підходу, а з другого — Існують елементи, що їх використо­вують усі автори.

Вихідною ідеєю, що відбиває сутність концепції стратегічного управління, є ідея про необхідність ураховувати взаємозв'язок та взаємовплив зовнішнього і внутрішнього середовища під час ви­значення цілей підприємства; стратегії в цьому разі виступають як інструменти досягнення цілей, а для реалізації стратегій необ­хідно, щоб усе підприємство функціонувало у стратегічному ре­жимі. Виходячи з цього, можна дати таке визначення стратегіч­ного управління, яке найповніше розкриває сутність концепції стратегічного управління.

Стратегічне управління — це реалізація концепції, в якій поєднуються цільовий, системний, ситуаційний та інтеграль­ний підходи до діяльності підприємства, що дає змогу встано­влювати цілі розвитку, порівнювати їх з наяв­ними можливостями підприєм­ства та приводити їх у відповідність з останніми, розробляючи та реалізуючи систему стратегій.

Концепція стратегічного управління, яку покладено в основу стратегічного мислення, має такі характерні особливості:

1. Базується на певному поєднанні теорій менеджменту стосовно діяльності підприємства (зокрема на системному та ситу­аційному аналізі, цільовому та інноваційному підходах до управ­ління тощо); підприємство при цьому розглядається як відкрита соціально-економічна та матеріально-речовинна система. Вико­ристання тільки однієї із зазначених засад не дає змоги досягти потрібних результатів — розвитку підприємства в довго­строковій перспективі.

2. Орієнтує на вивчення умов, в яких функціонує підприємст­во. Завдяки цьому вдається створювати адекватні наявним умовам системи стратегічного управління, що відрізнятимуться одна від одної залежно від особливостей підприємства та характерис­тик зовнішнього середовища.

3. Концентрує увагу на необхідності збору та застосування баз стратегічної інформації. Аналіз, інтерпретація та застосування інформації для прийняття стратегічних рішень дають змогу ви­значити зміст та послідовність дій щодо змін на підприємстві за­вдяки зменшенню невизначеності ситуації.

4. Допомагає прогнозувати наслідки рішень, що приймаються, впливаючи на ситуацію відповідним розподілом ресурсів, встановленням ефективних зв'язків та формуванням стратегічної поведінки персоналу.

5. Передбачає застосування певних інструментів і методів розвитку підприємств (цілей, «дерева цілей», стратегій, «страте­гічного набору», стратегічних планів, проектів і програм, страте­гічного планування та контролю тощо).

6. Створює передумови для створення такої системи управ­ління, яка дає змогу функціонувати організації у стратегічному режимі, що, у свою чергу, забезпечує її Існування в довгостроко­вій перспективі.

Наведені характеристики не вичерпують сутності концепції стратегічного управління, але дають змогу визначити найбільш істотні її складові, що й будуть розглянуті далі.

Існує багато описів послідовності виконання окремих етапів стратегічного управління (деякі досить детальні, інші — дуже узагальнені), однак з тим, що треба визначити місію (сферу діяль­ності), проаналізувати зовнішнє та внутрішнє середовище, сфор­мулювати цілі та стратегії їх досягнення, розробити й виконати стратегічні плани, проекти та програми, — погоджуються всі. На практиці процес стратегічного управління не має таких точних, відокремлених один від одного етапів: порушується послідов­ність, оскільки більшість робіт виконується одночасно, спостері­гається повернення до вже «пройдених» етапів для уточнення; межа між окремими видами робіт є дещо розмитою (наприклад, це твердження є дуже актуальним для етапів установлення цілей та визначення стратегій їх досягнення). Проте, стратегічне управ­ління, що являє собою комплексний інноваційний процес, не мо­же відбуватись ізольовано від того, що відбувається на підприєм­стві: кризові ситуації, конфлікти або, навпаки, прориви в ту чи іншу сферу знань і діяльності. Стратегічне управління не може розглядатися як робота винятково менеджерів вищого рівня управління.

З огляду на необхідність підтримки стратегічної орієнтації підприємства стратегічне управління перетворюється на процес безперервний та динамічний, а отже, одноразовий аналіз і діагнос­тика не можуть бути основою такого процесу, оскільки нада­ють обмежену певним відтинком часу інформацію. Стратегічне управління не претендує на те, щоб дати одне рішення на всі ча­си, воно, як і будь-який інструмент впливу на об'єкт управління, має свої обмеження.

Зміни в законодавстві, цінах на енергоносії та інші види това­рів і послуг, у технології, організаційних формах підприємств і формах їхньої власності, наявність конкуренції не лише з вітчиз­няними фірмами доводять, що ми живемо у світі, який швидко змінюється і найчастіше не в тих напрямках, які нам були б до вподоби. Підприємства стикаються з невизначеністю, непередбачуваними ситуаціями, коли еволюційний підхід, екстраполяційні прогнози та плани, які побудовані за «прирісними» методами, не можуть забезпечити правильної орієнтації в середовищі та підго­товки підприємства до майбутнього, а отже, і виживання.

Стратегічне управління — багатоплановий, формально-поведінковий управлінський процес, який допомагає формулю­вати та виконувати ефективні стратегії, що сприяють балансу­ванню відносин між організацією (включаючи її окремі частини) та зовнішнім середовищем, а також досягненню визначених цілей.

Так само як важко уявити собі два однакові підприємства, не­можливо створити тотожні системи стратегічного управління. Характерні особливості системи стратегічного управління певно­го підприємства залежать від взаємодії таких чинників:

• галузевої належності;

• розмірів підприємства (залежно від галузевих особливостей);

• типу виробництва, рівня спеціалізації, концентрації та ко­операції;

• характеристик виробничого потенціалу;

• наявності (відсутності) науково-технічного потенціалу;

• рівня розвитку управління;

• рівня кваліфікації персоналу тощо.

Різні підходи до побудови системи стратегічного управління потребують чіткого уявлення про переваги цього явища в діяль­ності окремих підприємств, які в загальному вигляді можна сфор­мулювати відповідно до мети стратегічного управління.

Мета стратегічного управління — це побудова такої дина­мічної системи, яка давала б змогу забезпечувати своєчасне ви­значення місії, цілей та стратегій, розробку і виконання системи планів (як інструментів реалізації стратегічних орієнтирів), удо­сконалення підприємства та його окремих підсистем, що є осно­вою для підвищення його конкурентоспроможності та існування в довгостроковій перспективі.

3.2. Характеристика передумов застосування стратегічного управління на підприємствах України

Багато фахівців досліджують специфічні особливості перехід­них до ринку умов функціонування економік постсоціалістичних країн, виокремлюючи ті фактори, що найістотніше впливають на діяльність підприємств.

Створення ринкових умов — це процес, в якому практично рів­нозначну роль відіграють зусилля державних централізованих органів управління і окремих підприємств і організацій. Саме створення критичної маси ринково-орієнтованих підприємств і зу­мовлює формування ринкового середовища.

Умови функціонування підприємств та організацій нині різко змінюються на макро- та мікроекономічному рівнях. Так, під­приємства в умовах централізовано-планової економіки відрізнялися від аналогічних орієнтованих на ринок підприємств як за окремими характеристиками, наприклад за розмірами (у СРСР та в Україні пе­реважали великі, іноді гігантські підприємства), так і за «поводжен­ням» у зовнішньому середовищі, яке характеризувалося несамостій­ністю, зарегульованістю у прийнятті рішень. Навіть в умовах пере­хідної економіки, не кажучи вже про ринкову, неприйнятними ста­ють жорстке адміністрування, традиційно «соціалістичні» методи планування на перспективу на основі досягнутого рівня та екстрапо­ляційних моделей, орієнтація не на ринкові потреби, а лише на мож­ливості виробництва тощо. Це означає, що кожному підприємству тепер потрібно самостійно розв'язувати проблеми, які раніше або не виникали, або розв'язувалися іншим способом на іншому рівні.

Виходячи з найбільш поширеного визначення організації (як об'єкта управління), в якому стверджується, що організація — це об'єднання людей, які спільно працюють для досягнення певних цілей, — основними системотворними елементами виступають:

• люди, які створюють організацію, визначають цілі та за­вдання її існування;

• виробничий потенціал, необхідний для здійснення корисної діяльності у процесі досягнення визначених цілей;

• управління, яке об'єднує людей з іншими елементами вироб­ничої системи, формує управлінський вплив на потенціал орга­нізації для досягнення визначених цілей та завдань.

Це означає, що кожна організація має спільні з іншими та спе­цифічні риси. Спільні риси зумовлюються, передусім, зазначеними щойно елементами (люди, цілі, система управління, виробничий по­тенціал), специфічні — досить великим переліком факторів, які впливають на її діяльність, оскільки будь-яка організація відрізня­ється від інших, навіть тих, що функціонують в тій самій галузі.

Коли йдеться про опанування ринкових механізмів, на особ­ливу увагу заслуговують організації — виробники товарів і по­слуг, тобто підприємства.

Підприємство — це організаційно виокремлена та економіч­но самостійна ланка виробничої сфери економіки країни, що ви­робляє продукти певного типу: товари, послуги, інформацію, но­ві знання — як окремо, так і в певному співвідношенні.

Виокремлення, оцінювання необхідності створення та існу­вання підприємств того або іншого типу залежать від тієї концеп­ції, яку покладено в його основу.

Нині існує кілька «концепцій підприємства»: технологічна, ресурсна, підприємницька, інформаційна, поведінкова тощо. Ви­бір тієї або іншої залежить від умов, в яких функціонує підпри­ємство, а також від особистих поглядів власників та керівників організацій. Щодо стратегічного управління дедалі більше при­хильників набуває концепція підприємства як «відкритої», ма­теріально-речовинної та соціально-економічної системи.

Згідно з цією концепцією діяльність підприємства — це пого­джений у часі та просторі потік ресурсів (сировини, матеріалів, обладнання, грошей, трудових ресурсів, інформації"), а також їх запасів, які допомагають балансувати та підтримувати ці потоки для отримання запланованих результатів діяльності.

Розглянемо окремі складові обраної концепції підприємства. Підприємство є «відкритою» матеріально-речовинною системою, оскільки його діяльність можна описати з погляду моделі «вхід — вихід»: на «вході» підприємства є всі види матеріальних і нема­теріальних ресурсів (сировина, техніка, персонал, фінанси, інфо­рмація тощо), а на «виході» — товари, послуги, висококваліфіко­ваний персонал і т. ін. «Вхідні» та «вихідні» потоки сполучають організацію з відповідними ринками.

Діяльність ринково-орієнтованої організації має на меті отри­мання результатів, які зазвичай мають економічну природу, ви­магають від керівників та власників підприємства налагодження відповідних організаційно-економічних механізмів. Такі процеси можуть здійснюватися ефективно тільки за умови продуктивної праці персоналу, тобто за належної уваги до «соціальної складо­вої» виробничої системи. Соціально-економічні важелі в діяльно­сті підприємств є нерозривними.

Обрана концепція підприємства зосереджує увагу на необхід­ності, з одного боку, враховувати вплив зовнішнього середовища на діяльність організації, а з іншого, вимагає формувати ефектив­ну виробничо-управлінську систему.

«Відкрите» ринково-орієнтоване підприємство «відповідає» за свою перспективу самостійно, а в ринковій економіці може бути перспективою як успіх, так і розорення.

Самостійне «відкрите» підприємство в перехідній та ринковій економіці постає перед розв'язанням таких завдань:

• дослідження ринку та виявлення потреб споживачів для за­безпечення існування підприємства в довгостроковій перспективі;

• самостійне визначення цілей розвитку та підтримки власної життєздатності;

• формування високоефективного виробничого потенціалу, здатного забезпечити конкурентоспроможність організації;

• визначення необхідних обсягів виробництва, структури пос­тачання та постачальників;

• налагодження ефективних зв'язків із партнерами та організаціями-регуляторами; громадськістю для формування позитив­ного іміджу — головного «капіталу» підприємства;

• створення та постійне поповнення власних банків даних і знань, які забезпечують обгрунтування рішень, що приймаються;

• балансування виконання вимог суспільства щодо «прозорос­ті» діяльності та захист комерційної таємниці від конкурентів та захист комерційної таємниці від конкурентів;забезпечення конкурентоспроможності підприємства завдя­ки вибору адекватних стратегій та нагромадження (підтримки)конкурентних переваг тощо.

• інвестування (визначення джерел і напрямків використання інвестицій) та управління фінансами підприємства з метою отри­мання високих економічних результатів діяльності (прибутко­вість, продуктивність, ефективність);

• визначення необхідного для існування та розвитку підприємст­ва кадрового складу з конкретними кількісними (чисельність) та якісними (кваліфікація) показниками, нагромадження «людського капіталу» — одного з основних джерел розвитку організації;

• використання досягнень науково-технічного прогресу завдя­ки налагодженню спеціальної інноваційної підсистеми, форму­вання науково-технічного потенціалу організації.

Зазначені завдання не охоплюють усього переліку, з яким ко­жне підприємство нині стикається у своїй діяльності, однак основ­ні перелічено. Головне тут — зміна концепції підприємства та управління ним: з «основної ланки соціалістичного виробницт­ва», розміщеної «внизу» Ієрархії управління, підприємство посту­пово стає самостійним ключовим, центральним елементом еко­номічної діяльності держави.

Зарубіжні теорії менеджменту за останні 30 років пройшли доволі складний шлях, на якому виникали та відмирали різні концепції та підходи, зумовлені змінами в розумінні сутнос­ті та ролі менеджменту в розвитку окремих підприємств і суспіль­ства загалом. Як визнають провідні спеціалісти — теоретики та практики, однією з найбільш плідних ідей у менеджменті за цей період стало вже традиційне для процвітаючих підприємств сві­ту, але таке, що й досі домінує і лишається ефективним — стра­тегічне мислення. Щоб визначити характерні ознаки стратегічно­го мислення, потрібно усвідомити, що таке мислення взагалі.

Мислення — узагальнене та опосередковане пізнання світу у процесі практичної та теоретичної діяльності індивіда, засіб творчості особистості.

Мислення є предметом не лише психології, а й інших наук (філософії, соціології, фізіології, інформатики). Останніми рока­ми дослідження процесу мислення в теорії прийняття управлін­ських рішень посідає чільне місце, оскільки у процесі мислення людина здобуває нові знання, будує узагальнений образ світу та окремих його складових і визначає перспективи їх розвитку.

Мислення як таке є опосередкованим відображенням дійснос­ті, оскільки базується на наявних знаннях, уміннях і навичках. З розвитком науки і практики, оволодіваючи все новими знання­ми та навичками, людина поступово переходить до вищих форм мислення (творчого, наукового, економічного, стратегічного то­що).

Враховуючи різноманітність підприємств, необхідність вибо­ру найбільш ефективного шляху їх розвитку, можна стверджува­ти, що минулі знання та досвід, так звані «готові рецепти» для кожного конкретного випадку знайти зазвичай неможливо. Тіль­ки стратегічне мислення, яке спрямоване на пошук і створення нових знань, може допомогти в цьому.

Стратегічне мислення можна схарактеризувати такими загаль­ними ознаками: цілеспрямованість та перспективність; наукова орієнтація, інноваційність та творчість; реалістичність, здо­ровий глузд та конструктивність, системність та масштаб­ність, гнучкість та самостійність.

Розглянувши головні властивості стратегічного мислення, мо­жемо стверджувати, що кожний менеджер, підрозділ, організація в цілому мають цілеспрямовано опановувати стратегічне мислення, яке є передумовою формування стратегічної поведінки. Синтез основних характеристик у цілісне бачення голо­вних напрямків розвитку дозволяє забезпечити існування органі­зації в довгостроковій перспективі. Узагальнивши сказане, можна сформулювати основні переваги стратегічного мислення.

Стратегічне мислення управлінського персоналу будь-якого підприємства відбито в понятті стратегічний рівень підприємства.

Стратегічний рівень підприємства (організації) — це рівень його готовності до ефективних дій у середовищі його функціонування завдяки розробці та реалізації обгрунтованих стратегічних рішень, що враховують можливості та обмеження розвитку цього підприємства.

Стратегічний рівень базується на системі знань про можливос­ті та обмеження в розвитку підприємства, яка реалізується у від­повідних стратегічних рішеннях і діях.