ТОП 10:

Слово як лексична одиниця мови. Значення слова. Внутрішня форма слова. Багатозначність слів. Парадигматичні відношення у лексико-семантичній системі.



Слово як лексична одиниця мови. Значення слова. Внутрішня форма слова. Багатозначність слів. Парадигматичні відношення у лексико-семантичній системі.

Морфеміка. Поняття морфеми. Морфемна будова слова. Зміни у морфемній будові слова

7. Звукові зміни в мовленні. Асиміляція. Дисиміляція. Чергування голосних (з історичною довідкою). Морфонологія. Чергування приголосних фонем (з історичною довідкою).

8. Словотвір. Твірна (мотиваційна) основа. Словотвірний тип. Словотвірне значення. Способи словотворення.

9. Слово як граматична одиниця мови. Граматична категоризація. Поняття граматичної категорії. Граматичне значення. Граматична форма.

Частини мови. Проблема класифікаці частин мови як лексико-граматичних класі.

Граматична категорія роду іменників. Засоби вираження її семантики в сучасній українській літ мові.

Лексико-граматичні розряди іменників і вираження в них граматичної семантики числа.

Граматична категорія відмінка іменника. Первинні і вторинні функції відмінків.

Прикметник як розряд ознакових слів. Семантика якісних, відносних і присвійних прикметників. Категорія компаративності прикметників.

Проблема займенника як частини мови. Дейктична функція займенників. Групи займенників за значенням

Числівник як частина мови. Його розряди та структура. Особливості вияву граматичних категорій числівника.

Дієслово як центральний клас ознакових слів. Загальнодієслівні категорії дієслова. Категорії виду і стану.

Категорія способу, часу, особи, їхня роль у структуруванні морфологічної парадигми дієслівних форм.

Прислівник як периферійний клас ознакових слів. Проблема предикативних прислівників.

Службові функції сполучників, часток. Трактування граматичного статусу прийменників.

Синтаксис. Синтаксичні одиниці мови. Елементарні та неелементарні синтаксичні одиниці-конструкції. Типи і форми синтаксичних зв’язків та засоби їх вираження у словосполученнях і реченнях.

Речення як основна синтаксична одиниця. Основні ознаки речення. Формально-синтаксична організація речення. Семантична і семантико-синтаксична організація речення. Комунікативний аспект.

Формально-синтаксичний аспект простого речення. Основи традиційного вчення про члени речення. Сучасні підходи до класифікації членів речення.

Семантика простого речення як об’єкт синтаксису. Семантичний предикат. Типи предикатів. Поняття пропозиції. Валентність предиката.

Комунікативний аспект простого речення. Комунікативні типи простого речення. Актуальне членування та засоби його вираження. Речення і висловлювання.

Поняття парадигми речення. Схема речення. Модель речення. Структурна схема двоскладного речення.

Проблема виділення двоскладних/односкладних речень. Типи односкладних речень.

Поняття про просте ускладнене речення. Умови та засоби ускладнення простого речення. Напівпредикативні відношення. З історії вивчення простого ускладненого речення.

Складне речення. Ознаки складного речення. Проблеми дослідження складного речення. Засоби зв’язку частин складного речення. Комунікативна організація складного речення.

Слово як лексична одиниця мови. Значення слова. Внутрішня форма слова. Багатозначність слів. Парадигматичні відношення у лексико-семантичній системі.

Слово — це основна, базова одиниця мови, яка служить для називання предметів, властивостей, дій і процесів. Слово бере на себе номінативну (називну) функцію мови. У слові можуть бути значення двох типів — лексичне й граматичне, які розглядають відповідні розділи мовознавства.

Лексичне значення — це реальний зміст слова, те, що слово називає і що закріплене традицією у свідомості мовців. Основним у лексичному значенні слова є поняття, яке виражається словом.Багатозначність слова,полісемія, наявність в слова більш ніж одного значення, тобто здатність одного слова передавати різну інформацію про предмети і явища дійсності.

Парадигматичні відношення в лексико-семантичній системі—відношення між словами і групами слів на основі спільності або протилежності їх значень. Слова, як і фонеми, морфеми, конструкції,знаходяться між собою в різних опозиціях і об’єднуються врізноманітні парадигми. Найбільшим парадигматичним об’єднанням є лексико-семантичне поле.

Лексико-семантичне поле—це сукупність лексичних одиниць, які об’єднані спільністю змісту (іноді й спільністю формальних показників) і відображають поняттєву, предметну або функціональну подібність позначуваних явищ. Це слова,пов’язані з одним і тим самим фрагментом дійсності. , в лексико-семантичній системі будь-якої мови можна виділити поле руху (переміщення), поле часу (темпоральне), поле погоди (метеорологічне), поле розумової діяльності (мислення), поле почуттів тощо.

 

НЕМОРФОЛОГІЧНІ СПОСОБИ

1. Морфолого-синтаксичний спосібце перехід слів з однієї частини мови в іншу.- Визволені радісно кинулися до радянських бійців. (прикметник- іменник); У всякого своя доля і свій шлях широкий.

2. Лексико-семантичний спосіб – це зміна значення слова (омонімія). - Донбас – холодильник “Донбас”; москвич (житель міста Москви) – автомобіль “Москвич”. дерево береза і село Бере­за,

3. Лексико-синтаксичний спосіб – це злиття сполучень слів в одне слово (словосполучення застигає у своїй формі). - Перекотиполе, Убийвовк, Тягнирядно, мабуть, натщесерце, пройди і віт > пройдисвіт

8. Слово як граматична одиниця мови. Граматична категоризація. Поняття граматичної категорії. Граматичне значення. Граматична форма.

Слово – найменша самостійно значеннєва одиниця мови, яка складається із граматично оформленого звукового комплексу фонем, з яким пов’язане певне значення і якому властива відтворюваність у процесі мовлення. Воно є однією із основних одиниць мови. Специфіка - є найменшою самостійною значеннєвою одиницею мови. Основну ф-цію – номінативну. Слово може виступати в кількох граматичних формах – словоформах. Тому є.. термін Лексема – це слово-тип, інваріант, в якому абстрагуються від його форм.

Ознаки слова: матеріальна форма вираження; має один наголос (побічний лише у складних словах – військовозобов’язаний); лексичне значення (називає або виражає);номінативна функція;може поділятися на менші одиниці (морфеми);слово пов’язане з ін.. словами у р-ні змістовими і граматичними зв’язками; слова здатні в р-ні мати граматичні форми, виконувати синтаксичні ф-ції (тільки повнозначні слова), у складі р-нь виконують комунікативну ф-цію.

Єдність трьох різнопланових сутностей дає можливість кваліфікувати слово як знак:

1.матеріальна форма вираження (форматив)

2. значення закріплене в суспільній комунікативній практиці (сигніфікат)

3. предмет позамовної дійсності, що іменується словом (денотат, референт).

ГРАМАТИЧНА КАТЕГОРІЯ — узагальнене граматичне поняття, яке об’єднує ряд співвідносних граматичних значень, виражених певною системою граматичних форм. Грунтується на двох і більше граматичних значеннях. Так, категорію числа, становлять співвідносні граматичні ознаки одн і мн. Поділяються на синтаксичні та морфологічні. ГКподіляють на морфологічні й синтаксичні. До морфологічних- категорія роду, числа, відмінка, виду, часу, способу, особи; до синтаксичних - категорія активності/пасивності, комунікативної спрямованості (розповідність, питальність, спонукальність), стверджуваності/заперечуваності, синтаксичного часу й синтаксичного способу.

Граматичне значення - узагальнене (абстрактне) мовне значення, яке властиве рядам слів, словоформ, синтаксичних конструкцій і яке має в мові регулярне (стандартне) вираження. ГЗ особа за професією регулярно вираж суфіксами –ист, ер, ар, тель, ник(бульдозерист, килимар, пасічник). До ГЗ належить узагальнене з-ня слів як частин мови, з-ня мин.ч., з-ня ж.р,, з-ня Н.в, з-ня предикативності, суб’єкта, об’єкта підрядності, сурядності. ГЗ виражається формальними засобами (суфікси, префікси, закінчення). Може бути імпліцитне (приховане) – вод - з-ня Р.в. мн) та експліцитне (води –з-ня Р.в)

ГЗ формується на базі лексичного і без нього не існує, тому лексич і граматич з-ня поєднуються. Якщо лексичне значення пов'язане з узагальненням властивостей предметів і явищ дійсності, то граматичне значення - з узагальненням властивостей слів, з абстрагуванням від їх лексичного значення. Саме тому на відміну від лексичних значень, кількість яких є неосяжною, граматичні значення кількісно обмежені й строго фіксовані.

3 групи граматичниз з-нь :

1.мутаційне (словотвірне з-ня, де лексичне з-ня твірного слова після поєднування форманта змін в похідному слові: ліс-лісник, зелень-зеленець

2.транспозиційне (лексичне з-ня твірного і похідного слів після приєднання форманта незмінне, змін лише частиномовне з-ня: читати-читання, прати-прання

3.модифікаційне (лексичне і частиномовне з-ня похідного слова є незмінними, змін лише оцінний відтінок: хліб-хлібець, Світлана-Світланочка

Граматичні форми слова (словоформи) —різновиди одного й того самого слова, що тотожні лексично, але протиставлені лексичним з-ням виражає одне граматичне значення або й кілька якась морфема, наприклад: закінчення в іменника в українській мові (може бути Р.в одн (доро́ги) і Н.в мн (батьки́, дороги́)), -s в дієслів у англ (3 особа одн теп час (reads, writes)).

не можна ототожнювати граматичну форму з морфемою — вона визначається з усього слова взагалі. Прикладами граматичних форм - закінчення (пиш-у, несл-а), афікси (розоряти — розорити), наголос (голови́ — го́лови), службові слова (пішов би, через ліс), суплетивні форми (бративзяти), порядок слів у реченні (Сміх викликає гнів. — Гнів викликає сміх.), чергування звуків (перемога — перемозі), чи взагалі контекст (Голова зборів сказала). Граматичне значення і граматична форма нероздільні: не може бути граматичного значення, яке б не виражалося граматичною формою, і навпаки, немає таких граматичних форм, які не виражали б певного граматичного значення. Граматичне значення і граматична форма взаємно зумовлені і визначають одне одне, тому граматична форма становить єдність граматичних значень слова і способів його вираження[2].

Типи ГФ – аналітичні і синтетичні: читатиму-буду читати, хлопець вчиться – хлопець став учитися, читав би, на березі.

 

Хитання у роді іменників

В УМ досить часто спостерігаються хитання іменників у належності до того чи іншого роду, а, отже, і у варіантах відмінювання. Причинами хитань можуть бути давні, первинні, пов’язані з етимологією слова; хитання можуть виникати внаслідок морфологічних та фонетичних перетворень або внаслідок різних шляхів запозичення слів. Часто один зі співвідносних варіантів вживається у певній сфері мовлення, у певному стилі.

Приклади хитань: барліг – барлога, сусід – сусіда, хід – хода, арабеск – арабеска, плацкарт – плацкарта, африкат – африката, жезл – жезло, безлад – безладдя, плес – плесо, вугіль – вугілля.

Але: полин (ч. р.), собака (ч. р.), дрож (ч. р.), нежить (ч. р.), біль (ч. р.), путь (ж. р.), Сибір (ч. р.), шампунь (ч. р.), тюль (ч. р.), вермішель (ж. р.), запис (ч. р.).

3) рід невідмінюваних іменників:

- загальні назви, неістоти належать до середнього роду (ательє);

- загальні назви, істоти, особи належать до жіночого чи чоловічого родів залежно від статі (маестро – ч. р., міс, медаль – ж. р.);

- загальні назви, неістоти з неособовим значенням належать до чоловічого роду (хоча можливий поділ за родами залежно від статі) (кенгуру, шимпанзе, колібрі);

- власні назви розподіляються за родами залежно від загальної назви, з якою сполучаються (чоловічий: Огайо, Кіліманджаро; жіночий: Сан-Франциско).

У сучасній українській літературній мові родова диференціація іменників динамічна.

Спостерігаємо помітні тенденції в родовій іменниковій категоризації. Однією з визначальних тенденцій є поширення формально-морфологічної диференціації грамем категорії роду із семантико-граматичним змістом. Ідеться передусім про збільшення кількості іменників жіночого роду, які утворюються від іменників-назв істот чоловічого роду і поглиблюють диференціацію іменників за ознакою статі.

Категорія роду іменників належить до морфологічних категорій складного характеру. Передовсім це стосується різних граматичних способів її вияву.

У сучасній українській літературній мові новоутворювані іменники здебільшого мають словотворчі форманти як показники морфологічного роду. Зокрема, жіночій рід пов'язаний зі словотвірним типом на -їсть, середній рід —зі словотвірними типами на -анн-я, -енн-я, -інн-я.

У сучасних тенденціях стосовно родової категоризації іменника помітним явищем постає співвідносність назв осіб чоловічого й жіночого роду. Ця співвідносність є найтиповішим і найпродуктивнішим способом творення іменників на позначення осіб. Вона втілюється в суфіксальному різновиді афіксальної деривації. За допомогою суфіксів утворюються співвідносні іменники жіночого роду від іменників чоловічого роду на позначення осіб за фахом, суспільною діяльністю, національністю, територіальною належністю тощо, напр.: аптекар —аптекарка, арматурник — арматурниця, архітектор — архітекторка,

Особливо широко функціонують похідні від іменників чоловічого роду суфіксальні кореляції жіночого роду в розмовному мовленні, вони нерідко не фіксовані словниками. Потрібно зазначити, що процес активного поширення корелятивних форм жіночого роду впливає на вдосконалення регулярних виявів родової категоризації іменника. Наприклад, в пасивні форманти переходять пов'язані з жіночим родом суфікси -ш-а, -ис-а, пор.: учитель —учительша, учителька; директор — директорша, директриса, директорка. Поширенішим і позбавленим емоційно-експресивних відтінків стають утворення з суфіксом -к-, водночас указуючи на жіночу стать особи й належність до відповідної професії. Впадає у вічі зменшення кількості суфіксів-дублетів на позначення осіб жіночого роду.

 

Граматичне розрізнення

Граматичні ознаки власних іменників:

- не змінюються за числами, мають лише форми однини чи множини (Львів, Чернівці);

- не сполучаються з числівниками, крім дробових (одна третя Києва, половина Києва).

- можуть набувати множини у таких випадках:

· якщо позначають осіб з однаковими іменами чи прізвищами (чотири Оксани, двоє Іваненків);

· якщо позначають осіб, пов’язаних родинними стосунками (брати Грімм, родина Коцюбинських);

· якщо позначають спільну для низки осіб рису (Прометеї, Дон Кіхоти).

Граматичні ознаки загальних іменників:

- переважно змінюються за числами (студент (-и), але парфуми і сміливість);

- вільно сполучаються з числівниками.

Між власними і загальними назвами трапляються випадки переходу:

· антропонім переходить у загальну назву (геркулес (каша), вольт, рентген);

· загальна назва переходить у топоніми (гончар → Гончар, кінотеатр «Дружба»).

2.Конкретні та абстрактні іменники. Конкретні іменники позначають істот, предмети, явища, які сприймаються безпосередньо органами чуття і підлягають рахункові, позначають дискретні (їх можна полічити) предмети (вітер, дощ, пустеля, степ, тварина, людина, Азія, Карпати, день, рік, хвилина, ранок). Абстрактні іменники позначають не власне предмети, а опредмечені узагальнені ознаки, якості, властивості, дії, процеси, які не завжди сприймаються безпосередньо органами чуття (грубість, краса, правда, кохання, гнів, захоплення, сміх, спів, політ, біг, метр, грам, категорія, функція, швидкість, інтеграл).

Граматичне розрізнення

Конкретні іменники:

- змінюються за числами (мають повну числову парадигму) і вільно сполучаються з кількісними числівниками (вітри, дні, п’ять років).

Абстрактні іменники:

- як правило, не змінюються за числами, вживаються лише у формі однини чи множини (щастя, мислення, романтизм, заручини, кошти);

- не сполучаються з означено-кількісними числівниками, але можуть сполучатися з неозначено-кількісними (багато романтизму, мало коштів);

- більшість мають похідну віддієслівну чи відприкметникову основу і специфічні суфікси (гордість, доброта, патріотизм, розуміння, захоплення, здивування, геройство);

- частина абстрактних іменників може змінюватися за числами і сполучатися з означено-кількісними числівниками, якщо іменники позначають:

· часткові, відмінні між собою вияви поняття (п’ять правил, вісім назв);

· посилену інтенсивність дії, ознаки (можливості, болі, хитрощі, але радість – радощі, хитрість – хитрощі, біль – болі… – числової парадигми не утворюють).

3.Матеріально-речовинні іменники Позначають речовину, яка ділиться на частини, але не піддається лічбі (назви ліків, речовин).

Граматичні ознаки:

- вживаються лише у формі однини чи множини (цемент, вода, дріжджі, парфуми);

- сполучаються з неозначено-кількісними числівниками (багато води, чимало цукру);

- вживаються у формі родового партитативного відмінка (покласти цукру, випити молока).

Матеріально-речовинні іменники можуть набувати форми множини, коли маютьзначення надмірної кількості речовини або різних її сортів.

4.Збірні позначають сукупність предметів або осіб як єдине неподільне ціле.

Групи:

- ті, що виражають збірність самою основою (памолодь);

- ті, що виражають збірність за допомогою суфіксів (галуззя, жінота, адвокатура, студентство, колосся).

Граматичні ознаки:

- мають форму лише однини, що суперечить логічній множинності;

- сполучаються з неозначено-кількісними та дробовими числівниками (полк, ансамбль, табун, зграя, група – позначають сукупності істот, але за граматичними ознаками не належить до збірних: вільно сполучаються з числами та вільно змінюються за числами).

5.Одиничні назви (симулятиви) виділяють окремі предмети із сукупності подібних.Граматична ознака: суфікс -ин- (цибулина, картоплина).

6.Назви істот, неістот Назви істот позначають живих істот, іменники-неістоти позначають неживі предмети.Поняття живого і неживого у природі та мові не завжди збігаються:

- іменники труп, покійник, неживі з біологічної точки зору, у граматиці належать до істот;

- іменники мікроб, дуб, береза, живі організми з біологічної точки зору, є неживими у граматиці.

Особливо важливим є граматичне розмежування:

- в іменниках-назвах істот збігаються форми родового і знахідного відмінків (для чоловічого роду в однині і для жіночого і чоловічого родів у множині), тобто істоти мають синонімічні форми родового і знахідного відмінків;

- в іменниках-назвах неістот збігаються називний і знахідний відмінки

Граматична категорія числа іменників – це словозмінна категорія, яка виявляється у протиставленні граматичних значень однини і множини як протиставленні одиничного індивідуального кільком однотипним предметам. Основним показником форм однини-множини виступають відмінкові флексії (школа – школи, ніч – ночі, дуб – дуби).

Допоміжними засобами вираження числових значень є:

- синтаксичний зв’язок з іншими словами в реченні;

- специфічні засоби словотворення (небо – небеса, чудо – чудеса, болгарин– болгари, люди – людина);

- наголос (поле – поля – поля).

Значення числа виражається у співвідносних формах однини і множини: учень — учні, ріка — ріки.Усі іменники за здатністю утворювати форми однини/множини поділяються на три групи:іменники, що вживаються в однині й множині (зошит — зошити); іменники, що вживаються тільки в однині (одиничні іменники) (розквіт, сіль); іменники, що вживаються лише у множині (ворота,вершки,радощі). Тільки у формі однини вживаються:іменники з абстрактним значенням (вічність, здоров'я);збірні іменники (молодь); власні назви (Євген,Київ); іменники з речовинним значенням (сало,пісок). Такі іменники набувають множин­ноїформи, якщо означають різні сорти певної речовини: хліба — злакові рослини, хліби — випечений продукт.Іменники, що вживаються лише у множині, є назвами:предметів, що складаються з двох частин (сани, ножиці);речовин, матеріалу(дрова, вершки);станів, процесів і дій (проводи, сутінки);почуттів, емоцій (гордощі, прикрощі);відрізків часу, свят і традиційно-побутових обрядів (родини, зажинки);залишків речовини (гроші); окремі іменники - власні назви можуть мати тільки форму множини (Суми,Альпи).

Основні значення відмінків

Називний: суб’єктне значення (функція підмета); предикативне (іменна частина складеного іменного присудка).

Родовий: суб’єктне значення (захід сонця, виліт літака);атрибутивне (людина слова, честі);обставинне (зупинитися біля лісу, сміятися до сліз);родовий партетивний (налити меду (частину), випити молока (частину)).

Давальний: об’єктне (допомагати учневі), належності (лист товаришеві, слава героям); суб’єктне в односкладних безособових реченнях (дитині не спиться, людям здається).

Знахідний: об’єктне (читати книгу, прогуляв літо).

Орудний: об’єктне (милуватися пейзажем);суб’єктне, характерне для пасивних конструкцій (виконано учнем) та односкладних речень (рознесений бомбою, здувало вітром); предикативне: іменна частина складеного іменного присудка (бути учителем);обставинне (зупинитися за рікою, працювати днями і ночами);значення співучасті.

Місцевий (завжди з прийменником): обставинне (жити в місті, прибути по обіді); об’єктне (розумітися в мистецтві); атрибутивне (товариш (який?) по школі).

Кличний: звертання;властивий назвам осіб, зрідка тварин, у поетичному мовленні або у фольклорі – предметним назвам (цвіте мій, земле);перебувають поза системою синтаксичних зв’язків, не виступають у ролі жодного члена речення.

Вищий ступінь порівняння

Проста форма вищого ступеня порівняння твориться за допомогою суфіксів –ш,-ч, які додаються до основи якісного прикметника у початковій формі

Складена (аналітична) форма вищого ступеня порівняння утворюється додаванням слів більш, менш до початкової форми прикметників: більш теплий, менш вагомий.

Найвищий ступінь порівняння

Проста форма утворюється за допомогою префікса най- і суфікса –ш(-ч-),-іш і може ускладнюватися частками що, як.

Складена форма твориться за допомогою слів найбільше, найменше, які додаються до початку форм якісного прикметника (найбільш авторитетний, найменш яскравий).

Прикметники виступають у реченні в ролі узгодженого означення, може виступати в ролі іменної частини складеного присудка,

За значенням і граматичними ознаками прикметники поділяються на якісні та відносні.

Якісніприкметники виражають безпосередні, закладені всередині, змінні ознаки, які можуть виявлятися більшою або меншою мірою (за смаком, рисами характеру…): міцна людина, чудовий день.

Граматичні та словотвірні ознаки якісних прикметників:

- здатність утворювати форми вищого і найвищого ступенів порівняння.

Групи якісних прикметників, що не утворюють ступенів порівняння:

-прикметники, що виражають абсолютні, сталі ознаки: голий, босий;

-прикметники, що виражають неповний або надмірний ступінь вияву ознаки за допомогою різних словотвірних мовних засобів: худющий, малесенький;

-назви мастей та кольорів за схожістю або подібністю: буланий, вороний;

-складні прикметники: жовтогарячий, темно-синій.

- від них можна утворити якісно-означальні прислівники з суфіксом –о-, -е- та іменники з абстрактним значенням із суфіксом –ість;

- від них можна утворити похідні прикметники за допомогою суфіксів суб’єктивної оцінки і збільшеної згрубілості чи зменшеної пестливості: довжелезний, довгісінький;

- можуть сполучатися з прислівниками міри і ступеня вияву ознаки (дуже, мало, майже, трохи): злегка солодкий, занадто цікавий;

- вступають в антонімічні відношення: важкий – легкий;

- деякі з них можуть мати коротку форму: повен, згоден;

- тільки серед якісних можуть бути прикметники з первинними непохідними основами: добрий, мудрий, новий, тихий, німий, голий.

Відносні прикметники виражають незмінні сталі ознаки через їх відношення до іншого предмета, явища, дії: дерев’яний, скляний, торішній сніг, вчорашня вечеря.

Граматичні ознаки відносних прикметників:

- мають похідні основи і творяться переважно від іменників за допомогою закріплених за цим розрядом слів суфіксів або префіксально-суфіксальним способом чи основоскладанням:читальний зал, молочна каша;

- можуть бути замінені синонімічними іменниками, прийменниковими зворотами, підрядним реченням або іншими описовими конструкціями: джерельна вода;

- можуть вживатися у складі фразеологічних термінологічних одиниць: розрізний ніж;

Відносні прикметники змінюються за родами, числами і відмінками, але не творять

ступенів порівняння. Від відносних прикметників не творяться похідні слова із суфіксами суб'єктивної оцінки, а також іменники абстрактного значення і прислівникина-о,-е.

У складі відносних прикметників розрізняють:

1)власне відносні;

2)присвійні прикметники;

3)порядкові прикметники.

Присвійні прикметники є різновидом відносних і виражають ознаку предмета за належністю її особі, тварині.

Граматичною ознакою, крім названих загальних ознак для відносних прикметників, є ознака посесивності (присвійності) виражена прикметниковими суфіксами –ів,-їв,-ов,-ев,-єв (Петрів, водіїв, Шевченків); -ин,-їн (сестрин,зозулин); -ач,-яч (курячий).

Виділення перехідних розрядів. Наявність перехідних розрядів прикметника зумовлено вживанням його у переносному значенні:

- відносно-якісні: вишневе варення – вишневе плаття;

- якісно-відносні (якісні прикметники у складі фразеологічних одиниць): зелене листя – зелений патруль;

- присвійно-якісні: собача лапа – собачий холод;

- присвійно-відносні: материнська хустка – материнська любов.

Визначення поняття «текст»

Аж до теперішнього часу існує проблема визначення поняття тексту. Дійсно, текст як лінгвістичний феномен надзвичайно багатопланове явище, і це зумовлює множинність його дефініцій [2].

Так, із позицій структурно-семантичного підходу текст виступає як упорядкована структурно-змістова єдність, що об’єднана різними типами лексичного, логічного, лексико-граматичного зв’язку. З позицій комунікативного напрямку текст характеризується як деяка система комунікативних елементів, функційно (тобто для конкретних цілей) об’єднаних загальною концепцією або комунікативною інтенцією в єдину замкнуту ієрархічну структуру. З урахуванням параметрів комунікативної ситуації: адресат, адресант, код, повідомлення, обставини, будь-який текст — це смислове ціле, таке, що є організованою єдністю складових його елементів; повідомлення автора (адресанта) читачеві (адресатові) [3, с. 87].

Наведені визначення в загальних рисах відображають суть тексту. Проте через розмаїття різновидів текстів це складне лінгвістичне явище на сьогоднішній день однозначно не виведене.

Як відзначає І. В. Арнольд, щоб дати загальне визначення тексту, яке б відрізняло його від інших рівнів мови, необхідно дати відповідь на такі питання: 1) що є констатувальним чинником тексту; 2) які межі тексту; 3) якими можуть бути розміри тексту й чим вони визначаються; 4) які зв’язки тексту й інших рівнів мови [4, с. 191].

1) Констатувальним чинником тексту є та обставина, що він призначений не тільки для передавання, але й для зберігання інформації. Це повідомлення не тільки контакту цього моменту, але й комунікація через століття й відстані.

2) Межі тексту визначаються задумом автора й у письмовому тексті зображуються графічно. Текст — унутрішньо зв’язане закінчене ціле, таке, якому притаманна ідейно-художня єдність. Ознака цілісності й структурованість додає особливий сенс навіть тексту, що складається з абсурдних слів, у тому випадку, якщо він побудований за певними віршованими й граматичними правилами.

3) Хоча для обмеження тексту від не-тексту обсяг повідомлення до уваги брати не належить, він має істотне значення для класифікації текстів за жанрами й літературним формам. І. В. Арнольд наводить визначення М. Халлідея, який уважає, що текст складається з речень, число яких n не може бути менше, але може бути скільки завгодно більше одиниці (n≥1). Таким чином, під текстом розуміється саме конкретний, матеріальний об’єкт, що важливо для розрізнення категорій текст і дискурс [4, с. 198].

4) Як відзначає Н. Д. Арутюнова, дискурс — це мова, занурена в життя. Тому термін «дискурс», на відміну від терміна текст, не застосовують до стародавніх та інших текстів, зв’язки яких із живою дійсністю не відновлюються безпосередньо. Поняття дискурсу пов’язане з поняттям тексту як процесу між учасниками комунікативної події. Поняття тексту пов’язане з відрізком мови як продуктом комунікації[ 1; 5, с. 210].

Текст і дискурс

Семантична база тексту (когнітивний фрейм) у дискурсному процесі стає основою текстової макроструктури, яка формально втілюється в певній послідовності комунікативних блоків тексту (заголовок, вступ, основний зміст, висновок), створюючи суперструктуру або суперсхему тексту.

Дискурс — це зв’язний текст у сукупності з екстралінгвальними, прагматичними, соціо-культурними й іншими чинниками; текст — це мова, яку розглядають як цілеспрямовану соціальну дію, як компонент, що бере участь у взаємодії людей і механізмів їх свідомості (когнітивних процесах). Дискурс містить паралінгвістичний супровід мови (міміку, жести).

Послідовно до моделювання прагматичних знань дискурсу підійшов Т. А. ван Дейк. Автор наводить загальний і конкретний прагматичний контексти. Фрейм загального прагматичногоконтексту описується в категоріях верхнього рівня (особисте, суспільне, інституційне, неформальне). Сюди ж входять репрезентації загальнокультурних знань, соціально-групові конфігурації. Конкретні моделі соціальної взаємодії визначають за допомогою релевантних характеристик учасників комунікації, куди входять: позиції, ролі, статуси, властивості, взаємовідносини (перевага, авторитет, рівнозначність), функції (тимчасові позиційні характеристики) [2, с. 76].

Детермінанти комунікативного контексту й релевантні складники когнітивного змісту, відбиваючись у мовному оформленні повідомлення, визначають специфіку вертикальної моделі розгортання текстів.

Зазначено, що в різних типах дискурсів співвідношення прагматичного й когнітивного складників дискурсу виявляється по-різному, що пояснюється відмінністю дискурсних стратегій. Так, у діалозі сценарій комунікативної ситуації набагато виразніше фіксується в тексті, тоді як у письмовому, наприклад, науково-технічному тексті домінують наведення фреймової структури референтної ситуації.

Треба мати на увазі також, що когнітивний фрейм у процесі вертикального розгортання заповнюється з урахуванням контекстуальних особливостей дискурсу. Далеко не всі компоненти ситуативної схеми або сценарію отримують реалізацію в тексті. Обов’язкові на концептуальному рівні, елементи когнітивного фрейма не завжди потрапляють у макроструктуру тексту. Шикуючись у тексті в певній конфігурації, семантичні елементи, що потрапили в експонентний план, послідовно структуруються та ієрархічно організовуються, залежно від прагматичних детермінантів дискурсу, визначаючи макросхематичний сценарій (композиційну організацію) тексту. При цьому релевантними параметрами мікротекстової організації є визначення учасників комунікації та інших характеристик прагматичного контексту, подій, станів, дій тощо [10, с. 107].

Таким чином, з позицій когнітивного підходу відмінність тексту від дискурсу стає очевидною.

Висновки

Дискурс — складне комунікативне явище, яке охоплює й соціальний контекст, що створює уявлення як про учасників комунікації, так і про процеси творення й сприйняття повідомлення. У широкому смислі слова дискурс є складною єдністю мовної форми, значення й дії, що можна охарактеризувати за допомогою розуміння комунікативної події чи комунікативного акту. Перевага такого розуміння полягає в тому, що дискурс не обмежується рамками конкретного мовного висловлювання, а саме межами тексту [11]. Під дискурсом також розуміють текст зв’язного мовлення, який складається з послідовності комунікативних одиниць мови, що переважають за обсягом просте речення, і перебувають у смисловому зв’язку, вираженому лінгвістичними засобами [12, с. 19].

Під текстом розуміють переважно абстрактну, формальну конструкцію, під дискурсом — різні види її актуалізації, які розглядають під кутом зору ментальних процесів і у зв’язку з позалінгвальними факторами [2, с. 121–122].

Е. Бенвеніст одним з перших надав слову дискурс, яке у французькій лінгвістичній традиції означало мовлення взагалі, текст, термінологічного значення, позначивши ним «мовлення, привласнюване мовцем» [13, с. 136–137].

Отже, у статті вирішені наступні поставлені завдання:

- уточнено поняття дискурс і текст, їх лінгвокогнітивні ознаки та особливості в сучасній мовознавчій науці;

- обґрунтовані семантико-синтаксичні категорії дискурсу та тексту;

- з’ясовано структурно-семантичні та граматичні зв’язки в дискурсі;

- висвітлено функційність дискурсу, лінгвістичну структуру, суттєві ознаки та тенденції розвитку дискурсознавства.

На думку автора, стаття стане в нагоді для дослідження комплексного підходу до визначення та вивчення аспектів розвитку когнітивного потенціалу дискурсознавства, типологій дискурсу й тексту, подальших тенденцій розвитку.

 

Слово як лексична одиниця мови. Значення слова. Внутрішня форма слова. Багатозначність слів. Парадигматичні відношення у лексико-семантичній системі.







Последнее изменение этой страницы: 2016-08-06; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.206.48.142 (0.043 с.)