ТОП 10:

Текст. Дискурс. Синтаксична організація тексту і дискурсу.



1. Мова як знакова система. Мовний знак, його характеристика.

Семіотика— це наука, яка вивчає знаки і знакові процеси (засновник Ф. де Соссюр). Основним поняттям семіотики є знак.

Своєрідність мови як знакової системи: 1. Мова має динамічний характер. 2. Мова є універсальним засобом спілкування, здатна маніфестувати будь-яку ділянку людського досвіду. 3. Мова є поліфункціональною знаковою системою. 4.Мова багаторівнева і складна ієрархічна система, яка має два способи організації — парадигматичний (відбір) і синтагматичний (сполучуваність).

Мовний знак — це одиниця мови, тобто букви, які складаються як із звукових знаків (фонем), так і з відповідних їм друкарських, графічних знаків. З мовних знаків будуються слова, які об'єднуються в речення.

Риси мовних знаків (за Ф. де Соссюром):

довільність (умовність), тобто відсутність між позначувальним і позначуваним якогось природного зв'язку,

лінійність, змінність.

непаралельність плану вираження і плану змісту: а) план вираження (експонент, позначувальне) є лінійним і дискретним, а план змісту має кумулятивну властивість, тобто характеризується структурною глобальністю і часовою безперервністю; б) один експонент (позначувальне) може мати декілька позначуваних, тобто тут існують відношення одне — декілька і декілька — одне (явища полісемії, омонімії, синонімії, синкретизму й аналітизму); в) позначувальне і позначуване характеризуються автономністю розвитку. Непаралельність плану вираження і плану змісту отримала в мовознавстві назву асиметричного дуалізму мовного знака, суть якого по лягає в тому, що позначувальне (позначення) прагне мати інші функції, а позначуване (значення) прагне виразитися іншими засобами.

абстрактність значення деяких мовних знаків і конкретизація їх у висловленні, а також можливість їх використання у відриві від безпосередніх подій і ситуацій.

Основні соціальні функції мовних знаків: позначення предметів, вираження людського духу, думок, почуттів, настрою, бажань, потреб людини; пізнавальна (людина пізнає світ за допомогою мислення, а мислення реалізується через мову); інформаційна, тобто за допомогою мовних знаків передаються відомості, знання від людини до людини, від покоління до покоління; комунікативна, тобто функція спілкування;

 

2 Система і структура мови. Мовні рівні. Парадигматичні, синтагматичні зв’язки і відношення у системі мовних одиниць. Синхронічний і діахронічний аспекти дослідження мовних одиниць.

Мова є системою систем. Система — це сукупність взаємопов’язаних і взаємо- зумовлених елементів, одиниць, частин (сегментів), об’єднаних за спільною ознакою, призначенням (Ф. де Соссюр, І. О. Бодуен де Куртене, О. О. Потебня) . Система мови характеризується функціями, способами, засобами, від­ношеннями між елементами внутрішньої системи мови, особливостями, закономір­ностями, внутрішньою структурою. Структура — це спосіб організації системи, її внутрішня будова. Будь-яка мова має чотирирівневу (чотириярусну) будову.

Мова — це система систем, які взаємозумовлені й пов'язані в одне ціле: зміна в будь-якій із цих систем викликає зміни в інших системах. Отже, мова є відкритою (поповнюється новими елементами) динамічною гетерогенною матеріальною функціональною системою.

Мовна система не є однорідною, тобто вона має складну структуру, оскільки складається з часткових систем, які називаються рівнями, або ярусами. Ідея рівневої організації мови набула поширення в середині XX ст. в американській дескриптивній лінг­вістиці. Рівні мови деякі «ділянки» мови, підсистеми мовної системи, кожну з яких характеризують сукупність відносно однорідних оди­ниць і набір правил, які регулюють їх використання і групування в різні класи і підкласи.

До одного рівня належать ті одиниці мови, які підпорядковуються правилам рівневої сполучуваності. Для розрізнення рівнів мови використовують такі принципи: 1) кожен рівень повинен мати свою одиницю; одиниці одного рівня повинні бути однорідними; 2) одиниці будь-якого рівня виділяються шляхом сегментації складніших утворень; 3) одиниці нижчого рівня входять до одиниць вищого рівня, тобто між ними існують ієрархічні відношення. Функція одиниць нижчого рівня полягає в тому, щоб бути засобом побудови одиниць вищого рівня.

Розрізняють основні й проміжні рівні. Основні: фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний і синтаксичний. За роллю в структурі мови виділяють нижчі та вищі рівні. Так, фонологічний рівень належить до нижчого. Найвищий рівень синтаксичний, бо він обслуговує комунікативні потреби і підпорядковує собі одиниці всіх інших рівнів. Усі рівні взаємопов’язані: саме на стику рівнів виникають проміжні рівні. їх одиниці мають подвійний характер: вони утворюються в одному рівні, а функціонують як одиниці іншого рівня. Проміжні: морфонологічний, словотвірний, фразеологічний.

Як будь-яка система, мовна система базується на відношеннях. Відношення між мовними одиницями бувають парадигматичні, синтагматичні й ієрархічні.

Парадигматичні відношення — відношення вибору, асоціації, що грунтуються на подібності й відмінності позначувальних і позначуваних одиниць мови. Так, парадигматичними у фонетиці є відношення між дзвінкими і глухими, м'якими і твердими звуками; в граматиці — між відмінковими формами слів. Парадигматичні відношення називають вертикальними, оскільки будь-яку парадигму можна записати в стовпчик, вертикально (наприклад, відмінкову парадигму іменника чи іншої частини мови, лексико-семантичну групу тощо).

Синтагматичні відношення — відношення одиниць, розташованих лінійно; це здатність мовних елементів поєднуватися.

Синтагматичні відношення називають горизонтальними, оскільки вони завжди реалізуються між одиницями, які розташовуються одна за одною. Так, фонеми поєднуються не як-небудь, а вибірково. Синтагматичними зв'язками спричинені такі фонетичні явища, як асиміляція, дисиміляція, сингармонізм, акомодація, гаплологія тощо. У словотворі синтагматичні відношення виявляються в тому, що існує певна закономірність у поєднанні морфем. Так, в українській мові віддієслівні назви особи-діяча утворюються за допомогою суфіксів -тель, -ар, -ач, -ник, -ій тощо, однак кожна з дієслівних основ вибирає тільки якийсь один з цих суфіксів.

Ієрархічні відношення— відношення структурно простіших одиниць до складніших: фонеми до морфеми, морфеми до лексеми, лексеми до речення. Якщо парадигматичні й синтагматичні відношення охоплюють мовні одиниці однакового ступеня складності (одного рівня) — фонема + фонема, морфема + морфема, слово + слово тощо, то ієрархічні відношення об’єднують одиниці різних ступенів складності.

Синхронія — горизонтальний зріз мови, тобто умовне виділення певного історичного етапу в її розвитку, який береться як об'єкт лінгвістичного дослідження. Синхронне вивчення передбачає аналіз мовних явищ в одному якомусь часі розвитку мови: на сучасному етапі або в певну історичну добу, наприклад, у XIV чи XVII ст., але без пояснення того, які зміни в попередні періоди розвитку мови привели до сучасного стану чи стану мови певної історичної доби.

На противагу — діахронія — умовно вертикальний зріз мови, при якому об'єктом лінгвістичного аналізу стає історичний розвиток мови. Це означає, що при діахронічному, або різночасовому вивченні передбачається простежити весь шлях, який пройшов певний структурний елемент мови (звук, слово, речення).

 

3 Система фонем сучасної української літературної мови. Функції фонем.

Поняття фонеми обґрунтував І. О. Бодуен де Куртене. Він першим помітив, що будь-який конкретний звук є нетривалим, миттєвим, але люди якимось чином зберігають його в пам'яті. Образ звука в пам'яті люди­ни він назвав фонемою. Бодуен де Куртене розглядав фоне­му не як носія певного смислу, а скоріше як організа­ційний центр, навколо якого групуються в нашій сві­домості звуки мовлення, що виконують у мові тотожні функції.

ФОНОЛОГІЧНА СИСТЕМА —сукупність фонемпевної мови в їхніх взаємозв’язках. В українській мові 38 основних фонем: 6 голосних та 32 приголосних.

Фонема— мінімальна одиниця звукової будови мовиг яка служить для розпізнання і розрізнення значеннєвих одиниць — морфем, до складу яких вона входить як найменший сегментний компонент, а через них — і для розпізнан­ня та розрізнення слів.

Фонеми розпізнають через протиставлення їх ін. фонемам за наявними в них диференц. (релевантними) ознаками. У системі диференц. протиставлень виділяють найзагальніші, тобто протиставлення за всіма диференц. ознаками, властивими протиставлюваним фонемам (напр., голосні — приголосні), або за ознаками, властивими групам фонем (тверді — м’які приголосні, шумні дзвінкі — глухі і т. д.).

Однією з особливостей Ф. с. є заг. схильність до дзвінкої вимови, що виявляється у зберіганні дзвінкості приголосних у кін. слова (дуб, сторож, віз), за незначними винятками також перед глухим приголосним (бігти, книжка), а в звук. реалізації майже в послідовній асиміляції глухої наступною дзвінкою: [боро∂’ба, проз’ба, воґзал] — орфогр.боротьба, просьба, вокзал.

У Ф. с. укр. мови немає голосних фонем серед. ряду, а фонем високого підняття — три — і, е, и; у звук. реалізації фонем спостерігається схильність до вокальної гармонії, що виявляється, зокрема, у вимові фонеми [е] та [и] в ненаголош. позиції як [еи] та [ие]. В укр. мові складотв. фонемами виступають лише голосні.

Фонема як певний знак, модель матеріалізується в мовленні у вигляді звуків, серед яких вирізняють головний вияв фонеми (інваріант) та її варіанти (алофони).

Фонема як найменша лінійно неподільна величина використовується для утворення, розпізнавання й роз­різнення морфем і слів. У зв'язку з цим говорять про конститутивну та дистинктивну функції фонем. Конс­титутивна функція пов'язана з творенням одиниць вищого рівня, дистинктивна — з розпізнаванням й ототожненням значеннєвих одиниць. Дистинктивна функція може бути розщеплена на перцептивну (роз­пізнавальну) і сигніфікативну (смислорозрізнювальну).

 

4. Фонетика. Звуковий склад мови. Звук. Склад. Словесний наголос. Інтонація. Мелодика. Ритм. Пауза. Фразовий наголос.

Фоне́тика — це розділ мовознавства, в якому вивчають звуковий склад мови. Об'єктом вивчення фонетики є звуки, їх властивості і функції, закономірності поєднання, фонетичні процеси, одиниці, засоби, ознаки.

Звук - це найдрібніша одиниця мовлення, матеріальна оболонка слів. Окремо взятий звук не має будь-якого значення, він його набуває лише у складі слів і морфем, виконуючи функцію розпізнавання і розрізнення їхніх значень (кінь - кинь, біжи - біжу).

Склад - це частина слова, що складається з одного чи кількох звуків і вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря: кни-га, по-ле. Склад може бути утворений з одного чи кількох звуків, причому один з них повинен обов'язково бути голосним. В зв'язку з тим, що саме голосні звуки утворюють склад, їх називають складотворчими.В залежності від кількості склідів слова поділяються на односкладові, двоскладові, трискладові і багатоскладові: вік-но, слог, ма-ту-ся, кі-не-ма-то-граф. Склад, що закінчується на голосний звук, називають відкритим (а-рі-я, ка-ли-на). Склад, який закінчується на приголосний звук - закритим (ліс, май-дан).

Наголос - це вимова одного із складів з більшою силою.Наголос завжди падає на голосний звук в складі, напр., чудо'во.Голосний звук і склад, на який падає наголос, називається наголошеним; усі інші голосні і склади - ненаголошеними.

Наголошений склад вимовляється з більшою силою, ніж усі інші. За допомогою наголосу іноді розрізняються лексичні значення слів (за'мок - замо'к, му'ка - мука' ) та їхні граматичні форми (стi'ни - називний відмінок множини і стіна'- родильний відмінок однини). Більшість слів в українській мові має один наголос, але складні слова можуть мати два і навіть більше наголосів (багатомільйонний).

Смисловий наголос - це вимова одного із слів чи словосполучення в реченні з посиленням голосу.

Інтонація- сукупність мелодики, ритму, темпу, інтенсивності, акцентних буд, тембру і інших просодичних елементів мови. Інтонація організовує мову фонетично, є засобом вираження різних синтаксичних значень і категорій, а також експресивного і емоційного забарвлення.Інтонація складається з мелодики, інтенсивності, пауз, темпу і тембру мовлення.

Мелодика мовлення- зміна частоти основного тону, його діапазонів, інтервалів, підвищень і понижень, напрямку його руху (вгору, вниз, рівно тощо).

Пауза - перерва у звучанні, зупинка в потоці мовлення. Паузи впливають на ритміку мовлення, сприяють виділенню певного змісту. Пор.: Моя сестра, артистка, в Києві і Моя сестра - артистка в Києві. У першому реченні акцентується на тому, що сестра знаходиться в Києві, а в другому, що вона працює артисткою в Києві. Загалом інтонація виконує такі функції: розрізняє комунікативні типи висловлювання (розповідь, запитання, спонукання), частини висловлювання за їх смисловою важливістю, оформлює висловлювання в єдине ціле, одночасно розчленовуючи його на ритмічні групи; виражає конкретні емоції; розкриває підтекст висловлювання; характеризує мовця і ситуацію спілкування.

Фразовий наголос - виділення певного слова у фразі. Наприклад: Коли я вийшов на вулицю, зустрів давнього друга. Що ви читали | сьогодні вранці? Фразовий наголос - посилення словесного наголосу в певній синтаксичній позиції.

Ритм— рівномірне чергування мовних, звукових, зображальних елементів у відповідній послідовності; періодичне рівномірне членування звуків, рухів, зображень за такими ознаками, як сила, тривалість.







Последнее изменение этой страницы: 2016-08-06; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.204.176.189 (0.009 с.)