Все про словосполучення і речення

Словосполучення - два чи більше повнозначних слів, об'єднаних синтаксичним зв'язком. " <> "*

Словосполучення є предметом синтагматичного синтаксису, який вивчає валентність слова, способи її реалізації та виражені в словосполученнях синтаксичні відношення.

Валентність (від лат. valentia "сила") - здатність слова вступати в синтаксичні зв'язки з іншими словами. Слова можуть бути авалентними (світає), одновалентними (сидить, спить - хто?), двовалентними (їсть - хто? що?), тривалентними (присвятив - хто? що? кому?), чотиривалентними (нагородив - хто? кого? чим? за що?) тощо. Як бачимо, слова відкривають "вакантні місця" (порожні клітинки), які необхідно заповнити іншими словами. Слова, що заповнюють ці "вакантні місця", називають актантами. Крім актантів, є поширювачі, які не зумовлені валентними властивостями слова. Наприклад: Він довго спав наривані У передпокої. Тут слова довго, на дивані, в передпокої відносяться до слова спав, але їхні синтаксичні позиції не викликані валентністю дієслова спати. Це так звані вільні поширювачі, які називають сирконстантами.

Синтаксичні (вільні) словосполучення потрібно відрізняти від фразеологічних. У синтаксичному словосполученні зберігаються лексичні значення всіх повнозначних слів, що входять до нього; синтаксичний зв'язок є живим, продуктивним (бити лежачого, бити скло, бити в бубон). У фразеологічному словосполученні лексична самостійність одного чи обох його компонентів ослаблена або зовсім утрачена, і воно повністю за характером значення наближається до одного слова (байдики бити).

Словосполучення будується за певними граматичними зразками, які формуються в мові на основі категоріальних властивостей слів і ґрунтуються на синтаксичному зв'язку між словами. Водночас слід не забувати, що здатність слова поєднуватися з іншими словами і форми вияву цієї здатності залежать не тільки від граматичних властивостей слова (передусім від належності слова до тієї чи іншої частини мови), але й від його лексичного значення.

Розрізняють сурядний і підрядний зв'язок між словами у словосполученні. Трактування сурядності як граматично незалежного зв'язку, як це маємо в деяких шкільних підручниках, є некоректним. І при сурядності, і при підрядності слова є залежними, але в першому випадку залежність рівноправна, а в другому - нерівноправна.

Підрядні зв'язки є закритими, а сурядні - відкритими. Один підрядний зв'язок може об'єднувати в складі одного словосполучення лише два повнозначних слова, тоді як сурядний - два і більше. Пор.: читання газет і газети, журнали, книжки... (лежали на столі).

Отже, словосполучення бувають сурядні та підрядні. Щоправда, в мовознавстві існує й інший погляд на це питання, згідно з яким словосполученнями вважають лише ті сполучення слів, які об'єднані підрядним зв'язком, однак останнім часом усе більше утверджується думка, що будь-яке поєднання двох чи більше повнозначних слів, яке характеризується наявністю між ними формально вираженого смислового зв'язку, є словосполученням.

Стосовно підрядного зв'язку слід розрізняти два його різновиди: сильний і слабкий. Сильний зв'язок виникає в тих випадках, коли слово вимагає поширення, тобто коли поширення слова передбачене й зумовлене його лексико-граматичними властивостями; без поширення воно не є самодостатнім. Наприклад; відчути спрагу, добігти до фінішу.

За слабкого зв'язку, який визначається тільки частиномовною належністю головного (стрижневого) слова, реалізуються означальні відношення (цікавий захід, книжка студента, одягнутися швидко).

Зі структурного погляду словосполучення можуть бути двочленними, тричленними і чотиричленними. Двочленні словосполучення утворюються на основі одного зв'язку (чудовий концерт, співати пісню). Тричленні й чотиричленні словосполучення утворюються на основі подвійного й потрійного сильного зв'язку (віддати борг державі, перекласти текст із англійської мови на українську). Тричленні словосполучення можуть бути також утворені на основі поєднання сильного зв'язку і такого слабкого зв'язку, який неможливий без сильного (показати дорогу туристу, відчинити двері гостеві).

Складні словосполучення утворюються поєднанням двох чи більше простих словосполучень із одним і тим самим стрижневим словом (новий сусід збоку, швидко завершити сівбу).

Комбіновані словосполучення утворюються на основі зв'язків, які йдуть від різних стрижневих слів, і являють собою поєднання словосполучень. Наприклад: захоплено дивитися новий фільм. Тут словосполучення утворюється поєднанням трьох простих: дивитися фільм, дивитися захоплено, новий фільм.

Відмінність між складними і комбінованими словосполученнями добре помітна, коли графічно показати зв'язки між їхніми компонентами:

Підрядні словосполучення поділяють на предикативні, тобто такі, які співвідносні з підметом і присудком (пташки співають, поле зазеленіло) і непридикативні (спів пташок, зелене поле). Деякі мовознавці, наприклад, В.В. Виноградов, предикативні сполучення слів виключають із словосполучень, уважаючи, що при наявності предикативного зв'язку будь-яке сполучення слів є реченням, а не словосполученням. Таке твердження не е правомірним, оскільки, по-перше, словосполучення вичленяються зречення (Як гарно в діброві пташки співають!), по-друге, речення на відміну від словосполучення має й інші суттєві ознаки, у першу чергу інтонацію.

Поширеною є думка, що словосполучення характеризується такою властивістю, як номінативність (служить позначенням єдиного, хоч і розчленованого поняття). З цією думкою навряд чи можна погодитися, бо крім номінативних словосполучень (весняний день, державний іспит), є словосполучення, які не мають номінативної функції (збирати врожай, повернутися вчора, відпочивати в санаторії). Опріч того, слово в реченні може належати до декількох словосполучень (Хлопець читає цікаву книжку).

Сумнівним є, що в цьому реченні маємо дві номінації зі словом книжка.

Залежно від того, яке слово є головним (стрижневим) у словосполученні, розрізняють іменні, в яких стрижневим словом виступають іменники, прикметники, числівники й займенники (тези доповіді, достойний подяки, п'ятий у черзі, щось нове; англ. all of them "всі вони", first step "перший крок", нім. die Erfolge der Schüler "успіхи учнів"), дієслівні, де стрижневим словом є дієслово (чинити справедливо; англ. to want to say "хотіти сказати", нім. wenden sich mit einer Bitte "звернутися з проханням") і прислівникові, де головним словом є прислівник (дуже вдало, далеко від лісу; англ. well enough "досить добре", нім. ganz recht "зовсім правильно").

Підрядні словосполучення за характером вираженого в них відношення поділяють на:

1) атрибутивні, в яких залежне слово називає ознаку (великий успіх, радість матері; англ. black negro "чорний негр", the farm of the brother "ферма брата", нім. der bose Lowe "сердитий лев"). В англійській мові будь-який іменник, що стоїть перед іншим іменником, виконує атрибутивну функцію. Пор.: table tennis "настільний теніс", ten nis table "тенісний стіл"; stone wall "камінна стіна", wall stone "камінь із стіни";

2) об'єктні, в яких залежне слово є об'єктом (написати твір, вручити нагороду; англ. to make a report "зробити доповідь", to send a telegram "послати телеграму"; нім. Beistand leisten "сприяти" (буквально: здійснювати сприяння), den Brief schreiben "писати листа", die Brücke schlagen "будувати міст");

3) релятивні, в яких залежне слово є релятивом, тобто називає щось, чого немає в самому стрижневому слові, але пов'язане з ним певним відношенням (швидко текти, купатися в озері, працювати з натхненням; англ. to speak slowly "говорити повільно", to walk in the park "гуляти в парку", нім. schnell laufen "швидко бігти", wachsen im Garten "рости в саду").

Керування - тип синтаксичного зв'язку в словосполученні, коли одні граматичні значення стрижневого слова викликають у залежному слові інші, але конкретно визначені (певні) граматичні значення, тобто форма залежного слова повністю зумовлюється стрижневим словом.

Узгодження -тип синтаксичного зв'язку, за якого граматичні значення стрижневого слова повторюються в залежному слові. Якщо в обох словах є рід, число і відмінок, то вони повинні бути однаковими.

Прилягання - зв'язок між словами в словосполученні, який виражається позиційно (порядком слів) або інтонаційно. Прилягають до стрижневого слова незмінні слова (прислівники, дієприслівники, неозначена форма дієслова).

Словосполучення — найменша одиниця синтаксису, утворена з двох або більше слів на основі підрядного зв’язку (одне зі слів — головне, друге — залежне). Словосполучення поділяються на прості (два повнозначних слова) і складні (три й більше таких слів).

В основі простого і складного словосполучення лежить головне слово. Залежно від того, якою частиною мови воно виражене, словосполучення поділяються на:

- іменні, де головним словом є іменник, прикметник, числівник, займенник: маленькі дерева, чоловік у костюмі, два підручники;

- дієслівні, де головним словом є дієслово та його форми: вивчаючи мову, спізнитися до школи, скласти іспит;

- прислівникові, де головним словом є прислівник: особливо радісно,занадто весело.

Підрядний зв’язок виражає граматичну залежність одного слова від іншого.

Речення — це основна граматично оформлена, інтонаційно завершена мовна одиниця, в якій виражається самостійна думка. Воно може складатися з одного слова або групи слів.

Підмет — це головний член двоскладного речення, що означає предмет, про який ідеться в реченні, і відповідає на питання: хто? що? За своєю структурою підмет може бути простим (виражений одним словом) і складеним (кількома словами).

Способи вираження підмета:

- іменниками, займенниками в називному відмінку: У небі сонце — серед нив я.

- неозначеною формою дієслова: І плакати — це також щастя.

- прикметником та дієприкметником: Тоді старшенька моя й гукає.

- числівником: Обидва почували себе добре лише один біля одного.

- фразеологічними сполученнями: Бабине літо висіло на віттях як прядиво.

- власними назвами: В синім небі Чумацький Шлях показує дорогу.

- нерозкладними словосполученнями: За волю кожний з нас поляже.

- службовими словами і вигуками: Переможне «ура!» пронеслося над степом.

Присудок — це головний член двоскладного речення, що означає дію, стан або ознаку підмета і граматично пов’язаний з ним. Відповідає на питання: що робить предмет? що з ним робиться? який він є? хто він такий? що він таке?

За своєю структурою присудок може бути простим та складеним.

Простий присудок — особова форма дієслова, що передає граматичні значення часу, способу, виду, особи, числа. Простий присудок можети бути виражений:

- інфінітивом: Я їй розказувати, а вона сміятись та ридати.

- наказовим способом (означає несподівану дію): Нехай громада судить межи нами!

- усіченим дієсловом (означає різку одноразову дію): Вірите, сокира в мене в руках сама собі тільки — стриб! стриб! стриб!

Складений присудок складається з двох компонентів.

11. Речення і судження. Предикативність

Дискусії між синтаксистами ведуться переважно навколо зв'язку речення з судженням, так званих зовнішньосинтаксичних ознак речення — предикативності й модальності. Традиційно в рамках логіко-граматичного вчення про діалектичну єдність мови і мислення, яка є класичною і для українського мовознавства, думка розглядається тільки у формі судження, що, як вважається, має двочленну структуру, паралельну двочленній структурі речення. Згідно з цим ученням, структурний паралелізм думки (= судження) і речення — це паралелізм змісту і форми: логічний суб'єкт — підмет, логічний предикат — присудок, або суб'єкт-предикат — глибинна змістова структура, пропозиція, яка найчастіше виражається синтаксичним центром — підметом-присудком, хоч може набувати й іншого мовного вираження (наприклад, у вигляді односкладних речень).

 

Структурний паралелізм змісту й форми спричинив появу в лінгвістиці таких термінів, як мовний (семантичний, граматичний) суб'єкт (тобто підмет), мовний (семантичний, граматичний) предикат (тобто присудок), предикативні словосполучення і т. д. У такому термінологічному контексті, що є результатом як еклектики, так і ототожнення понять логіки та синтаксису, предикативність (присудковість) уважається синтаксичною категорією, пов'язаною з поняттями часу й модальності, що виражається насамперед присудком.

 

Логіко-граматичному вченню про мову і мислення протистоїть логіко-психологічне. За цим ученням, що його розвивали О.О.Потебня, Л.С.Виготський, А.Р.Лурія, думка має кілька етапів формування: а) долокутивний (не спрямований на спілкування), домовний, словесно не оформлений; б) домовний, але локутивний; в) локутивний, мовний (вербальний), пов'язаний із мовним вираженням думки.

 

Найчастіше етап формування думки відносять до сфери ідеалістичних концепцій. Насправді ж думка — це не продукт культурно-історичного стрибка психіки людини, а продукт поступового розвитку й удосконалення нижчих форм психіки під час принципової зміни умов її існування, тих форм, які пов'язані з першою сигнальною системою людини — системою образів. Перехід думки до мовного стану відбувається лише за умови спілкування, необхідності передавати інформацію. Речення тут виступає як одна з форм думки, зокрема, на вищому етапі її прояву — етапі понять, свідомого, а свідомість є вищою формою розвитку психіки людини. У цьому випадку речення відтворює тільки поняттєву структуру думки, а не ї ї суб'єктно-предикатну основу.

 

О.О.Потебня, розглядаючи апперцепцію як «участь відомих мас уявлень в утворенні нових думок» шляхом «накладання» вироблених індивідуальним досвідом уявлень-стереотипів, які визначають характер розуміння, на сприйняте явище, відзначав постійну двочленність апперцепції, що вказує на її тотожність із судженням, яке «зовсім не тотожне і не паралельне» реченню. «Апперцепійоване (об'єкт сприймання), що підлягає поясненню, є суб'єкт судження, апперцепіювальне (уявлення-стереотип) і визначальне — його предикат...»1.

 

У судженнях типу Пожежа. Іде дощ не поєднуються уявлення про пожежу чи дощ з уявленнями про буття, а просто впізнаються явища сприймання свідомістю, вписуються в поняттєву систему свідомості, яка лежить в основі логіки предикатів. Це підтверджується нейрофізіологічними дослідженнями. На стадії аналітико-синтетичної діяльності мозку під час сприймання мобілізуються в корі головного мозку саме ті його частини, які в процесі минулого життєвого досвіду активізувалися під дією цих же об'єктів. Під дією об'єкта проходить процес мобілізації нейронних популяцій, а не їх «примірка» до популяцій, що вже зберігаються в пам'яті, тим більше не поєднання нейронних ансамблів, активізованих під дією об'єкта (так званого логічного суб'єкта, наприклад дощ), з ансамблями, що відповідають за сприйняття властивості (так званого логічного предиката, наприклад іде) цього об'єкта. Таке послідовне відображення спочатку об'єкта, а потім його властивостей неможливе з тієї причини, що відображення об'єкта поза його властивостями нереальне. Ця нейронна популяція, активізована певним об'єктом, є єдино можливим нейрофізіологічним корелятом думки у формі

предиката.

 

Зберігаючи традиційну термінологію і застосовуючи логіко-психологічне вчення про судження і речення, можна визнати, що думка є результатом акту судження (твердження) й існує у вигляді логічного предиката (логічного присудка) — активізованої поняттєвої підсистеми, що логічно вписується в систему свідомості й зовсім не тотожна граматичному предикату (присудку). Речення — це проста, але самостійна форма вираження логічного предиката. Акт логічної предикації, тобто судження, полягає в ствердженні або запереченні чогось. З погляду логічної предикативності відповідно речення й називають стверджувальними або заперечними. їхнє розрізнення пов'язане з тим, що в українській мові є спеціальні засоби вираження логічної предикативності (наприклад, частка не).

 

Отже, речення і судження — це різноплощинні структури, з'єднані лише тим, що речення усіма членами речення, зокрема і граматичним предикатом (присудком), виражає логічний предикат у формі поняття як результат акту судження, логічної предикації.

 

Поза логічною предикативністю речення неможливе, бо його структура зумовлена перш за все структурою логічного предиката, зокрема його активною поняттєвою структурою, або структурою думки. Всі інші характеристики речення типу — модальність, часова віднесеність і т. д.— пов'язані з логічною предикативністю і поза нею не існують. Логічна предикативність проявляється тільки через атрибутивність, модальність, часову, просторову і предметну віднесеність, релятивність.

 

Атрибутивність. Ця характеристика речення вказує на його здатність виражати атрибути предмета, що виникають унаслідок розчленованого відображення дійсності. Здатність людської психіки у формі свідомості розчленовано відображати дійсність полягає в тому, що в об'єкті відображення виділяються його атрибути (ознаки, властивості): форма, колір, висота, довжина, інтенсивність ознаки, взаємодія з іншими формами, місце розташування і т. д. Ці атрибути абстрагуються за допомогою мови і сполучаються в єдиний об'єкт на рівні речення, де кожен член речення виконує функцію певного атрибута. Кількість і функції членів речення, зв'язки між ними відображають особливість розчленування дійсності на атрибути. Система членів речення є своєрідною метамовою атрибуції об'єкта. Так, в українській мові об'єкт відображення розкладається на статичну форму, що перебуває у фокусі уваги мовця (підмет), статичну ознаку (означення), динамічну ознаку (присудок), інтенсивність статичної і динамічної ознаки (обставина міри та ступеня), статичну форму взаємодії і виконання дій (додаток), місце і час взаємодії (обставини місця і часу), характер взаємодії (обставини мети, умови, причини, допусту), якісну ознаку динамічної ознаки (обставина способу дії). Безперечно, людина виділяє набагато більше ознак у реальній дійсності, але вони виражаються або описово, або через метаслова — члени речення — на рівні лексичному.

 

Атрибутивність, поряд із логічною предикативністю, належить до найосновніших зовнішньосинтаксичних характеристик речення. Якщо логічна предикативність указує на зв'язок речення з логічним предикатом, результатом акту судження, то атрибутивність — на зв'язки синтаксичної структури зі структурою логічного предиката. Ознаки часова віднесеність, причиновість, допустовість, умовність, предметна віднесеність тощо є атрибутами і входять у поняття атрибутивності. В аспекті мовного етногенезу й онтогенезу виникнення атрибутивності речення є передумовою переходу від комунікації у вигляді звукових реакцій — вигуків — на ситуацію до мовлення на рівні свідомого відображення дійсності.

 

Предметна віднесеність. Ця ознака речення вказує на здатність синтаксичної структури виражати активний предметний зміст, тобто предметне оточення, з яким взаємодіє мовець. Будь-яке явище, процес, сторона дійсності, на яких фокусується увага мовця і які стають предметом мовлення, набувають значення предметності, дістають специфічне синтаксичне вираження у вигляді члена речення — підмета. Підмет є носієм функцій агенса — виконавця дії, ролі. З іншого боку, те явище, той процес, та сторона дійсності, які взаємодіють із агенсом і на які спрямована його активність, теж набувають значення предметності і дістають специфічне синтаксичне вираження у вигляді члена речення — додатка. У ролі додатка виступає пацієнс (предмет, на який діє агенс), інструмент (предмет, яким діє агенс). Крім того, агенс може вступати у специфічні зв'язки з предметами, які можуть виражати час, місце взаємодії тощо. Таким чином, предметність у структурі думки є важливим моментом її організації, як якісність, відносність, присвійність, інтенсивність ознаки предмета.

 

Модальність. Модальністю називається така ознака, яка вказує на здатність речення виражати спосіб включення змісту речення в контекст відображеної дійсності. Зміст речення може виражати реальність або ірреальність. Виділяють такі типи модальності:

 

а) реальна модальність;

б) ірреально-потенційна модальність (умовна, бажальна, гіпотетична, переповідна);

в) реально-ірреальна (питальна і спонукальна).

 

Найтиповішим для української мови носієм модальності є присудок-дієслово, який і вступає в атрибутивно-модальні зв'язки з підметом. Кожен тип має синтаксично-морфологічне вираження: а) формою дієслова дійсного способу (Світає; Уже день робочий почався); б) умовна — за допомогою частки би (б) (пішла б); бажальна — часток хай, бодай, би, аби, щоб та ін. (Хай буде щастя в кожному домі); гіпотетична — часток ніби, наче, либонь, десь та ін. (Я її либонь не побачу); переповідна — часток буцім, начеб, ніби та ін. (По всій країні нібито такі зміни будуть); в) за допомогою питальних часток хіба, чи та ін. (Хіба вже час іти?), наказового способу дієслова (Грай же, козаче) і т. д.

 

Існують інші синтаксичні способи вираження модальності. Так, для речень питальної модальності (уточнювальних питальних речень) властиве перепитування, яке синтаксично виражається в дублюванні частини синтаксичної структури, повторі (Це ти, це ти там був?), що ускладнює структуру речення. Речення прямої з'ясувальної питальності передбачають інверсію питального слова, що фактично є членом речення (інверсія члена речення). Напр.: Де ти був? — Я був удома; де? (удома) є обставиною місця. Речення прямої уточнювальної питальності іноді починається інверсованим членом речення: Ходив ти туди?

 

Поряд із засобами морфологічного рівня на вираженні спонукальної модальності спеціалізуються типи односкладних інфінітивних речень, тобто дані синтаксичні структури переважно є носіями цього типу модальності (Звільнити всіх із-під варти; Необхідно відредагувати текст).

 

Ускладненням синтаксичної структури через вставність часто виражається гіпотетична модальність, модальність припущення (Вони, мабуть, хотіли зайти). Те ж можна сказати і про речення переповідної модальності (Їм, кажуть, краще живеться).

 

Релятивність. Ця ознака речення вказує на його здатність виражати зв'язки між атрибутами зі значенням предметності. Будь-які явища, процеси, сторони дійсності, що взаємодіють, перебувають у специфічній реляції. Релятивність пов'язана з визначенням характеру реляцій (зв'язків) між предметами — причиновість, умовність, допустовість, зв'язок із метою. Для всіх цих ознак є синтаксичні засоби вираження, які вказують на структурно-системну організацію предиката. Наприклад:

 

виконавець дії — предмет впливу (Він штовхнув човна),

виконавець дії — знаряддя дії (Вона жала новеньким серпом),

носій стану — місце перебування (Він сидів на стільці),

виконавець дії — причина (Він не прийшов через дощ),

виконавець дії — умова (Я повернуся при нагоді),

виконавець дії — допустовість (Всупереч усьому я приїду),

виконавець дії — мета (Заради Вас я на все піду).

 

Просторова віднесеність. Ця ознака речення вказує на його здатність виражати відображення простору в думці. Поняття простору, як і часу, соціологізоване (тут, у країні, на роботі, вдома). Соціальний простір є одним із важливих параметрів будь-якої соціальної ситуації і зокрема ситуації мовлення. На рівні синтаксичної структури є спеціальний член речення — обставина місця — для вираження просторових характеристик. Як несинтаксична категорія, простір виражається ситуативно або контекстуально.

 

Часова віднесеність. Вказує на здатність речення виражати часові особливості думки. Оскільки час у свідомості мовця є соціологізованим (соціальний час: зараз, під час уроку, після аварії), то точкою часового відліку є певний факт, певна ситуація, певне явище (подія, доба, ситуація мовлення, момент мовлення і т. п.). Часові виміри здійснюються відносно точки часового відліку в чотирьох напрямах: теперішній, давноминулий, минулий, майбутній час: Я читаю книгу (теперішній час), Я піду в кіно (майбутній час), Я бачив сон (минулий час), Я купив був книгу (давноминулий час).

 

Момент мовлення є обов'язковим для часового відліку, інша річ, що він може бути актуальним або неактуальним для мовця. Факультативною є точка часового відліку у вигляді обставини часу. Вона може збігатися з моментом мовлення (Зараз я читаю книжку), бути більш актуальною за момент мовлення (У час духовного відродження України), комбінуватися з моментом мовлення і вказувати на часовий період (Сьогодні я виступив з доповіддю). Якщо точка часового відліку, виражена обставиною, є більш важливою, ніж момент мовлення, то часова форма присудка-дієслова може бути варіативною (Після занять я іду [піду] в кіно). У реченні Під час занять я ходив у бібліотеку обставина часу є точкою відліку для присудка ходив і вказує на збіг подій, у той же час форма дієслова ходив вказує, що цей збіг ще й відбувся в минулому відносно моменту мовлення. Заміною форми ходив на ходжу ми деактуалізуємо момент мовлення або він може збігатися з точкою часового відліку «під час занять».

 

Присудок-дієслово як модально-часовий атрибут підмета та обставина часу як уточнювальний темпоральний атрибут присудка встановлюють такі синтаксичні зв'язки в реченні, котрі виражають певний соціально-часовий фон змісту речення, набагато складніший, ніж фізичний час.

 

Оскільки присудок-дієслово є модально-часовою динамічною ознакою, то саме він є тим синтаксичним засобом, через який виражається часова віднесеність змісту речення. При відсутності в реченні присудка час визначається контекстуально, ситуативно: От і сніг! (тобто зараз, у даній ситуації мовлення).

 

Названі вище характеристики речення є обов'язковими для го, оскільки вони за допомогою мовних засобів або контекстуально виражають логічну предикатність, без якої речення як категорія і мовне явище просто не існує. Логічно ж предикативність встановлює зв'язок між реченням і судженням, мовою та інтелектуальною діяльністю, опосередкованою мовою.

12. Словосполучення

 

Словосполучення — повна група виразів, утворена за нормами мови з двох або більше повнозначних слів, пов'язаних між собою синтаксично, яку використовують як лексично-семантичний матеріал номінативної (знакової) функції в реченні й поза ним.

За зовнішньо-синтаксичними стосунками словосполучення поділяють на підрядні, у яких одне слово завжди надрядне (панівне, підпорядкувальне, означуване), інші — залежні, означувані (наприклад, висока хата, хати села, писати листа). Надрядні слова словосполучень поділяються на: субстантивні — безприйменникові (ріг хати) й прийменникові, ад'єктивні (високий ростом), прономінальні (ми всі), нумеральні (п'ять вершників), адвербіальні (дуже гарно) й вербальні (читати книжку), також кожне з них має по 6 комбінаційних різновидів (наприклад, субстантивно-нумеральне словосполучення: три яблука).

Найчастішими є субстантивні (субстантивно-субстантивні й субстантивно-ад'єктивні: ріг хати, висока хата) й вербальні словосполучення. Серед підрядних способів, крім загагально-реченнєвих способів підрядно-синтаксичних зв'язків розрізняють:

· узгодження — словосполучення, у якому залежне слово відповідає на питання означення: який? чий?;

· керування — словосполучення, у якому залежне слово відповідає на питання додатка: кому? чому? кого? чого?…;

· прилягання — словосполучення, у якому залежне слово відповідає на питання обставини: коли? як? де? скільки?.

Деякі мовознавці також відрізняють також зв'язок підрядно-сполучникового підпорядкування, наприклад, радіє, аж скаче. За внутрішньо-синтаксичними стосунками словосполучення поділяються на атрибутивні (рік жінки, третій рік), предикативні (учень читає) з предикативно-атрибутивними (хата гарна, — що від атрибутивних різняться словоладом — з прикметником нормально у постпозиції), апозиційні (місто Київ), об'єктні (читати книжку) й обставинні: просторові (дім над кручею), часові (нечуваний досі) та причинові (паленіти від сорому). З уваги на наявні в дієслові категорії модальності, часу, особи й числа, а також з уваги на словолад (все це, разом з комунікативною інтонацією, характеристичне для речення, а не для словосполучення), дехто вважає предикативні й предикативноатрибутивні словосполучення сполученнями слів, а не словосполученнями (подібно й нумерально-субстантивні словосполучення з числівниками 2 — 4, — за неслушною аналогією до російської мови). За числом членів словосполучення поділяються на прості (двочленні, наприклад, день і ніч) й складні (три- й багаточленні, наприклад, висока, почорніла від старости кам'яниця на розі вулиці). За лексико-семантичною структурою словосполучення поділяються на вільні (лан пшениці) й лексикалізовані, фразеологічно більш чи менш зв'язані (дуля під ніс), або нерозкладні фразеологізми (точити ляси), що їх уже власне не зачислюють до С. С. досліджували Є. Родзевич («Словосочетания как строительный материал предложения», 1956), Г. Удовиченко («Словосполучення в сучасній укр. літ. мові», 1968), О. Мельничук («Сучасна укр. літ. мова. Синтаксис: Словосполучення», 1972) й інше.словосполучення!

 

13. Граматична організація словосполучень

 

Залежно від мети утворення словосполучення та лексико-синтаксичних особливостей його компонентів усі словосполучення класифікуються за двома принципами — кількісним і формально-граматичним. За кількісним принципом словосполучення поділяють на прості і складні. За

формально-граматичним принципом моделі словосполучень можуть бути іменними, дієслівними та прислівниковими.

 

Просте словосполучення включає до свого складу два лексично повнозначні слова: духовні витоки, плід розуму, троянди й виноград, зіграти внічию, уникати фальші, оригінальний у поглядах, від роду до роду.

 

До простих словосполучень належать і такі, що складаються не тільки з двох, а й з трьох, чотирьох слів, у яких є аналітичні форми вищого чи найвищого ступенів порівняння прикметників або аналітичні форми присудків, виражені лексично неповнозначними дієсловами бути, стати, хотіти і под., що відповідають однослівним: більш авторитетний учений — авторитетніший, буде співати аріозо — співатиме, буде виглядати найбільш ошатно — виглядатиме найошатніше. Як прості розглядаються і словосполучення, в яких залежним компонентом виступає зв'язане словосполучення — синтаксично зв'язане (накази солдатських матерів, перечитати «Слово о полку Ігоревім», виступати в чвертьфіналі Кубка володарів кубків, двоє з редакції та один з друкарні) або фразеологічне (їх лизень злизав, грошей як кіт наплакав, свято на носі, іти нога в ногу, точать зуби на нас).

 

Прості словосполучення не тільки називають предмет чи дію, а й виражають емоційну оцінку, ознаку їх, належність, об'єкт реалізації дії, а також обставини її здійснення. У цьому полягає відмінність номінації словосполучення й слова.

 

Складні словосполучення у своїй будові мають три й більше повнозначних слів. Вони утворюються шляхом поширення простого словосполучення залежними від нього словами: скарги на недоліки — багато скарг на недоліки — дуже багато скарг на недоліки, дуже багато скарг на недоліки в роботі транспорту — дуже багато скарг на недоліки в роботі міського пасажирського транспорту.

 

В основі як простого, так і складного словосполучення лежить граматично панівне слово. Залежно від того, якою частиною мови воно виражене, словосполучення поділяються на іменні — дрібні опеньки, жінка в плащі; гарна на вигляд, схожий на церковного регента, старшенький серед дітей, вицвілі від сліз, досвідчений у житті; одна з країн, десятий полк, два примірники газети; хтось із співрозмовників, мій на все життя; дієслівні — опинитися поміж двох непримиренних опозиційних сил, читати філософські твори, до чужої амуніції додати ще й імідж «борця з диктатурою», повернувшись у Київ, розмахувати несподіваним козирем; прислівникові — майже просто неба, вночі проти Нового року, відповідно до наказу й т. д.

14. Типи граматичного зв'язку в словосполученні

 

Слова, які формують словосполучення, передають зв'язки між предметами, явищами навколишнього світу. Граматично ці зв'язки можна оформити такими мовними засобами: 1) зміною форми слова (найчастіше — закінчення) — побачені сім чудес світу, руда лисиця, фарбований лис; 2) прийменниками — ключ від квартири, прибуток на члена сім'ї, подалі від гріха, від аза до іжиці, сильніший за закон; 3) сполучниками — батько й мати, зранку й до вечора, саркастичний, бо злмй, безбарвний, мов вилинялий, працьовитий, хоч і не без таланту, молодий, та ранній, світить, та не гріє; 4) порядком слів, чітко визначеним для певних членів речення (означення, наприклад, повинне стояти перед означуваним словом — вечірній сад; при зворотному порядку слів — сад вечірній — означуване слово тяжіє до значення присудка). За допомогою цих мовних засобів слова поєднуються в словосполучення підрядним і сурядним типами зв'язку.

 

Підрядний зв'язок у словосполученні виражає граматичну залежність одного слова від іншого. Специфіка того чи іншого способу вираження підрядного зв'язку зумовлюється в основному не головним, а залежним від нього компонентом, його граматичним оформленням. Перші два засоби граматичного оформлення словосполучення (словозмінність і прийменники) та частково третій (підрядні сполучники) неоднаково застосовуються в трьох типах підрядного зв'язку — узгодженні, керуванні та приляганні.

 

Узгодження — тип підрядного зв'язку між компонентами словосполучення, при якому форми залежного слова уподібнюються формам головного, стрижневого слова: чарівний куточок, чарівна усмішка, чарівне слово, чарівні очі. Головним компонентом такого зв'язку є іменник або субстантивована частина мови, а залежним — прикметник (мудрий оракул, тривала розмова, охочий до мандрівок добродій), займенник (усі небезпеки, моє благословення, такі вісті), порядковий і кількісний числівники (перший синочок, обидва рожни, сімома пирогами), дієприкметник (вичахле багаття, відчинена брама, потерпілі сусіди, зігнутий цвях), іменник-прикладка (бард Панчишин, велетка Бадбед, річка Рось).

 

Залежне означуване слово, як правило, стоїть у препозиції до основного слова і виявляє повне узгодження в можливих спільних формах, якими є форми роду, числа, відмінка: досвідчений тлумач, досвідченого тлумача, досвідченому тлумачеві; досвідчені тлумачі. Крім повного, узгодження може мати форми й неповного узгодження. Зокрема воно виявляється у словосполученнях з іменником — місто Киів, річка Рось, село Гвоздів, місто Черкаси.