Групи часток за значенням і вживанням

Група	Роль у мовленні	Приклади
Формотворчі	утворюють форми дієслів: o умовного способу o наказового способу	би, б хай, нехай
Заперечні	передають заперечення	не, ні, ані
Модальні	уживаються для o оформлення запитання o ствердження думки o підсилення думки o виділення окремих слів і підсилення їхнього значення o вказівки на предмет, дію, місце o вказівки на кількість o спонукання до дії	чи, хіба, невже еге, атож, так, аякже як, та, що за, що то, навіть, тільки, хоч, хоча 6, лише, лишень, аж, же, таки, уже, собі от, це, то, ото, он, ген, приблизно, майже, мало не, трохи не, чи не годі, бодай, -бо, -но, ну

Правопис часток

Спосіб написання	Умова	Приклади
Разом	частки аби, ані, де, чи, чим, що, як у складі будь-якої частини мови	абиякий, аніскільки, чимдуж, щосили
частки би, б, же, ж, то, що в складі сполучників або інших часток	мовби, нібито, аякже, абощо
частка -ся (-сь) у зворотних дієсловах і в складі займенників і прислівників	купається, вклонивсь, колись, когось
Через дефіс	частки -бо, -но, -то, -от, -таки, що стоять безпосередньо після слова, якого стосуються	чекай-но, тому-то, знайшов-таки (але таки знайшов, усе ж таки)
частки казна-, хтозна-, бозна-, будь-, -небудь, які стали префіксами або суфіксами в прислівниках і займенниках	казна-хто, бозна-чому, хто-небудь
Окремо	формотворчі частки	хотілося б, нехай готує
частки, що надають словам смислових чи емоційних відтінків	аж, ж, саме, ще, хоч
частки у сполуках слів (здебільшого в сполучних словах)	поки що, навряд д чи, дарма що, що за, що ж до

Сполучник. Все про нього.

Сполучник — службова частини мови, яка вживається для поєднання членів речення, частин складного речення й окремих речень у тексті: Хоч мороз і припікає, зате комарів немає(Нар. творчість).

Групи сполучників за значенням

Сурядні (з'єднують однорідні члени речення або частини складносурядного речення)	Підрядні (поєднують головну та залежну частини складнопідрядного речення)
єднальні: і, й, та (і), і..А, ні...ні, ані...ані, не тільки... а й	причинові: бо, тому що, через те що, оскільки, у зв'язку з тим що
часові: коли, тільки, як, щойно, лед­ве, як тільки, після того як
протиставні: а, але, та (але), зате, проте, однак	умовні: якщо, якби, як, аби, коли, коли б, якщо...то
мети: щоб, аби, для того щоб, з тим щоб
розділові: або, чи, хоч, або...або, чи...чи, хоч...хоч, то...то, чи то...чи то, не то...не то	допустові: хоч, хоча, дарма що, незважаючи на те що, хай, нехай
порівняльні: як, мов, наче, неначе, немов, ніби, немовбито
з'ясувальні: що, щоб, як
міри та ступеня: аж, що аж, що й
наслідкові: так що

Групи сполучників за будовою

Прості	Складні (пишуться завжди разом)	Складені (пишуться завжди окремо)
і, й, а, але, та, чи, би, як, коли, хоч	якби (як + би), щоб (що + б), зате (за + те), немов (не + мов)	тому що, дарма що, для того щоб, так що

Групи сполучників за вживанням

Одиничні	Повторювані	Парні
а, але, зате, проте, однак, бо, коли (Караюсь, мучуся, але не каюсь).	і...і, ні,..ні, або...або, то...то, не то...не то (Місяць... то виринав, то потопав).	хоч...але, не тільки...а й, як...так і, якби...то й (Як дбаєш, так і маєш).

 

Сполучники зате, проте, якби, щоб треба відрізняти від однозвучних з ними самостійних слів те, як, що, які з прийменниками за, про або з частками би, б пишуться окремо:

Сполучники	Самостійні частини мови з прийменниками або частками
1. Бійці замовкли, пластинку зняли, проте (але) пісня продовжувала звучати (0. Гончар).	1. Звився жайворонок високо під чисте, неначе нове, небо і заспівав про те, що мертва земля ожила знов (М. Коцюбинський).
2. На гору доступитися нелегко, зате (але) з гори зручніше боронитись (Леся Українка). Сполучники проте, зате можна замінити сполучником але.	Ти знаєш за те люблю тебе, що думки маєш ти у високості. До займенника те, вжитого з прийменником про або за, можна поставити питання (про що?)
3. Хай буде мир, щоб нам щодня учитися за партою (І. Нехода).	Що б не сталося, ми не розлучимось (Леся Українка). Займенник що логічно наголошений, а частка б може змінювати позицію в реченні.
4. Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя (Т. Шевченко).	Як би ти славила тепер в житті розквітлий світ і рідну землю милу (В. Масенко). Прислівник як завжди виділяється наголосом, а частку би можна перенести в інше місце речення.

Правопис сполучників

Разом пишуться складні сполучники, які становлять тісне поєднання повнозначних слів із частками або прийменниками: адже, аніж, втім, зате, мовби, начеб, начебто, немов, немовби, немовбито, неначе, неначебто, ніби, нібито, ніж, отже, отож, притім, притому, причім, причому, проте, себто, тобто, цебто, щоб, якби, якщо; також слова: абощо, тощо.

Окремо пишуться:

а) сполучники з частками б, би, ж, же :або ж, адже ж, але ж, а як же, бо ж, коли б, коли б то, отже ж, хоча б, хоч би;

б) складені сполучники: дарма що, для того щоб,замість того щоб, з тим щоб, з того часу як, незважаючи на те що, після того як, при цьому, тай, так що, тимчасом як, тому що, у міру того як,через те що й под.

Через дефіс пишуться сполучники отож-то, тим-то, тільки-но, тому-то.

Прийменник. Все про нього.

Службові слова — це неповнозначні слова, які не називають реалій, а тільки вказують на відношення між ними.

Службові слова
прийменник	сполучник	частка
в, на, під, поміж	і, й, але, що, щоб, де	би, б, ж, же, казна-, не

 

До службових частин мови належать прийменник, сполучник і частка. На відміну від повнозначних слів, їм не властива номінативна функція, тобто вони не виступають назвами предметів, дій, ознак, кількості, а тому на питання не відповідають і членами речення не бувають.

Службові частини мови служать тільки для вираження різних відношень між словами (прийменники), між словами і реченнями (сполучники) або ж надають словам і реченням різних відтінків (частки).

Прийменник

Прийменник — службова частини мови, яка разом з формою непрямого відмінка іменників, а також деяких числівників і займенників виражає відношення між предметами, відношення дії, стану чи ознаки до предмета.

Службова роль прийменників полягає в диференціації значень відмінкових форм:

вбігла в хату — означає напрямок об'єкта дії;

від чого осміхнулись — означає причинові відношення;

стіни під стелею — означає просторові відношення;

зробив з паперу — означає ознаку предмета за його відношенням до матеріалу;

взялися в боки — означає спосіб дії.

 

Групи прийменників за походженням

Непохідні (первинні)	Похідні (вторинні)
прийменники, які не походять від інших частин мови	утворені складанням двох чи кількох непохідних прийменників	утворені поєднанням іменників та прислівників з непохідними прийменниками	утворені переходом слів інших частин мови в прийменники
у, на, до, з, без, для	задля, поміж, з-за	під час, назустріч, відповідно до	близько, кінець, шляхом

 

За будовою:

o прості: у, по, про, над;

o складні (утворені поєднанням кількох простих): понад, з-посеред;

o складені (утворені поєднанням прийменника з повнозначним словом): з метою, відповідно до.

Прийменник як службова частина мови не є членом речення, але разом з повнозначними частинами мови, здебільшого іменниками, може бути у структурі підмета, присудка, додатка, обставини, неузгодженого означення. Ми пішли до лісу ( обставина ), минаючисухі балки та невеличкі болітця.

Уживання прийменників

o З родовим відмінком уживаються прийменники від, із, з, у, замість, задля, з-над, зі, зо, з-перед, з-поміж, з-посеред, за, із-за, побіля, поміж, поперед, всередині, наприкінці, поблизу, позаду, під час, у напрямку, на відміну від, до, від, для, біля: визирнути з вікна, запитати у нього, дістатися до міста, звістка від матері, підбіг до нього.

o З давальним відмінком уживаються прийменники завдяки, всупереч, наперекір, услід, назустріч, навстріч, на противагу, навперейми.

o Зі знахідним відмінком уживаються з, у, крізь, поза, близько, понад, попід, попри, проміж, зважаючи на, біля, у відповідь на, коло, під тощо: зазирнути в очі, перебував з місяць.

o 3 орудним відмінком уживаються прийменники під, з, за, між, поза, проміж,услід за, згідно з, нарівні з, одночасно з, побіг з, порівняно з, поруч із, разом із, слідом за, у зв'язку з: розмовляти з колегою, хліба з салом, лантух з вівсом, сидимо під вербою.

o З місцевим відмінком уживаються прийменники в, у, на, по, при: був на Кавказі, зловити в озері.

Синтаксис і пунктуація

Синтаксис, його функції

Синтаксис (грец. syntaxis «складання») — це сукупність правил і схем творення словосполучень, речень і тексту як словесних моделей певних фрагментів дійсності чи внутріш­ніх станів людини. Синтаксис, його функції Мова, як уже зазначалося, існує у двох тісно взаємопов'я­заних психічних процесах: в уяві (набір мовних засобів і схем, які зберігаються в людській пам'яті) і в мовленні (творення речень і тексту, шо відбивають позамовну дійсність). Мовлен­ня існує в усній і писемній формах. Мовні засоби —фонеми, морфеми, слова й словоформи — не мають самодостатнього значення: вони існують лише за­ради мовлення, тобто заради речень і тексту. Усе це лише інвентар, розрізнені елементи, які, щоб за їхньою допомо­гою передати якесь повідомлення, інформацію, думку, треба ще певним чином організувати, поєднати, використовуючи їхні властивості. І тут, у мовленні, визначальну роль відіграє синтаксис. Синтаксис дає змогу умовно виражати, моделювати зв'яз­ки, які існують між двома та більше явищами, що їх названо словами (синтаксис словосполучення), та зв'язки між осмис­леними явищами й дійсністю (синтаксис речення). Робиться де відповідно до певних, властивих йому правил і за певними схемами. Таким чином, синтаксис можна визначити як су­купність правил і схем, за допомогою яких мовець, викорис­товуючи слова та їхні форми, відтворює, моделює ті чи інші явиша дійсності або внутрішні стани, щоб повідомити про них інших людей. Якшо морфологія встановлює граматичні властивості пев­них розрядів слів (наприклад, відмінювання іменників за від­мінками й числами, змінювання дієслів за способами, часами, особами, числами тощо), то синтаксис визначає, як ці грама­тичні властивості слід використовувати, щоб з окремих слів утворити речення, а відтак — і текст. Творячи певне висловлювання, ми оперуємо не просто сло­вами, а різними їхніми формами (тобто словоформами), які об'єднуємо в словосполучення, а ті — спочатку в прості ре­чення, потім, якщо є така потреба, в ускладнені й складні ре­чення; з речень формуємо текст. Синтаксис, отже, починається із словоформи, а далі поді­ляється на синтаксис словосполучення, синтаксис простого, синтаксис ускладненого, синтаксис складного речення та син­таксис тексту. Кожне з цих відгалужень єдиного синтаксису має свої специфічні правила й схеми. Оволодіння ними за­безпечує, з одного боку, правильну побудову висловлювань різного типу, чітке й дохідливе передавання власної думки іншим людям, з іншого — правильне розуміння чужих ви­словлювань. Центральною одиницею синтаксису є речення.

Пунктуація: роль і значення