Групи часток за значенням і вживанням

Група	Роль у мовленні	Приклади
Формотворчі	утворюють форми дієслів: o умовного способу o наказового способу	би, б хай, нехай
Заперечні	передають заперечення	не, ні, ані
Модальні	уживаються для o оформлення запитання o ствердження думки o підсилення думки o виділення окремих слів і підсилення їхнього значення o вказівки на предмет, дію, місце o вказівки на кількість o спонукання до дії	чи, хіба, невже еге, атож, так, аякже як, та, що за, що то, навіть, тільки, хоч, хоча 6, лише, лишень, аж, же, таки, уже, собі от, це, то, ото, он, ген, приблизно, майже, мало не, трохи не, чи не годі, бодай, -бо, -но, ну

Правопис часток

Спосіб написання	Умова	Приклади
Разом	частки аби, ані, де, чи, чим, що, як у складі будь-якої частини мови	абиякий, аніскільки, чимдуж, щосили
частки би, б, же, ж, то, що в складі сполучників або інших часток	мовби, нібито, аякже, абощо
частка -ся (-сь) у зворотних дієсловах і в складі займенників і прислівників	купається, вклонивсь, колись, когось
Через дефіс	частки -бо, -но, -то, -от, -таки, що стоять безпосередньо після слова, якого стосуються	чекай-но, тому-то, знайшов-таки (але таки знайшов, усе ж таки)
частки казна-, хтозна-, бозна-, будь-, -небудь, які стали префіксами або суфіксами в прислівниках і займенниках	казна-хто, бозна-чому, хто-небудь
Окремо	формотворчі частки	хотілося б, нехай готує
частки, що надають словам смислових чи емоційних відтінків	аж, ж, саме, ще, хоч
частки у сполуках слів (здебільшого в сполучних словах)	поки що, навряд д чи, дарма що, що за, що ж до

Сполучник. Все про нього.

Сполучник — службова частини мови, яка вживається для поєднання членів речення, частин складного речення й окремих речень у тексті: Хоч мороз і припікає, зате комарів немає(Нар. творчість).

Групи сполучників за значенням

Сурядні (з'єднують однорідні члени речення або частини складносурядного речення)	Підрядні (поєднують головну та залежну частини складнопідрядного речення)
єднальні: і, й, та (і), і..А, ні...ні, ані...ані, не тільки... а й	причинові: бо, тому що, через те що, оскільки, у зв'язку з тим що
часові: коли, тільки, як, щойно, лед­ве, як тільки, після того як
протиставні: а, але, та (але), зате, проте, однак	умовні: якщо, якби, як, аби, коли, коли б, якщо...то
мети: щоб, аби, для того щоб, з тим щоб
розділові: або, чи, хоч, або...або, чи...чи, хоч...хоч, то...то, чи то...чи то, не то...не то	допустові: хоч, хоча, дарма що, незважаючи на те що, хай, нехай
порівняльні: як, мов, наче, неначе, немов, ніби, немовбито
з'ясувальні: що, щоб, як
міри та ступеня: аж, що аж, що й
наслідкові: так що

Групи сполучників за будовою

Прості	Складні (пишуться завжди разом)	Складені (пишуться завжди окремо)
і, й, а, але, та, чи, би, як, коли, хоч	якби (як + би), щоб (що + б), зате (за + те), немов (не + мов)	тому що, дарма що, для того щоб, так що

Групи сполучників за вживанням

Одиничні	Повторювані	Парні
а, але, зате, проте, однак, бо, коли (Караюсь, мучуся, але не каюсь).	і...і, ні,..ні, або...або, то...то, не то...не то (Місяць... то виринав, то потопав).	хоч...але, не тільки...а й, як...так і, якби...то й (Як дбаєш, так і маєш).

 

Сполучники зате, проте, якби, щоб треба відрізняти від однозвучних з ними самостійних слів те, як, що, які з прийменниками за, про або з частками би, б пишуться окремо:

Сполучники	Самостійні частини мови з прийменниками або частками
1. Бійці замовкли, пластинку зняли, проте (але) пісня продовжувала звучати (0. Гончар).	1. Звився жайворонок високо під чисте, неначе нове, небо і заспівав про те, що мертва земля ожила знов (М. Коцюбинський).
2. На гору доступитися нелегко, зате (але) з гори зручніше боронитись (Леся Українка). Сполучники проте, зате можна замінити сполучником але.	Ти знаєш за те люблю тебе, що думки маєш ти у високості. До займенника те, вжитого з прийменником про або за, можна поставити питання (про що?)
3. Хай буде мир, щоб нам щодня учитися за партою (І. Нехода).	Що б не сталося, ми не розлучимось (Леся Українка). Займенник що логічно наголошений, а частка б може змінювати позицію в реченні.
4. Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя (Т. Шевченко).	Як би ти славила тепер в житті розквітлий світ і рідну землю милу (В. Масенко). Прислівник як завжди виділяється наголосом, а частку би можна перенести в інше місце речення.

Правопис сполучників

Разом пишуться складні сполучники, які становлять тісне поєднання повнозначних слів із частками або прийменниками: адже, аніж, втім, зате, мовби, начеб, начебто, немов, немовби, немовбито, неначе, неначебто, ніби, нібито, ніж, отже, отож, притім, притому, причім, причому, проте, себто, тобто, цебто, щоб, якби, якщо; також слова: абощо, тощо.

Окремо пишуться:

а) сполучники з частками б, би, ж, же :або ж, адже ж, але ж, а як же, бо ж, коли б, коли б то, отже ж, хоча б, хоч би;

б) складені сполучники: дарма що, для того щоб,замість того щоб, з тим щоб, з того часу як, незважаючи на те що, після того як, при цьому, тай, так що, тимчасом як, тому що, у міру того як,через те що й под.

Через дефіс пишуться сполучники отож-то, тим-то, тільки-но, тому-то.

Прийменник. Все про нього.

Службові слова — це неповнозначні слова, які не називають реалій, а тільки вказують на відношення між ними.

Службові слова
прийменник	сполучник	частка
в, на, під, поміж	і, й, але, що, щоб, де	би, б, ж, же, казна-, не

 

До службових частин мови належать прийменник, сполучник і частка. На відміну від повнозначних слів, їм не властива номінативна функція, тобто вони не виступають назвами предметів, дій, ознак, кількості, а тому на питання не відповідають і членами речення не бувають.

Службові частини мови служать тільки для вираження різних відношень між словами (прийменники), між словами і реченнями (сполучники) або ж надають словам і реченням різних відтінків (частки).

Прийменник

Прийменник — службова частини мови, яка разом з формою непрямого відмінка іменників, а також деяких числівників і займенників виражає відношення між предметами, відношення дії, стану чи ознаки до предмета.

Службова роль прийменників полягає в диференціації значень відмінкових форм:

вбігла в хату — означає напрямок об'єкта дії;

від чого осміхнулись — означає причинові відношення;

стіни під стелею — означає просторові відношення;

зробив з паперу — означає ознаку предмета за його відношенням до матеріалу;

взялися в боки — означає спосіб дії.

 

Групи прийменників за походженням

Непохідні (первинні)	Похідні (вторинні)
прийменники, які не походять від інших частин мови	утворені складанням двох чи кількох непохідних прийменників	утворені поєднанням іменників та прислівників з непохідними прийменниками	утворені переходом слів інших частин мови в прийменники
у, на, до, з, без, для	задля, поміж, з-за	під час, назустріч, відповідно до	близько, кінець, шляхом

 

За будовою:

o прості: у, по, про, над;

o складні (утворені поєднанням кількох простих): понад, з-посеред;

o складені (утворені поєднанням прийменника з повнозначним словом): з метою, відповідно до.

Прийменник як службова частина мови не є членом речення, але разом з повнозначними частинами мови, здебільшого іменниками, може бути у структурі підмета, присудка, додатка, обставини, неузгодженого означення. Ми пішли до лісу ( обставина ), минаючисухі балки та невеличкі болітця.

Уживання прийменників

o З родовим відмінком уживаються прийменники від, із, з, у, замість, задля, з-над, зі, зо, з-перед, з-поміж, з-посеред, за, із-за, побіля, поміж, поперед, всередині, наприкінці, поблизу, позаду, під час, у напрямку, на відміну від, до, від, для, біля: визирнути з вікна, запитати у нього, дістатися до міста, звістка від матері, підбіг до нього.

o З давальним відмінком уживаються прийменники завдяки, всупереч, наперекір, услід, назустріч, навстріч, на противагу, навперейми.

o Зі знахідним відмінком уживаються з, у, крізь, поза, близько, понад, попід, попри, проміж, зважаючи на, біля, у відповідь на, коло, під тощо: зазирнути в очі, перебував з місяць.

o 3 орудним відмінком уживаються прийменники під, з, за, між, поза, проміж,услід за, згідно з, нарівні з, одночасно з, побіг з, порівняно з, поруч із, разом із, слідом за, у зв'язку з: розмовляти з колегою, хліба з салом, лантух з вівсом, сидимо під вербою.

o З місцевим відмінком уживаються прийменники в, у, на, по, при: був на Кавказі, зловити в озері.

Синтаксис і пунктуація

Синтаксис, його функції

Синтаксис (грец. syntaxis «складання») — це сукупність правил і схем творення словосполучень, речень і тексту як словесних моделей певних фрагментів дійсності чи внутріш­ніх станів людини. Синтаксис, його функції Мова, як уже зазначалося, існує у двох тісно взаємопов'я­заних психічних процесах: в уяві (набір мовних засобів і схем, які зберігаються в людській пам'яті) і в мовленні (творення речень і тексту, шо відбивають позамовну дійсність). Мовлен­ня існує в усній і писемній формах. Мовні засоби —фонеми, морфеми, слова й словоформи — не мають самодостатнього значення: вони існують лише за­ради мовлення, тобто заради речень і тексту. Усе це лише інвентар, розрізнені елементи, які, щоб за їхньою допомо­гою передати якесь повідомлення, інформацію, думку, треба ще певним чином організувати, поєднати, використовуючи їхні властивості. І тут, у мовленні, визначальну роль відіграє синтаксис. Синтаксис дає змогу умовно виражати, моделювати зв'яз­ки, які існують між двома та більше явищами, що їх названо словами (синтаксис словосполучення), та зв'язки між осмис­леними явищами й дійсністю (синтаксис речення). Робиться де відповідно до певних, властивих йому правил і за певними схемами. Таким чином, синтаксис можна визначити як су­купність правил і схем, за допомогою яких мовець, викорис­товуючи слова та їхні форми, відтворює, моделює ті чи інші явиша дійсності або внутрішні стани, щоб повідомити про них інших людей. Якшо морфологія встановлює граматичні властивості пев­них розрядів слів (наприклад, відмінювання іменників за від­мінками й числами, змінювання дієслів за способами, часами, особами, числами тощо), то синтаксис визначає, як ці грама­тичні властивості слід використовувати, щоб з окремих слів утворити речення, а відтак — і текст. Творячи певне висловлювання, ми оперуємо не просто сло­вами, а різними їхніми формами (тобто словоформами), які об'єднуємо в словосполучення, а ті — спочатку в прості ре­чення, потім, якщо є така потреба, в ускладнені й складні ре­чення; з речень формуємо текст. Синтаксис, отже, починається із словоформи, а далі поді­ляється на синтаксис словосполучення, синтаксис простого, синтаксис ускладненого, синтаксис складного речення та син­таксис тексту. Кожне з цих відгалужень єдиного синтаксису має свої специфічні правила й схеми. Оволодіння ними за­безпечує, з одного боку, правильну побудову висловлювань різного типу, чітке й дохідливе передавання власної думки іншим людям, з іншого — правильне розуміння чужих ви­словлювань. Центральною одиницею синтаксису є речення.

Пунктуація: роль і значення

Висловлювання творяться в усній формі, навіть якщо вони не промовляються вголос. А будь-яке усне мовлення супроводиться певними паузами, інтонацією, які передають емоційно-вольовий стан мовця, його ставлення до сказаного, надають різних смислових відтінків висловлюванню, а також членують мовленнєвий потік на частини відповідно до змісту. Цього не можуть передати букви. Тому для приблизного від­творення інтонації на письмі вживають розділові знаки: крап­ку, кому, тире, двокрапку, крапку з комою тощо. Вони полег­шують сприймання й правильне розуміння написаного. Система правил членування написаного тексту за допомо­гою розділових знаків відповідно до його синтаксичних, смислових та інтонаційних особливостей називається пун­ктуацією (лат. punctum «крапка»). Є розділові знаки кінця речення і внутрішніми. У кінці речення використовуються такі розділові знаки: крапка, знак питання, знак оклику і три крапки. Крапка ставиться в кінці розповідних і спонукальних речень, знак пи­тання — у кінці питальних речень! Знак оклику вказує на емоційність, схвильованість висловлювання. Трьома крапка­ми позначають або незакінченість висловлювання, або його переривчастість. Три крапки можуть ставитися й на початку речення — у такому разі вони вказують, що речення є продов­женням якоїсь попередньої невисловленої думки. Знак питання і знак оклику можуть ставитися також у се­редині речення — у кінці вставлених речень та після вигуків, виділених дужками або парними тире, наприклад: Шкільні гео­логи за кілька років встигли пошукати волинський бурштин (і дещо таки знайшли!), натрапили на сліди стародавнього мета­лургійного і скловарного виробництва, побували в багатьох ціка­вих куточках України (3 газети). Годинник бив — що з ним? — зовсім не ту годину (І. Жиленко). У середині речення вживаються такі розділові знаки: оди­нична кома, парні коми, крапка з комою, одиничне тире, парні тире, двокрапка, дужки, кома й тире, три крапки. Одинична кома ставиться між двома частинами речення: між однорідними членами та між простими реченнями, що входять до складного. Наприклад, у реченні Завжди знаходи­лися люди, котрі не відрікалися ні від християнських цінностей, ні від власного «Я», ні від істини, в яку вірили і яку обстоювали всім своїм життям, за яку нарешті власним життям платили (З газети) одиничні коми після слів цінностей і «Я» поставле­но між однорідними членами речення; після слів люди, істини та життям — між простими реченнями. Так само в реченні Заніміли, поникли, погасли ліси, і людські, і пташині мовчать голоси (М. Рильський) одиничні коми стоять між однорідни­ми членами заніміли, поникли, погасли та і людські, і пташині, а також між двома простими реченнями після слова ліси. На місці одиничної коми робиться пауза. Але там, де є пауза, кома не завжди ставиться. Наприклад, у реченні Про­никливе втілення й віртуозне виконання музики Верді засвідчує високу культуру та вокальну майстерність солістів, хору й оркестру (3 газети) пауза чується після слова Верді (між групою підмета і групою присудка), але комою вона не позначається. Парними комами виділяються з обох боків підрядні речен­ня в середині головного, відокремлені члени речення та вне­сення (звертання, вставні та вставлені слова й речення, слова-речення, вигуки). Наприклад, у реченні Факт, про який поведу мову, можливо, незначний, але дуже характерний (3 газети) пар­ними комами виділено в середині головного підрядне речення про який поведу мову і вставне слово можливо. У реченні Творів масової культури в українській літературі загалом, у молодій зокрема, вкрай мало (3 газети) парними комами виділено від­окремлене уточнювальне означення. Але одна з парних ком не ставиться, якщо виділювана ча­стина стоїть на початку речення або в його кінці. Наприклад, У реченні На мою думку, пропорція між елітарною та масовою культурою залежить від кількісних показників тієї ж еліти (З газети) таким чином виділено вставні слова на мою думку. Якби ці слова стояли в середині речення, то коми треба було б поставити з обох боків. Виділена частина промовляється, як правило, трохи іншим тоном або трохи швидше, ніж усе речення. Але паузи на місці парних ком робляться не завжди. Наприклад, у реченні Усі, Хто був того дня у філармонії, полишали залу з незабутніми враженнями (3 газети) після словаче/ пауза не чується. Крапка з комою ставиться там, де й одинична кома однорідними членами та між простими реченнями, що входять до складного), якщо розділювані нею частини далекі за змістом або мають у собі розділові знаки, як, наприклад, у реченні Відтак було відвідано притулки для дітей, що залишилися без батьківської опіки; дитячі будинки сімейного типу; сиротинці' кризові центри для жінок; інтернати для людей похилого віку тощо (3 газети). На місці крапки з комою завжди чується подовжена пауза. Проте іноді й довгу паузу позначають лише комою. Так, у реченні Рівна, безмежна просторінь (як на масштаби двох люд­ських ніг), гола рівнина без ріки, без дерева, окремі села й хутори стоять рідко, сонце велике й пекуче котиться на небі і поринає за землю, мов за морську поверхню, небо не синє, як за Дніпром, а кольору ніжних блакитних перських шовків, небо Криму над степовим безмежжям (Ю. Яновський) треба було б, орієнтую­чись на зміст і паузи, поставити крапку з комою щонайменше після слів рідко, поверхню, шовків, але автор вжив тут коми. Одиничне тире може ставиться між групою підмета і гру­пою присудка; між простими реченнями в складному; після однорідних членів, якщо в реченні є узагальнювальне слово; на початку прямої мови; на місці пропущених слів і, взагалі, там, де жоден інший розділовий знак не ставиться. Наприклад, у реченні Обов язок лікаря — лікувати хворого (О. Гончар) тире поставлено між групою присудка і групою підмета. У ре­ченні Цьогорічна зима виявилася дуже вже милостивою до України — навіть лютий не лютує як слід (3 газети) тире вжито між двома частинами складного безсполучникового речення. На місці тире робиться невелика вичікувальна пауза, і далі Інтонація, як правило, підвищується. За допомогою парних тире виділяємо вставлені речення, відокремлені члени речення, вигуки в середині речення, іноді — однорідні члени, якщо в реченні є узагальнювальне слово, тощо. Наприклад, у реченні Звучало слово Уласа Самчука — письменника такого ж складного, як і непересічного, — також у Дерманській школі, до якої свого часу він ходив (3 газети) парними тире охоплено з обох боків відокремлену прикладку-У реченні Усі — актори, оператори, режисери — працювали щиро, чесно, з любов 'ю (3 газети) парними тире виділено од­норідні члени після узагальнювального слова. Частина, охоплена з обох боків тире, вимовляється з підвищеною інтонацією. Двокрапка завжди вказує, шо далі щось розкривається, уточнюється, доповнюється. Вона ставиться перед однорідни­ми членами, якщо в реченні є узагальнювальне слово, між ча­стинами складного безсполучникового речення та після слів автора при прямій мові. Наприклад, у реченні Усе ясно й про­зоро: відступати опозиція не збирається (3 газети) двокрапку вжито між двома частинами складного безсполучникового речення. Перед двокрапкою, як правило, інтонація підвищується, на її місці робиться невелика вичікувальна пауза, і після неї слова промовляються звичайним тоном. У дужки беруться додаткові повідомлення, уточнення, роз'яснення (вставлені слова й речення, посилання на джерела інформації). Наприклад, у реченні Трипільська цивілізація (IV— III тисячоліття до нашої ери) як цілість духовної і матеріаль­ної культури не могла б безперервно життедіяти 1500 років (аналогів цьому не існує), не маючи виробленої системи письма і лічби (3 газети) у дужки взято уточнення й принагідне зауваження. Частина, охоплена з обох боків дужками, вимовляється з пониженою інтонацією. Кома й тире ставиться між частинами періоду, при проти­ставному порівнянні, ними відділяються слова автора від пря­мої мови. Іноді комами й тире охоплюють з обох боків встав­лені речення — у такому разі вони виконують ту саму роль, Що й дужки. Наприклад, у реченні з народної думи То ж не вовки-сіроманці квилять та проквиляють, не орли-чорнокрильці клекочуть, попід небесами літають, — то ж сидить на могилі козак старесенький, як голубонько сивесенький, та на бандуру грає-виграває, голосно-жалібно співає кому й тире вжито при протиставному порівняні. На місці коми й тире робиться вичікувальна пауза, і далі інтонація знижується. Три крапки в середині речення вказують на схвильованість мови або на паузу перед важливим чи несподіваним повідом­ленням, як, наприклад, у реченні А ще вона — чудова мати, бабуся, зразкова прабабуся і... неперевершено виконавиця душевних романсів (3 газети). У лапки, крім прямої мови, цитат і різних умовних влас­них назв, беруться також слова, вжиті в незвичному або іро­нічному значенні. Так, у реченнях Влада охоче гралася з нами в «пролетарську інтелігенцію», знаючи ціну дозованим бунтам на колінах. Чи варто думати про справедливість, про надію на те, що правда «восторжествует»? (З газети) слова, взяті в лапки, мають у цьому контексті іронічне забарвлення. Слова, взяті в лапки, вимовляються з особливою, підкресленою інтонацією. Якщо збігається разом кілька розділових знаків, то стави­мо звичайно один із них: крапку, двокрапку, три крапки, крапку з комою, знак питання, знак оклику. Наприклад, у реченні Бандуристе, орле сизий! Добре тобі, брате: маєш крила, маєш силу, є коли літати (Т. Шевченко) кому після звертання брате не ставимо, бо там стоїть уже двокрапка. Проте зберігається: а) кома й тире, як, наприклад, у реченні Хай би там як, найбільше багатство Карпат, вважаю, — ліс (мені заперечують, що сіль, нафта й газ) (3 газети), у якому парними комами виділено вставне речення вважаю, тире поставлено між підметом і присудком; так само в реченні Мине все на світі: і злочин, і лють, — лиш праця для людства одна не минає (П. Тичина) після слова лють тире поставлено після однорідних членів, перед якими є узагальнювальне слово все, а між двома частинами складного речення вжито кому; б) друга дужка й будь-який знак після неї (перед першою дужкою жодний знак не ставиться): Скажу я, люди добрі, й вам (до казки приказка годиться хоч і панам): не плюй в колодязь: пригодиться води напиться (Л. Глібов). Окремо як розділовий знак стоїть дефіс. Синтаксичну роль він виконує лише при прикладці: дівчина-красуня, весна-чарівниця, Дунай-ріка. В інших випадках він використовується в написанні складних та повторюваних слів (ніжно-голубий, си­ньо-жовтий, більш-менш, хто-небудь, довго-довго), для позна­чення буквених пропусків у скорочених словах (вид-во — «видавництво», л-ра — «література», ст.-сл. — «старослов'ян­ський»), для приєднання нарощень до цифр (10-й, 2003-го), як знак переносу тощо.