Іменник як частина мови. Все про нього.

Питання до іспиту з СУМ.

Іменник як частина мови. Все про нього.

ІМЕННИК

Іменник - це частина мови, яка означає предмет і відповідає на питання хто? що? (черговий, патріот, птеродактіль).

Предметом у граматиці вважається все, про що можна спитати хто це? що це?, напр .: хто це?- вчений; що це?- картопля.

СИНТАКСИЧНА РОЛЬ ІМЕННИКА

Основна синтаксична роль іменників - підмет (Політики погомоніли трохи та й розійшлися) та додаток (Василь знайшов Степана).

Іменники можуть бути також:

· неузгодженим означенням (Рука Сашка легла на моє плече);

· іменною частиною складеного присудка (Він завжди був чудовим хлопцем);

· обставиною (Наталка з Ларисою вийшли з будинку).

РОЗРЯДИ ІМЕННИКА ЗА ЗНАЧЕННЯМ

Серед іменників виділяються такі групи слів:

1.	загальні назви - власні назви
2.	назви істот - назви неістот
3.	конкретні - абстрактні
4.	збірні
5.	речовинні

НАЗВИ ЗАГАЛЬНІ І ВЛАСНІ

іменники	приклади
загальні	ручка, перо, галіфе, панама, країна, папір, сонце, щастя, подружжя, телебачення
власні	Дніпро, Рябоштан, Марс, Марійка, Василь, Франція, Стецюк, Карпати, газета "ТВпарк",

Загальні іменники позначають предмети в цілому.

Власні іменники індивідуально позначають окремі предмети або особи.

НАЗВИ ІСТОТ І НАЗВИ НЕІСТОТ

іменники	приклади
назви істот	хто?- гитарист, люди, окунь, зозуля
назви неістот	що?- поле, вітер, посуд, клавіатура

Іменники, що називають істоти,відповідають на питання хто?

У цю групу входять назви людей, імена, прізвища (балерина, професор, Сергій, Деміург, Макаров), назви птахів і тварин (соловей, кобила, свиня), назви міфологічних істот і літературних героїв (лісовик, Буратіно, русалка, Геракл), назви померлих (мрець, небіжчик), назви карт і шахових фігур (королева, валет).

Іменники, що називають неістоти,відповідають на питання що?

До цієї групи відносять всі інші іменники, тобто ті, що називають явища природи, неживі предмети, опредмечені дії та явища, абстрактні поняття (острів, група, будинок, питання), а також іменники, що позначають сукупності людей і тварин (юрба, армія, зграя, натовп).

КОНКРЕТНІ І АБСТРАКТНІ ІМЕННИКИ

іменники	приклади
конкретні	корабель, шлях, Китай, Маргаріта, осел
абстрактні	прикрість, сум, убозтво, капіталізм, знання

Іменники, що називають предмети, явища навколишньої дійсності, які можна пізнати органами чуття людини, називають конкретними.

Абстрактні іменники не мають конкретного лексичного значення, а називають поняття, явища чи властивості, які не сприймаються органами чуття.

Характерною ознакою абстрактних іменників є суфікси -ість, -ств(о), -зтв(о), -цтв(о), -анн(я), -изм, -ізм, -їзм.

Абстрактні іменники переважно вживаються у формі однини.

ЗБІРНІ ІМЕННИКИ

іменники	приклади
збірні	козацтво, студенство, зілля, братство

Збірні іменники - це назви сукупності однакових чи подібних предметів, які здатні сприйматися як одне ціле.

РЕЧОВИННІ ІМЕННИКИ

іменники	приклади
речовинні	алебастр, молоко, камінь, кисень

Іменники зі значенням речовинності називають однорідну речовину. Речовинні іменники можуть мати тільки форму однини (горох, золото, срібло, залізо) або тільки форму множини (гроші, дріжджі).

МОРФОЛОГІЧНІ ОЗНАКИ ІМЕННИКА

Іменник має такі морфологічні ознаки:

рід:
чоловічий жіночий середній	блокнот, край пожежа, матуся небо, дитинство
число:
однина множина	громадянин, музей громадяни, музеї
відмінок:
називний родовий давальний знахідний орудний місцевий	вікно вікна вікну вікно вікном (на) вікні

РІД ІМЕННИКІВ

Рід притаманний кожному іменнику в однині.Іменникивідносяться до чоловічого роду (учень, бізнес, пейджер), жіночому (дисципліна, корова, машина), або середньому роду (покоління, гніздо, озеро).

Іменники чоловічого роду співвідносяться з займенником він, жіночого- вона, середнього- воно. Іменники за родами не змінюються.

Серед назв істот належність іменників до певного роду визначається:

· за різними основами (чоловік - жінка, кобила - кінь);

· за закінченнями (дядьк(о), сестр(а), брат);

· за зв'язками з іншими словами (наш а Маруся, прийш ов Соловейко, воно заспівал о);

· за суфіксами (співак- співачк(а), дослідник- дослідниц(я).

У назвах птахів і тварин рід іменників найчастіше визначається за морфологічною будовою (чоловічого роду - вовк, півень, пес, заєць; жіночого роду - кішка, муха, миша, суниця),

У назвах неістот рід іменників визначається за закінченням.

Так, іменники чоловічого роду найчастіше зовсім не мають закінчення (дуб, хутір, стіл); жіночого роду закінчуються на а(я), або також не мають у своєму складі закінчення (земл я, зим а, радість); середні закінчуються на о, е або я: вікн (о), сонц (е), лист (я ).

Є іменники, які вживаються у формах як чоловічого, так і жіночого роду (зал - зала, жираф - жирафа).

Деякі іменники, що позначають назви професій, хоча і називають осіб як чоловічої, так і жіночої статі, але належать тільки до іменників чоловічого роду (Я - режисер, а дружина моя - бібліотекар).

В українській мові зустрічаються також іменники спільного роду, у яких рід визначається за допомогою допоміжних слів (бідолаха Василь - бідолаха Марія).

ЧИСЛО ІМЕННИКІВ

Число - морфологічна ознака, яка виявляється у протиставленні однини і множини.

У множині іменники роду не мають (хлібосоли, бики, переможці) і співвідносяться із займенником вони.

Більшість іменників, змінюючись за числами, мають форми однини і множини (дерево - дерева, думка - думки). Але є іменники, які вживаються тільки у однині або тільки у множині.

За цією ознакою іменники діляться на три групи.

Першу групу складають іменники, що вживаються як в однині, так і в множині.

Другу групу складають іменники, що вживаються тільки в однині.

Третю - що вживаються тільки в множині.

Іменники, що вживаються тільки в однині	Іменники, що вживаються тільки в множині
- власні назви: Україна, Марія, Дніпро, Хотенко - збірні: студентство, листя, козацтво - назви абстрактних понять: геройство, добро, мир, завзяття - речовини: пісок, молоко, цукор	- власні назви: Альпи, Карпати, Гроші - назви часових понять чи ігор: іменини, проводи, шахи, вибори - назви сукупності людей, предметів, істот: діти, фінанси, люди, солодощі - речовини: вершки, дріжджі, духи - назви предметів парної чи симетричної будови: штани, кросовки, куранти

Відмінювання іменників - це їх зміна за відмінниками. Змінювання іменника за відмінками дає йому можливість зв’язуватися з іншими словами у реченні.

Називний відмінок - початкова форма іменника. Він називається прямим.

Інші відмінники називаються непрямими.

Іменники за характером основ і відмінкових закінчень поділяються на чотири відміни:

відміна	приклади
перша	земля, сирота, суддя, тиша, парта
друга	дуб, море, кінь, зілля, кущ, плече, село
третя	сіль, ніч, шерсть, любов, подорож, мати
четверта	вим'я, тім'я, курча, зозуленя, дівча

Перша відміна включає у себе іменники чоловічого, жіночого і подвійного (чоловічого і жіночого) роду з закінченням -а (-я): земля, хмара, Ольга, Микола, сирота.

Друга відміна включає у себе іменники чоловічого роду, що мають закінчення на твердий або м’який приголосний основи (корабель, коваль, дуб), або із закінченням -о (Дніпро, Василько) та іменники середнього роду із закінченням -е, -о (поле, небо, стебло) і -я, крім тих, у яких при відмінюванні з’являється суфікс -ен-, ат (-ят): змагання, снаряддя.

Третя відміна включає у себе іменники жіночого роду, що закінчуються на твердий чи м’який приголосний основи (сіль, Січ, біль) та іменник мати.

Четверта відміна включає у себе іменники середнього роду з закінченням -а (-я), в яких при відмінюванні з’являється суфікс -ат (-ят), -ен (ягня- ягняти, ім’я- імені).

ПЕРША ВІДМІНА

Іменники першої відміни поділяються на тверду, м’яку і мішану групи:

група	приклади
тверда	вереда, кривда, плакса
м'яка	вишня, скриня, богиня
мішана	огорожа, святоша, межа

До твердої групи належать іменники з твердим приголосним основи (крім шиплячого) перед закінченням -а.

До м’якої групи належать іменники з м’яким приголосним основи перед закінченням -я.

До мішаної групи належать іменники з шиплячим приголосним основи перед закінченням -а.

Іменник -це самостійна частина мови, що означає предметність, відповідає на питання хто? (до істот) і що? (до неістот), виконує синтаксичну функцію як головних членів речення (підмет, присудок), так і другорядних (додаток, означення, обставина).

За значенням іменники поділяються на назви істот і неістот.

Назви істот поділяються на:

а) назви осіб (тобто, назви людей за різними ознаками, назви міфологічних істот, персонажів тощо): начальник, завідувач, покоївка, помічник, Микола, Петрук; Дажбог, Мавка;

б) назви тварин (тобто назви всіх представників тваринного світу, включаючи найпростіших): корова, лоша, мікроб.

Назви неістот поділяються на:

а) назви чітко окреслених предметів і понять (тобто назви охоплюваних зором речей, деталей, частин тіла, різних мір, місяців, днів тижня тощо): стіл, олівець, портфель, ключ, дуб, рука, метр, кілограм, липень, середа;

б) назви нечітко окреслених предметів і понять, тобто назви предметів, що не охоплюються зором, не мають чітких меж, збірні назви територій, речовин, явищ, почуттів, дій, станів, ознак, ігор, абстрактних понять тощо): поле, шлях, космос, гурт, народ, листя, пшениця, фірма, граніт, сум, волейбол, сон, прогрес, Крим, Полісся.

Іменники бувають загальні і власні.

Загальна назва дається багатьом однаковим предметам: чоловік, слухач, місто, управління, журнал, день, незалежність.

Власна назва дається окремому предметові, щоб відрізнити його від інших подібних: Луценко, Володимир, Київ, “Інформаційний бюлетень НАДУ”, Національна академія державного управління при Президентові України, Чумацький Шлях.

 

Рід іменників

 

1. Іменники мають чоловічий, жіночий або середній рід. Рід іменника визначаємо, співвідносячи його з займенниками він, вона, воно або поєднуючи з цей, ця, це: цей службовець (він), цей сум (він), цей спеціаліст (він), ця довідка (вона), ця адреса (вона), це зобов`язання (воно).

2. Деякі іменники можуть бути спільного (подвійного) роду - чоловічого або жіночого: цей сирота і ця сирота, цей листоноша і ця листоноша, цей нероба і ця нероба; чоловічого або середнього: цей ледащо і це ледащо.

Залежно від конкретного змісту значення чоловічого або жіночого роду мають прізвища: Шевчук, Кудлай, Муха.

3. Рід незмінюваних іменників встановлюється так:

а) назви осіб мають рід відповідно до статі: цей аташе, ця леді;

б) назви тварин мають звичайно чоловічий рід: цей какаду, цей шимпанзе (але якщо треба вказати на самку, назві надається значення жіночого роду: ця какаду, ця шимпанзе);

в) назви неістот мають середній рід: це кашне, це комюніке, це меню, це жюрі, це алібі;

г) власні назви мають рід відповідно до роду загальної назви: цей Каркатау (вулкан), цей Хокайдо (острів), ця Місісіпі (річка), ця Монако (країна), це Гельсінкі (місто), це Онтаріо (озеро);

ґ) незмінювані складноскорочені слова мають рід відповідно до роду іменника, який входить до абревіатури в називному відмінку: цей райво (відділ), цей НБУ (банк), ця СБУ (служба), ця НАДУ (академія), це МЗС (міністерство), це ТОВ (товариство).

4. Іменники, що вживаються тільки в множині, за родами не розрізняються: ці двері, ці ножиці, ці канікули, ці Карпати, ці Суми.

 

Відмінки іменника

В українській мові є сім відмінків:

 

називний	хто? (до істот)	що? (до неістот)
родовий	кого?	чого?
давальний	кому?	чому?
знахідний	кого?	що?
орудний	ким?	чим?
місцевий	на кому?	на чому?
кличний	-	-

У реченні іменник може виконувати функції підмета, додатка, іменної частини присудка, неузгодженого означення та обставини.

Розряди прикметників

За лексичним значенням та граматичними властивостями прикметники поділяються на три групи:

-якісні - називають ознаки, властиві предмету більшою або меншою мірою: холодніш - холодніший- найхолодніший,

-відносні - називають ознаки предмета за його відношенням до інших предметів, дій. обставин: телефонний дзвінок, дитячі книжки, осінні вітри, весняні дощі, завтрашній день, дерев яний будинок:

-присвійні - вказують на приналежність предмета людині (рідше - тварині) і відповідають на питання чий? чия? чиє?: братів автомобіль, Шевченкова поезія, батькова ферма, сестрина дача, материна вишиванка, лисяча нора, лепече гніздо.

Діслово може означати

o переміщення у просторі: бігти, йти;

o процес мовлення: говорити, теревенити;

o стан особи чи предмета: сидіти, висіти;

o ставлення до когось або чогось: ненавидіти, кохати;

o процес сприйняття органами чуття: бачити, чути, нюхати;

o конкретну фізичну дію: вмиватися, читати;

o процес мислення: думати, мудрувати;

o бажання: хотіти, прагнути, воліти;

o зміни: молодіти, сивіти.

 

Дієслово в реченні найчастіше виконує функцію присудка: Про все тиспіваєш: про сльози і сміх, Про молодість, битвами грізну...

(В. Сосюра)

 

Дієслівні форми
Інфінітив(неозначена форма)	Безособові дієслова	Дієприкметник	Безособові форми на -но, -то	Дієприслівник
незмінювана форма, яка, називаючи, дію або стан предмета, не вказує на час, особу, число, спосіб і відповідає на питання що робити? що зробити?	означають дію без відношення до будь-якої особи світає, морозить, думається	особлива форма дієслова, яка виражає ознаку предмета за дією або станом і відповідає на питання який? яка?, яке? які? зів'яле (листя), освітлена (кімната)	вказують на дію, виконану невідомою особою зроблено, написано	особлива незмінювана форма дієслова, яка означає додаткову дію, що супроводить головну, виражену дієсловом, і відповідає на питання що роблячи? що зробивши?
любити, судити	читаючи, співаючи

 

Зауважте!

- інфінітив завжди має суфікс –ти (-ть);

- інфінітив має морфологічні ознаки - вид(доконаний чи недоконаний), а також перехідність або неперехідність;

- у двоскладному реченні неозначена форма дієслова може виступати у функції будь-якого члена речення;

- безособові дієслова виконують роль головного члена в односкладних безособових реченнях;

- інфінітив, безособові дієслова, дієслівні форми на –но, то -, дієприслівник – незмінювані форми дієслова.

Безособові дієслова

Деякі дієслова означають дію або стан, що відбуваються самі по собі, без діючої особи (предмета). Такі дієслова називаються безособовими:

Світає, морозить, вечоріє, дощить.

У таких реченнях не може бути підмета.

Безособові дієслова змінюються лише за часами, їхні форми в теперішньому й майбутньому часі нагадують форми третьої особи однини (морозить), а в минулому — форму однини середнього роду (посутеніло, не спалося).

Безособові дієслова означають явища природи, психічний або фізичний стан людини.

Деякі дієслова можуть вживатися і в особовому, і в безособовому значенні:

Повіває прохолодою (повіває — безособове дієслово). Вітерець повіває (3-тя особа однини).

Тягне на подвір'я (безособове). Мураха тягне соломину (3-тя особа однини).

Дієслова
Перехідні (означають дію, що переходить або спрямована на предмет)	o при них стоїть прямий додаток, виражений іменником (займенником) у знахідному відмінку без прийменника: доглядати сад, відвідати друга o значенням частини від цілого: насипати цукру, випити кави
Неперехідні (означає дію, що не переходить на предмет)	o не вимагають додатка: стояти, плакати o усі дієслова з постфіксом -ся (-сь): розрісся, хвилюватися

 

Вид дієслова
Недоконаний (означає незавершену, необмежену в тривалості дію в минулому, теперішньому або майбутньому)	Доконаний (означає дію, що завершилася в минулому або неодмінно відбудеться в майбутньому)
що робити? що робив? що робить? що робитиме? що буде робити?	що зробити? що зробив? що зробить?
співати, виконуватиме	переконати, підійшов

 

Час дієслова
Теперішній	Майбутній	Минулий
Означає дію, яка відбувається постійно або в момент мовлення	Означає дію, яка відбуватиметься чи відбудеться після моменту мовлення про неї	Означає дію, яка відбулася або відбувалася до моменту мовлення про неї
пишемо, гуляю	зроблю, працюватиму	мав, писав

 

 

1. Дієслова минулого часу змінюються за числами, а в однині — й за родами: мали, бігла, бігло.

2. Дієслова теперішнього і майбутнього часів змінюються за числами та особами. Дієслова недоконаного виду мають просту і складену форми майбутнього часу, дієслова доконаного виду — лише просту форму.

Дієслова доконаного виду майбутнього часу мають ті самі особові закінчення, що й дієслова недоконаного виду в теперішньому часі:

Особа Однина Множина

перша скаж-у, зробл-ю скаж-емо, зроб-имо

друга скаж-е, зроб-ить скаж-ете, зроб-ите

третя скаж-еш, зроб-иш скаж-уть, зробл-ять

3. Проста форма майбутнього часу дієслів недоконаного виду утворюється приєднанням до інфінітива особових закінчень:

 

Особа Однина Множина

перша писати-му, читату-му писати-мемо, читати-мемо

друга писати-меш, читати-меш писати-мете, читати-мете

третя писати-ме, читати-ме писати-муть, читати-муть

4. Складена форма майбутнього часу дієслів недоконаного виду утворюється за допомоги особових форм допоміжного дієслова бути та інфінітива основного дієслова:

 

Особа Однина Множина

перша буд-у писати буд-емо писати

друга буд-еш писати буд-ете писати

третя буд-е писати буд-уть писати

5. Іноді в українській мові вживається давноминулий час, що означає минулу дію, яка передуй: ла іншій минулій дії. Виражається він дієсловом бути в минулому часі + дієслово минулого часу: написав, була зробила.

 

Спосіб дієслова
Дійсний	Умовний	Наказовий
Означає дію, яка відбулася, відбувається чи відбуватиметься. Змінюється за часами, числами й особами (у теперішньому, майбутньому часах) та за родами (у минулому)	Означає дію, можливу за певної умови або бажану. Змінюється за числами, а в однині — й за родами). Твориться додаванням до форми минулого часу частки б (після голосного), би (після приголосного)	Означає наказ, прохання, побажання, пораду, заклик до виконання дії. Змінюється за числами й особами. В однині дієслова мають форму 2-ї особи, а в множині — форми 1 -ї та 2-ї особи
знати, писав, робитиму, хочу	хотів би, написала б	прийди, хай (нехай) працює

 

 

Дієвідміна дієслова
I	II
Належать дієслова, які в 3 – тій особі множини мають закінчення – уть, ють.	Належать дієслова, які в 3 – тій особі множини мають закінчення –ать, -ять.

Визначити, до якої дієвідміни належить дієслово, можна двома способами:

І спосіб — за закінченнями 3 ос. множини

уть, - ють — І дієвідміна (читати — читають, знати — знають);

ать;- ять — II дієвідміна (любити — люблять, говорити — говорять).

II спосіб — за основою інфінітива (частина слова без -ти)

 

Дієвідміна	Умова	Приклад
II	якщо дієслово в інфінітиві має суфікси -н-, -і- (-ї-) або після ж, ч, ш, щ суфікс -а-, які зникають у 1 особі однини	кле[йі]ти — кле[йу](-і- випадає), мовчати — мовчу (-а- після шиплячого, випадає), стелити — стелю (-и- випадає)
І	усі інші дієслова (з іншими суфіксами, із суфіксами -і- (-ї-), які залишаються, із суфіксом -я- не після згаданих приголосних)	полоти (відсутні згадувані суфікси), сипати (-а- не після шиплячих), червоніти (-і- зберігається: червонію)
Винятки	бігти, спати, стояти, боятися - II дієвідміна; хотіти, гудіти, іржати, ревіти, сопіти — І дієвідміна.

 

Дієвідмінювання дієслів дати, їсти,...повісти, бути

Дієслова дати, їсти,...повісти (розповісти, доповісти тощо,) та похідні від них (продати, доїсти тощо) не належать до дієвідмін, бо мають норми давньої системи дієвідмінювання.

 

	Однина	Множина
1 ос.	дам	їм	відповім	дамо	їмо	відповімо
2 ос.	даси	їси	відповіси	дасте	їсте	відповісте
3 ос.	дасть	їсть	відповість	дадуть	їдять	відповідять

 

Видові пари таких дієслів (давати, доїдати, заповідати тощо) дієвідмінюються за сучасним зразком: давати — даю, даєш, дає, даємо, даєте, дають тощо.

Правопис числівників

Числівник одинадцять пишеться з однією -н. У числівниках від одинадцяти до дев’ятнадцяти м’який знак пишеться тільки в кінці слова: дванадцять, сімнадцять.

При творенні складних слів вживаються числівникові основи двох-, трьох-, чотирьох, якщо друга частина слова починається з голосного, і числівникові основи дво-, три-, чотири-, якщо друге слово починається з приголосного: трьохетапний — триповерховий, двохатомний — двобічний.

Складні кількісні і порядкові числівники пишуться разом у будь-якому відмінку: шістсот, шестисот, шестистам, шестисотий.

Складенічислівники пишуться окремо: дві тисячі п’ятсот тридцять два, дві тисячі п’ятий.

Частка. Все про неї.

Частка — службова частини мови, яка надає словам або реченням певних смислових чи емоційно-експресивних відтінків або служить засобом творення форм слів та похідних слів. Основне значення частки — видозміна значень окремих слів, цілих речень.

Правопис часток

Спосіб написання	Умова	Приклади
Разом	частки аби, ані, де, чи, чим, що, як у складі будь-якої частини мови	абиякий, аніскільки, чимдуж, щосили
частки би, б, же, ж, то, що в складі сполучників або інших часток	мовби, нібито, аякже, абощо
частка -ся (-сь) у зворотних дієсловах і в складі займенників і прислівників	купається, вклонивсь, колись, когось
Через дефіс	частки -бо, -но, -то, -от, -таки, що стоять безпосередньо після слова, якого стосуються	чекай-но, тому-то, знайшов-таки (але таки знайшов, усе ж таки)
частки казна-, хтозна-, бозна-, будь-, -небудь, які стали префіксами або суфіксами в прислівниках і займенниках	казна-хто, бозна-чому, хто-небудь
Окремо	формотворчі частки	хотілося б, нехай готує
частки, що надають словам смислових чи емоційних відтінків	аж, ж, саме, ще, хоч
частки у сполуках слів (здебільшого в сполучних словах)	поки що, навряд д чи, дарма що, що за, що ж до

Сполучник. Все про нього.

Сполучник — службова частини мови, яка вживається для поєднання членів речення, частин складного речення й окремих речень у тексті: Хоч мороз і припікає, зате комарів немає(Нар. творчість).

Правопис сполучників

Разом пишуться складні сполучники, які становлять тісне поєднання повнозначних слів із частками або прийменниками: адже, аніж, втім, зате, мовби, начеб, начебто, немов, немовби, немовбито, неначе, неначебто, ніби, нібито, ніж, отже, отож, притім, притому, причім, причому, проте, себто, тобто, цебто, щоб, якби, якщо; також слова: абощо, тощо.

Окремо пишуться:

а) сполучники з частками б, би, ж, же :або ж, адже ж, але ж, а як же, бо ж, коли б, коли б то, отже ж, хоча б, хоч би;

б) складені сполучники: дарма що, для того щоб,замість того щоб, з тим щоб, з того часу як, незважаючи на те що, після того як, при цьому, тай, так що, тимчасом як, тому що, у міру того як,через те що й под.

Через дефіс пишуться сполучники отож-то, тим-то, тільки-но, тому-то.

Прийменник. Все про нього.

Службові слова — це неповнозначні слова, які не називають реалій, а тільки вказують на відношення між ними.

Службові слова
прийменник	сполучник	частка
в, на, під, поміж	і, й, але, що, щоб, де	би, б, ж, же, казна-, не

 

До службових частин мови належать прийменник, сполучник і частка. На відміну від повнозначних слів, їм не властива номінативна функція, тобто вони не виступають назвами предметів, дій, ознак, кількості, а тому на питання не відповідають і членами речення не бувають.

Службові частини мови служать тільки для вираження різних відношень між словами (прийменники), між словами і реченнями (сполучники) або ж надають словам і реченням різних відтінків (частки).

Прийменник

Прийменник — службова частини мови, яка разом з формою непрямого відмінка іменників, а також деяких числівників і займенників виражає відношення між предметами, відношення дії, стану чи ознаки до предмета.

Службова роль прийменників полягає в диференціації значень відмінкових форм:

вбігла в хату — означає напрямок об'єкта дії;

від чого осміхнулись — означає причинові відношення;

стіни під стелею — означає просторові відношення;

зробив з паперу — означає ознаку предмета за його відношенням до матеріалу;

взялися в боки — означає спосіб дії.

 

Уживання прийменників

o З родовим відмінком уживаються прийменники від, із, з, у, замість, задля, з-над, зі, зо, з-перед, з-поміж, з-посеред, за, із-за, побіля, поміж, поперед, всередині, наприкінці, поблизу, позаду, під час, у напрямку, на відміну від, до, від, для, біля: визирнути з вікна, запитати у нього, дістатися до міста, звістка від матері, підбіг до нього.

o З давальним відмінком уживаються прийменники завдяки, всупереч, наперекір, услід, назустріч, навстріч, на противагу, навперейми.

o Зі знахідним відмінком уживаються з, у, крізь, поза, близько, понад, попід, попри, проміж, зважаючи на, біля, у відповідь на, коло, під тощо: зазирнути в очі, перебував з місяць.

o 3 орудним відмінком уживаються прийменники під, з, за, між, поза, проміж,услід за, згідно з, нарівні з, одночасно з, побіг з, порівняно з, поруч із, разом із, слідом за, у зв'язку з: розмовляти з колегою, хліба з салом, лантух з вівсом, сидимо під вербою.

o З місцевим відмінком уживаються прийменники в, у, на, по, при: був на Кавказі, зловити в озері.

Синтаксис і пунктуація

Синтаксис, його функції

Синтаксис (грец. syntaxis «складання») — це сукупність правил і схем творення словосполучень, речень і тексту як словесних моделей певних фрагментів дійсності чи внутріш­ніх станів людини. Синтаксис, його функції Мова, як уже зазначалося, існує у двох тісно взаємопов'я­заних психічних процесах: в уяві (набір мовних засобів і схем, які зберігаються в людській пам'яті) і в мовленні (творення речень і тексту, шо відбивають позамовну дійсність). Мовлен­ня існує в усній і писемній формах. Мовні засоби —фонеми, морфеми, слова й словоформи — не мають самодостатнього значення: вони існують лише за­ради мовлення, тобто заради речень і тексту. Усе це лише інвентар, розрізнені елементи, які, щоб за їхньою допомо­гою передати якесь повідомлення, інформацію, думку, треба ще певним чином організувати, поєднати, використовуючи їхні властивості. І тут, у мовленні, визначальну роль відіграє синтаксис. Синтаксис дає змогу умовно виражати, моделювати зв'яз­ки, які існують між двома та більше явищами, що їх названо словами (синтаксис словосполучення), та зв'язки між осмис­леними явищами й дійсністю (синтаксис речення). Робиться де відповідно до певних, властивих йому правил і за певними схемами. Таким чином, синтаксис можна визначити як су­купність правил і схем, за допомогою яких мовець, викорис­товуючи слова та їхні форми, відтворює, моделює ті чи інші явиша дійсності або внутрішні стани, щоб повідомити про них інших людей. Якшо морфологія встановлює граматичні властивості пев­них розрядів слів (наприклад, відмінювання іменників за від­мінками й числами, змінювання дієслів за способами, часами, особами, числами тощо), то синтаксис визначає, як ці грама­тичні властивості слід використовувати, щоб з окремих слів утворити речення, а відтак — і текст. Творячи певне висловлювання, ми оперуємо не просто сло­вами, а різними їхніми формами (тобто словоформами), які об'єднуємо в словосполучення, а ті — спочатку в прості ре­чення, потім, якщо є така потреба, в ускладнені й складні ре­чення; з речень формуємо текст. Синтаксис, отже, починається із словоформи, а далі поді­ляється на синтаксис словосполучення, синтаксис простого, синтаксис ускладненого, синтаксис складного речення та син­таксис тексту. Кожне з цих відгалужень єдиного синтаксису має свої специфічні правила й схеми. Оволодіння ними за­безпечує, з одного боку, правильну побудову висловлювань різного типу, чітке й дохідливе передавання власної думки іншим людям, з іншого — правильне розуміння чужих ви­словлювань. Центральною одиницею синтаксису є речення.

Пунктуація: роль і значення

Висловлювання творяться в усній формі, навіть якщо вони не промовляються вголос. А будь-яке усне мовлення супроводиться певними паузами, інтонацією, які передають емоційно-вольовий стан мовця, його ставлення до сказаного, надають різних смислових відтінків висловлюванню, а також членують мовленнєвий потік на частини відповідно до змісту. Цього не можуть передати букви. Тому для приблизного від­творення інтонації на письмі вживають розділові знаки: крап­ку, кому, тире, двокрапку, крапку з комою тощо. Вони полег­шують сприймання й правильне розуміння написаного. Система правил членування написаного тексту за допомо­гою розділових знаків відповідно до його синтаксичних, смислових та інтонаційних особливостей називається пун­ктуацією (лат. punctum «крапка»). Є розділові знаки кінця речення і внутрішніми. У кінці речення використовуються такі розділові знаки: крапка, знак питання, знак оклику і три крапки. Крапка ставиться в кінці розповідних і спонукальних речень, знак пи­тання — у кінці питальних речень! Знак оклику вказує на емоційність, схвильованість висловлювання. Трьома крапка­ми позначають або незакінченість висловлювання, або його переривчастість. Три крапки можуть ставитися й на початку речення — у такому разі вони вказують, що речення є продов­женням якоїсь попередньої невисловленої думки. Знак питання і знак оклику можуть ставитися також у се­редині речення — у кінці вставлених речень та після вигуків, виділених дужками або парними тире, наприклад: Шкільні гео­логи за кілька років встигли пошукати волинський бурштин (і дещо таки знайшли!), натрапили на сліди стародавнього мета­лургійного і скловарного виробництва, побували в багатьох ціка­вих куточках України (3 газети). Годинник бив — що з ним? — зовсім не ту годину (І. Жиленко). У середині речення вживаються такі розділові знаки: оди­нична кома, парні коми, крапка з комою, одиничне тире, парні тире, двокрапка, дужки, кома й тире, три крапки. Одинична кома ставиться між двома частинами речення: між однорідними членами та між простими реченнями, що входять до складного. Наприклад, у реченні Завжди знаходи­лися люди, котрі не відрікалися ні від християнських цінностей, ні від власного «Я», ні від істини, в яку вірили і яку обстоювали всім своїм життям, за яку нарешті власним життям платили (З газети) одиничні коми після слів цінностей і «Я» поставле­но між однорідними членами речення; після слів люди, істини та життям — між простими реченнями. Так само в реченні Заніміли, поникли, погасли ліси, і людські, і пташині мовчать голоси (М. Рильський) одиничні коми стоять між однорідни­ми членами заніміли, поникли, погасли та і людські, і пташині, а також між двома простими реченнями після слова ліси. На місці одиничної коми робиться пауза. Але там, де є пауза, кома не завжди ставиться. Наприклад, у реченні Про­никливе втілення й віртуозне виконання музики Верді засвідчує високу культуру та вокальну майстерність солістів, хору й оркестру (3 газети) пауза чується після слова Верді (між групою підмета і групою присудка), але комою вона не позначається. Парними комами виділяються з обох боків підрядні речен­ня в середині головного, відокремлені члени речення та вне­сення (звертання, вставні та вставлені слова й речення, слова-речення, вигуки). Наприклад, у