Соціально-економічний і політичний розвиток республіки кореї у 50–х. Рр. ХХ ст. – поч. Ххі ст. Економічна криза 1997–1998 рр. Та її наслідки. Складові корейського економічного дива.

Посилаючись на існування потенційної небезпеки нового комуністичного вторгнення, уряд Лі Син Мана встановив у Південній Кореї жорсткий авторитарний режим. Разом із значним обмеженням особистих свобод та волюнтаристськими методами правління, Лі Син Ман вдався до широкої лібералізації економічного життя Республіки Корея. У 1953 р. було прийнято розроблений американськими фахівцями "План Натана", що мав забезпечити країні швидке економічне зростання. З початку 60-х рр. пріоритетним напрямком економічного розвитку Південної Кореї стали ті галузі господарства, які могли виробляти конкурентоздатну на зовнішніх ринках продукцію. Завдяки порівняно дешевій робочій силі та зарубіжним інвестиціям Республіка Корея зуміла завоювати не лише значну частину регіонального ринку, але й ринки в інших частинах світу.

26 квітня 1960 р. Лі Син Ман змушений був піти у відставку під тиском потужних виступів опозиції, незадоволеної авторитарними методами управління країною та фальсифікацією результатів президентських виборів 1960 р. Лі Син Ман виїхав із країни, але народні виступи не припинилися. У цій ситуації, посилаючись на потребу відновлення порядку в країні, 16 травня 1961 р. група військових на чолі з генералом Пак Чон Хі (1917—1979) встановила в країні ще жорсткіший, ніж раніше, політичний режим. Почався тривалий період військового керівництва Південною Кореєю.

Військові запровадили в країні надзвичайний стан, розпустили всі політичні партії та парламент, а також обмежили дію демократичних свобод. Уряд Пак Чон Хі заявив, що влада цивільним буде передана після загальних виборів в 1963 р. У грудні 1962 р. на всенародному референдумі схвалено змінений варіант конституції. З 1 січня 1963 р. в Південній Кореї знову дозволено діяльність політичних партій. На виборах в жовтні 1963 р. переміг Пак Чон Хі, який згодом був переобраний на пост президента в 1967, 1971, 1972 і 1978 рр. Щоби, приборкати опозиційний рух, у 1972 р. Пак Чон Хі знову запровадив у країні надзвичайний стан.

У кінці 60-х — на початку 70-х рр. Південна Корея розпочала активні заходи в напрямку створення самостійних високотехнологічних наукових розробок у науковомістких галузях промисловості. Уряд контролював та усіляко підтримував заходи, спрямовані на розвиток національної промисловості. Завдяки державній підтримці економіка країни почала швидко зростати. Реальний націо* нальний прибуток в перерахунку на душу населення з 1961 по 1978 рр. збільшився на 240%. Швидке економічне зростання спричинило міграцію жителів Південної Кореї до міст, що почасти зняло напругу в земельному питанні на селі.

Однак вже в кінці 70-х рр. у економіці з'явилися кризові явища. Зростання інфляції та проблеми у деяких галузях економіки спричинили в кінці 70-х рр. нову хвилю антиурядових виступів. У жовтні 1979 р. в Пусані та Масані для розгону маніфестантів довелося навіть застосовувати силу. 27 жовтня 1979 р. під час сварки у президентському кабінеті Пак Чон Хі був вбитий начальником пів-деннокорейської розвідки. Обов'язки керівника держави передано прем'єру, але невдовзі у країні стався наступний військовий переворот.

12 грудня 1979 р. генерал-майор ЧонДуХван (1931 р.н.), що командував військами державної безпеки, без санкції виконуючого обов'язки президента наказав підпорядкованим йому військам зайняти урядові будинки та заарештувати кількох чільних посадовців та генералів. Насамперед було арештовано командувача сухопутних військ генерала Чон Син Хвана, який мав повноваження стежити за дотриманням режиму воєнного стану. Активним учасником перевороту став генерал Ро Де У, колишній однокурсник ЧонДуХвана по військовій академії, а крім того однополчанин тю війні у В'єтнамі. Санкції на арешти були отримані заднім числом та під примусом у виконуючого обов'язки президента ЦойГюХа.

Переворот не вирішив численних проблем країни. У великих містах Кореї тривали виступи студентів, що вимагали демократичних змін. У травні- 1980 р. з особистого наказу ЧонДуХвана розстріляно студентську опозиційну демонстрацію у Кванджу. Загинули понад 200 демонстрантів. Жорстокими репресіями антиурядові виступи вдалося придушити. Після обрання у серпні 1980 р. ЧонДуХвана президентом, у січні 1981 р. надзвичайний стан у Південній Кореї скасовано. У квітні 1981 р. Південна Корея прийняла нову конституцію. З метою формування соціальної бази правлячого режиму військові створили Демократичну партію справедливості (ДПС), яка задекларувала повну підтримку політики ЧонДуХвана. Фактором, який на певний час відвернув увагу населення від внутрішньополітичних проблем, стало знищення радянським винищувачем 1 вересня 1983 р. у районі Сахаліну південнокорейського "Боїнга 747" з пасажирами на борту. Наступний етап опозиційного руху почався в Кореї 1987 р., після того, як в поліційній дільниці від катувань помер один із затриманих правоохоронцями студентів. Упродовж майже цілого року в Південній Кореї відбувалися демонстрації та антиурядові мітинги. У кінці 1987 р. ЧонДуХвана на посту президента змінив його близький приятель Ро Де У (1932 р.н.), який переміг на президентських виборах як кандидат від проурядової Демократичної партії справедливості.Певна лібералізація режиму почалася на початку 1988 р., коли у зв'язку із запланованими у Сеулі Олімпійськими іграми уряд змушений був запровадити загальнообов'язкові демократичні свободи. 25 лютого 1988 р. вступила в дію новаконституція Республіки Корея. Конституція перерозподілила владні повноваження, посиливши роль парламенту, запровадила всезагальні вибори, оголосила гарантії демократичних свобод. У тому ж році, значною мірою завдяки міжнародному тиску, Ро Де У довелося звільнити частину політв'язнів та дозволити легальну політичну діяльність опозиції. Найвпливовішими партіями в країні, поряд із правлячою Демократичною партією справедливості, стали Демократична партія за возз'єднання та Партія миру і демократії. За результатами виборів 1988 р. саме ці партії поділили більшість з 299 місць національного парламенту. Демократична партія справедливості отримала 124, Демократична партія за возз'єднання — 71 і Партія миру і демократії — 59 мандатів. У січні 1990 р. ДПС. яку очолював сам Ро Де У, саморозпустилася, а з її колишніх членів із залученням представників двох найвпливовіших опозиційних партій створено Демократичну ліберальну партію (ДЛП). У результаті виборів 1990 р. ця партія отримала дві третини всіх місць у парламенті.

Першим цивільним лідером країни за понад 30-річний період став у 1993 р. представник ДЛП Кім Єн Сам (1927 р.н.), який набрав 42% голосів всіх виборців. Новий президент розпочав політику економічної санації Південної Кореї. За звинуваченнями в корупції та фінансових махінаціях позбулися своїх посад понад 3000 чиновників та підприємців. У серпні 1996 р. генералів ЧонДуХвана та Ро Де У за здійснення військового перевороту 1979 р. та розстріл студентської маніфестації 1980 р. у Кванджу засудили, відповідно, до довічного ув'язнення та 17 років тюрми. У сфері зовнішньої політики Кім Єн Сам розпочав політичний діалог із Північною Кореєю. Ще в 1990 р. налагоджено повномасштабні дипломатичні відносини із СРСР, а в 1995 р. — із КНР.

На початку 1998 р., перемігши на чергових президентських виборах, наступним президентом країни став відомий лідер опозиції та довголітній борець з військовими режимами Кім Де Чжун (1925 р.н.). 72-літній політик упродовж своєї політичної кар'єри неодноразово сидів у тюрмі, після виборів 1971 р., на яких за нього проголосували 5,5 млн. корейців, змушений був емігрувати у СІЛА, а згодом до Японії. У 1973 р. його викрали з Токіо південнокорейські спецслужби та таємно доставили до Сеула. У 1980 р. Кім Де Чжуна було засуджено до смертної кари, яку згодом замінили довічним ув'язненням. Незважаючи на це, вже одним з перших своїх розпоряджень новообраний президент амністував ЧонДуХвана та Ро Де У. Цей крок мав послужити справі національного примирення.

55. Боротьба ефіопського народу проти Італійської агресії у 1935-1937 рр. Ефіопія мала для Італії особливе стратегічне значення. Контроль за ефіопською територією дозволяв Риму об'єднати свої колонії в Сомалі та на березі Червоного моря. На початку 30-х рр. Беніто Муссоліні розпочав підготовку до прямої агресії в Ефіопії. Приводом до початку війни послужила збройна сутичка, яка сталася 5 грудня 1934 р. в оазі Уол Уол на кордоні між Ефіопією та Італійським Сомалі. Для розслідування цього інциденту створено міжнародну комісію під керівництвом британського полковника Кліффорда. Хоча комісія зробила висновок, що оаза розташована на території Ефіопії, італійців це не зупинило. До серпня 1935 р. у Східній Африці Італія зосередила 260-тисячну армію. Крім неї там розмістилося ще 70 тис. допоміжних підрозділів. Війна почалася 3 жовтня 1935 р. Одразу з трьох напрямків італійські війська перейшли кордони Ефіопії. Через тиждень Ліга націй визнала Італію агресором та запровадила проти неї економічні санкції, які не завдали Риму значної шкоди. Ефіопська армія, яка налічувала 360 тис. солдатів і офіцерів, була непорівняно гірше озброєна та навчена, аніж італійські сили. Хайле Селассіє І віддав наказ відступати. Упродовж першого тижня війни боїв зовсім не було. 10 жовтня 1935 р. на бік італійціd перейшов один із ефіопських генералів. До січня 1936 р. на жодному із фронтів італо-ефіопської війни значні битви не відбувалися. У середині січня 1936 р. ефіопські війська почали великий контрнаступ. До кінця лютого 1936 р. італійці ліквідували прорив і продовжили наступ на Аддіс-Абебу. Зібравши залишки своєї армії імператор. в районі озера Ашенгі, 31 березня 1936 р. Хайле Селассіє І контратакував італійців. Ефіопам знову вдалося прорвати фронт. Використавши проти наступаючих авіацію та отруйні гази італійці зуміли зупинити наступ. Після винятково запеклих триденних боїв, на північній ділянці фронту ефіопська армія перестала існувати як організоване ціле. Надалі опір загарбникам чинили лише розрізнені підрозділи. 2 травня Хайле Селассіє І через Джібуті виїхав у еміграцію до Великобританії. 5 травня 1936 р. італійці вступили до Аддіс-Абеби, а вже 9 травня Італія оголосила про анексію Ефіопії. Вперше за понад півторатисячолітню історію Ефіопія втратила незалежність. бюджет країни мали контролювати фінансові представники Лондона. 14 грудня 1942 р. Ефіопія оголосила війну Німеччині, Італії та Японії. 19 грудня 1944 р. підписано нову англо-ефіопську угоду, яка дещо зменшила британські привілеї в країні. Остаточно Ефіопія відновила суверенітет на всій території своєї країни лише в 1947 р.

56. Формування тоталітарного режиму в КНДР та його криза. П івнічна Корея обрала комуністичну модель економічного та політичного розвитку. До середини 50-х рр. було майже повністю націоналізовано промисловий сектор, а в сільському господарстві колективізовано 3/4 всіх приватних господарств. Упродовж 50—60-х рр. КНДР отримала суттєву економічну допомогу від СРСР, КНР та інших соціалістичних країн. Північна Корея запровадила систему перспективного планування. У 1954—1956 рр. здійснено "трирічку відбудови", згодом реалізовано три семилітні плани економічного розвитку — 1961—1967, 1978—1984, 1987—1993 рр. Політичний розвиток країни характеризувався зміцненням однопартійної тоталітарної системи. Протягом 1953—1956 рр. Кім Ір Сен почергово ліквідував кілька фракційних груп всередині правлячої партії. Репресій зазнали корейці-вихідці із Китаю, СРСР, а також колишні підпільники, що діяли під час японської окупації на території Корейського півострова. Єдиною групою у партійному керівництві країни, котрій довіряв лідер КНДР, були колишні партизани. Вже в 50-х рр. комуністична Корея потрапила у зовнішньополітичну ізоляцію. Щоправда, ізоляціоністський зовнішньополітичний курс не виключав продовження гострої конфронтації із Південною Кореєю. Після початку погіршення радянсько-китайських стосунків в 60-х рр. КНДР підтримала Китай.У 1972 р. КНДР прийняла конституцію, яка закріпила теорію "чучхе" в статусі офіційної ідеології. Лідери Північної Кореї твердили, що на початок 70-х рр. у країні вже було збудовано соціалістичне суспільство. Конституція увела пост президента, який зайняв Кім Ір Сен. Характерними рисами суспільного життя Північної Кореї 70—80-х рр. стали культ особи Кім Ір Сена та надзвичайна регламентація всіх сторін життя простих корейців. У кінці 80-х — на початку 90-х рр. КНДР почала відчувати суттєві проблеми з продуктами харчування, що почасти було спричинено повенями та засухами, які знищили частину урожаїв, а почасти — винятково неефективним веденням господарства. Після розпаду СРСР єдиним ідеологічно спорідненим союзником Пхеньяна залишився Китай. Сучасна влада Північної Кореї втручається у всі сфери життя людини, постійно нагнітається шпигуноманія. За даними міжнародних гуманітарних організацій, на початок 90-х рр. у Північній Кореї налічувалося 200 тис. політичних в'язнів. Комуністичний режим Північної Кореї створив одну з найгірших антиутопій тоталітарного ґатунку.

57. Соціально-економічний та політичний розвиток Пакистану у 80-х роках ХХ ст. – поч..ХХІ ст.. З грудня 1971 р. почалася третя індо-пакистанська війна. Унаслідок стрімкого наступу індійських військ вже 16 грудня захоплено Дакку, після чого пакистанські війська на території Східної Бенгалії капітулювали. Згодом Східний Пакистан проголосив незалежність як Республіка Бангладеш.На хвилі незадоволення правлінням військових, 20 грудня 1971 р. до влади в Пакистані прийшов уряд ППП, очолений партійним лідером З.А. Бхутто. Він визнав незалежність Республіки Бангладеш. Водночас у Сімлі було досягнуто домовленості з Індією, згідно з якою індійська армія залишала пакистанську територію, а між обома країнами відновлювалися торгівельні та транспортні контакти. З січня 1972 р. новий уряд розпочав націоналізацію важкої промисловості, а в березні аграрну реформу. Викуплена в заможних землевласників земля передавалася селянам безоплатно. У квітні 1972 р. у Пакистані скасовано воєнний стан, звільнено політв'язнів, знято обмеження на політичну діяльність. 14 серпня 1973 р. стала чинною третя конституція, передбачала парламентську форму правління, федеративний устрій з широкою автономією провінцій та закріплення ісламу як державної релігії. У 1974—1975 роках через масштабні зіткнення на релігійному ґрунті загострилася політична ситуація. У березні 1977 р. проведено парламентські вибори. Опозиційний блок дев'яти партій Пакистанський національний альянс не визнав оголошеної перемоги правлячої партії, що підтримувала З.А. Бхутто. Розпочалися вуличні демонстрації та мітинги. Через загострення внутрішньополітичної ситуації, 5 липня 1977 р. генерал М. Зія-уль-Хак в ввів у країні військовий стан. З.А. Бхутто був звинувачений у державних злочинах, засуджений до страти і повішений (1979). Пряме військове правління тривало вісім років. Здійснювалась ісламізація різних сфер суспільства і економіки. Створений генералом М. Зія-уль-Хаком федеральний шаріатський суд, членів якого він призначив на власний розсуд, визнав неісламськими 267 із 1 511 діючих у Пакистані законів. Вибори в парламент почали проводитись на непартійній основі, що забезпечило режиму його поступливість. Генерал був обраний президентом, але одночасно продовжував безпосередньо командувати армією. В економіці підтримувалось середнє і дрібне підприємництво як у промисловості, так і в сільському господарстві при збереженні державного контролю над пріоритетними галузями. В 1985 р. військовий стан був знятий, але влада залишилася в руках М. Зія-уль-Хака. У 1988 р. він загинув в авіакатастрофі. Наступний період (1988-1999) характеризується встановленням демократичних норм і функціонуванням конституційної політичної системи. Дві впливові партії - Пакистанська мусульманська ліга (лідер М. Наваз Шариф) і Пакистанська народна партія (лідер Беназір Бхутто) - змінювали одна одну при владі за результатами виборів. В середині 90-х років після масових заворушень 1996 р. в державно-політичну систему Пакистану був уведений новий орган - Рада оборони і національної безпеки, яка складалась з президента, прем'єр-міністра, міністрів оборони, внутрішніх і закордонних справ, фінансів, командувачів і начальників штабів, родів військ. Створення Ради означало офіційне визнання політичної ролі армії та її участі в державному управлінні. На парламентських виборах 1997 р. переконливу перемогу здобула Мусульманська ліга, яка отримала у вищому законодавчому органі 2/3 місць В 1998 р. Пакистан слідом за Індією випробував ядерну зброю. Проти нього були введені фінансово-економічні санкції деякими західними державами і міжнародними організаціями, в результаті чого країна не одержала близько 2 млрд. дол. допомоги. Глибока економічна криза, соціальна напруженість, активізація екстремістських релігійних сил, падіння авторитету влади, розчарування широких верств населення в перевагах демократичної системи призвели до четвертого військового перевороту 1999 р в ході якого до влади прийшов Первез Мушарраф. З початку 2000-х років північно-західний регіон Пакистану Вазиристан є оплотом руху Талібан. Після 11 вересня 2001 Пакистан офіційно припинив підтримку режиму талібів і підтримав втручання США проти талібів. 18 лютого 2008 в Пакистані пройшли загальні вибори, які через вбивство Беназір Бхутто були перенесені з 8 січня 2008 року. На виборах Пакистанська народна партія отримала більшість голосів і сформувала альянс з Пакистанської мусульманської лігою. 18 серпня 2008 Первез Мушарраф пішов з поста президента Пакистану в умовах загрози імпічменту. У ході президентських виборів, які послідували після цього, кандидат Пакистанської народної партії Асіф Алі Зардарі здобув перемогу і став президентом Пакистану. 28 квітня 2011 стався прикордонний конфлікт між Афганістаном і Пакистаном біля міста Ангур-Ада 12 солдатів збройних сил Афганістану і один прикордонник Пакистану загинули в ході бою.

58. Національна революція в Туреччині 1918-1923 та її наслідки. Кемалістська революція або Турецький національний рух — назва національної революції в Туреччині, що розпочалася після поразки Туреччини в Першій світовій війні, в результаті чого створилася загроза повної втрати нею державної самостійності. 30 жовтня 1918 р підписано Мудроський договір, за ним всі військово-економічні та стратегічні центри країни підлягали окупації Антантою, передбачалася демобілізація усієї турецької армії, флот був переданий союзникам. 14 листопада війська союзників вступили на вулиці Стамбула. Султан і Порта стали маріонетками в руках Антанти. Ситуацією, що склалася в країні після окупації Стамбула союзниками, скористалися керівники національно-патріотичного руху, який активно розгортався у східних та центральних районах країни. Поява на турецькій території іноземних військ призвела до стихійного виникнення підпільних груп і партизанських загонів, що згодом отримали загальну назву "Кува і мілліє" ("Національні сили"). Патріотичні сили країни, які формувалися головним чином із колишніх солдатів та офіцерів турецької армії, очолив генерал Мустафа Кемаль

22 червня 1919 р. М. Кемаль звернувся до чиновників та військових з відозвою, у якій закликав взяти в свої руки відповідальність за долю країни.

Організаційною формою патріотичного руху стали спілки захисту прав окремих турецьких територій. Об'єднання патріотичних спілок під центральним керівництвом почалося влітку 1919 р. 23 липня 1919 р., в Ерзрумі почався конгрес спілок захисту прав, на якому було представлено 5 вілайєтів країни. У вересні 1919 р. Сивасський конгрес організацій обрав керівний центр революції Представницький комітет на чолі з Кемалем. Зробивши в кінці 1919 р. своєю резиденцією Анкару, цей комітет став фактично виконувати функції тимчасового уряду Туреччини. Остерігаючись посилення націоналістичного руху, 20 червня 1920 р. греки розпочали широкомасштабний наступ. 16 березня 1920 р. уведення Стамбулу контингентів західних військ дозволило опозиції заявити, що всі розпорядження султана та його нового уряду є неправомочними. У Анкарі, яка стала центром повстанців, почали збиратися депутати Османського парламенту, котрий припинив свою роботу в Стамбулі. 23 квітня 1920 р. оголошено про початок роботи новоствореного національного законодавчого зібрання. Парламент, що прийняв назву Велике національне зібрання Туреччини, обрав своїм головою М. Кемаля. ВНЗТ проголосив себе єдиною законною владою в країні. 10 серпня 1920 р, у Севрі підписано мирний договір із країнами Антанти. Згідно з ним, Туреччина втрачала всі свої колоніальні володіння, у Стамбулі та районі чорноморських проток встановлювався режим міжнародного контролю. Італія та Франція отримували "зони впливу" в Кілікії та південній Анатолії. Додеканезькі острови відходили до Італії, а Кіпр — до Великобританії. Туреччина повинна була ліквідувати військовий флот і скоротити армію до 50 тис. осіб. 1 квітня 1921 р. біля села Іненю турки зуміли завдати окупантам першої значної поразки. На поч.. серпня 1921 р. фронт уже проходив по р. Сакар'я, поблизу Анкари, турецький парламент вирішив надати М. Кемалю необмежені диктаторські повноваження. З 23 серпня по 12 вересня 1921 р. тривала битва на р. Сакар'я, греки почали відступати. До 19 вересня повністю очистила від грецьких військ турецьку територію. 11 жовтня 1922 р. у порту Муданья на Мармуровому морі підписано англо-турецьку угоду про припинення вогню. 24 липня 1923 р. переговори у Лозанні закінчилися угодою про скасування режиму капітуляцій та союзницького контролю над протоками, які, щоправда, турки зобов'язалися демілітаризувати. Туреччина відновлювала свій суверенітет у Східній Фракії, на о-вах Імроз і Тенедос. 6 жовтня 1923 р. останні союзницькі війська покинули територію Туреччини. На Лозаннський конференції великі держави змушені були остаточно відмовитися від Севрського договору і визнати незалежність Туреччини. У ході революції і подальших перетворень Туреччина перетворилася на республіку.

59. Індія в роки ІІ світової. Під час Другої світової війни ІНК дотримувався двоїстої політики. Одразу після того, як 3 вересня 1939 р. було оголошено надзвичайний закон про оборону Індії, М. Ганді заявив про підтримку британців та закликав своїх прихильників не чинити перешкод колоніальній адміністрації в проведенні військових заходів. У відповідь на заяву М. Ганді британський уряд пообіцяв надати незалежність країні одразу ж після перемоги. 14 вересня 1939 р. ІНК запропонував британцям програму партнерства, але після того як віце-король відмовився вести переговори, міністри провінційних урядів, які були членами Національного конгресу, пішли у відставку.Успіхи японців у війні змусили Конгрес переглянути свої попередні рішення. Спочатку ІНК оголосив про початок кампанії "обмеженої особистої сатьяграхи за свободу слова". Британці відповіли арештами, ув'язнивши на кінець травня 1941 р. 20 ТИС. ОСІб. Наступний підйом патріотичного руху був пов'язаний з оголошенням в серпні 1941 р. Атлантичної хартії. На початку 1942 р. М. Ганді виступив з вимогою негайного надання країні незалежності. У березні 1942 р. до Індії направлено британського дипломата Стаффорда Кріпса, який особисто був знайомий й підтримував дружні стосунки з М. Ганді та М. Неру. За підтримку британців у війні С. Кріпс запропонував ІНК надання Індії статусу домініона з потенційним правом на відділення, а також створення органу з розробки нової конституції, але все це — лише після закінчення війни.11 квітня 1942 р. ІНК відкинув передані С. Кріпсом пропозиції порозуміння. 8 серпня 1942 р. ІНК прийняв резолюцію з вимогою негайно надати країні незалежність і створити національний тимчасовий уряд з представників місцевого населення.На час закінчення Другої світової війни в Індії викристалізувався потужний національно-патріотичний рух. Незважаючи на постійні репресії з боку колоніальної влади, серед місцевого населення дедалі більше поширювалися незалежницькі настрої. Специфічно індійський спосіб антиколоніальної боротьби, що полягав в ненасильницькому спротиві британському пануванню, в кінцевому підсумку виявився ефективним шляхом до створення самостійної держави.

60. Утвердження тоталітарного режиму в Китаї (1969-1976рр) та його криза. В цей період відбувався найбільший розвиток культурної революції, метою якої було створення і закріплення масового "культу особистості" - вірності ідеям і особисто Мао Цзедунові. Відбувались масові чистки серед влади і армії. Причини значною мірою лежали в конфлікті між прихильниками Мао Цзедуна та запідозреними в неблагонадійності колишніми організаторами співпраці із СРСР. Цей період став вінцем внутрішньопартійної боротьби всередині КПК. Для придушення опозиційних сил у партії Мао цзедун і його прихильники використовували молодь, з якої формувалися штурмові загони хунвеібинів - "червоних охоронців" вони розпочали свою діяльність з побиття та судів над тими своїми викладачами, котрі, на їх думку, недостатньо висвітлювали значення особи Мао Цзедуна в історії їх країни та світового революційного руху. Водночас надзвичайних розмірів набрав культ особи самого Мао Цзедуна. Мао Цзедун звинуватив численні місцеві партійні організації та органи державного управління в "опортунізмі", водночас було усунуто майже все керівництво ЦК партії. "хунвейбіни", керуючись закликом Мао Цзедуна "Вогонь по штабах!" розпочали громити ті установи й організації, які партійний лідер запідозрив у ненадійності. Щоб зломити опір була розгорнута кампанія по "захопленню влади". У цзаофани Шанхая захопили владу в місті. Слідом за цим хвиля захоплення влади прокотилася по всьому Китаєві. Захоплення здійснювався за допомогою армії, що придушувала опір і здійснював контроль. До кінця 1968 р. армія встановила контроль над усіма галузями державного управління. У квітні 1969 р. на IX з'їзді КПК з доповіддю виступив міністр оборони Лінь Бяо. З'їзд підтримав політику "культурної революції" і прийняв новий статут КПК, в якому констатувалося, що Китай є державою "диктатури пролетаріату". Після з'їзду відбулося певне послаблення репресій. У кінці 1970 р. з посади усунено одного з найактивніших ідеологів та керівників репресій Чень Вода. Восени 1971 р. усередині партії відбулася чергова чистка. За нез'ясованих до кінця обставин 13 вересня 1971 р. загинув Лінь Бяо, він намагався утекти з країни після спроби невдалого перевороту проти Мао, згідно з іншою версію тих подій, Мао Цзедун вирішив знищити маршала, що занадто зміцнив свій авторитет. Тоді ж було страчено ще близько 40 високопоставлених військових. Поступово розпочинається криза системи, що почало проявлятись в деякому послабленню режиму та незадоволенні населення. У 1972 р. Мао став на шлях установлення дипломатичних і економічних відносин зі Сполученими Штатами, прийнявши в 1972 р. у Пекіні президента Ніксона. Лібералізація політичного режиму Китаю продовжилася на X з'їзді КПК у вересні 1973 р., з'їзд реабілітував частину партійних та профспілкових жертв репресій попередніх років. Вину за репресії було покладено на Лінь Бяо та Чень Бода. Після з'їзду відбулися перестановки в армії, в ході яких змінено 8 з 11 командувачів військових округів. У січні 1975 р. після 10-літньої перерви Мао допустив скликання парламенту. Була прийнята нова конституція КНР, яка являла собою результат компромісу: з одного боку, у неї були включені установки 1966-1969 р., з іншого боку - вона закріплювала право членів комун на присадибні ділянки, визнавала виробничу бригаду, основною госпрозрахунковою одиницею, передбачала необхідність поступового підвищення матеріального і культурного рівня життя народу, оплати по праці. Але у ході нової політичної кампанії фактично вводили зрівнялівку. У ряді випадків скасовувалися міри матеріального заохочення, понаднормові години, ліквідувалися присадибні ділянки. Усе це викликало масове невдоволення народу, страйки і хвилювання. У квітні 1976 р.під час церемонії, присвяченої пам'яті прем'єра Чжоу Еньлай, відбулися масові виступи на головній площі Пекіна. Це був сильний удар по престижі Мао Цзедуна. Ці події викликали нову хвилю репресій влада негайно зреагувала, заарештувавши близько 50 тис. осіб. З постів звільнено низку ліберально налаштованих керівників країни. Ден Сяопін був знятий із усіх посад. У Китаї розгорнулася нова політична кампанія проти Ден Сяопіна і його рихильників. У вересні 1976 р. Мао Цзедун помер.

61. Форми колоніальної експлуатації та правління в країнах тропічної та південної африки у 20-х І пол..40-х рр Найбільшою колоніальною імперією в Африці володіла Великобританія. Встановлення контролю над Таньганьїкою реалізувало давній геополітичний задум Лондона, що полягав у створенні суцільної смуги британських володінь з півночі до півдня африканського континенту: від Каїра до Кейптауна. Більшість британських володінь в Африці мали статус протекторатів: Британське Сомалі, Кенія, Занзібар, Уганда, Ньясаленд, Бечуаналенд, Басутоленд, Свазіленд. Території Нігерії, Гамбії та Сьєрра-Леоне були поділені на зони, де діяла колоніальна адміністрація та протекторати. Створений в 1910 р. Південно-Африканський союз (ПАС) мав статус самоуправної колонії-домініона й навіть отримав мандат на управління частиною колишньої німецької колоніальної імперії.

Великобританія застосовувала у своїх африканських володіннях систему опосередкованого управління. Британці зберегли в недоторканому вигляді існуючі туземні інститути влади, традиційну систему ієрархії та племінного підпорядкування. Лондон здійснював лише загальне управління своїми протекторатами та колоніями. Опосередковане управління дозволяло економити значні кошти, які, за інших обставин, довелося б витратити на підготовку та утримання колоніального апарату. Крім цього, збереження традиційної соціальної структури створювало можливості для плавної та поступової модернізації африканських країн, еволюційного запровадження різноманітних нововведень. Жорстока експлуатація природних ресурсів та нехтування інтересами корінного населення викликали невдоволення та вияви опору колоніальній політиці з боку африканського населення. У цей період виникли перші політичні організації африканців. Найсильніпіим антиколоніальний рух був у тих країнах, де місцеві жителі принаймні частково були допущені до участі в суспільному житті: Нігерії, Сьєрра-Леоне, Золотому Березі, Сенегалі. У березні 1920 р. делегати Золотого Берега, Нігерії, Гамбії та Сьєрра-Леоне, що зібралися в Аккрі, створили постійно діючу організацію — Національний конгрес Західної Африки. У 1923 р. землемір Герберт Маковей заснував першу в Нігерії партію — Національно-демократичну партію Нігерії, а з 1944 р. в країні діяла Національна рада Нігерії та Камеруну. Протягом 1919—1925 рр. в Сенегалі існувала Партія республіканської спілки молодосенегальців. Упродовж того самого періоду в Габоні діяла партія "Молодий Габон". В багатьох країнах Африки колоніальна адміністрація не допускала створення політичних організацій місцевих жителів, тому антиколоніальні рухи набирали релігійного забарвлення. Політично-релігійні рухи в Конго, Анголі та інших країнах континенту стали не лише формою протесту проти поширення в африканських країнах християнства, але й своєрідною формою націоналізму.

62. Проголошення республіки Індія. Соц.-ек політика уряду Дж Неру в 50-х рр..-1964 р. Після смерті М. Ганді лідером Індії став Дж. Неру, який з 1947 р. обіймав пост прем'єр-міністра країни й важався спадкоємцем керівника Індійського національного конгресу. Протягом 1948-1949 рр. здійснено адміністративну реформу, яка зміцнила владну вертикаль. Скликані для прийняття основного закону Установчі збори в листопаді 1949 р. ухвалили конституцію країни, що набрала чинності 26 січня 1950 р. Цей день став датою проголошення повної незалежності Республіки Індія. Конституція запровадила демократичні свободи, скасувала кастовий поділ, заборонила будь-які форми дискримінації. На проведених у кінці 1951 — на початку 1952 рр. перших всезагальних виборах переконливу перемогу отримав Індійський національний конгрес. Дж. Неру залишився на посаді прем'єр-міністра, а президентом країни обрано Раджендра Прасада (1884—1963).

Запропонований Дж. Неру економічний курс поєднував демократичні риси західного способу господарювання з елементами соціалістичної економіки. Зберігаючи приватне підприємництво та вільний ринок, Індія, разом з тим, провела націоналізацію окремих галузей промисловості, запровадила п'ятирічні терміни планування, здійснила земельну реформу. З 1953 р. розпочалася реалізація програми створення на селі кооперативів та товариств колективного обробітку землі. Для індійської "соціалістично орієнтованої" економіки були характерні поміркованість та відсутність ідеологічного догматизму. Прийнята 30 квітня 1956 р. постанова про промислову політику відкрила широкі перспективи для створення підприємств зі змішаним капіталом. Щоправда, уряд визначив 17 галузей промисловості, де допускалося існування тільки державних підприємств. У 1951—1955 рр. Індія виконала першу п'ятирічку. П'ятирічка була орієнтована на розвиток сільського господарства, оскільки в перші роки незалежності країна відчувала серйозні труднощі із забезпеченням населення продуктами харчування. Було значно розширено посівні площі та збудовано низку іригаційних споруд. Наступний п'ятирічний план (1956—1961) був орієнтований на розвиток промисловості. Хоча через інвестиційні проблеми протягом другої п'ятирічки Індії не вдалося досягнути запланованих цифр економічного зростання, валовий виробіток промисловості країни усе ж збільшився на 20%. Розвиток національної промисловості супроводжувався витісненням з ринку зарубіжних фірм. Лише протягом 1947— 1954 рр. у Індії припинили свою діяльність 98 великих західних компаній.

До успіхів внутрішньої політики Дж. Неру слід віднести покращення ситуації з правами жінок, а також прийняття законів про захист "недоторканих". Розроблено спеціальну програму ліквідації неписьменності. У 1956 р. проведено другий етап адміністративної реформи. За мовною ознакою створено 14 штатів, що, втім, викликало розчарування та протести багатьох етнічних громад. Унаслідок масових заворушень 1960 р. у штаті Бомбей, його довелося розділити на два нові штати: Гуджарат і Махараштру, 1963 р. створено штат Нагаленд, а чотирма роками пізніше — Мегхалаю. У 1965 р. після тривалої боротьби сикхи добилися поділу Пенджабу на власне сикхський Пенджаб і населену переважно індусами Хар'яну.

У зовнішній політиці Дж. Неру намагався дотримуватися проголошеного свого часу принципу нейтралітету та неприєднання. Індія декларувала п'ять принципів своєї зовнішньої політики "панча шила" (санскр. "п'ять заповідей"): поважання територіальної цілісності, ненапад, невтручання у внутрішні справи, рівність і паритетність у стосунках і дотримання мирного співіснування. Менш успішно складалися стосунки Індії з її найближчими сусідами — Пакистаном та Китаєм. Підписуючи в 1954 р. угоду про співпрацю з Китаєм, Дж. Неру відмовився від успадкованих з часів Британської імперії прав на Тибет. Незважаючи на це, китайці згодом висловили претензії на індійську високогірну рівнину Аксай Чін, китайці запропонували обміняти територію на іншу, але Дж. Неру на такий обмін не погодився. Ситуація на китайсько-індійському кордоні особливо ускладнилася після поразки антикитайського повстання 1959 р. у Тибеті, коли далай-лама та майже 20 тис. тибетців емігрували до Індії. Не зважаючи на протести індійців, КНР захопив Аксай Чін і почав там будівництво дороги до Тибету.

Після того, як 18 грудня 1961 р. індійська армія успішно продемонструвала свою боєздатність, зайнявши португальські колонії Гоа, Діу та Даман, індійський уряд вирішив спробувати силою повернути окуповані китайцями території. Розпочавши в червні 1962 р. наступ у Аксай Чін, індійські війська зіткнулися з неочікувано сильним опором китайської сторони. Бої в цьому високогірному районі тривали до листопада 1962 р., завершившись, зрештою, навальним наступом китайців. Після розгрому індійських військ, сили КНР вийшли на так звану лінію Мак-Магона, що відділяла від спірних земель індійську територію. 21 листопада 1962 р. китайці оголосили односторо