ТОП 10:

Соціально-економічні й політичні перетвореня в Єгипті у 60-х р



23 червня 1956 р. була прийнята нова конституція країни. Єгипет проголошувався республікою, а єгипетський народ - частиною арабської нації. Законодавча влада належала парламенту - Національним зборам, що обиралися шляхом загальних таємних виборів на 5 років. Главою держави був президент з широкими повноваженнями. Цю посаду обійняв Г.А. Насер. У 60-х роках був прийнятий ряд доповнень до закону про аграрну реформу 1952 р. Максимальний розмір земельних ділянок встановлювався в 50 федданів на власника і 100 федданів на його сім'ю. З 1964 р. компенсація поміщикам за вилучену землю відмінялась, а викупні платежі для селян знижувались на 75%. Держава заохочувала створення кооперативів. Велике значення надавалось освоєнню нових земель і створенню держ госпів у провінції Ат-Тахір і в районі Асуанської греблі. 1962-1963 pp. була створена насерівська партія - Арабський соціалістичний союз. У країні встановився режим особистої влади Г.А. Насера. Президент став центром політичної системи, а демократичні інститути мали допоміжний, другорядний характер. Реальною опорою режиму були армія і органи держбезпеки. Опозиція переслідувалась. У зовнішній політиці Г.А. Насер орієнтувався на СРСР, звідки отримував суттєву економічну, політичну, військову допомогу. Єгипет претендував на особливу об'єднуючу роль у регіоні. Згідно з геополітичною концепцією Насера, Єгипет був центром трьох кіл: арабського, африканського, мусульманського. Насер прагнув об'єднати арабські країни в єдину державу. Наприкінці 60-х років позитивні можливості насерівської моделі «єгипетського соціалізму» в основному були вичерпані. Країна вступила в стадію затяжної кризи.

 

28. Світова економічна криза 1929-1933 pp. завдала відчутного удару по господарству Японії і стала поштовхом до активізації її агресивної зовнішньої політики. Всередині пануючих класів посилились суперечності. Дрібна й середня буржуазія не витримувала конкуренції з монополіями і розорялась. Японські монополії поділялись на «старі» та «нові» концерни. Їх слабкою стороною була відсутність достатньої фінансової бази і залежалежність у фінансовому відношенні від «старих» концернів. І «старі», і «нові» концерни були зацікавлені у фашизації країни і в зовнішній експансії. З «новими» концернами був тісно пов'язаний середній і молодший офіцерський склад японської армії, так зване «молоде офіцерство».Виник союз «молодого офіцерства» і «нових» концернів, який являв собою японський різновид фашизму. Його соціальну основу складали дрібнобуржуазні верстви.В травні 1932 р. «молоді офіцери» організували перший фашистський путч. У лютому 1936 р. відбувся другий путч «молодого офіцерства». Виступаючи з планом створення ''Великої Японії'' - могутньої колоніальної імперії, японські правлячі кола розраховували використати у своїх інтересах антирадянські настрої урядів Сполучених Штатів, Англії, Франції та інших держав і подавали свою агресію як боротьбу з ''комуністичною загрозою''. Радянська політика на Далекому Сході давала привід для цього. 1937 р Напад на Китай. апад на Китай у 1937р. Мілітаризація економіки. У липні 1937 р. почалось японське збройне вторгнення в Північний Китай. Згодом воєнні дії були поширені на всю територію Китаю. Активні наступальні операції японської армії проти Китаю продовжувались до 1939 р. Японцям вдалось оволодіти найбільш розвинутими районами Китаю і, отримавши значні сировинні і людські ресурси, частково вирішити власні економічні проблеми.

Економіка Японії була поставлена на службу війні, яка поглинала величезні кошти. Воєнні витрати становили 70-80% всіх бюджетних витрат. Це було причиною надзвичайно важкого економічного становища трудового люду Японії в 1937-1941 pp. Постійна потреба у військово-стратегічній сировині спонукала японський уряд вдатися до значного збільшення імпорту за рахунок зменшення золотого запасу та посиленого експорту товарів за низькими цінами. Активний розвиток важкої, особливо військової, промисловості на шкоду галузям, що працювали на внутрішній ринок, не міг не привести до деформації економіки, до більшого пристосування її до потреб агресивної війни. Ріст військової промисловості, мобілізації в армію призвели до деякого скорочення безробіття. Основну частину людей, які приходили на підприємства важкої промисловості, складали тимчасові робітники. В умовах військового режиму власники підприємств тримали їх під страхом звільнення. Для шаленої експлуатації промисловці використовували і безправ'я постійних робітників. Офіційно встановлений робочий день тривалістю 12-14 годин, як правило, продовжувався 14-16 годин, зросла інтенсивність праці.

Тяжким було становище селянства. Мобілізація селян в армію відібрала з села найбільш працездатне населення. Гостра нестача промислових товарів для потреб сільського господарства призве-' ла до різкого падіння рівня виробництва сільськогосподарської продукції. Зростали податки у зв'язку з мілітаризацією країни. Вигнання орендаторів з їх ділянок перетворювала село в арену постійних соціальних конфліктів.

Розпочавши війну в Китаї, кабінет Коноє посилив боротьбу з антифашистськими і антивоєнними настроями в країні. Офіційно це називалось ''рух за мобілізацію національного духу''. Всі демократичні організації, які напередодні японо-китайської війни виступали з антифашистськими гаслами, були розгромлені. 15 грудня 1937 р. поліція провела масові арешти комуністів, профспілкових діячів і представників прогресивної інтелігенції. У кінці грудня було заборонено діяльність демократичних партій, профспілкових федерацій. До березня 1938 р. кількість заарештованих перевищила 10 тис. осіб.

З метою створення сприятливих умов для компаній, що працювали на війну, і мобілізації всіх сил і коштів були видані закони про мобілізацію військової промисловості, про загальну мобілізацію нації, про інвестиції, зміст яких повинен був сприяти всебічному розвитку компаній, що обслуговували воєнне виробництво. Спеціальний закон, обмежував споживання сировини, а також заліза, сталі, кольорових металів для мирної продукції.

 

29.Корейська війна

25 червня 1950 р. без оголошення війни армія Північної Кореї вторглася на територію свого південного сусіда. Уже на третій день боїв війська комуністів захопили Сеул, а ще через певний час — до 90% території країни. Нездатна чинити організований та ефективний опір південнокорейська армія безладно відступала. Лі Син Ман звернувся до ООН зі скаргою на здійснену КНДР агресію. ООН визнала Північну Корею агресором. До Кореї вислано контингент, що складався із солдатів 17 країн під загальним командуванням генерала Д. Макартура.

У середині вересня 1950 р. американці провели масовану десантну операцію в районі Інчхона глибоко в тилу військ Кім Ір Сена, розпочавши водночас контрнаступ з пусанського плацдарму. Оточивши таким чином північнокорейськуармію, американці отримали блискучу перемогу. Американські сили звільнили Сеул.

Не очікуючи на дозвіл ООН, ЗО вересня 1950 р. американські війська перетнули демаркаційну лінію по 38-й паралелі й розпочали бої на території КНДР. Раптовим ударом парашутного десанта 20 жовтня було захоплено Пхеньян. Кім Ір Сен устиг евакуюватися у важкодоступний район на китайському кордоні, , КНДР формально перестала існувати.

На розгром армії корейських комуністів різко відреагував Китай. 25 жовтня 1950 р. китайська армія під командуванням Пен Дехуая, загальною кількістю понад півмільйона чоловік, перейшла кордон і вступила в бій з військами США. сили ООН змушені були відступати. У багатьох місцевостях оточеним американським підрозділами довелося евакуюватися морем. Здійснена американцями в листопаді 1950 р. спроба контратакувати китайців завершилася повним фіаско, й наступ комуністичних сил продовжився. 5 грудня 1950 р. впав Пхеньян, а 4 січня 1951 р. комуністи вдруге за час війни захопили Сеул.

Скориставшись тим, що увага світового співтовариства була прикута до Кореї, 7 жовтня 1950 р. Китай увів свої війська до Тибету й примусив 14-літнього далай-ламу підписати угоду про "добровільне" приєднання гірської країни до КНР.

Після того, як у результаті операції "Райпер" ("Патрач") у середині квітня 1951 р. американцям вдалося відбити Сеул і лінія фронту стабілізувалася обидві сторони конфлікту сіли за стіл мирних переговорів. На пропозицію радянського представника в ООН мирні переговори почалися у липні 1951 р. в Кесонгу, а згодом продовжилися в Панминчжоні. Хоча територіальні проблеми було вирішено досить швидко (лінією розмежування залишалася 38-а паралель), з остаточним укладенням миру зволікали. Проблема полягала у вирішенні долі полонених, яких США не бажали видавати комуністам.. Врешті-решт сторони домовилися обмінятися полоненими за посередництвом Індії. 27 липня 1953 р. між Республікою Корея та КНДР підписано перемир'я.Сторони визнавали тимчасовою лінією розмежування 38-у паралель, вздовж якої встановлювалася 4-кілометрова нейтральна смуга. Упродовж усього перебігу переговорів тривали бої, в яких загалом загинуло майже 50% усіх убитих під час збройного конфлікту солдатів.

Остаточне мирне врегулювання на Корейському півострові мало відбутися на скликаній у Швейцарії багатосторонній мирній конференції. Однак, всі спроби досягнути домовленності щодо можливого об'єднання Кореї, здійснені на Женевській конференції 26 квітня — 16 червня 1954 р., виявилися безуспішними.

30.ЗО вересня 1965 р. в Індонезії розпочався комуністичний зако­лот, Президент Сукарно зайняв нейтральну позицію. Боротьбу проти комуністичного заколоту очолив генерал Сухарто,. Армія взяла ситуацію в країні під свій контроль.Розпочалися масові акції по знищенню комуністів, КПІ була розгромлена і заборонена. Військове керівництво звинуватило президента Сукарно в злочинній бездіяльності усунуло його від влади. В 1968 р. генерал Сухарто став президентом Індонезії, його режим спирався на армію. Була офіційно прийнята концепція «подвійної функції» збройних сил, відповідно до якої армія по­ряд зі своїми основними обов'язками також керує всім суспіль­ством і надає йому стабільності. 15 тис. військовослужбовців направлялось для роботи в держапараті, державних компаніях, фірмах. Армія також залучалась до економічної діяльності. Військовим органам належали великі підприємства і фірми в різних галузях господарства.

У політичному житті, головну роль почало відігравати об'єднання функціональних груп - Голкар,. У 70-х роках організувал основні опозиційні партії -Партія єдності та розвитку і Демократична партія.

Новий режим докорінно змінив економічну політику, в ос­нову якої відтепер були покладені ідеї прискореного розвитку приватного сектора, вдосконалення ринкових відносин, створення сприятливих умов для національних підприємців та інозем­них корпорацій. У 70-80-х роках головна увага приділялась роз­витку і модернізації нафтовидобувної галузі. Держава змогла ефективно використати в національних інтересах значні іноземні інвестиції. За короткий час Індонезія увійшла в число 15-ти найбільших виробників нафти і нафтопродуктів у світі, закріпи­лася на міжнародних ринках. Кошти вкладалися в гірничовидобувну промисловість, лісо­розробки, інфраструктуру. Помітно зріс життєвий рівень наро­ду.

У 70—80-х рр. загострилися національні проблеми Індонезії. Після окупації 1976 р. Індонезією колишньої португальської колонії Східний Тімор та розгортання там протестаційного руху, індонезійський уряд застосував жорстокі репресії. Черговий спалах насильства відбувся на Східному Тіморі восени 1991 р. 12 листопада 1991 р. у столиці острова Ділі під час похорону вбитого поліцією місцевого студента індонезійські солдати відкрили вогонь по похоронній процесії.

Ще однією точкою напруги залишалася для Індонезії західна частина Нової Гвінеї. Намагаючись придушити сепаратистські настрої місцевого папуаського населення в Іріан Джая, у 1986 р. уряд оголосив про початок розрахованої на 20 років кампанії широкого переселення з Яви на Іріан 65 млн. індонезійців. Ця кампанія мала на меті змінити етнічний склад острова, розвантажити перенаселену Яву, де мешкало майже дві третини усього населення країни. Демографічні проблеми стали одним із найскладніших завдань, що стояли перед індонезійським урядом.

Фінансово-економічна криза в Південно-Східній Азії 1997-1998 рр. завдала господарству Індонезії тяжкого удару. Збанкру­тувало 70% підприємств. Через зииженяя експорту нафти і газу

впали прибутки держави Ч приватного бізнесу. З країни за короткий термін було вивезено 20 млрд. дол. Зовнішній борг склав 138 млрд. дол., причому більшість позик підлягала поверненню в кінці 1998 р. Кількість безробітних досягла 20 млн. чол., 50% населення опинилося за межею офіційного рівня бідності

Криза різко загострила політичну ситуацію. Сотні тисяч людей вийшли на мітинги і демонстрації, вимагаючи відставки Сухарто.,. В травні 1998 р. режим багаторічного авторитарного лідера впав. Посаду президента обійняв Б. Хабібі. Він оголосив про початок демократичних реформ. Звільнялась велика група політв'язнів. Уряд заявив про надання широкої автономії Східному Тимору -. Виникло понад 100 нових політичних партій, найбільшими з яких є Партія національного мандату. Партія національного відродження, Національний фронт.

Депутати Народного консультативного конгресу в листопаді1998 р. на своїй позачерговій сесії під тиском масових народ­них виступів прийняли рішення провести загальні вибори в1999 р., розпочати розслідування справи про корупцію Сухарто, скоротити представництво військових у парламенті, обмежити перебування президента на своєму посту двома термінами.

Парламентські вибори в Індонезії відбулися в червні 1999 р.. Вище командуван­ня заявило про поступовий відхід армії від політики. У жовтні 1999 р. був обраний новий президент - представник опозиції А. Вахід. У 1999-2001 рр. продовжувались зіткнення в різних регіонах на етнічному і релігійному ґрунті. Розроблено програ­му «розширеної автономії», яка передбачає розмежування повно­важень центральних і місцевих органів влади. Центр має повніс­тю контролювати зовнішню політику, оборону, безпеку, фінанси, юриспруденцію, питання релігії.

31. Незважаючи на обіцянки британських колоніальних властей після закінчення війни надати Індії самоуправління, все залишилося без змін. Це спричинило початок нового етапу антиколоніальної боротьби.

Загальновизнаним лідером індійського визвольного руху став Махатма Ганді. Його теорія і практика - ґандизм - перетворюються в офіційну ідеологію Індійського національного конгресу (ІНК).

У другій половині 20-х рр. розпочинається нове піднесення національно-визвольного руху. Посилюється страйковий рух. Профспілки зросли до 300 тис. членів. 1925 р. утворюється Компартія Індії. На сесії ІНК у грудні 1929 р. під впливом численних мітингів, учасники яких вимагали незалежності Індії, головою партії був обраний лідер лівих силДжавахарлал Неру. Сесія проголосила головною метою конгресу боротьбу за повну незалежність країни. Засобом досягнення цієї мети мала бути кампанія громадянської непокори, керівництво якої було передано Ганді.

26 січня 1930 р. було проголошено Днем незалежності. Цей день став початком масового антианглійського руху, хоч Ганді зробив спробу досягти мирної угоди з англійським урядом. Ганді опублікував 11 вимог і заявив, що у випадку прийняття їх британським віце-королем Індії кампанія громадянської непокори буде припинена. Умови передбачали: зменшення податку на 50%, введення протекціоністських тарифів на іноземні текстильні вироби, відміну монополії англійських властей на видобуток солі та ліквідації податку на сіль, скорочення воєнних видатків, звільнення політичних в'язнів тощо.

Англійський уряд відхилив цю програму. Тоді Ганді закликав до нової кампанії громадянської непокори. Вона розпочалася весною 1930 р. з проведення так званого "соляного походу". Ганді особисто очолив похід кількох десятків діячів ІНК до моря, щоб випарювати сіль з морської води всупереч соляній монополії властей.

Англійські правителі оголосили ІНК поза законом, арештували Ганді, Неру і понад 60 тис. учасників руху непокори. В країні зростала напруженість, у деяких містах відбулися повстання.

У березні 1931 р. між ІНК і адміністрацією віце-короля було укладено компромісну угоду, за якою власті зобов'язалися припинити репресії і звільнити ув'язнених, а ІНК - припинити кампанію непокори. У цьому ж році в Лондоні лідери ІНК висунули вимогу надання Індії самоуправління і статус домініону. Після відмови задовольнити ці вимоги Ганді на початку 1932 р. закликав до нової кампанії непокори.

1935 р. англійський парламент схвалив програму, що передбачала розширення участі громадян Індії у виборах (до 12% населення) до законодавчих органів, надання місцевим законодавчим органам більших прав. 1937 р. відбулися вибори до центральних і провінційних законодавчих органів, на яких ІНК здобув перемогу: у 8 з 11 провінцій були створені конгресистські уряди.

Серед причин, що призвели до революції: крайнє зубожіння населення; відверта пробританська орієнтація єгипетського королівського уряду;

висока корумпованість армії, поліції та інших силових відомств; участь у війні проти Ізраїлю у 1948—49 роках.

Заколоту передувала серія масових антибританських маніфестацій у Каїрі в січні та лютому 1952 року, що скінчилася різаниною єгипетських поліцейських та мирних громадян. Після цих подій армія остаточно перейшла під контроль опозиції. Тричі король призначав нових прем'єр-міністрів у надії повернути країну під свій контроль, але його намагання виходили намарне. Спершу планувалось здійснити заколот 5 серпня, однак склад групи заколотників було викрито лояльною до уряду Службою безпеки. Побоючись арешту, Насер вирішив змістити короля 23 липня.

У ніч з 22 на 23 липня 1952 р. організація «Вільні офіцери» за­хопила владу в Каїрі. Переворот був старанно підготовлений і про­ведений за планом, розробленим Г.А. Насером. Бойові загони зайняли всі стратегічні пункти столиці.. Король Фарук відрік­ся від престолу і залишив краї­ну. Влада перейшла до рук Ради революційного командування, яку очолив М. Нагіб. Він став першим тимчасовим президентом і прем'єр-міністром Єгипту. Протягом наступних двох років М. Нагіб вважався вождем єгипетської революції, ініціатором оновлення країни.

Гамаль

Першим радикальним заходом нового режиму стало прий­няття закону про аграрну реформу від 9 вересня 1952 р. Вста­новлювався земельний максимум для поміщиків у 200 федданів землі. Ще 100 федданів могло перебува­ти у власності членів їх сімей. Надлишки вилучалися державою за викуп і продавалися безземельним і малоземельним селя­нам у розстрочку терміном на ЗО років. Всього викупу підляга­ло 650 тис. федданів землі. У січні 1953 р. політичні партії були розпущені. Набрала чин­ності тимчасова конституція країни. 18 червня 1953 р. в Єгипті було проголошено республіку.

19 жовтня 1954 р. була укладена угода з Великобританією про вивід англійських військ з Єгипту протя­гом 20 місяців від часу її підписання. Серед активних діячів нового режиму тривали суперечки з питання про перспективи розвитку Єгипту. генерал М. Нагіб, схи­лявся до компромісу з рядом впливових діячів часів монархії та ісламськими фундаменталістами,( Така позиція не влаштовувала реформаторів, очолю­ваних Г.А. Насером. У листопаді 1954 р.М. Нагіб був усунутий зі своїх Г.А. Насер офіційно очолив Раду революційного командування. 23 червня 1956 р. була прийнята нова конституція країни. Єгипет проголошувався республікою, а єгипетський народ - ча­стиною арабської нації. Законодавча влада належала парламен­ту — Національним зборам, що обиралися шляхом загальних таємних виборів на 5 років. Главою держави був президент з широкими повноваженнями. Цю посаду обійняв Г.А. Насер.

Тоді в1956 р. керівництво Єгипту націоналізувало Суець-кий канал, плануючи направити доходи від його експлуатації наекономічне відродження країни. Уряд Єгипту підтверджував свободу судноплавства по каналу.. Рада Безпеки 00Н підтвердила суверенітет Єгипту над каналом (жовтень 1956 р.). Після провалу міжнародного тиску на Єгипет Англія і Франція розв'язали інтервенцію проти нього, яку підтримав Ізраїль. Ра­дянський Союз надав Єгипту велику політичну і дипломатичну підтримку. Була зроблена заява про можливість участі «радянсь­ких добровольців» у боях на боці Єгипту. Англо-франко-ізраїльсь-ка агресія закінчилася провалом. З цього часу остаточно визна­чилась орієнтація режиму Насера на СРСР.

У кінці 50-х років лідери країни взяли курс на «єгиптиза-цію» економіки. Акції іноземних підприємств продавались єгип­тянам, їх контрольні пакети викуповувалися державою. У 1960-1963 рр. було проведено націоналізацію за викуп великих про­мислових,, будівельних, транспортних компаній, що належали єгипетській буржуазії. Виник державний сектор, який зайняв пріоритетні позиції. Інтенсивно здійснювалась індустріалізація.

33. Африка 70 р ХХст. - ХХІ

Процес деколонізації розтягнув­ся на кілька десятиріч. Його можна переділити на три етапи.

На 3-му етапі, що розпочався в першій половині 70-х рр., було ліквідовано залишки колись могутніх колоніальних імперій. У 1975 р. впала остання з них — португальська, надавши незалеж­ність Анголі, Мозамбіку, Сан-Томе і Принсіпі. До середини 90-х рр. 11 країн Південної Африки набули державного статусу. Зазначи­мо, що більшість африканських країн зберегла тісні зв'язки з метрополіями. Багато з них входять до Британської та Францу­зької співдружності націй. Прихід до влади у Південно-Африканській Республіці нового уряду, який узявся за ліквідацію расистської системи, зумовив надання в 1990 р. незалежності Намібії —останній колонії в Африці. У 60-70-х рр. XX ст. країни Африки вважали, що головна причина відсталості — пограбування їх західними країнами. Воно, на їхню думку, здійснювалося способом заниження цін на сиро­вину, що вивозилася, і завищенням цін на машини та обладнан­ня, що завозились. Вихід із становища, яке склалося, чимало країн убачали в підвищенні цін на експорт сировини. Особливо гостро це виявилось у діяльності Організації країн -— експортерів нафти (ОПЕК), яка монополізувала торгівлю нафтою. На початку 70-х рр. ОПЕК, підвищивши ціни на нафту, фактично спровокувала світову енергетичну кризу. Але експортери нафти домоглися істотних прибутків.

Однією з найгостріших проблем для країн Африки є дешевиз­на робочої сили та відплив її за кордон унаслідок слабкого рівня індустріального розвитку. Залучаючи іноземний капітал, тут на­магаються створити нові виробництва і відповідно — нові робо­чі місця. Триває, хоч і в дещо інших формах, експлуатація природ­них ресурсів регіону.

Ще одна важлива проблема —„монокультурність сільського господарства. Деякі країни спеціалізуються на вирощуванні кави, цитрусових, бавовни та інших культур, що відправляють на екс­порт. Вони дуже мало вирощують сільськогосподарської продук­ції для задоволення потреб свого населення. У разі неврожаїв, зміни кон'юнктури на світовому ринку або за інших несприятли­вих чинників народи цих країн опинялись у стані хронічного голоду і залежали від постачання продуктів харчування міжнарод­ними благодійними організаціями. До цієї проблеми додається демографічна проблема: населення більшості африканських кра­їн швидко зростає, більшу частину його становить молодь у віці до 20 років. Молодь необхідно навчати, працевлаштувати, а коштів на це нові незалежні держави не мають.

Крім цих, існують соціальні труднощі, пов'язані з незаверше­ністю процесу структурування африканських суспільств, етнічні та культурні проблеми..

На кінець 90-х р. в деяких державах Африки вже було помітно економічний ріст, але ще і сьогодні немає достатніх причин і основ для впевненості, що цей ріст виявиться стабільним.

Враження про труднощі Африки посилюються похмурими міркуваннями про неї, які широко побутують в масовій свідомості, особливо в Європі. Про Африку говорять як про головний центр злиднів, голоду, хвороб, злочинності, корупції, непотизму. Про те, що в Африці вирубаються ліси – легкі всієї планети. Про те, що Африка не повертає мільярди боргів (250 млрд. долл.). На Заході вкоренилась думка, що голоси африканських держав, які складають третину складу ООН, зробили цю міжнародну організацію недієздатною. В Росії „бритоголові” вбачають в африканцях головне зло – вони ніби жують генофонд людства.

В ХХІ ст. Африка буде не тільки відчувати на собі вплив Півночі і всього іншого світу, але і робити все більший вплив на них. Її вплив не тільки в переселенні мільйонів африканців у Європу. А ідеї афроцентризму, як і сходоцентризму швидко розвиваючись і осилюючись тиснуть звичний світові євроцентризм.

Африка потребує допомоги, яка була б заснована на ясному розумінні її справжніх труднощів та їх глибинних причинах. В кінцевому рахунку весь світ повинен бути зацікавлений в такій допомозі Африці.. Адже хвороби одних можуть заразити інших.

34.У другій половині 20-кх рр. Реза Шах розпочав спрямовані на модернізацію суспільного устрою та економіки реформи. Спираючись на армію, Реза Шах продовжив політику посилення центральної влади. З метою послаблення влади губернаторів, скасовано великі провінції та запроваджено новий адміністративний поділ. Проведено судову реформу й запроваджено нові, складені на основі законодавчих норм європейських країн, кодекси.

Запропонована урядом програма розвитку економіки передбачала виділення значних державних інвестицій у промисловість. Для приватних інвесторів передбачено різноманітні пільги. З фінансувалася програма залізничного будівництва. Іран розбудовував мережу шосейних доріг та інфраструктуру морських портів. Нова угода про нафтові концесії з Англією була підписана 22 травня 1933 р. Окремий пункт угоди передбачав поступову заміну британського персоналу нафтових родовищ на іранський.

Реформи в аграрному У 1929 р. прийнято закон про право приватноївласності на землю. Наступного року натуральні податки замінено грошовими. Уряд розпродав більшість державних земель в приватні руки. У 1931 р. було створено Сільськогосподарський банк, який видавав землевласникам кредити на пільгових умовах.

Великі кошти було виділено на модернізацію армії, яку, увівши загальний військовий обов'язок, уряд реорганізував за європейськими зразками.

Намагаючись послабити традиційно сильний вплив ісламу на щоденне життя іранців, Реза Шах замінив традиційний мусульманський місячний календар сонячним та заборонив діяльність релігійного ордену суфіїв. У 1925—1928 рр. на зміну шаріату прийшло нове світське законодавство, Починаючи з 1927 р. проводилася освітня реформа, що скоротила кількість релігійних шкіл і збільшила кількість шкіл світських. У 1934 р. засновано Тегеранський університет, відбувався обмін студентами з європейськими країнами. Навчання жінок

З 1928 р. в Ірані почав уводитися європейський одяг. Спеціальним розпорядженням замість традиційного іранського головного убору кулах запроваджено шапку пехлеві, а згодом європейські капелюхи і кашкети. Запроваджено прізвища і скасовано використання феодальних титулів,. заборонено носіння чадри. Європейські нововведення більшість населення зустріла вороже.

Усі модернізаційні заходи проводилися в дусі націоналізму й пропаганди відродження величі давньої Іранської держави. Назву Персія офіційно замінено Іраном, перейменовано ряд міст, з перської мови вилучено арабські та турецькі запозичення, змінено літочислення, введено староіранські назви місяців року тощо. створенні в 1935—1938 рр. Музею стародавнього Ірану в-Тегерані, музею "Парс" в Ширазі, Академії літератури та мови,

У зовнішній політиці в 30-х рр. Іран усе більше орієнтувався на Німеччину. В Ірані працювали німецькі фінансові радники, а У 1935 р. Німеччина підписала з Іраном клірингову угоду, завдяки якій на 1939 р. Берлін зайняв перше місце в зовнішній торгівлі Ірану Одночасно з німецько-іранським зближенням відбувалося охолодження радянсько-іранських стосунків. У 1938 р. Іран відмовився продовжити торгову угоду з СРСР.

Іран став одним із ініціаторів створення регіонального воєнного блоку. 8 липня 1937 р. в Саадабадському палаці біля Тегерану представники Ірану, Іраку, Туреччини та Афганістану підписали воєнний пакт. Договір, що укладався на п'ять років, передбачав координацію зовнішньої політики, взаємну відмову від використання сили у міждержавних стосунках, невтручання у внутрішні справи.

У кінці 30-х рр. Реза Шах почав відходити від реальної політики та справ управління державою. Залишивши державні клопоти прем'єр-міністру та урядовцям, керівник Ірану дедалі більше зосереджувався на нагромадженні особистих маєтностей, будівництві палаців та різноманітних розвагах. Стиль його поведінки набирав чимраз більших авторитарних рис та нетерпимості до найменшої критики.

 

35. Культурна революція у КНР: завдання, основні події та значення.

Більшість дослідників культурної революції сходяться на тому, що однією з причин стало питання боротьби за лідерство у партії. Основним ворогом Китаю у 60-х pp. було оголошено внутрішній і міжнародний ревізіонізм. Для боротьби з ним у 1965 р. і розпочалася "культурна революція".
Китайську "культурну революцію" можна поділити на три етапи.
І етап (травень 1966 р. — квітень 1969 р.) — найбільш активна і руйнівна фаза. Формувався культ особи Мао. У боротьбі з опозицією, яка пустила глибоке коріння у партійному та державному апараті, Мао спирався на молодіжні штурмові загони хунвейбінів (червоних охоронців). Заняття у школах і вузах було припинено, почалося переслідування інтелігенції, членів партії та комсомолу. У кінці 1966 р. було створено загони цзаофанів (бунтарів) для сприяння "культурній революції" в робітничому середовищі. Наступного року за наказом Мао контроль у країні взяли військові.
II етап (травень 1969 р. — серпень 1973 р.). На початку 70-х років керівництво КНР почало вживати заходи щодо нормалізації становища. У 1970-1971 pp. сталася криза всередині китайського керівництва, приводом до якої стало рішення Мао про перегляд Конституції та ліквідацію посади Голови Народних зборів КНР. У вересні 1971 р.було зроблено невдалу спробу державного перевороту. Аби нейтралізувати вплив армії, Мао почав відновлювати партійні та державні органи. Поряд з поступовим відходом від початкових ідей "культурної революції" та реабілітацією деяких діячів (Ден Сяопіна та ін.) владу в країні поступово було зосереджено в руках "групи чотирьох" (Цзян Цин, Чжан Чуньцян, Яо Веньюань, Ван Хунвень).
III етап (вересень 1973 р. — жовтень 1976 р.) почався з нової політико-ідеологічної кампанії "критики Лінь Бяо та Конфуція". У січні 1975 р. було прийнято нову Конституцію КНР, яка стала результатом компромісу: поряд з ідеями "культурної революції" вона узаконювала права членів "комун", визнавала існування виробничих бригад, закріплювала положення про оплату праці. У 1974-75 pp. лідери "культурної революції" спробували закріпити свої позиції. Почався процес реанімації ідей "культурної революції". У січні 1976 р. помер один із поміркованих лідерів КПК Чжоу Енлай. У квітні під час церемонії, присвяченої його пам'яті, на площі Тяньаньмень у Пекіні відбувся масовий виступ населення. Ці події призвели до масових репресій проти поміркованих. 9 вересня 1976 р. помер Мао Цзедун. З ініціативи маршала Є. Цзяньїна було заарештовано "групу чотирьох". Так завершився трагічний період в історії Китаю, жертвами якого стали 100 млн чоловік.

36. Створення д-ви Ізраїль, війна 1948-49 р.

В липні 17 Каїн Вейцман звертається до кабінету міністрів Англії з проханням визнання Палестини як національного культурного осередку єврейського народу. 2 листопада 17 року з’являється Декларація Бальфура – англійський уряд погоджується на створення такого осередку. В 1918 році Великобританія отримує мандат від ЛН на управління Палестиною.

Після другої світової війни з’являються Збройна організація ЕЦЛ і організація ЕХИ – борці за волю

Ізраїлю. Ці організації розпочинають військову боротьбу проти Великобританії. Виникають серйозні сутички у євреїв з арабами.

В 1946 р англійський уряд пропонує розділити Палестину на 4 частини: округ Негав та Єрусалим – британський контроль, Єврейська та арабська автономні держави під загальним брит. Управл, але відхилено.

1947 р – проект на відтермінування на 5 років вирішення про існування національних держав у Палестині – відхилено. Великобританія приймає рішення піти з того регіону. Вона про це повідомляє (під час доктрини Трумена) і приймає рішення передати цю проблему в руки ООН в лютому 1947 року.. Найбільш послідовними прихильниками ідеї створення держави Ізраїль виступив СРСР. ООН приймає рішення № 181 28 листопада 47 року – Резолюція про розподіл Палестини на дві держави – єврейську і арабську. Поділ ішов в основному за місцями розселення. Єврейська держава – 56 % території, 42 % - араби, 2% місто Єрусалим – під контролем ООН. Ще після того як у травні 48 року закінчується мандат створюються дві держави і місто Єрусалим.

Перша арабо-ізраїльська війна15 травня 1948- 20 липня 1949 року.

14 травня 48 року за день до закінчення Британського мандату проголошується декларація незалежності – тобто створюється держава Ізраїль (на чолі з Бен-Гуріоном) без точно вказаних кордонів.. 15 травня повинна була проголосити про свою незалежність держава Палестина. Арабські країни (Єгипту, Сирії, Лівану та Йорданії. Уряди цих країн, а також Саудівської Аравії та Ємену оголосили війну Ізраїлю) 15 травня нападають на Ізраїль.Арабські сили не мали єдиного командування і за рівнем підготовки, забезпечення зброєю поступалися Ізраїлю, що використовував підтримку і США і СРСР. Біля Криму базувалася повітрянодесантна девізія яка складалася з євреїв, якою командував Робінович. Наступ: з Пн- Сирія і Ліван, Центр- Арабський легіон в-ка Іраку, Пд- Єгипет, Сауд Аравія.

І етап –успіх арабів , 18 червня 1948 року – перемиря. ІІ етап – успіх євреїв 18 липня 1948 року – перемиря але єврейські екстремісти розстріляли представника ООН Бернардотта. 20 липня 1989 року – Ізраїль перемагає.

20 липня 49 року Ізраїль отримує перемогу, населення якого було 650 тисяч чоловік всього.

Арабські країни кожен анексують частину Палестини (Західний сектор – Йорданія; Сектор газу – Єгипет). Формально було заключено перемир’я. В липні 49 року розпочинаються переговори між Ізраїлем і Арабськими країнами на грецькому острові Ротос. Звідси ротоська форма переговорів (одна держава в одній кімнаті, інша в другій, а між ними – ООН). Ні про що принципово не домовилися. Війна закінчилася. Виникла проблема: 900 тис. Палестинців які жили на підмандатній території опинилися у положенні біженців. Проблема була заморожена. Деякий час саме Палестинська проблема відійшла в бік, бо з’являється інша проблема.







Последнее изменение этой страницы: 2016-08-14; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.204.191.31 (0.027 с.)