ТОП 10:

Реформування китайської промисловості 80-ті рр. ХХ ст. – поч. ХХІ ст.



1)Початок перетворень в 1979 (експеримент в провінції Сичуань, що познач. в наданні права промисл-м підпр-м після викон-я держ-го замовлення самостійно розподіляти прибуток, що дало 80 % ек-го зрост-я)

2)надання права вел-м підпр-м виконувати д-не замовл.-я в межах 50 %. Інша частина визнач-ся самим підпр-м, а продукція мала реаліз-ся по ринк-х цінах.

3)1987 – здійснення заходів, спрямив-х на звуження сфери централізації управл-я шляхом уклад-я контрактів з директорами підпр-в, за невикон-я якого встановл-я кримін. відп-ть (80% дир.-в у відставку).

4)з 1979 ств умови для виникн приватних підпр-в у торгівлі і сфері побут-го обслуг-ня з викор-м найманої сили. На 1987 в країні близько 25 млн прив-х підпр-в, що виробляли продукції в контексті ВВП 35 %.

5)поч-к викор-я іноз-го капіталу. Ств 4 вільні ек-ні зони з системою низьких податків, чіткими правилами викор-я валюти і підпр-ми, що засновані іноз-м капіталом, на яких працювали тільки китайці.

6)викор іноз-го досвіду щодо технологізації вир-ва та збільшення наукоємких виробництв (співпраця між провінцією Шейнжень і д-ю Гонконг).

7)прийняття рішення про підтримку підприємств з боку держави, які є експортно спрямовані. З 1984 Китай отр-є доп-гу від Міжнар-го банку реконструкції і розв відносини з МВФ. Наслідком модернізації промисл-ті – її щорічне зрост в межах 16%, а зростання платні робітн-в в межах 9 %.

 

7. Реформи Аманулли-хана в Афганістані та прчини їх невдачі.Закріпивши незалежність країни, емір Аманулла-хан розпочав здійснення спрямованих на зміцнення центральної влади та модернізацію країни соціально-економічних реформ. Прийнята в 1923 р. конституція оголосила Афганістан спадковою монархією. За взірцем сусіднього Ірану та Туреччини, в Афганістані планувалося запровадити європейські побутові звичаї, послабити владу духовенства, зміцнити армію. 28 серпня 1928 р. Аманулла-хан виступив із програмою нових реформ на відкритті "Лоя джирги" ("Великого зібрання"). Зокрема, емір запропонував провести переатестацію всіх мулл та проповідників, усунути мулл з військових частин, увести мінімальний вік вступу в шлюб 22 роки для хлопців та 18 років для дівчат, запровадити спільне навчання хлопчиків та дівчаток до 11 років, відправити на навчання до Європи групу дівчаток. Особливе обурення викликали пропозиції скасувати багатожонство, заборонити носіння чадри. Для створення нової армії в країні планувалося запровадити загальний військовий обов'язок та увести додатковий податок на закупівлю сучасної зброї — по 5 афгані на рік з усіх підданців, причому чиновники мали б передати на потреби армії місячну платню. Пропозиція встановити загальний військовий обов'язок була для Афганістану незвичайною. Всі ці заходи викликали опір духовенства, яке мало суттєвий вплив на переважну більшість населення країни. Багато простих афганців вороже поставилися до незрозумілих нововведень, які видимо не покращували умов життя, зате руйнували усталений спосіб їх існування. З метою дискредитувати еміра його противники поширили серед депутатів джирги копії зробленої в Європі фотографії на якій дружина Аманулли-хана знялася без паранджі. Зображення дружини правителя країни із відкритим лицем викликало надзвичайний скандал. Незадоволення реформами зрештою вилилося у антиурядове повстання, що завершилося 1929 р. зміною влади, Заколот на півночі країни проти Аманулли-хана очолив таджицький авантюрист та дезертир Бачаї Сакао (Син водоноса). Намагаючись повернути прихильність населення, 9 січня 1929 р. емір скасував більшість запроваджених раніше реформ. 14 січня Аманулла-хан передав владу своєму братові і виїхав до Індії.

 

8. Соц.-екон. і пол. розвиток Індонезії в роки ДСВ. На початку Другої світової війни в силу нейтралітету Нідерландів Індонезія не була залучена у військові дії чи приготування. Однак після окупації Нідерландів в травні 1940 року гітлерівською Німеччиною нідерландське уряд, перебрався до Лондона, оголосило про участь своїх збройних сил, що залишалися в колоніях, у війні на боці антигітлерівської коаліції

В лютому - березні 1942 року після нетривалого опору дислокувалися там американо-британо-голландсько-австралійських сил Нідерландська Ост-Індія була окупована військами Японії. З урахуванням розмірів території її окупаційне управління було децентралізовано і здійснювалося через відповідні структури різних сполук японських збройних сил: Ява і Мадура відводилися в зону окупації 16-ї армії, Суматра і ряд прилеглих островів - в зону окупації 25-й армії, решта території - в зону окупації 2-го флоту.

Як і на інших завойованих територіях Південно-Східної Азії, японська окупаційна адміністрація, прагнучи заручитися максимальною підтримкою місцевого населення, проводила в Індонезії курс на стимулювання націоналістичних, антиєвропейських настроїв, підкреслюючи етнічну та культурну близькість між індонезійцями і японцями. Звільнені з в'язниць засуджені до війни голландцями лідери національно-визвольного руху (в тому числі Сукарно) залучалися до співпраці: під контролем японських властей їм дозволялося створення суспільно-політичних організацій націоналістичного спрямування. Крім того, у співпраці з низкою місцевих діячів японцями було сформовано індонезійське військове ополчення ПЕТА (англ.) рос. (Індон. PETA, Pembela Tanah Air - «Захисники батьківщини»).

Подібна політика мала певний успіх: до співпраці з японцями в початковий період окупації схилилися велика частина національної еліти країни і досить широкі суспільні верстви. Однак підтримка японської адміністрації серед індонезійців значно ослабла після проведеної окупантами масштабної мобілізації місцевого населення на примусові роботи і насильницького вилучення продовольства. У 1943-45 роках в різних районах Індонезії відбувалися антияпонські виступи, у тому числі за участю формувань ПЕТА, які, як правило, жорстко придушувалися.

У 1945 році, намагаючись зберегти підтримку серед індонезійських націоналістів, японська адміністрація оголосила про початок практичної підготовки до надання Індонезії державної незалежності. З цією метою в березні 1945 року був сформований Дослідницький комітет з підготовки індонезійської незалежності (індон. Badan Penyelidik Usaha Persiapan Kemerdekaan Indonesia, BPUPKI) в складі кількох десятків активістів місцевого національно-визвольного руху (в їх числі - Сукарно і майбутній віце-президент країни Мохаммад Хатта). Дослідницьким комітетом був підготовлений проект індонезійської конституції; на одному з його засідань 1 червня 1945 Сукарно проголосив принципи Панча Сила, що стали згодом основою державної ідеології Індонезії. У серпні 1945 року для розгляду напрацювань Дослідницького комітету була сформована Комісія з підготовки незалежності Індонезії, КПНІ (індон. Panitia Persiapan Kemerdekaan Indonesia, PPKI), головою якої був обраний Сукарно.

Формально японська окупація Індонезії завершилися 15 серпня 1945 року після офіційного оголошення японським урядом про капітуляцію. Проте японські війська продовжували залишатися на індонезійській території ще протягом декількох тижнів до їх роззброєння та вивезення силами союзників

9. Ідеологія та політика Апартхеїду. Створення Бандустанів у ПАР(50-70 рр) Апартеїд, апартхейда-«ворожнечу, роздільність», тобто роздільне проживання, робота і т. д.) - офіційна політика расової сегрегації, що проводилася правила в Південно-Африканській Республіці В ході передвиборної кампанії перед загальними виборах 1948 року Національна партія (НП) зробила основою своєї програми політику апартеїду. Уряд негайно приступило до впровадження апартеїду. Були прийняті закони, що забороняли змішані шлюби, введена расова класифікація всіх громадян і створена комісія для розгляду важких випадків. Основою апартеїду став прийнятий в 1950 році Закон про групові областях, метою якого було географічне розділення расових груп. Оформлення системи апартхейда проходило в умовах підйому антиколоніальної боротьби в країнах Азії і Африки, що не могло не позначитися на загальному характері політики уряду Національної партії. Апартхейда повинен був допомогти білим зберегти своє панування через обмеження території проживання чорношкірих африканців особливими територіями, хоумленда, що стали згодом відомими як бантустани.

Головними «законами апартеїду» були наступні:Поправка до Закону про заборону змішаних шлюбів (1949)Закон про реєстрацію населення (1950)(Згідно з цим законом, кожен громадянин повинен був бути зареєстрований як білий, кольоровий або банту)

Акт про групові областях (27 квітня 1950)(За цим законом країна була розділена на кілька областей, кожна з яких була віддана певної расової групи. Він став підставою апартеїду, так як саме на його основі будувалася система політичного і соціального поділу)

Закон про забезпечення роздільних послуг (1953)(Цей закон забороняв людям різних рас користуватися одними і тими ж громадськими закладами (кімнатами відпочинку тощо)Закон про освіту банту (1953)(Цей закон повністю передав контроль над шкільною освітою серед чорношкірих африканців, припинивши існування місіонерських шкіл.)Указ про викладання на африкаанс (1974)(Згідно з цим законом, поза бантустанов викладання повинно було вестися наполовину англійською, наполовину на африкаанс.)

У той час як інші країни (наприклад, США) скасовували дискримінаційні закони, в ПАР, навпаки, вводилися все нові акти, що регулюють расові відносини. Частково підтримка апартеїду білими південноафриканцями була пов'язана з демографією: вони прагнули зберегти владу в країні, чисельність білого населення в якій у зв'язку з природним спадом скорочувалася, у той час як приріст чорношкірих в XX столітті був значний.

У 1959—1963 рр. у країні створено десять бантустанів — частково автоном­них територій, призначених для виключного проживання чорної більшості. У бантустанах, що складали лише 13,7% території країни, мали проживати чорно­шкірі, які становили 68% мешканців держави. Для чорношкірих працівників підприємств, розташованих за межами бантустанів, передбачалося право протягом робочого тижня мешкати без родин у спеціально визначених тимчасових таборах. Зважаючи на економічний бум, який охопив країну в 60-х рр., та викликану ним потребу в робочих руках, багато з таких тимчасових таборів перетворилися на велетенські квазіміста, забудовані хижами із жерсті, фанери та картону. Найбільше з таких поселень Соуето біля Йоханнесбурга на початок 90-х рр. налічувало 2 млн. мешканців. Життя в цих поселеннях без водопостачання, каналізації та електрики було пекельно важким.







Последнее изменение этой страницы: 2016-08-14; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.204.191.31 (0.005 с.)