Англійська окупація Іраку. Визвольна боротьба іраків й здобуття незалежності. Реформи 30-х рр. ХХст.

На момент закінчення Першої світової війни територія Іраку входила до складу Османської імперії, і в адміністративному плані складалася з трьох вілайєтів — Мосульського, Багдадського і Басорського. У ході війни англійці зайняли Басорський і Багдадський вілайєти, а 8 листопада 1918 року, порушивши умови підписаного 30 жовтня Мудроського перемир'я з Османською імперією, зайняли і Мосульський вілайєт, приєднавши його, фактично, до Іраку.На окупованих територіях замість османської створювалася нова адміністрація: країна була розділена на округи на чолі з «політичними офіцерами», що підкорялись головнокомандувачу британськими військами в Месопотамії.

Руйнівні військові дії привели в непридатність багато зрошувальних систем, Різко впав збір сільськогосподарської продукції, зруйнувалися традиційні торгово-економічні зв'язки, до кінця війни багато районів країни збезлюділи.

Окупувавши Месопотамію, англійці вилучали у місцевого населення продовольство і фураж, близько 90 тисяч чоловік було мобілізовано до «трудових корпусів», податки в англійській зоні окупації зросли приблизно в 2,5 рази. Політика англійської окупаційної влади породила масовий стихійний рух, У червні 1919 року група іракських офіцерів направила до Лондона меморандум, вимагаючи негайного створення національного уряду в Іраку.

Столична інтелігенція, торговці, власники підприємств, частина богословів і родоплемінної знаті району Середнього Євфрату об'єдналися в організацію «Страж незалежності». Вони виступали за надання Іраку повної незалежності. Лідери організації Джафар Абу ат-Тімман, Мухаммед ас-Садр, Юсуф ас-сувейді тощо спочатку бачили шлях до цього в переговорах з англійцями, але, переконавшись у безперспективності обраного курсу, перейшли до збройної боротьби проти англійської окупації.

Товариство «Іракський заповіт» («Аль-АХД аль-Ірак»), очолюване Нурі Саїдом, Джафаром аль-Аскарі, Джамілем аль-Мідфаі і, пізніше, еміром Фейсалом аль-Хашимі, висувало ідею встановлення в Іраку монархічного режиму під протекторатом Великобританії.Щоб включити Мосульський вілайєт до складу Іраку, англійці намагалися залучити на свій бік вождів курдських племен. Однак незабаром шейх Махмуд зрозумів, що «самоврядування курдів» — це фікція, а насправді всім правлять британські офіцери. Навесні 1919 він підняв повстання проти британської окупаційної влади. Повстанці зайняли Сулейманію, заарештували англійську адміністрацію і проголосили незалежність Південного Курдистану.

Рішення Конференції в Сан-Ремо про передачу Месопотамії під управління Великобританії викликало в Іраку вибух обурення. У травні і червні 1920 року в Багдаді та інших містах і районах країни проходили мітинги і демонстрації, які переросли в липні у загальне антианглійське повстання, в якому взяло участь понад 130 тисяч осіб. Тут вперше за всю історію Іраку відбулась взаємодія сунітів і шиїтів. Англійські війська були витіснені практично з усієї території Іраку; під їх контролем залишилися тільки міста Багдад, Басра і Мосул. Але британський уряд збільшив чисельність армії в Іраку до 150 тисяч чоловік і до середини листопада 1920 розгромив основні сили повстанців.

Повстання 1920 року змусили англійську адміністрацію змінити пряме управління на непряме, У січні 1921 року почалось формування частин національної армії Іраку, значну частину яких склали ассирійці: їм, як і курдам, була обіцяна автономія у рамках іракської держави. На початку 1921 року англійська влада скасувала смертні вироки всім учасникам повстання 1920 року і оголосила загальну амністію.

У березні 1921 року на Каїрській конференції англійських верховних комісарів на Близькому Сході було вирішено проголосити Ірак підмандатним королівством. 11 липня 1921 Державна рада проголосила королем Іраку сина шерифа Мекки Хусейна — еміра Фейсала.

На початку 1924 року з великими труднощами, в обстановці широкого бойкоту були проведені вибори до Установчих зборів. 30 червня 1930 року був підписаний англо-іракський союзний договір строком на 25 років. Він передбачав автоматичне припинення дії мандата з моменту прийняття Іраку в Лігу націй і проголошення країни суверенною незалежною державою. Також цей договір давав Великобританії право мати в Іраку військово-повітряні бази, вводити свої війська у разі загрози війни, користуватися всіма необхідними засобами для пересування військ. Ірак був зобов'язаний приймати на службу тільки англійських військових та цивільних радників і технічний персонал.

3 жовтня 1932 Ірак став членом Ліги Націй, що припинило дію британського мандата в Месопотамії.

Політика голландських колонізаторів у 20-30 рр. в Індонезії та боротьба проти неї національно-патріотичних сил. Мархаенізм.

Політика колонізаторів.

1. 1918р. у Джакарті за ініціативою метрополії створено Фольксраад (Народна Рада) з дорадчими функціями, склад якої частково обирався та призначався генерал-губернаторством

2. 1922р. з Конституції Голландії вилучено терміни: колонія, заморські володіння, що визначали розподіл держави на 4-ри рівноправні частини, створення в них органів місцевого самоврядування та запровадження в Індонезії 36 дистриктів (власних адміністративно-територіальних одиниць)

3. 1923,1929р.р. впровадження політики терору та введення законів про заборону страйків, мітингів і демонстрацій та репресій проти націоналістів.1926-1927рр. в Індонезії, скасовано подушний податок, розширено представництво у фольксрааді(45 % індонезійці) подано законодавче право Парламенту щодо ухвалення бюджету та прийняття рішення про припинення переслідування представників націоналістичних союзів. У 1926 р. Сукарно створив Бонгдунський клуб, як об’єднання молодих інтелігентів.

4. На поч. 30-х р. ХХ ст. проводиться кампанія «Індустріалізація», що спрямована на надання кредитів національній промисловості, та створення умов для приватизації підприємств(текстильна промисловість)

5. 1938р. Парламент Голландії та королева відхилили петицію Фольксрааду про створення імперської конфедерації для розробки плану реформ в межах реалізації ідеї незалежності Голландської Індонезії.

Б-ба нац-патр сил.

Прикметна риса політичного життя позначалася у виникненні та діяльності значної кількості громадських організацій і політичних партій. Помітну роль серед них займали: Націоналістична партія, Саренат Ісламу(союз ісламу). Восени 1918 року зазначені політичні сили утворили блок- Радикальна концентрація, що пропонував утворення парламенту народом і для народу, а наприкінці року на 3-му конгресі Саренат Ісламу ухвалено рішення про б-бу проти іноземної присутності.

1918-1919 рр. в умовах активного страйкового руху виникають профспілкові організації діяльність яких базується на підтримці соціал-демократичних ідей. Травень 1920р. «Об’єднання соц-дем організацій» та утворення комуністичної партії Індонезії, яка на 1923 р. мала свої представництва на Суматрі, Сулавесі, Тернатрі. У 1923р розкол Соренат Ісламу та утворення Соренад Райянад (союз народу), що представляв інтереси народу і планував побудувати Радянську Індонезію. У 1924р. ухвалено програму партії, що передбачає досягнення незалежності, ліквідацію феодального устрою, здійснення політики націоналізації та наділення селян землею. 1925-27–активізується д-сть комуністів, що позначалося проведенням повстань на території Зах. Суматри та Ботавії, внаслідок поразок була заборонена. 1927р. утворення національної партії Індонезії на чолі з Сукарно в основі ідеології якої незалежність країни на мирні методи боротьби.

Основні принципи діяльності:

- Націоналізм;

- Мархаенізм( мархаїзм-проста людина)

Побудова індонезійського с-тва, відповідно до потреб простої людини

Єдність всіх антиколоніальних сил без відмінностей етнічного характеру та віросповідання

3. Взаємне співробітництво і взаєморозуміння (готонграйонг)

Спільне обговорення будь-якої проблеми членами общини(мушаварах)