Соціально-економічний і політичний розвиток м’янми у 50 – Х рр. ХХ ст. . Поч. – ххі ст.

Після звільнення країни від японців, британці розпочали переговори із представниками національно-визвольного руху, очолюваного Аун Саном, про надання Бірмі незалежності. З перших років незалежності Бірма змушена була боротися із сильними антиурядовими комуністичним та національними сепаратистськими рухами. Перші загальні вибори, що відбулися в Бірмі 1952 р., принесли перемогу АЛНС, яка отримала дві третини парламентських мандатів. У Ну знову очолив кабінет міністрів, а президентом став головний суддя країни У Ба. Намагання покращити складну економічну ситуацію не мали успіху, що призвело до нового посилення позицій комуністів. На виборах 1956 р. комуністи, які взяли легальну участь у виборах, здобули значне представництво в парламенті, й навіть на якийсь час змогли усунути від влади У Ну. Незадоволені поверненням У Ну, військові вчинили в жовтні 1958 р. державний переворот.Керівником самопризначеного тимчасового уряду став міністр оборони Не Він. Військові залишалися при владі півтора року. Їх правління позначилося спробами урегулювати малоефективний державний апарат, а також запровадженням жорсткого режиму економії, що полягав, зокрема, в згортанні деяких амбітних економічних програм попередніх урядів. В лютому 1960 р., з дозволу армії, відбулися парламентські вибори, на яких АЛНС та її лідер У Ну тріумфально повернулися до влади. Під сильним впливом буддизму в країні почалося запровадження особливого ґатунку економічного та соціального устрою — "бірманського соціалізму ", що ґрунтувався на посиленому контролі держави за економікою. Наслідки одержавлення економіки не забарилися. Через збільшення податків на приватні підприємства та зарегульованність державного сектора, в першій половині 70-х рр. у країні виникли господарські проблеми й почалася "тінізація" економіки. 18 вересня 1988 р., після чергового державного перевороту владу в Бірмі захопив генерал Ман Ман (1925—1994). Уведено воєнний стан, розпущено всі партії. 18 червня 1989 р. Бірма офіційно змінила назву, ставши М'янмою. На початку 90-х рр. у М'янмі остаточно сформувалася військова олігархія. Нове керівництво країни вдалося до значної лібералізації економіки, що дало змогу покращити економічні показники. На проведених у травні 1990 р. виборах до парламенту найбільше місць отримала очолена донькою, "засновника держави" Аун Сана Су Чжі (1945 р.н.) опозиційна до уряду Національна демократична ліга. Після відставки в квітні 1992 р. Сув Мана, що покинув свій пост через поганий стан здоров'я, прем'єром став колишній міністр оборони ТанШве (1933 р.н.). У вересні 1992 р. було скасовано обмеження на політичну діяльність, однак правлячий режим й надалі постійно порушував права людини та демократичні свободи своїх громадян. Як показав досвід повоєнного розвитку М'янми, "буддистський соціалізм" не виправдав покладених на нього надій. Усі спроби здійснити соціально-економічні реформи на основі традицій буддистського економічного укладу виявилися невдалими. Зберігаючи культурну та соціальну самобутність, країна так і не змогла здійснити модернізації своєї економіки. Разом з тим, посилення державного апарату та авторитарні

 

94.Основні райони нац.-визв. боротьби в Ірані 1918-1922рр. Революція в лютому 1917 р. в Росіїпризвела до помітногоослабленняїїпозицій і відповідногопосиленняанглійців. Як тільки виведені радянським урядом російські війська у березні 1918 р. Покинули Іран, це посприяловстановленнюанглійського контролю над усімІраном та укладеннякабальної англо-іранської угоди 9 серпня 1919 р., за умовами якоїІран, як ніколираніше, виявивсяблизький до статусу англійської протекторату (англійська контроль над іранськоюармією, фінансами, нафтою і внутрішньоюполітикою). Англія окуповує колишні російські зони впливу – Гільян, Хорсан, частину іранського Азербайджану і Середню Азію. Звідси будуть здійснюватись антирадянські інтервенції в Російський Азербайджан і Середню Азію. Отже, наприкінці І світової війни в північних провінціях країни розпочинаються антианглійські демократичні рухи: локальні сепаратиські повстання напівкочових племен. Саме підписання нерівноправного, кабального договору урядом Ірану з Англією визвало підйом антиімперіалістичного, демократичного руху. Щоб підняти якось свій авторитет, уряд Ірану робить спроби встановити дипломатичні стосунки з Радянською Росією, а також бажає отримати офіційне запрошення на Парижську мирну конференцію з правом голосу. Чого відповідно не сталось. 15 квітня 1920 році в Тебрізі розпочалося повстання, очолюване шейхом Хиябани і його соратниками з ДПА. Основні вимоги, адресовані тегеранському уряду: Створення в Ірані республіки, Надання Іранському Азербайджану самоуправління (політико – адміністративну автономію), Виконання статей іранської конституції відносно обласних і провінційних енджуменів (рад), Вигнання із країни всіх іноземних військ і військових радників, Відставка уряду Восугод-Доуле і анулювання англійсько – іранського договору, Встановлення з урядом росії дипломатичних стосунків і комерційні зв’язки. Без особливих труднощів керівники повстання вигтали з тебріза представників тегеранського уряду. З міста також виїхали сім’я і близькі оточуючі наступника Ахмед шаха. Провінційна влада перейшла в руки «суспільного представництва». Наприкінці липня 1920 року їх повноваження були передані національному уряду очолюваному Хіябані. Одночасно за пропозицією одного з прибічників Хіябані, провінція Азербайджан була перейменована в Азадістан («Країна свободи»). Одною із важливих вимог, висунутих керівництвом Азиадістану, була демократизація іранської політичної системи. Передусім формування місцевої влади шляхом виборів. Особливі клопоти для Тегеранського уряду створювало постійно тліюче збройне повстання на півночі країни. Перша світова війна активізувала збройні антиурядові рухи, насамперед повстання дженгелійців ("лісовиків"), що тривало у Гіляні з 1912 р. Керівником повстання був виходець із купецької родини, випускник медресе Кучек-хан. Виступаючи під гаслами ісламізму, дженгелійці створили в звільнених районах власну адміністрацію, яку контролював релігійний комітет "Єднання ісламу". Навесні 1920 р. до дженгелійців приєдналися курди та іранські комуністи. Цією ситуацією спробували скористатися російські більшовики, які здійснили пряму агресію в Ірані. 18 травня 1920 р. у каспійському порту Ензелі висадився радянський морський десант під командуванням мічмана ФьодораРаскольнікова. Водночас вздовж узбережжя Каспію до Ірану прорвався кавалерійський корпус Червоної армії. Офіційно метою операції було захоплення військових кораблів, які білогвардійці евакуювали до Ірану. Після нетривалого бою британський гарнізон відійшов із Ензелі у Решт. 5 червня 1920 р. було проголошено Гілянську радянську республіку. Червона армія допомогла повстанцям розширити територію Гілянської республіки. До липня 1920 р. в руках повсталих опинилися увесь Гілян, частина Мазендерану, Решт та Менджіль. Підтримувані більшовиками іранські комуністи розпочали на контрольованих ними територіях практичне втілення в життя комуністичних принципів. Відбувалися конфіскації майна, закривалися мечеті, велася пропаганда рівноправ'я жінок. Усі ці заходи викликали надзвичайне незадоволення консервативно налаштованого місцевого населення. Після різкої суперечки із комуністами повсталих покинув Кучек-хан зі своїми людьми. Комуністи організували Національний комітет визволення Ірану, що оголосив себе загальнонаціональним урядом. У Гіляні запроваджено "військовий комунізм", заборонено торгівлю, відбувалися репресії проти незадо-волених комуністичними експериментами. Була створенна Перська Червона армія. ЇЇ сформував Ф.Раскольников – командуючий Волжсько – каспійською флотилією. Кістяк Перської Червоної Армії складали радянські військово службовці прибувші в Іран. В ніч на 31 червня 1920 року частини армії приступили до широких репресивних акцій по відношенню до залишившихся в Рештє підрозділів Кучек хана, а також його прихильників. Новий революційний уряд Ірану по бажанню комуністів очолив відомий в минулому анархіст Ехсанул хан. Новий уряд проголосив вигнання англійців і скинення іранської монархії своїми найважливішими завданнями. Похід на Тегеран був об’явлений найближчим завданням. В політичну програму були включені такі реформи як націоналізація підприємств, конфіскація земель у поміщиків і розподіл її між селянами. Проте дії нового комуністичного уряду не задовольнили населення. Отже широкої підтримки з боку населення він не отримав. У серпні 1920 р. відбувся похід на Тегеран, у якому взяли участь військові підрозділи Червоної армії. Іранським урядовим військам вдалося зупинити наступ і навіть відбити у повсталих Решт.