Квітнева переворот 1978 р. в Афганістані та радянська інтервенція

Загострення національних соц. суперечностей в Індії на поч Новітньої історії. Політика Британських колон. властей. Конституція 1919р.

1) Створення окремого уряду Індії. Суть запропонованої реформи полягала в поділі влади у колонії на центральну та провінційну, та її перерозподілення між британськими губернаторами та вибраними з-поміж місцевого населення парламентами окремих штатів. Особливі застереження викликало те, що виборчі права надавалися лише 2% 315-млн населення Індії.

Через те, що досить поміркований проект запропонованих змін не торкався основ британського панування в колонії, надзвичайна сесія в Бомбеї засудила ці пропозиції. Водночас на тому ж зібранні частина членів Конгресу, заявивши про своє бажання співпрацювати з британцями, вийшла зі складу організації. Розкольники створили власну політичну організацію під назвою Індійська ліберальна федерація.

19 березня 1919р. –закон Роулета, основна мета це заміна законів військового часу. Він передбачав: 1.право адмін. Влади на розгон мітингів та демонстрацій. 2. Відміна суду присяжних по політичних справах. 3. Правуо на арешт та заслання без суду. 4. Встановлення цензури та заборону діяльності ЗМІ що були проти політики Англії.

6 квітня 1919р. початок виступів індійського населення. Проводився в 2 етапи: 1)Бойкот анг. Влади, освіти, установ, почесних звань та посад. 2) Бойкот податків.

Повстання проводилися за принципами ґандизму: 1) Сатьяракха- відмава від насилля та ухилися від покарань. 2) Сварадж – незалежність держави. 3) Свадеші –витіснення анг. З нац. економіки. 4) Рівність всіх релігій.

Грудень 1919 – сесія ІНК у Нагпурі де ухвалюється рішення щодо перетворення ІНК в масову політ. партію.

Під тиском ІНК уряд Англії в 1919 році видав "Акт про конституцію для Англійської Індії". Акт даний являв собою тимчасову "конституцію" Індії.

Згідно "конституції" 1919 року в Індії робився парламент, якій складався з 2 палат: Законодавчих зборів і Казенного ради. З 140 депутатів Законодавчих зборів 100 обиралися адептами британської та індійської буржуазії і поміщиками, що залишилися призначалися віце-королем серед англійських держслужбовців. Члени Казенного ради крім того частиною обиралися (34 депутати), частиною призначалися (26 депутатів). Порядок скликання та асортимент питань, котрі дискутувалися палатами парламенту, визначалися віце-королем Індії. Дві палати вважалися дорадчими органами при віце-королі. Їх роль зводилася до розгляду послуг англійських колоніальних властей. "Конституція" 1919 року не задовольнила не стільки етнічні маси, адже і індійську буржуазію.

 

5. Розгром Квантунської армії і капітуляція Японії. На початок літа 1945 Яп-я опинилася в катастроф-му становищі. Майже повністю знищено військовий флот. У строю залишалися лише 6 старих лінкорів, 4 легкі авіаносці, 7 крейсерів та близько сотні дрібніших кораблів. Тим часом тільки флот США, не враховуючи сил союзників, налічував 94 авіаносці, 57 крейсерів, 350 есмінців та 217 підводних човнів. Але в строю ще залишалися значні сухопутні сили Японії. На Японських островах було розташовано 1 млн. 150 тис. солдатів і офіцерів, ще 1 млн. — на китайському фронті та 800 тис. — в Маньчжурії. Близько мільйона солдатів і офіцерів залишалося на оточених союзниками островах Тихого океану.

Катастроф-й брак війс-х ресурсів примусив японців шукати для них фантастичні замінники. Так, наприклад, у промисловому масштабі відбувалася дистиляція замінників бензину з коріння сосни. По усій країні було реквізовано вироби з кольорових металів. Щоденну норму рису, яка видавалася за картковою системою, урізано до 200 г для непрацюючих і 300 г для працюючих на оборонних заводах. Попри це моральний дух населення залишався досить високим. У прибережних районах формувалися озброєні луками та списами загони самооборони, які збиралися відбивати американські десанти, продовжувався набір у підрозділи камікадзе.

Навесні 1945 р. серед японських лідерів ще жевріла надія на укладення почесного миру зі США за посередництвом СРСР. Однак 5 квітня 1945 р. Москва в односторонньому порядку розірвала угоду про ненапад з Японією, чим остаточно поховала надії на почесний мир. 26 липня 1945 США та Великобр-я звернулися до Японії з ультиматумом, у якому вимагали негайної та беззастережної капітуляції. Японія відмовилася прийняти такі умови.

Останній етап війни розпочався після того, як 8 серпня 1945 р. війну Японії оголосив СРСР. Таємно перекинуті на Далекий Схід радянські війська ввійшли на територію Маньчжурії, Кореї та Південного Сахаліну. 10 серпня війну Японії оголосила Монголія. її війська також взяли участь в бойових діях проти японців.

До 9 серпня 1945 Квантунська армія мала у своєму складі: 1-й фронт (3-я і 5-а армії), 3-й фронт (30-я і 44-а армії), 17-й фронт (34-я і 59-а армії), окрему 4-у армію, 2-ю і 5-ю повітряні армії і Сунгарійской військову флотилію. Крім того, їй були оперативно підпорядковані армія Маньчжоу-го, армія Менцзяна (під командуванням князя Де Вана) і Суйюаньская армійська група.

У складі Квантунської армії і підлеглих їй військ налічувалося 37 піхотних і 7 кавалерійських дивізій, 22 піхотних, 2 танкових і 2 кавалерійських бригади (всього 1 млн 320 тис. чоловік), 1155 танків, 6260 гармат, 1900 літаків і 25 бойових кораблів. Японське командування тримало в Маньчжурії і Кореї дві третини своїх танків, половину артилерії і добірні імператорські дивізії. Квантунська армія мала у своєму розпорядженні також бактеріологічною зброєю, підготовленим для застосування проти радянських військ (див. «Загін 731»).

В ході Маньчжурської операції радянських військ Квантунская армія під командуванням генерала Отодзо Ямади втратила вбитими близько 84 тисяч солдатів і офіцерів, понад 15 000 померли від ран і хвороб на території Маньчжурії, близько 600 000 чоловік потрапили в полон, при цьому безповоротні втрати Радянської Армії склали близько 12 000 чоловік.

Сильного психологічного удару японському керівництву завдало застосування американцями принципово нового виду зброї. 6 і 9 серпня 1945 р. американська авіація скинула на японські міста Хіросіму та Нагасакі дві атомні бомби. У Хіросімі з 306 тис. жителів понад 90 тис. загинуло одразу, а ще десятки тисяч померли пізніше від опіків, ран та радіоактивного опромінення. Втрати серед мешканців Нагасакі були меншими, завдяки горбистому рельєфу місцевості, який частково погасив вибухову хвилю й врятував багатьох людей від теплового випромінювання. У обох містах понад 400 тис. японців стали жертвами променевої хвороби. Десятки тисяч з них згодом померли. У багатьох сім'ях ще протягом десятків років по війні народжувалися діти-каліки.

Японія вже не мала сил зупинити радянський наступ. Не володіючи інформацією про реальний ядерний потенціал США, японське керівництво очікувало нових ядерних ударів. Зважаючи на безнадійну ситуацію, 14 серпня 1945 р. Японія оголосила про свою капітуляцію. Незважаючи на те, що до народу з радіопромовою про капітуляцію звернувся сам імператор, значна частина військових підрозділів продовжувала чинити опір. На окремих островах Тихого океану японські солдати та офіцери, що не бажали здаватися або не знали про закінчення війни, переховувалися в джунглях аж до початку 60-х рр.

Після оголошеної імператором капітуляції, уряд Кантаро Судзукі пішов у відставку. Новий кабінет очолив двоюрідний брат імператора Нарухіко Хігасікуні. Демонструючи відданість самурайським ідеалам військової честі, військовий міністр попереднього уряду та ще кілька тисяч офіцерів зробили собі харакірі. Від імені Японії акт беззастережної капітуляції 2 вересня 1945 р. підписали представник уряду Мамору Сігеміцу та генерал

Йосігіро Умецу. Підписання документу, який закінчив Другу світову війну, відбулося на палубі американського лінкора "Міссурі" в Токійській затоці. На церемонії були присутніми представники країн антигітлерівської коаліції.

У боротьбі за "Велику Східну Азію" японці втратили вбитими 2,5 млн. осіб. Майже повністю була зруйнована промисловість, вичерпано стратегічні запаси країни.

 

Кемп-Девідська мирна угода

У вересні 1978 р. президент США Дж. Картер організував зустріч президента Єгипту А. Садата та прем'єр-міністра Ізраїлю М. Бегіна (1913—1992) в заміській літній резиденції президентів США в Кемп-Девіді. У результаті складних і тривалих переговорів сторонам конфлікту вдалося досягнути порозуміння. Лідери країн підписали два документи.Згідно з першим, Єгипет та Ізраїль укладали мирну угоду.Другий стосувався майбутнього устрою Західного берега Йордану, на якому Ізраїль протягом п'яти років зобов'язувався створити палестинську автономію. Підписання широкомасштабної угоди призначено на 18 грудня 1978 р., але через демонстративне ігнорування Ізраїлем зобов'язань щодо палестинської автономії та оголошені плани розширення єврейських поселень на окупованих землях, відбулося лише 25 березня 1979 р. у Вашингтоні. Угоду скріпив своїм підписом Дж. Картер. Згідно з угодою, Ізраїль повертав окуповані в 1967 р. єгипетські території, натомість отримуючи дипломатичне визнання. Наступні ізраїльсько-єгипетські переговори з палестинського питання швидко зайшли в глухий кут. Ізраїль так і не виконав узятих на себе пунктів угоди, що стосувалися Палестини. Всі арабські країни, включно з Саудівською Аравією та іншими "помірковано" налаштованими до Заходу режимами, засудили Кемп-Девідську угоду.

 

Квітнева переворот 1978 р. в Афганістані та радянська інтервенція

У результаті безкровного державного перевороту 17 липня 1973 в Афг-ні повалено монархію. До влади в країні прийшла група військових, очолена колишнім прем'єром Даудом. Новий уряд орієнтувався на співпрацю із СРСР, а у внутрішньополітичній сфері спирався на НДПА. Дауд швидко зосередив у своїх руках всі головні важелі влади в країні, поєдн. пости президента, прем'єра та головноком-ча збройних сил. Проти пол.-х противників режиму влада розгорнула таємну війну. Прийнята в 1977 конституція закріпила існування в Афганістані однопартійної системи.

Невдалі спроби ек-х реформ, що призвели до ще більшого зубожіння населення, викликали сплеск незадовол. неефективною діяльністю уряду. 26 квітня 1978 під час похорону вбитого функціонера НДПА відбувся траурний мітинг, на якому присутні виступили із різкою критикою правлячого режиму. Різко відреагувавши, влада арештувала організаторів мітингу включно із лідерами НДПА Нур Мохаммедом Таракі та Бабраком Кармалем. Вже наступного дня, 27 квітня 1978 ті члени Народно-демократичної партії, що ще залишалися на свободі, організували державний переворот. У рез-ті повалення режиму Дауда до влади прийшов лідер партійної фракції "Хальк" Таракі. Дауда та членів його родини було вбито. Переворот у Кабулі підтримав СРСР, оскільки в останні роки свого правління Дауд почав переорієнтся на співпрацю із США та Саудівською Аравією. Револ-й уряд скасував конст-ю 1977, змінив назву країни на Демократичну Республіку Афганістан і підписав із СРСР угоду про дружбу та спів роб-во. Отримавши фін-ву та технічну доп-гу від СРСР, Таракі розпочав форсованими темпами здійснювати соц-ек. реформи.

Таракі розпочав проведення земельної реформи, пообіцяв лікв. неписьменність та запровадити програми емансипації жінок. Встановивши верхню межу землеволодіння в країні на рівні 6 га орної землі, уряд конфіскував "земельні надлишки" в майже 28 тис. селянських господарств. Нерозважливо вдавшись до атеїстичної риторики, уряд налаштував проти себе дух-во. У кінці 1978 р. у деяких районах країни, під'юджувані фундаменталістами, повстали к-ка племен. До літа наступного року вони вже контролювали значну частину сільських р-в Афг-ну. Традиціоналістські родоплемінні структури країни чинили затятий опір спробам запровадити соціальні перетворення революційними насильницькими методами.

Успішний переворот та захопл. влади не змогли усунути суперечн-й всередині НДПА, яка складалася з 2-х фракцій. На розбіжності в пол.-х поглядах наклад-ся кланові та нац.-ні інтереси. У своїй діяльн "Хальк" спирався переважно на пуштунів, що складали 54% населення країни, а "Парчам" — на таджиків, які становили 37% жителів Афганістану. Оскільки Таракі був лідером "Хальку", невдовзі почалося безжальне фізичне знищення пол.-х конкур-в з "Парчаму".

Політична боротьба загостр-ся на початку 1979. Країна постала перед загрозою пол.-го хаосу. Пол-ні вбивства та збройні зіткнення пол.-х суперників просто на вулицях столиці стали щоденним явищем. У багатьох р-х країни тривала партиз-ка війна. Зовнішньопол-й імідж країни серйозно зіпсувало викрадення в березні 1979 членами маоїстського радикального угруп-я амер-го посла в Кабулі Адольфа Даббса. Під час невдалої операції із звільнення посол загинув. У цій ситуації міністр оборони Хафізулла Амін орг.-в 14 вересня 1979 черговий переворот, у рез-ті якого Таракі усунуто від влади. Згодом колишнього прем'єра задушив подушкою особистий охоронець.

Амін став президентом. Новий керівник Афг-ну продовжив прорад-ку пол.-ку, водночас почавши робити кроки в напрямку до пол.-го усамостійнення. Амін не довіряв радян-м радникам, тому що вони були таджиками.

Відчувши загрозу власним інтересам, Москва зважилася на воєнну акцію в Аф-ні СРСР надіслав до Кабула підрозділ спец-го призначення, який 27 грудня 1979 захопив презид-й палац, знищивши Аміна. Владу передано діячеві "Парчаму" Кармалеві, який одразу ж звернувся до СРСР із офіційним проханням надіслати до Аф-ну війс-й контингент. Москва сподівалася, що Захід залишиться пасивним спостерігачем радянського втручання.

Уведення до Аф-ну іноз-х військ та прихід до влади "таджицького" "Парчаму" ще більше загострили національні проблеми країни. Значно активіз-ся мусульм-кі повстанці, які розпочали партиз-кі дії в пуштунських прикорд-х з Пакистаном районах ще 1978. Тікаючи від репресій урядових та рад-х військ, упродовж лише 1980 до Пакистану переселилося близько 800 тис. осіб. Афг-н виключено з впливової між нар-ї орг.-ї Ісламська конференція. На вторгнення рад-х військ до Аф-ну гостро відреагували США. Картер наклав ембарго на поставки зерна до СРСР і закликав бойкотувати Олімп. ігри в Москві. Щоправда, європейські країни не підтримали американських пропозицій про міжнародний економічний бойкот, а невдовзі, після президентських виборів, Рейган скасував ембарго.

Поява в Аф-ні інтервентів підняла на боротьбу з урядом навіть нейтральні сили— від племінних ватажків до прихильників ісламської рев-ї у Ірані. Крім пуштунів, партиз-ку боротьбу розпочали й інші народи Аф-ну: таджики, узбеки, белуджі. Отримавши значну війс-технічну доп-гу від США, загальний обсяг якої за 1980—1988 оцінюється в 3 млрд. доларів, афганські партизани "моджахеди" створили в Пакистані та Ірані низку військово-вишкільних таборів та баз забезпечення. На доп-гу афг-м повстанцям почали прибувати добровольці та військові інструктори із мусульм-х, а іноді й немусульманських країн.

Незважаючи на постійне збільшення чисельн "обмеженого контингенту військ", який у 1984 сягнув 150 тис. солдатів та офіцерів, радянська армія могла контролювати лише найбільші міста та транспортні шляхи. У багатьох місцевостях окупаційні гарнізони з року в рік перебували в оточенні, і зв'язок з ними утримувався виключно повітрям. Радянська армія часто вдавалася до методів колективної відповідальності. У багатьох підрозділах "обмеженого контингенту" пошир-ся деморалізація та моральний розклад. Непоодинокими були випадки, коли радянські військові займалися контрабандою, торгівлею зброєю та наркотиками, або навіть переходили на бік "моджахедів".

Усвідомлюючи невдачі пол.-го курсу країни, Кармаль здійснював жорстокі репресії, намагаючись зміцнити свій режим. У 1982 партійна чистка відбулася в "ІІарчамі". Після приходу до влади Горбачова та проголошення нового пол.-го курсу сталися зміни й у політиці НДПА. У середині 80-х урядовий тиск на опозицію послабився. На виборах до провінційних органів самоуправління в 1985 р. 60% місць отримали незалежні від НДПА кандидати. У наступному році Кармаля усунув від влади керівник національної служби безпеки ХАД Мохаммед Наджибулла, який став лідером країни. Новий уряд проголосив пол.-ку "національного примирення" та 6-місячне одностороннє припинення вогню, якого, щоправда, не дотримувалася жодна сторона. Уряд Наджибулли почав відхід від практики жорсткого ортодоксального комуністичного буд-ва. Наслідком лібералізації режиму стало створення в 1987 р. опозиційного Національного фронту. У травні 1988 згідно з підписаною в Женеві Афг-м, Пакистаном, СРСР та США угодою, почався вивід рад-х військ. Останні радянські солдати покинули Афганістан 15 лютого 1989 р.

Радянська інтервенція коштувала Афг-нуі понад 2 млн. жертв лише вбитими. Понад З млн. осіб стало біженцями. Зруйновано тисячі населених пунктів, виставлено сотні тисяч мін. За офіційно оголошеними даними, радянська армія втратила вбитими 14 453 солдатів та офіцерів. Поразка, якої зазнав Радянський Союз у афганській війні, гнітюче вплинула на ціле радянське суспільство й прискорила процеси розпаду СРСР.

 

3.Соц-екон і пол.-й розвиток Туреччини у 90-х 20 ст. – поч. 21 ст. Причини зростання ролі ісламського фактору. Незважаючи на економічні успіхи Туреччини, в середині 80-х рр. в суспільстві почали з'являтися настрої недовіри до уряду. Їх причиною стала низка корупційних скандалів. Крім цього, соціальне напруження підігрівало зростаюче безробіття. Восени 1989 Озал виставив свою кандидатуру на президентських виборах і 9 листопада 1989 р. став другим в історії країни після Дж. Баяра цивільним президентом Тур-ни. На парлам-х виборах 20 жовтня 1991 "Вітчизна" поступилася Партії правильного шляху, яку очолював Демірель. Оскільки, за підсумками виборів, у "Вітчизни" виявилося 115 мандатів, а в прихильників Деміреля — 178 парламентських місць, останній повернувся в прем'єрське крісло. Подібно до його попередника, пост керівника уряду став для Деміреля трампліном для президентства. Вже через місяць після смерті 66-річного Озала, 16 травня 1993 р. Деміреля обрано президентом Туреччини. Керівником уряду стала перша в історії країни жінка-прем'єр-міністр — Тансу Чіллер.

Вона не виправдала покладених на неї очікувань. Незважаючи на блискучу екон-ну освіту та досвід викладання в університетах США, Чіллер не змогла подолати інфляції та еко-го спаду і корупцію. Одним із небагатьох успіхів" Туреччини в середині 90-х стало підписання 6 березня 1995 митної угоди із Євросоюзом. Втім, реальне значення цієї угоди для розвитку турецької ек-ки виявилося меншим від очікуваного, оск. європейці низкою додатків зробили застереження, що угода не поширюватиметься на експорт тур-ї с/г-ї продукції.

Процеси лібералізації сусп.-х звичаїв та вестернізації к-ри, які супроводжували поглиблення ек-х контактів із Заходом, викликали стійке неприйняття з боку фундаменталістських кіл. На ґрунті незадоволення суспільними процесами відбулося об'єднання консерви-в, що створили Партію добробуту ("Рефах Партісі"), очолену відомим лідером ісламістів Ербаканом.

Вельми гострою проблемою в першій половині 90-х залишалося для Тур-ни нац.-не питання. Влітку 1993 розгорівся турецько-алавітський конфлікт, який почався в Сівасі. 2 липня 1993 р. натовп підбурюваних релігійними екстремістами фанатиків напав на готель, де відбувалася конференція алавітських поетів та письменників. Унаслідок погрому загинуло 37 осіб. Влада оголосила призвідцем конфлікту відомого тур-го сатирика Азіза Несіна, який переклав турецькою мовою контроверсійний роман Салмана Рушді "Сатанинські вірші". Будучи учасником конференції, Несін спровокував напад своїми гострими анти рел-ми висловлюваннями. Алавітам, які складають 20% населення країни, не вдалося добитися покарання винних, однак погром не залишився без наслідків. У березні 1995 відбулися зіткнення алавітів із поліцією на передмістях Стамбула.

На виборах 24 грудня 1995 сенсаційну перемогу здобула Партія добробуту Ербакана. Не бажаючи допустити до влади ісламістів, проти Партії добробуту об'єдналися кілька світських партій, але їх коаліційні кабінети виявилися нездатними керувати країною. Через півроку після виграних виборів, у липні 1996, Ербакан став головою уряду. Всупереч очікуванням, прихід до влади прихильників ісламського шляху розвитку не став для Тур-ни катастрофою. Деяке занепокоєння США та країн Заходу викликало покращення стосунків Анкари із Іраном та Лівією, але Туреччина не перетворилася на "другий Іран".

Побоюючись посилення ісламістських настроїв у країні, турецька армія черговий раз втрутилася в розвиток подій. У ніч на 1 березня 1997 військові на чолі з генералом Кенаном Девізом, пред'явили Ербакану ультиматум, який стосувався ряду принципових питань вну-ї та зовні-ї політики. Армія вимагала від голови уряду взяти на себе зобов'язання не міняти лібер-го та прозахідного пол.-го курсу країни, погрожуючи усунути уряд Партії добробуту від влади. Після кількамісячних переговорів, в червні 1997, Ербакану все ж довелося піти у відставку. Аби не допустити повернення ісламістів до влади, військові ініціювали прийняття 16 січня 1998 закону про заборону Партії добробуту. Ербакану та ще шести іншим чільним представникам партії заборонено займатися політичною діяльністю терміном на 5 років.

Певної стабілізації економіки Туреччині вдалося досягнути після того, як в січні 1999 р. було сформовано уряд, очолений Бюлентом Еджевітом, багаторічним лідером ДХФ. Уряд Еджевіта підтримали партії лівого спрямування: Партія демократичної лівиці, Партія національного руху, а також "Вітчизна". Втім, жахливе стихійне лихо не дозволило новому керівництву країни реалізувати запропоновану ек-ну програму. 17 серпня 1999 Тур-на зазнала найсильнішого з 1939 землетрусу. Епіцентр коливань містився біля Ізміра, а сила поштовхів досягала 7,4 бала. Зруйновано десятки тисяч житл-х будинків, багато промисл-х об'єктів. 20 тис. осіб загинуло, а ще 200 тис. мешканців країни стали бездомними. Зовнішній борг країни сягнув астрономічної суми 50 млрд. доларів.

Великі надії Туреччина покладає на планований вступ до Європейського союзу, однак переговори, які тривають навколо цього питання з середини 90-х рр., так і не визначили конкретних термінів та умов приєднання Анкари до Євроспільноти. Неврегульованість цілої низки соціальних, ек-х та нац.-х проблем тур-го суспільства віддаляє у невизначене майбутнє вирішення цього питання.

Курдська проблема

Турецький уряд змушений був змінити своє ставлення до курдського питання через зовнішньополітичні зміни. Після війни в Перській затоці, у 1991 р., в північному Ірані де-факто виникла курдська автономія. Розуміючи, що існування біля турецького кордону фактично незалежної від Багдада території, яка відіграватиме роль району тилового забезпечення для ПКК, об'єктивно призведе до посилення курдського руху, Т. Озал в квітні 1991 р. пішов на послаблення антикурдського законодавства. Найбільш одіозні заборони вживання курдської мови та розвитку культури було скасовано. У 1992 р. в Стамбулі навіть відкрився інститут вивчення курдської мови. Таким чином турецький уряд спробував відвернути курдів від збройних методів боротьби за незалежність.

Політика щодо курдів черговий раз змінилася після обрання в 1993 р. на президентський пост С. Деміреля. На знак протесту проти повернення до старої політики ігнорування національних потреб курдського населення, в 1993 р. 16 депутатів турецького парламенту — курдів за походженням склали свої мандати і спробували створити легальну курдську політичну партію. Це викликало сплеск антикурдських настроїв серед тюркських націоналістів. Невдовзі легальну курдську партію заборонено. У другій половині 90-х рр. Туреччина змушена була утримувати в своїх східних районах 200-тисячну армію. Щорічні видатки на війну із курдами складали 8 млрд. доларів.

Турецький уряд енергійно намагається розв'язати курдську проблему, зважаючи на те, що саме через заселені курдами райони планується збудувати нафтопровід Баку — Супса — Джейхан. Вирішення курдської проблеми є однією із головних умов вступу Туреччини до Європейського союзу.