Боротьба між демократією і авторитаризмом у 20-х роках XX ст.

Головним завданням у внутрішній політиці було ослаблен­ня соціальної напруги і досягнення стабільності. В політичному плані Японія була конституційною монархією. При владі стояли консервативні буржуазно-поміщицькі партії, які захищали інте­реси фінансової олігархії, великої буржуазії, поміщиків, генералі­тету. В уряді важливі пости займали ставленики концернів, пред­ставники мілітаристських кіл.

У 1919-1925 рр. в Японії точилася боротьба за ослаблення жор­сткого контролю держави над суспільством, за демократизацію гро­мадського життя. створювались політичні партії, товариства, спілки ліберальної, соці­алістичної, комуністичної, анархістської спрямованості, вони існували недовго і заборонялися властями під різними на­думаними, навіть безглуздими приводами. Великого розмаху набув рух за загальне виборче право. Після масових демонстрацій у Токіо в 1919 р. був прийнятий закон про зниження майнового цензу на виборах у парламент. Це при­вело до збільшення кількості виборців з 1,5 до 3 млн. чол. (прикількості населення 56 млн. чол.). В 1925 р. парламент прийняв закон про загальне виборче право для чоловіків. Закон визна­чав віковий ценз для виборців - ЗО років і ценз осілості - 1 рік, що збільшувало кількість виборців до Ї.З млн. чол. Цей закон відповідав інтересам буржуазії, бо давав їй можливість потісни­ти в державному апараті військово-феодальні елементи. Законнабирав чинності в 1928 р. Одночасно був прийнятий і набрав чинності негайно закон про захист громадського спокою- «законом про небезпечні думки».

У 1927 р. до влади прийшов кабінет генерала Танака, голов­ним завданням якого стало проведення «твердого курсу», «кур­су броньованого кулака» у внутрішній і зовнішній політиці.

25 липня 1927 р. Танака подав імператору меморандум -програму завоювання японським мілітаризмом світового пану­вання. «Заради самозахисту і заради інших Японія не зможе усунути труднощі в Східній Азії, якщо не буде проводити по­літику «крові й заліза», - говорилось у меморандумі. Він перед­бачав захоплення Маньчжурії, Монголії, Китаю, Індії, країн Півден-но-Східної Азії, ряду територій СРСР. «Після цього, - писав Та­нака, - ми повинні розгромити СІЛА».

Всередині країни кабінет Танака спрямував свій удар проти демократичного руху. В березні 1928 р. в ЗО префектурах були заарештовані понад 1 000 членів робітничо-селянської партії. Ліги пролетарської молоді, лідерів профспілок. Через рік ці органі­зації булизаборонені.

Танака вимагав від парламенту внести до «закону про не­безпечні дуійки» положення про смертну кару. Парламент відхи­лив вимогу генерала, але він домігся призначення смертної кари за «небезпечні думки» імператорським указом.Політика кабінету Танака означала наступ реакційних сил іяпонського мілітаризму

 

 

77. Нац.-визв. боротьба народів Тропічної і Півден. Африки в 1945-58 рр. Зміна характеру антиколоніальної боротьби в масштабі всієї Чорної Африки позначилося в перші ж повоєнні місяці. У жовтні 1945 р. в Манчестері відбувся V Панафриканський конгрес, знаменував собою настання якісно нового етапу у визвольній боротьбі африканських народів. Антиколоніальний і антиімперіалістичний дух запанував на конгресі, хоча склад учасників і був дуже строкатим. Перемога антигітлерівської коаліції окрилила учасників конгресу надією на подальші зміни у всьому світі.Скликання V Панафриканської конгресу був спеціально приурочений до його завершення, а делегати конгресу ВФП, що представляли африканські країни, отримали від своїх організацій повноваження для участі і в Панафриканської конгресі.На конгресі було обговорено становище у всіх регіонах Африки, у багатьох африканських країнах. Серед резолюцій найбільше значення мали три: «Виклик колоніальним державам», «Звернення до робітників, селян і інтелігенції колоніальних країн» і «Меморандум до ООН».Після закінчення конгресу його учасники, у всякому разі багато хто з них, не обмежуючись словами, взялися за практичну роботу, з тим щоб домогтися здійснення цих вимог.Для більшості країн Тропічної Африки післявоєнні роки стали часом створення політичних партій. Найбільшою з виникли в ті роки партій стало Демократичне об'єднання Африки (ДОА). Ця партія, відповідно до свого статуту, прийнятому на установчому з'їзді в м. Бамако в жовтні 1946 р., діяла «в загальних інтересах населення Французької Чорної Африки та Французького Сомалі». У британських колоніях приблизно в один час з ДОА виникли партії, яким також треба було зіграти чималу роль в історії Тропічної Африки. Національна рада Нігерії та Камеруну, створений в серпні 1944 р., став однією з перших. У бельгійських і португальських колоніях, де політичний рух африканців наражалося на особливо жорстокі заборони, виникли культурно-освітні організації. У 1948 р. ангольські інтелігенти заснували товариство «Йдемо відкривати Анголу». На заході Бельгійського Конго в тому ж році виникла культурна асоціація народу Конго - АБАК.Роль робітничого руху різко посилилася. Страйки входили в життя африканських країн, освоювалися робітниками як засіб боротьби за свої права. Залізничники Французької Західної Африки в 1947 р. страйкували кілька місяців і добилися задоволення своїх вимог. У Нігерії в середині 1945 р. відбулася перша в історії країни загальний страйк. В умовах Тропічної і Південної Африки економічна боротьба була боротьбою проти іноземного капіталу і вже тому мала антиколоніальний характер. Масові репресії з боку колоніальних властей ще більше посилювали цю політичну спрямованість.

Помітно змінювався і характер масових селянських виступів. Релігійна форма служила тепер найчастіше лише зовнішньою оболонкою антиколоніального свідомості. У народних уявленнях антиколоніальну боротьба все тісніше пов'язана з діяльністю політичних організацій і профспілок.

З кінця 40-х - початку 50-х років масові демонстрації, що переходять у криваві сутички з поліцією, стали характерною рисою часу. В деяких країнах почалася тривала збройна боротьба. Великі народні виступи Відбулися в 1947 р. на Мадагаскарі і в 1949 р. на Березі Слонової Кістки.

У 50-х роках розгорнулася збройна антиколоніальну боротьба народів Кенії і Камеруну, також сколихнула світову громадськість і зустріла широку підтримку антиколоніальних сил в Африці.

Характер, форми і методи антиколоніальної боротьби змінювалися повсюдно. Зміни залежали від конкретних умов кожної країни і були дуже різноманітні.

 

78. Успіхи і труднощі політики урядів Індіри та Раджіва Ганді(1964-90-тірр.) У 1964 р., після смерті Дж. Неру, до влади.прийшов урядовийкабінет, сформований Лалом Бахадуром Шастрі (1904—1966), висуванцем невеликої внутрішньопартійної групи, що отримала від журналістів назву "синдикат". Суперечливі та несподівані рішення урядового кабінету спричинили дезінтег-раційні процеси всередині самого Конгресу. Новим прем'єр-міністром країни стала донька Дж. Неру Індіра Ганді (1917—1984), висунута на цю посаду в січні 1966 р. після смерті Л.Б. Шастрі. Групі прихильників І. Ганді, що виступала за продовження політики регульованих державою економічних перетворень, протистояла група, очолена Морарджем Десаї (1896-1995), котрий наголошував на необ_: хідності створення в країні вільного ринку на основі приватного підприємництва й обмеження державного втручання в господарські питання. Після поразки прихильників М. Десаї на внутрішньопартійних виборах президента Конгресу, де переміг підтримуваний І. Ганді В. Гірі, в листопаді 1969 р. противники офіційного курсу вийшли із ІНК і створили власну партію "Організація Конгрес". Після цього почалася парламентська криза, оскільки в ІНК лишилося замало для прийняття законів депутатів парламенту.

Після здійснення впродовж 1970 р. націоналізації важкої промисловості ІНК вдалося'поліпшити свій політичний імідж і на виборах в березні 1971 р. відновити провідне положення у парламенті. Повільне покращення економічного становища на початку 70-х рр. було перерване в 1973 р. енергетичню кризою та зростанням світових цін на нафту. Надмірна увага уряду до державного сектора економіки, невиправдане надання кредитів і пільг неефективно працюючим націоналізованим підприємствам, корупція та спекуляція в загальнодержавних масштабах спричинили 1974 р. гостру економічну кризу. Крім того, ситуацію ускладнювали демографічний вибух і необхідність утримувати велику кількість біженців зі Східної Бенгалії, які опинилися на території Індії після війни з Пакистаном у грудні 1971 р. Після низки невдалих спроб виправити економічну ситуацію та скандальної спроби опозиції позбавити І. Ганді депутатського мандату, в липні 1975 р. у Індії було запроваджено надзвичайний стан. Через зростання невдоволення черговими економічними провалами І. Ганді довелося скасувати надзвичайний стан і провести в березні 1977 р. вибори до парламенту.

На хвилі незадоволення некомпетентним правлінням коаліційних урядів на виборах січня 1980 р. ІНК (І) отримав дві третини голосів виборців, й І. Ганді знову повернулася в прем'єрське крісло. Останній період її правління (1980— 1984) був позначений постійними етно-релігійними конфліктами. Найбільшу проблему індійського уряду в першій половині 80-х рр. становив сепаратистський рух у Пенджабі. На виборах до парламенту в грудні 1984 р. прем'єром був обраний син покійної — Раджив Ганді (1944—1991). В економіці новий прем'єр запровадив лібералізацію державного планування й обмежив втручання держави в сферу приватного підприємництва. У західній журналістиці Р. Ганді, який постійно наголошував на пріоритеті розв'язання економічних проблем, набув іміджу технократа. Великого розголосу набрала оголошена Р. Ганді кампанія боротьби з корупцією та зловживаннями державних чиновників.

 

79. Радянський рух в китаї та його поразка (1928 – 1935) Війна з Гоміньданом стала боротьбою за збереження КПК. Повстання, підняті комуністами в містах, зазнали важкі поразки. Гомінданівських репресії і ліво-радикальна лінія КПК призвели до різкого ослаблення політичних позицій На противагу цьому, обстановка в китайському селі складалася для комуністів досить сприятлива. Поміщицький гніт, нескінченні війни мілітаристів, збільшення податків - призвели до хронічного кризи сільського господарства. Значну роль у формуванні політики партії на новому етапі відіграв У1 з'їзд партії. Він же підвів і деякі підсумки революції. Через гоміньданівських репресій з'їзд довелося проводити поза межами Китаю. Він проходив з 18 червня по 11 липня 1928 недалеко від Москви. З'їзд сформулював три основні завдання китайської революції: завоювання національної незалежності і об'єднання країни; ліквідація феодальних пережитків; повалення влади Гоміньдану Керівництво КПК вважало за необхідне термінове створення окремих самостійних територій в сільській місцевості, які служили б опорними базами КПК і революції, створення регулярних частин Червоної армії і Рад робітничих і селянських депутатів Вже на початку 1928 р. залишки військ Наньчанського повстання під керівництвом ЧЖУ ДЕ вийшли з Гуандуна в південну Хунань. У ході партизанських дій загін значно поповнився за рахунок селянських загонів і перетворився в підсумку в значну військову силу - близько 10 тис. бійців. У квітні цей загін з'єднався з невеликим загоном Мао Цзедуна. Цей сільн6ий і добре організований загін Чжу Де дозволив створити на стику провінцій Хунань і Цзянси велику і стійку революційну базу - пізніше вони отримали назву 4-го корпусу Червоної Армії. Аграрна програма і політика радянських районів складалася поступово і болісно. Розроблений Мао Цзедуном у 1928 р. закон передбачав конфіскацію всієї землі, у тому числі і селянської. Перенесення центру ваги революційної роботи з міських центрів у сільську периферію поступово привело і до зміни соціально-політичного образу КПК. Причини цих змін були пов'язані з перетворенням громадянської війни в основну форму боротьби КПК. Організаційно КПК все більше починає збігатися зі структурою Червоної армії. Мао Цзедун, який до початку 30-х рр.. став одним з керівників КПК, членом її ЦК і мав велику вагу в збройних силах. Ухил висловлювався у неправильній політиці з аграрного питання. У протягом 1931 р. силами місцевих мілітаристів і частково нанскінского уряду були зроблено три каральних походу проти Центрального радянського району. Умілі партизанські дії Червоної армії і відсутність єдиного керівництва в коаліції призвели до перемоги радянського руху. У вересні 1931 р. Нанкін терміново відкликав свої війська з причини вторгнення Японії на територію Маньчжурії. Провал цих операцій привів до появи ще декількох стабільних радянських районів. У листопаді 1931 року перший Всекитайський з'їзд представників радянських районів. З'їзд проголосив Китайську Радянську Республіку і прийняв її Конституцію, а також закони про працю, про землю. Конституція визначала Поради як органи демократичної диктатури пролетаріату і селянства, представляючи право обрати і бути обраним всім працівникам по досягненні 16-річного віку. розширення і зміцнення Червоної армії. У 1933 році її чисельність досягла 300 тис. чоловік. Одночасно з Червоною армією зростала і чисельність партії. Вже четвертий каральний похід влітку 1932 року змусив Червону армію покинути важливі радянські райони. Зберіг свої військові та територіальні позиції Центральний радянський район. Проте через рік Гоміньдан організував ще більшу військову експедицію проти радянських районів. Новий каральний похід користувався широкою підтримкою зах.держав.. У результаті Чан Кайши зібрав армію - майже 1 мільйон солдатів, добре підготовлену і організовану. Сили комуністів значно поступалися і в кількісному відношенні (близько 250 тис.), і були більш гірше озброєні. Гоміньданівским військам вдалося оточити Центральний радянський район і заблокувати його. Вони проводили тактику повільного концентрованого просування вглиб по всьому фронту. У результаті - Червона армія опинилася перед загрозою повного знищення. У цих умовах у вересні 1934 р. ЦК КПК прийняв рішення вийти з оточення і залишити Центральний радянський район. Розпочався безприкладний за героїзму і найважчий по втратах Червоної армії похід на захід. Його протяжність становила 25 тис. Чи і він отримав назву Великого походу. Протягом цього року відступу були втрачені всі основні радянські райони, виявилися розгромленими майже всі боєздатні частини Червоної армії. Потім перехід перетворився на масове і панічну втечу, коли за ніч частини проходили по 40 - 50 км. Радянське рух зазнав найтяжчої поразки

 

80. Соц.-екон. та політ. розвиток Японії після ДСВ(1945-50-ті). Сан-Франційська конференція та її рішення. Беззастережна капітуляція була підписана Японією 2 вересня 1945 р. на борту американського лінкора "Міссурі", що увійшов до Токійської бухти. Повідомлення про капітуляцію спричинило хвилю самогубств серед військових та цивільних чиновників. У країні збережено старий адміністративний апарат. Фактично вся повнота політичної влади в країні зосередилася в руках американських військових. Головною метою запроваджених американською владою перетворень було усунення перешкод на шляху до самостійного проведення Японією соціальних та економічних реформ. Головні заходи, здійснені американцями в цьому напрямку, полягали у впровадженні демократичних свобод і трудового законодавства, реформуванні аграрного сектора та ліквідації великих монополістичних об'єднань — "дзайбацу". 5 жовтня 1945 р. американська адміністрація оголосила про відновлення обмежених тоталітарним режимом громадянських свобод.

Економічна ситуація у повоєнній Японії була дуже важкою. Намагаючись вирішити питання браку продуктів та створити внутрішній ринок, американська адміністрація 11 жовтня 1946 р. розпочала здійснення земельної реформи. До 1949 р. у власність 4,7 млн. селян передано невеликі земельні наділи.

Вирішення репараційного питання позитивно вплинуло на інвестиційний клімат та розвиток приватнопідприємницької ініціативи. У розвиток економіки почали вкладатися кошти, які раніше приховувалися через побоювання конфіскації. З 1947 р. американці дозволили японцям вести самостійні зовнішньоторгівельні операції.

підписання мирної угоди із країнами антигітлерівської коаліції. Міжнародна конференція в справі підписання остаточної мирної угоди з Японією почала свою роботу 4 вересня 1951 р. в Сан-Франциско. У роботі конференції взяли участь представники 52 країн, у тому числі й тих, які не воювали з Японією під час Другої світової війни.

8 вересня 1951 р. представники 49 країн підписали кінцевий текст мирної угоди. Через суперечки та неузгодженість в багатьох питаннях СРСР, Польща та Чехосло-ваччина, що брали участь у переговорах, відмовилися підписати мирні угоди з Японією. Підписаний договір вступив у дію 28 квітня 1952 р. Японія відмовилася від претензій на південний Сахалін, Тайвань і Пескадорські острови, визнала незалежність Кореї та погодилася із передачею колишніх японських володінь в Тихому океані під управління ООН. Країни-переможниці відмовлялися від подальшого стягнення із Японії репараційних платежів.

Крім мирної угоди, в 1952 р. Японія та США підписали "договір безпеки", згідно з яким американці зобов'язувалися захищати Японію у випадку зовнішньої агресії в обмін на право використовувати територію країни для спорудження військових баз. Сан-Франциський мирний договір передбачав виведення іноземних військ із Японії та відновлення суверенітету Токіо над всією територією країни, завинятком двох невеликих островів — Боніна та Окінави, де розміщувалися американські військові бази.

 

81. Перемога в’єтнамського народу в боротьбі проти агресії США(1964-73). Паризька угода. У 1965 р. розпочалася відкрита агресія США в Південному В'єтнамі і повітряна війна проти ДРВ. З весни 1965 р. в Півден­ний В'єтнам почали перекидатись американські війська, які брали безпосередню участь у бойових операціях проти сил визволення. Застосовувались варварські методи ведення війни (на­палм, хімічна зброя, каральні акції проти мирного населення). Була розроблена спеціальна схема бомбардувань Північного В'єтнаму, яка враховувала всі більш-менш важливі об'єкти. Ос­новні удари були завдані по портах.

За допомогою Радянського Союзу, який поставив найсу­часніші види озброєння, ДРВ за короткий час створила ефектив­ну систему протиповітряної оборони. За 1965-1968 рр. над тери­торією ДРВ було збито 2 942 американські літаки.

В Південному В'єтнамі американські і сайгонські війська провели три масштабні операції проти сил НФВПВ, які закінчи­лися невдачею.

На початок 1969 р. у в'єтнамській війні брало участь 550 тис. американських солдатів, а також 7 флот США, який налічував 200 військових кораблів і 80 тис. морської піхоти. У бойові дії були втягнені війська союзників США по військових блоках -Південної Кореї, Австралії, Філіппін, Таїланду, Нової Зеландії.

З кінця 1968 р. СІЛА почали поступово виводити свої війська з Південного В'єтнаму і висунули ідею «в'єтнамізації війни», коли сайгонський режим сам мав знайти відповідні засоби і сили, щоб залишитися при владі. В 1969 р. в одному з визволе­них районів була проголошена Республіка Південний В'єтнам і створений її уряд.

В 1972 р. Сполучені Штати зробили останню спробу завер­шити в'єтнамську війну на свою користь. Протягом 10 місяців тривала ескалація бойових дій на Півдні В'єтнаму і масовані бомбардування ДРВ, які не змінили загальної ситуації. Амери­канська агресія у В'єтнамі зайшла в глухий кут. США втратили вбитими 57 тис.чол., пораненими — близько 300 тис. чол., ви­тратили на війну 352 млрд. дол. «Брудна війна» викликала ма­сові протести світової і американської громадськості.

27 січня 1973 р. в Парижі представники ДРВ, Республіки В'єтнам, Тимчасового революційного уряду Південного В'єтна­му і США підписали; угоду про припинення війни і відновлення миру. СІЛА зобов'язувалися припинити бойові дії у Південному В'єтнамі і збройні акції проти ДРВ. Протягом 60 днів вони по­винні були вивести війська, військових радників і персонал та демонтувати військові бази. Уряд США давав обіцянку поважа­ти право народу Південного В'єтнаму на са

 

82. Туреччина чітко не визначилася в орієнтації між ворогуючими сторонами майбутнього світового конфлікту. Після початку бойових дій у Європі, в кінці вересня — жовтні 1939 р., турецькі представники розпочали паралельні переговори з Радянським Союзом, а також Великобританією та Францією. Намагаючись забезпечити режим проток і свої інтереси на Балканах, Туреччина була схильна балансувати, не приєднуючись відкрито до жодної зі сторін конфлікту. 12 травня 1939 р. Туреччина підписала угоду про взаємодопомогу із Великобританією, а 23 червня того ж року — з Францією. 19 жовтня 1939 р. Великобританія, Франція та Туреччина підписали ще одну угоду, що передбачала надання західними країнами допомоги туркам у випадку нападу на їх територію.Лондон не наполягав на вступі Туреччини у війну.Після воєнного розгрому Німеччиною Франції та інших європейських країн у Туреччині посилилися пронімецькі настрої. 18 червня 1941 р. Німеччина підписала з Туреччиною 10-річний пакт про ненапад. Угода про ненапад із СРСР була підписана ще раніше, тому після початку німецько-радянської війни Туреччина оголосила 25 червня 1941 р. про свій нейтралітет. Програма дій турецького уряду на час війни була прийнята 18 січня 1940 р. у формі "Закону про національний захист", котрим передбачалося введення ненормованого робочого дня, трудової повинності, скасування низки законів про охорону праці. Упродовж війни постійно збільшувалася армія країни. Проведення широкомасштабної мобілізації селян на військову службу спричинило зменшення врожаїв і введення в 1941—1942 рр. карток на хліб у Стамбулі й Анкарі. Збільшення податків та введення нових "зборів на оборону" значно погіршили становище населення та вплинули на загальне зростання цін. Для того, аби підлатати бюджет, 11 листопада 1942 р. Туреччина ввела майновий податок, який мав збиратися з власників нерухомого майна та прибутків купців і підприємців. З 1940 по 1945 рр. у вілайєтах, населених національними меншинами, діяв воєнний стан. Турецьке керівництво ухилилося від безпосередньої участі у війні, обмежившись розривом дипломатичних стосунків із Німеччиною, який відбувся 2 серпня 1944 р. Туреччина оголосила війну Німеччині та Японії тільки 23 лютого 1945 р. Хоча турецькі солдати й не брали участі у бойових діях Другої світової війни, країна все ж отримала запрошення вступити до ООН.

85. На заклик ІНК 6 квітня 1919 р. в колонії розпочався хартал — загальний страйк. 8 квітня 1919 р. М. Ганді оголосив про початок першої кампанії громадської непокори. Уперше в історії Індії антиколоніальні виступи відбувалися на тлі покращення стосунків між мусульманами та індуїстами. Однак, поступово, початково ненасильницький рух почав виходити з-під контролю. Зіткнення маніфестантів з колоніальною поліцією відбулися в Калькутті, Бомбеї, Ахмадабаді та інших містах.Найбільш криваві події відбулися в населеній етнорелігійною групою сикхів провінції Пенджаб, яка також приєдналася до індуїстського антибританського руху. У квітні 1919 р. командувач гарнізону Амрітсару генерал Реджинальд Дайєр наказав силою розігнати демонстрацію сикхів, унаслідок чого загинуло двоє маніфестантів. Бажаючи помститися, войовничі сикхи прорвалися у заселену європейцями дільницю міста й вбили там кількох британців. У місті було введено надзвичайний стан.Проводячи підготовку до широкомасштабної кампанії, ІНК здійснив невелику пробу сил, організувавши в листопаді 1920 р. бойкот виборів до місцевих органів влади. Результати бойкоту були успішними.У грудні 1920 р. М. Ганді заявив, що, у випадку послідовного та організованого дотримання розробленого ним плану, Індія досягне незалежності впродовж найближчих 12 місяців.У 1921 р. ІНК почав повільно посилювати тиск на британську владу. Тисячі індійців повертали британські урядові нагороди та відмовлялися від своїх посад і почесних звань. За наказом М. Ганді, 12 лютого 1922 р. акцію ненасильницького неспівробітництва було припинено. Ув'язнені лідери ІНК протестували проти цього рішення, вважаючи, що залишається можливість "дотиснути" британців, однак М. Ганді не прислухався до їх голосу, сказавши, що вони є "мертвими з громадської точки зору". Такі дії лідера Конгресу значно деморалізували національно-патріотичний рух, і коли 10 березня 1922 р. британці наважилися заарештувати самого М. Ганді, протестів майже не було. Через тиждень М. Ганді був засуджений до 6-річного ув'язнення.

86. Після Другої світової війни гарячою точкою міжнародних відносин став Алжир. Вже з травня 1945 р. почалося розгортання національно-визвольногоруху лідером якого був Фархат Аббас. Було створено такі організації якдемократичний союз Алжирського маніфесту (Ф. Аббас) у 1949 році в Каїріштаб національно-патріотичного руху Алжирський революційний комітет підкерівництвом Ахмеда Бен Белли (1918 р. н). У 1954 році алжирськіпатріотичні сили створили (ФНЛ), який очолив Ахмед Бен Белла. УрядЄгипту надав алжирським патріотам зброю та фінансову допомогу. Збройнісили ФНЛ прийняли назву Армія національного визволення.Спочатку повстанням протистояла армія з 30 тис. солдатів та жандармів таІноземний легіон з його штаб-квартирою. Антифранцузьке збройне повстанняпочалося 1 листопада 1954 р. Криваві акції під час війни були з обохсторін.Кількість військ задіяних в антипартизанських акціях досягла 225 тис.солдат і офіцерів.Алжирська криза привела до міжнародних кроків. США були незадоволеніперекиданням французьких військ у Африку що послаблювало стратегічнітили НАТО.Війна за незалежність коштувала життя близько мільйону алжирців, 2,5млн. осіб стали біженцями, причому 500 тис. з них змушені булипереселитися до Тунісу та Марокко. Унаслідок руйнування більшої частинипромисловості, а також занепаду сільського господарства, на початку 60-хрр.70% населення Алжиру не мало роботи.В такій ситуації у вересні 1962 р. Національне народне зібрання обралоА. Бен Беллу прем’єр-міністром, а прийнята наступного року конституціяпроголосила Алжир президентською республікою, а у вересні 1963 р. А БенБелла став її першим президентом.

87. У відносинах з іншими країнами субрегіону в кінці 70-х-80-х роках, особливо з «прифронтовими» державами, політика ПАР також з'єднувала політичний тиск із загрозою збройної агресії, дестабілізації внутрішнього становища в сусідніх країнах, економічним шантажем. Зовнішня політика уряду Преторії в субрегіоні, спрямована на створення «буферної зони» біля кордонів ПАР, залучила в сферу впливу і малі країни регіону Так, в якості додаткового інструменту контролю за становищем в Лесото ПАР використовувала опозиційну. Уряд П. Боти доклало максимум зусиль для того щоб домогтися створення найбільш сприятливих зовнішніх умов для продовження існування режиму апартеїду і збереження свого повновладдя в країні. Так, здійснивши в грудні 1983-січні 1984 р. військове вторгнення на територію Анголи (операція «Аскарі»), воно домоглося залучення в багатосторонні переговори з регіональних проблем «прифронтових» держав. На переговорах представників Анголи, ПАР і США за участю президента Замбії К. Каунди сторони прийшли до угоди про утворення спільної анголо-південноафриканської комісії для спостереження за виведенням військ ПАР з території Анголи та дотримання режиму демілітаризованої зони на її південних кордонах. В 1986-1987 рр.. поряд з веденням неоголошеної війни проти Анголи ПАР здійснювала агресивні акції проти Мозамбіку, Замбії, Зімбабве, Ботсвани. Виступаючи на одному з передвиборних мітингів у квітні 1987 р., президент ПАР П. Бота заявив, що сусіднім країнам доведеться розплачуватися за свої дії, маючи на увазі їх твердий антирасистський і антиколоніальний курс і підтримку, що надається силам національного визволення в ПАР і Намібії. На відносини ПАР з іншими африканськими країнами в останні десятиліття впливала політична і дипломатична ізоляція режиму апартеїду

на континенті і в світі. За офіційними даними, в 1983 р. ПАР підтримувала дипломатичні відносини на рівні посольств з 24 країнами Африки, на консульському рівні-з 18, на рівні торгових представництв-с трьома. В 1980-1984 рр.. ПАР уклала 219 угод, які розглядалися як міжурядові, однак 192 з них були підписані з бантустанами, «незалежність» яких ніколи не визнавалася жодною країною світу.У 1987 р. президент П. Бота заявив, що його уряд готовий почати з кожною державою, яка володіє ядерною зброєю, переговори о. Підписання Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, а також про включення до порядку денного цих переговорів питання о. Перекладі ядерних потужностей ПАР під контроль МАГАТЕ. У серпні 1988 р. представники СРСР, США і Великобританії провели зустріч з делегацією ПАР у Відні, щоб обговорити проблему її приєднання до договору. Після підписання Південною Африкою Договору про нерозповсюдження ядерної зброї з порядку денного було знято л питання про виключення ПАР з МАГАТЕ.

88. Перший Панафріканській конгрес відбувся в Паріжі у лютому 1919 р. На йо засіданнях Було укладі програму вимоги афріканськіх Народів. Конгрес закликали Паризький мирну конференцію опрацюваті кодекс законів про міжнародну охорону інтересів афріканців, а кож передатчиком німецькі колонії под контроль міжнародної організації, а не Конвенцію Ради Європи держав. На Основі цієї Ідеї народилася Мандатна комісія Лігі націй. Альо оскількі ВСІ найважлівіші Проблеми політічного життя Африки підпорядковуваліся економічнім інтересам могутніх конкуруючіх держав світу, то ухвали Першого Панафріканського Конгресу реалізовані НЕ були.1 жовтня 1923 р. Південна Родезія Була проголошу «білою» колонією Зі ​​Своїм власним парламентом, Який обірався білими родезійцямі. У Північній Родезії, де білих поселенців Було Тільки 3 тис. чол. (З 950 тис. Населення), референдум не проводівся. У 1924 р. їй Було надано статус Британської протекторату. У Другій половіні 30-х РОКІВ розпочаліся Активні виступив, спрямовані на Досягнення національної незалежності й державного суверенітету туніського народу. Національно-визвольний рухом у Тунісі керувала партія «Дуетув» («Конституція»), радикально крило якої очолював молодий адвокат Хібаб Бугріба. ВІН та йо Прихильники вісувалі самперед економічні вимоги. Під час Другої світової Війни на теріторії Тунісу розгорнулісь воєнні ДІЇ Між союзниками и німецькімі військамі. Скоріставшісь воєннім, станом, французький уряд Віші розпустивши Велику раду Тунісу. В лістопаді 1942 р. країна Була окупована гітлерівцямі. Окупанта грабувалі Туніс, вивіз йо Національні багатства. У травні 1943 р. Союзні Війська звільнілі країну, Що створи спріятліві Умови для національного відродження и боротьбі за державну незалежність. На чолі національного руху в Алжірі у 20-х роках став емір Хам ІД, онук народного героя Абд-аль-Кадира. ВІН Як офіцер французької армії взявши активну участь у першій світовій війні. У 1920 р. Хамід заснував партію «Молодий алжирець», Яка Вимагай рівності алжірців и французів, ліквідації расової діскрімінації, представництва корінного населення колонії в парламенті Франції.Панафріканізм - ідейно-політичний рух, який виник на рубежі XIX-XX вв. в середовищі афроамериканської інтелігенції (наприклад, Едвард блайдів), яка вимагала надання рівних політичних прав в США. У першій половині XX століття панафріканізм був пов'язаний з вимогою представників африканських суспільно-політичних рухів про надання незалежності африканським країнам.

89. 29 квітня 1951 було сформовано уряд на чолі з Мосаддиком. Основним пунктом програми нового уряду було здійснення закону 29 квітня 1951. Американські імперіалісти намагалися спочатку використовувати рух за націоналізацію нафтової промисловості для підриву англійських позицій і захоплення іранської нафти, а проте зростання антиімперіалістичного руху примусив їх діяти спільно з Великобританією і чинити тиск на І. з метою примусити уряд І. до відмови від здійснення закону про націоналізацію. Але уряд Мосаддика не прийняло вимоги США і Великобританії. У жовтні 1951 воно видалило всіх англійських фахівців з нафтопромислів і нафтоперегінних заводів. Інтриги імперіалістів (дипломатичний і економічний двленіе, різні провокації) і їх спроби в липні 1952 змістити Мосаддика провалилися в результаті бурхливих народних демонстрацій. 22 жовтня 1952 дипломатичні відносини з Великобританією були розірвані, і всі її представники вислані з І. У той же час, прагнучи не допустити посилення демократичного робітничого і селянського руху, уряд Мосаддика, відбивало інтереси національної буржуазії, не прийняло радикальних заходів проти настання імперіалістів і іранської реакції. 19 серпня 1953 відбувся державний переворот; уряд Мосаддика було повалено. Прем'єром став генерал Захеді. Уряд Захеді в грудні 1953 відновило дипломатичні відносини з Великобританією. У 1954 воно підписало угоду з Міжнародним нафтовим консорціумом (Див. Міжнародний нафтовий консорціум) (МНК) про передачу йому в експлуатацію южноіранской нафти. У 1955 І. вступив в агресивний Багдадський пакт (з 1959 - СЕНТО, Організація центрального договору). Були підписані нові угоди з іноземними компаніями про нафту. Посилився проникнення капіталів ФРН в економіку І. Кількість американських і інших іноземних радників (в армії, державному апараті та економічні радники) досягло до 1958 декількох тис. чол. Сума іноземних позик до початку 1961 склала близько 700 млн. дол Вартість життя збільшилася в 16 разів у порівнянні з 1936. Сільське господарство не забезпечувало продовольством населення. І. змушений був щорічно ввозити велику кількість пшениці та ін продуктів харчування

90. Зміни у внутрішній та зовнішній політиці країни були пов'язані зі зміною партійного керівництва. У 1986 р. генерального секретаря в'єтнамської компартії Ле Дуана змінив на його посту Нгуєн Ван Лі. Новий партійний лідер відзначався більшою ліберальністю щодо економічних реформ.Економічні реформи 80-х рр. йшли в парі зі зміною радикально антизахідного зовнішньополітичного курсу країни. У 1984—1985 рр. В'єтнам налагодив двосторонні стосунки із США. Найбільш важливим питанням для американської сторони була проблема американських солдатів, що зникли безвісти під час в'єтнамської війни. У вересні 1987 р. СРВ погодився провести розслідування долі зниклих безвісти, а упродовж листопада 1988 — січня 1989 рр. передав американській стороні тіла 86 загиблих, що раніше уважалися зниклими.Після розпаду СРСР і припинення фінансових вливань комуністичному керівництву В'єтнаму довелося погодитися на більш радикальні економічні реформи. Господарські перетворення в країні відбувалися за "китайським сценарієм", себто із збереженням домінуючого становища комуністичної партії. На урядовому рівні оголошено про початок "політики оновлення".