Опіка Англії над Палестиною. Еміграції євреїв у Палестину.

У результаті Першої світової війни в квітні 1920 року на конференції в Сан- Ремо Великобританія добилася мандата на управління територією Палестини (затверджений Лігою Націй в липні 1922 р.). Англійська підмандатної території Палестина включала в себе також територію, нині займану Йорданією. 2 листопада 1917 англійський уряд опублікував декларацію Бальфура, в якій містилася обіцянка сприяти створенню в Палестині «національного вогнища для єврейського народу». У 1921 році ¾ території мандата Великобританія віддала під окремий емірат Трансйорданія, з якого згодом (в 1946 році) було утворено незалежне королівство Трансйорданія [24].

У 1919-1923 рр.. (Третя алія) до Палестини прибутку 40 тисяч євреїв, в основному зі Східної Європи. Поселенці цієї хвилі були навчені сільському господарству і могли розвивати економіку. Незважаючи на квоту імміграції, встановлену британською владою, єврейське населення зросло до кінця цього періоду до 90 тисяч. Болота Ізреельской долини і долини Хеферу були осушені і земля зроблена придатної для сільського господарства.

У той час країну населяли переважно араби -мусульмани, однак найбільше місто, Єрусалим, був переважно єврейським [25].

Через яффський бунтів на самому початку Мандата Британія обмежила єврейську імміграцію, і частина території, що планувалася для єврейської держави, була віддана під освіта Трансиордании [ 26 ], на території якої було заборонено селитися євреям [27].

У 1924-1929 рр.. (Четверта алія) до Палестини приїхали 82 тисячі євреїв, в основному в результаті сплеску антисемітизму в Польщі і Угорщини. Згодом, однак, приблизно 23 тисячі емігрантів цієї хвилі покинули країну.

Підйом нацистської ідеології в 1930 -х роках в Німеччині призвів до П'ятої Аліє, яка була напливом чверті мільйона євреїв, які рятувалися від Гітлера. Цей наплив закінчився Арабським повстанням 1936-1939 років і виданням Британією «Білої книги» у 1939 році, яка фактично зводила нанівець імміграцію євреїв до Палестини..Сіонізм від назви гори Сіон в Єрусалимі) - політичний рух, метою якого є об'єднання і відродження єврейського народу на його історичній батьківщині - в Ізраїлі (Ерец-Ісраель), а також ідеологічна концепція, на якій цей рух базується.

Ідеологія сіонізму об'єднує різні за своєю орієнтацією руху - від ліво-соціалістичних до ортодоксально-релігійних. До Другої світової війни (див. Голокост) сіонізм був одним з найбільш великих суспільно-політичних рухів єврейського народу (поряд з ратував за культурну автономію робочим рухом Бунд і територіалізму).

 

Внутрішня і зовнішня політика Турецького уряду у 30 – ті рр. ХХ ст.

У 1929 р. закінчився термін податкових і митних пільг, встановлених Лозаннським мирним договором для західних підприємців за скасування капітуляцій. Світова економічна криза, ще більше зміцнила переконання турецького керівництва у необхідності встановлення державного контролю над розвитком економіки. Зважаючи на значний ступінь участі держави у керівництві економікою та не надто значну інтегрованість у західноєвропейські ринки, наслідки світової економічної кризи відчувалися у країні порівняно слабо. Туреччина вибрала класичний для країн Азії та Африки шлях будівництва державного капіталізму. Етатизм-форма державного капіталізму – сприяв обмеження діяльності іноземного капіталу, вів зміцнення позицій турецької національної буржуазії. Попри протекціоністську політику уряду, приватний капітал у роки не йшов великі вкладення промисловий сектор економіки. З метою фінансування стратегічних галузей промисловості, у 1931 р. створено Центральний банк, 1933 р. — Шумерський банк, а 1935 р. — Хеттський банк. На кінець 30-х рр. Шумерський банк зосередив у своїх руках контрольні пакети 60% цементних, цукрових, взуттєвих та текстильних підприємств, а Хеттський широко інвестував розробку корисних копалин, насамперед вугілля, хромітів, мідної та залізної руди. У 1934—1938 рр. Туреччина реалізувала п'ятирічний план розвитку економіки. Загалом 30-ті рр. позначилися зростанням пантурецьких настроїв. Загострене виступами курдів і релігійних фанатиків, а також економічною кризою суспільне напруження на початку 30-х рр. зросло настільки, що уряд змушений був дати дозвіл на створення опозиційної партії. У 1931 р. ДХФ перемогла на виборах до парламенту, а М. Кемаля втретє обрано президентом країни. Була прийн. програма стала програмою державного розвитку всієї країни. В її основу було покладено шість проголошених М. Кемалем принципів: республіканізм, націоналізм, етатизм, народність, секуляризм і революційність ("шести стріл"). Вони увійшли до нового варіанту конституції Туреччини, прийнятої в 1937 р. У Туреччині офіційно встановлено однопартійну ситему. Одразу після партійного зібрання в Туреччині розпочалося послідовне "загвинчування гайок". Прийнято "Закон про друк". Наступний етап реформ турецького суспільства розпочався у 1934 р. зі скасування титулів і давніх форм звертання, а також уведення прізвищ. До першого січня 1935 р. всі турки мали обрати собі прізвище. Спеціальним рішенням парламенту 24 листопада 1934 р. М. Кемалю надано нове прізвище — Ататюрк (Батько турків). У грудні 1934 р. турецькі жінки були повністю зрівняні в правах з чоловіками й отримали повні виборчі права. Тоді ж внесено зміни в адміністративне законодавство. В 1934 р. перетворення Святої Софії із діючої мечеті в музей.

Успішно розвивалася в30-х рр. зовнішня політика Туреччини. У 1932 р. країну прийняли до Ліги націй. У 1934 р. було нормалізовано стосунки із Грецією. Згодом Туреччина навіть увійшла до воєнного союзу із Грецією, Румунією та Югославією, — так званої "Балканської Антанти". Туреччина повернула собі право контролювати прохід іноземних військових кораблів через протоки у часи миру й повністю закривати протоки під час війни. У 1937 р. Туреччина увійшла ще до одного регіонального військового блоку, підписавши із Іраном, Іраком та Афганістаном Саадабадський пакт. Дипломатичною перемогою Анкари також стало повернення Туреччині населеного переважно турками округу Хаттай на кордоні із Сирією.

 

 

Основнінапрями соц.-екон. і пол. розвиткуЯпонії ц друг. пол. 70-х – 80-хрр. ХХ ст.

Кінець 70-х — початок 80-х рр. — час урядування кабінетів ТакеоМікі (1974—1976), ТакеоФукуди (1976-1978), МасайосіОхіри (1978—1980) та Дзен-коСудзукі (1980—1982) — позначився посиленням дискусій навколо японських Сил самооборони. На рубежі 80-х рр. японська економіка настільки зміцніла, що країна змогла розпочати " економічні війни" — пряму боротьбу за ринки збуту в США. Сполучені Штати на той час були найголовнішим торговим партнером Японії. У загальній структурі американського імпорту до США з Японії ввозилося 40% усіх автомобілів, 30% побутових електроприладів і 16% прокату чорних металів. Своєю чергою, США експортували 86% брухту, 59% пшениці та 42% бавовни, які ввозила Японія. Встановлюючи вигідні для свого виробника мита та торгові тарифи, Японія змусила США вдаватися до засобів політичного тиску на свого далекосхідного союзника. Постійний притік грошей із закордону позитивно вплинув на зміцнення японської фінансово-банківської сфери. У 80-х рр. японські банкіри та підприємці отримали змогу скуповувати власність у інших державах та широко інвестувати іноземну промисловість. За рівнем промислового виробництва Японія у 80-х рр. посіла друге місце в світі (після США), а за обсягами експорту — четверте (після США, ФРН та Великобританії).

У жовтні 1982 р. ЛДП сформувала новий уряд, який очолив ЯсухіроНакасоне (1918 р.н.). Гаслом його правління стало "підведення підсумків повоєнної політики країни". Радикальні кола сприйняли цю кампанію, як ознаку початку перетворення країни на державу світового масштабу не лише в економічному, але й у політичному плані. Накасоне оголосив про намір здійснити три реформи, які б дозволили збалансувати бюджет і відкрити нові можливості для економічного зростання. Цими реформами мали стати встановлення державного контролю над залізницями та частиною телекомунікацій, зміни в податковій політиці та освітня реформа.