Наростання опозиційного політичного руху

Велика частина населення Росії була лояльною до самодержавства: козацтво, селянство у районах імперії, які не знали кріпосництва. Проте наприкінці XIX - на початку XX ст. в Росії посилюється опозиційний рух.

Представники поміркованого ліберального руху були діячами земств і виступали за розширення прав земств у місцевому самоврядуванні, за обмеження сваволі чиновників-бюрократів.

Радикали - представники російської інтелігенції, що виступали за проведення докорінних демократичних реформ, встановлення республіканського правління, проведення аграрної реформи, покращення правового стану робітників та селянства, їх соціальний захист.

Виразниками інтересів російського селянства стала партія соціалістів-революціонерів (есерів), яка виступала за проведення широких реформ та вбачала особливий шлях розвитку Росії та противагу країнам Європи. Це була найбільш масова революційна партія. У 1905-1907 рр. її чисельність сягала півмільйона чоловік. Своєю метою есери проголошували соціалізм, «знищення разом із приватною власністю розподілу суспільства на класи», але вважали важливим збереження морально етичних норм у суспільстві. Есери відстоювали інтереси тих, хто живе за рахунок власної праці, -робітників, інтелігенції, селян.

У тактиці есерів агітація сполучалась із систематичним терором, через що царський режим вважав цю партію найнебезпечнішим ворогом. Есерівські бойові організації на чолі з Г. Гершуні, Б. Савінковим тільки до 1911 р. у терактах знищили понад 200 чоловік - міністрів, губернаторів, поліцмейстерів тощо. Деякі активісти партії есерів (зокрема, Є. Азеф) були провокаторами, агентами царської «охранки».

Роздуми з приводу Есери були найбільшою революційною партією Росії, але владу в жовтні 1917 р. захопили інші радикали - більшовики. Есери відстоювали інтереси селян та розробили найважливіший документ про надання селянам землі, але його основні положення привласнили більшовики та проголосили «Декрет про землю», завоювавши симпатії мільйонів селян, яких згодом позбавили цієї землі, загнавши в колгоспи, чи можна сказати, що політичний успіх супроводжує тих, хто вдало використовує ситуацію та підлаштовується під неї, не гребує привласненням чужих ідей?

У 1890рр. виникають, а згодом об'єднуються у політичну партію представники соціал-демократичного напрямку, які з 1903 р. поділялись на два крила: ліворадикальне - більшовиків та відносно помірковане - меншовиків.

Більшовики на чолі з Володимиром Леніним декларували відстоювання інтересів робітничого класу, який мав бути головною рушійною силою соціалістичної революції та встановити диктатуру пролетаріату. Сама ж партія більшовиків бачила себе «політичним авангардом», воєнізованим керівним центром робітничого руху проти буржуазії.

Ряд більшовицьких груп вибрав специфічну форму терористичної діяльності- «революційну експропріацію», займаючись грабунками «для збирання коштів на потреби революції». Експропріацією займалась, зокрема, більшовицька бойова груп па під керівництвом Л. Красіна. Найгучнішими акціями були пограбування банків у Тифлісі (Грузія), Варшаві (Польща), Гельсінгфорсі (Фінляндія), а також у Прибалтиці та на Уралі. Під час «ексів» часто страждали безневинні прості люди, заради яких начебто боролися з владою революціонери. Інколи прапором «експропріації» просто прикривались кримінальні наміри заволодіти грошима та цінностями.

Експропріація - позбавлення власності тих, хто її мав. Більшовицька ідея «експропріювати експропріаторів» тлумачилася як перерозподіл власності (на заводи, фабрики тощо). З точки зору марксистів, у ході історичного розвитку буржуазія «відібрала» у робітників власність, і тому її треба було «повернути» трудящим під гаслом «грабуй награбоване».

Цікаві подробиці

Є відомості, що «експропріацією» займався і молодий революціонер Йосип Джугашвілі (Сталін). Однак, після встановлення сталінської диктатури колишні «революціонери-соратники» вождя в Закавказзі були ліквідовані і нічого вже не могли розповісти про свого товариша.

 

Роздуми з приводу

Терористичні акти есерів та «експропріації» більшовиків розкладали суспільну свідомість, привчали суспільство до сприйняття насильства, вбивств як повсякденного та буденного явища, яке може бути «виправдано» якоюсь «шляхетною метою». Це було важливою передумовою сповзання російського суспільства до кривавих подій революцій початку XX ст. та громадянської війни, жертвами яких стали і активні учасники подій, і ті, хто намагався залишатися осторонь громадянського протистояння. Хвилі насильства, які охоплюють суспільство, змітають всіх...

Меншовики на чолі з Г. Плехановим представляли більш помірковане крило Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), стримано ставились до експропріації, схилялись до необхідності реформ у Росії, яка могла «дорости» до соціалізму. На відміну від В. Леніна, який відстоював авторитарні методи керівництва партії, Г. Плеханов зазначав, що «потрібна дисципліна свідомості, а не дисципліна підкорення».

Політика русифікації мала своїм наслідком організаційне оформлення національного руху в багатонаціональній Російській імперії, переростання його культурно-просвітницького характеру в політичний. Національний рух поділявся на два напрямки: соціалістичний та самостійницький. Початок XX ст. знаменувався оформленням політичних національних партій у Польщі, Україні, Фінляндії, Вірменії, Грузії.

3. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА РОСІЇ. РОСІЙСЬКОІ ЯПОНСЬКА ВІЙНА 1904-1905 рр.

Активна політика Росії на Далекому Сході, російське просування до берегів Тихого океану та кордонів Кореї дедалі більше турбували Японію, яка прагнула забезпечити тут свою гегемонію. Уряд Миколи II, не зумівши правильно оцінити зовнішньополітичне становище Росії, військову непідготовленість економіки, штовхав країну до війни.

Раптовою атакою на російські кораблі у Порт-Артурі 27 січня 1904 р. Японія розпочала війну. План Японії передбачав домогтися панування на морі, оволодіти Кореєю, висадити десант у Маньчжурії, захопити Порт-Артур, розгромити головні сили росіян у районі Ляояна.

Воєнні операції російських військ проходили невдало. Висадка у лютому-квітні 1904 р. японських військ у Кореї та на Ляодунському півострові, успішні бойові дії проти росіян забезпечили японцям взяття в облогу Порт-Артура і розгортання бойових дій у Маньчжурії. З серпня по грудень 1904 р. тривала облога Порт-Артура. Захисники фортеці витримали 6 штурмів; лише зрадницькі дії генерала Стесселя призвели до капітуляції Порт-Артура.

Протягом 1905 р. Росія зазнала ще дві великі поразки: у лютому під Мукденом та в травні біля острова Цусіма. Героїзм російських моряків крейсера «Варяг» та канонерського човна «Кореєць», які билися проти переважаючих сил супротивника, увійшов в історію та став легендою, символом мужності та військової відваги. Однак самовідданість матросів та капітанів російського флоту, серед яких було чимало українців, не привела до перемоги через погану підготовку держави до війни та бездарне командування деякими адміралами та генералами. Російський флот зазнав розгрому, що стало не просто воєнною, але й національною катастрофою Росії.

Втім і у Японії сил для подальшої боротьби не вистачало. За посередництва США Росія та Японія розпочали переговори. За мирною угодою, підписаною у Портсмуті (США) 23 серпня 1905 р., Росія визнала Корею сферою впливу Японії, передала Японії право на оренду частини Ляодунського півострова з Порт-Артуром та південну частину Сахаліну.

Поразка царської Росії у війні з Японією серйозно вплинула на розстановку сил не тільки на Далекому Сході, а й у Європі. Разом з тим вона прискорила розвиток революційних подій у Росії.

 

РЕВОЛЮЦІЯ 1905-1907 рр.

Прологом першої російської революції став страйк робітників Путилівського заводу у Петербурзі, що розпочався 3 січня 1903 р. А вже 8 січня страйк охопив всі заводи столиці. Тодішня профспілкова організація робітників міста «Збори російських фабрично-заводських робітників», яку очолював священик Гапон, за ідеєю свого лідера вирішила звернутись із проханням до царя. Під петицією підписалось 150 тис. чоловік.

Вранці 9 січня 1905 р. народний похід до царя на чолі з Гапоном закінчився розРозстріл демонстрації 9 січня 1905 р. стрілом беззбройних робітників. Понад тисяча вбитих і п'ять тисяч поранених - таким був результат наївної віри у доброго царяпзаступника. Гапону вдалося утекти, але згодом, за вироком робітників, його було схоплено і повішено у березні 1906 р. у передмісті Петербурга.

Події «кривавої неділі» приголомшили російську громадськість і викликали бурю протестів по всій країні. У Росії розпочалась революЕ ція. 25плітні спроби царського уряду врятувати країну від революції, розв'язавши протиріччя її розвитку шляхом реформ, зазнали невдачі.

Завдання революції полягали:_

у вирішенні аграрного питання (ліквідація поміщицького землевоп лодіння, викупних платежів 1861 р., общини та кругової поруки тощо);

у встановленні конституційноЕдшократичного устрою в Росії (ліквідація самодержавства, демократизація суспільного життя, прогоп лошення та юридичне закріплення прав та свобод громадян);

у розв'язанні назрілих проблем соціального характеру (встановп лення впгщинного робочого дня та мінімального розміру заробітної плап ти, виплата пенсій, створення системи соціального захисту);

у вирішенні національного питання (реалізація прав націй на самовизначення).

Рушійні сили революції формувалися з багатьох верств російського суспільства - це інтелігенція, власне російська та національних меншин, частина підприємців, селянство, робітники, учні та студенти, армія.

Важливими подіями російської революції були масові страйки проп тягом січня - лютого 1905 р., в яких взяли участь 440 тисяч робітників.

Улітку 1905 р. страйки були не тільки економічними, але й все більше набували політичного характеру, часто переростали у збройні сутички з військами та жандармерією.

Створюються нові органи влади революції— Ради депутатів (перші виникли в Івано-Вознесенську), які у майбутньому Росії відіграли значну роль. Утворення Рад вітали меншовики, які відразу ж взяли участь у їх діяльності. Більшовики спочатку поставились до Рад з насторогою, та згодом відвели радам роль організаторів збройного повстання.

У червні 1905 р. відбулося повстання на панцернику «Потьомкін», яке продемонструвало готовність флоту та армії взяти участь у революції.

Революційна хвиля захопила і російське селянство (1/5 частина повітів європейської частини імперії була охоплена селянськими виступами).

Піком революції став всеросійський жовтневий страйк.

Фіналом 1905 р. були грудневі зіткнення робітників із владою в Москві, що переросли в барикадні бої. Грудневе збройне повстання було придушене царським режимом, і революційна хвиля пішла на спад.

Ще до грудневих подій, під тиском розмаху революції, самодержавство змушене було піти на поступки. 17 жовтня 1905 р. цар підписав Маніфест, у якому обіцяв скликати Держави ну Думу, провести низку реформ у країні.

Значна частина російського суспільства не хотіла подальшого розхитування держави, вважаючи достатніми здобуті поступки з боку самодержавства. У країні утворювались нові політичні партії та організації. Восени 1905 р. сформувалась партія октябристів («Союз 17 жовтня», російською - «Союз 17 октября»). Назва партії відображала її задоволеність поступками царського уряду, зафіксованими в Маніфесті від 17 жовтня 1905 р. Ліберальна програма октябристів була спрямована на встановлення конституційної монархії, проведення законодавчих реформ, відкидала революційне насильство.

До партії входили промисловці, банкіри, торговці, чиновники, поміщики, а також викладачі, лікарі, священики, селяни. У керівництві октябристів були представники заможних верств населення. Лідерами партії були московський підприємець А. Гучков і землевласник з Катеринославської губернії М. Родзянко.

Партія кадетів, яка у 1905 р. була налаштована опозиційно до царизму, вимагала встановлення конституційного ладу, забезпечення свободи слова, совісті, зборів, пересування, недоторканності житла, законодавчого регулювання питань найму робочої сили, права національних меншин на культурно-національну автономію тощо.

Лідером партії був професор російської історії 17. Мілюков, біля джерел партії стоп яли відомий економіст ІІ. Струве, письменник та прогресивний громадський діяч В. Короленко, всесвітньовідомий вчений В. Вернадський.

Більшість політичних партій Росії (крім більшовиків, анархістів та есерів-радикалів) позитивно оцінювали результати революції:

- скликання царським урядом Державної Думи - виборного законодавчого органу, першого паростку парламентаризму в імперії;

- проголошення демократичних свобод;_

-видання законів, що надавали робітникам гарантії соціального захисту;

- початок підготовки урядом аграрної реформи.

 

Основні події революції

9 січня 1905 р. «кривава неділя», початок революції

січень - лютий 1905 р. масові страйки, в яких взяли участь 440 тисяч робітників

червень 1905 р. повстання на панцернику «Потьомкін»

17 жовтня 1905 р. царський Маніфест

7-18 грудня 1905 р. збройне повстання в Москві, придушене царським режимом

1906-1907 рр. спад революції та її поразка

Царська влада, що виявила після поразки в російсько-японській війні невпевненість у собі, зуміла в 1906-1907рр. взяти ініціативу у вирішенні політичних проблем, а в наступні роки відносно стабілізувати політичну ситуацію в країні. Проте основні протиріччя в Російській імперії не були розв'язані. Невирішеним залишалось і національне питання.

 

НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

На території Росії жили представники понад 100 націй. Деякі з них (українці, поляки, литовці, грузини, вірмени тощо) втратили державність у ході територіальних загарбань Російської імперії, що відбувалися або у вигляді воєнних завоювань, або «добровільного приєднання».

Неросійські народи («інородці», як їх зневажливо називали представники влади та російські націоналісти) становили більшу частину населення Росії. Серед них українці складали більш ніж 20% - 25,3 млн із 125 млн чол. усього населення (за даними перепису 1897 р.).

Російське самодержавство проводило політику національного, культурного та релігійного пригноблення неросійських народів - русифікацію, створення перешкод для розвитку національних мов та культур, національного самовираження тощо.

Прагнення до національної свободи зумовило піднесення національного руху в Російській імперії.

Цікаві подробиці

Особливістю Російської колоніальної імперії було те, що території ЇЇ КОЛОІ ній прилягали до метрополії. Так, у різні часи до Російської імперії були включені Фінляндія, Прибалтика, частина Польщі, Білорусія, Україна, Закавказзя, Середня Азія тощо. Сибір теж був завойований росіянами (можна згадати сюжет картини художника В. Сурикова «Підкорення Сибіру Єрмаком»). Населення цих територій, з одного боку, відчувало національної релігійний тиск, з іншого-були створені більш сприятливі умови для їхнього економічного розвитку, припинились міжкланові, міжплемінні усобиці.

У багатьох народів Середньої Азії панували напівфеодальні суспільні відносини; деякі народи Сибіру, Крайньої Півночі, Далекого Сходу жили за патріархальних умов навіть дофеодальних відносин. Натомість деякі «національні окраїни» (Фінляндія, Польща, Україна тощо) за рівнем соціально-економічного та політичного розвитку випереджали російську метрополію.

Українські політики відстоювали необхідність докорінних реформ у державі, виступали за рівність всіх надій перед законом. Майже всі польські партії виступали за автономію Царства Польського. Деякі з них тяжіли до терору, закликали до збройного повстання.

Єврейські політичні лідери в своїх програмах намагалися об'єднати боротьбу за громадянські права з національними інтересами свого народу.

Російські політики - ліві фракції Думи, кадети та інші, виступали за зміни, поступки національному руху, зокрема українському. Так, лідер кадетів П. Мілюков констатував, що український рух не є пріоритетом лише інтелігенції, та охопив уже весь народ. Тому його зупинити неможливо, але налаштувати проти російської держави, відбираючи останню надію щодо поліпшення його становища в межах імперії, дуже легко.

Однак значна частина російських політиків намагалася зберегти «єдність та непорушність» Російської імперії.

Навіть ті з них, хто з ліберальних позицій підходив до національного питання, відсували його вирішення на невизначений період.

У Росії посилювалися реакційні націоналістичні тенденції, спрямовані проти неросійських народів, виникали чорносотенські організації.

Серед таких російських монархічних організацій найвпливовішим був «Союз російського народу», що утворився в жовтні 1905 р. та мав шовіністичний характер, спрямований проти неросійських народів, зокрема, пропагував українофобські та анти- семітські погляди. Програма «Союзу російського народу» включала такі положення, як «єдність та неподільність» Російської імперії, збереження самодержавства, вилучення з державної служби противників монархії тощо. Покровительство організації надавав сам цар Микола II.

Інша шовіністична монархічна організація - «Союз Михаїла Архангела» - була створена у 1908 р. у Петербурзі. Цей «Союз» на чолі з його лідером, реакціонером В. Пуришкевичем, виступав за збереження православ'я та самодержавства, боровся за позбавлення прав виборців євреїв, за обмеження парламентськоп

Чорносотенці - члени реакційних правих організацій у Росії у 1905-1917 рр., що виступали під гаслами монархії, шовінізму та антисемітизму. На території України за сприяння царату виступали проти українського національного руху.

Чорна сотня (саме від цієї організації пішла назва «чорносотенці») - одна з шовіністичних, погромних організацій. До загонів «чорної сотні» набирали селян та міських люмпен-пролетарів, розпалюючи в них почуття антисемітизму, а також представників чиновництва.

Українофобія - форма національних забобонів і нетерпимості, вороже ставлення до українців. Для російських шовіністів, українофобів було характерно неї визнання українців як нації зі своєю культурою, історією, мовою тощо, найменування їх «малоросами», фальсифікація історії, зокрема - представлення виключно Росії як національно-державної спадкоємиці Київської Русі; відмова українцям у праві на національноікультурне, релігійі не та політичне самовизначення та ін.

Шовіністична політика царського уряду, посилення чорносотенських, антисемітських настроїв та розповсюдження міфів про «ритуальні вбивства» євреями християн, що помножувалося на соціально-економічні неп гаразди людей та пошуки «винних» у цьому, були передумовами єврейських погромів у Російській імперії.

Кривавий єврейський погром відбувся в квітні 1903 р. у Кишиневі. Десятки людей були вбиті, сотні — поранені та скалічені. Кишинівські євреї спробували організувати самооборону, але бійці їхніх загонів були оточені поліцією та військами, роззброєні та заарештовані.

Під час єврейських погромів у 1905-1907 рр. влада, як і раніше, або напряму підтримувала погромників, або потурала бандитам своєю повною бездіяльністю.

Царизм та реакційні суспільні сили намагалися спрямувати соціальну активність населення, яке протестувало проти соціально-економічного та національного тиску, в бік насильства проти євреїв.

Кращі представники християнської інтелігенції виступали проти антиєврейських акцій. Одеський архієпископ Дмитрій з церковної кафедри засуджував погроми. Єпископ чигиринський Платон ходив вулицями київського Подолу і умовляв натовп заспокоїтись та не чіпати євреїв.

Проти антисемітизму виступали відомі політики та діячі культури. Український та російський письменник, громадський діяч Володимир Короленко у своїх статтях викривав брехню та злочини чорносотенців. За ініціативи російського письменника Максима Горького була надрукована літературна збірка «Погром», у якій взяли участь письменники М. Гарін-Михайловський і В. Вересаєв, видатні вчені К. Тімірязєв і І. Сєченов. У збірці різко засуджувався антисемітизм і злочини погромників. Деякі партії, профспілки та інші організації ухвалювали антипогромні резолюції та звернення. Громадські діячі збирали гроші для допомоги жертвам погромів. Під час антисемітської «справи Бейліса» у 1913 р. українці та росіяни, селяни та міщани, що були присяжними засідателями, виправи дали М. Бейліса і, таким чином, відкинули несправедливі звинувачення.

Антисемітизм - форма національних, релігійних забобонів і нетерпимості, вороже ставлення до євреїв та переслідування їх. Складовими антисемітизму є релігійний антисемітизм - переслідування через віру євреїв, спроби навернення євреїв до інших релігій, звинувачення у різних злочинах, зокрема - у розп'ятті Ісуса Христа, у «ритуальних вбивствах» християн; економічний антисемітизм - намагання обмежити економічні права євреїв для подолання конкуренції з ними у різних сферах економіки та ін.

 

Німеччина

З курсу всесвітньої історії, що вивчався у 9-му класі, пригадайте, як і коли відбулось об’єднання Німеччини в єдину державу. Хто стояв біля витоків її економічної і військової могутності?