Італія на початку ХХ ст. «ліберальна ера» дж. Джолітті.

Наприкінці ХІХ ст. Італія пережила складну внутріполітичну кризу, зумовлену авторитарним курсом і репресіями консервативних урядів Кріспі, Рудіні і Пеллу. У 1897–1898 рр. дорожнеча і гострий брак продовольства внаслідок неврожаю викликали голодні бунти у великих містах країни. Страйкували робітники, домагаючись підвищення зарплати і поліпшення умов праці. Народні виступи було придушено з допомогою поліції та військ, у Мілані, Флоренції і Неаполі введено облоговий стан.

Проте, кривава політика не зупинила наростання опозиції репресивному режиму. Ліберальним партіям вдалося не лише зберегти, а і зміцнити свої позиції в країні й здобути перемогу на парламентських виборах 1900 р.

У 1900 р. анархістами було вбито короля Умберто І, з яким пов’язували репресії 90-х рр. Новий король, Віктор-Еммануїл ІІІ, заявив про намір зберегти історичні здобутки Рисорджименто – єдність країни і політичні свободи – та доручив сформувати уряд лідерам конституційної опозиції Дзанарделлі і Джолітті.

Створений у 1901 р. новий уряд перейшов від авторитарних методів і репресій до ліберального курсу реформ і соціально-політичних поступок. Ідеологом і рішучим поборником цього курсу виступив яскравий представник італійського лібералізму Джованні Джолітті (прем’єр-міністр у 1903–1904 і 1906–1909 рр.). Виходець із чиновницького середовища П’ємонту Джолітті зробив блискучу політичну кар’єру, беззмінно обираючись до парламенту із 1882 до 1928 р. і займаючи вищі урядові посади в державі. Він не приховував, що є прихильником конституційної монархії, проте вважав, що соціальну базу влади треба розширити за рахунок трудящих верств населення країни. З цією метою насамперед слід було забезпечити соціальний мир в Італії – визнати права робітників на страйки і створення професійних об’єднань, здійснити прогресивне соціальне законодавство та провести реформи у сфері освіти і охорони здоров’я.

Проте справжньою метою політики діяльного прем’єра було прискорення темпів економічного розвитку Італії, подолання її відставання від провідних європейських держав. Соціальне примирення в країні розглядалося лише як засіб забезпечення єдності нації заради досягнення спільних цілей.

Скасувавши надзвичайний стан у країні, уряд відновив свободу друку, зборів і маніфестацій, діяльності економічних, політичних і релігійних організацій. Держава стала арбітром у трудових суперечках між підприємцями і страйкуючими робітниками. У 1903–1904 рр. італійський парламент прийняв закони про обмеження дитячої і жіночої праці та забезпечення державними замовленнями трудових кооперативів.

Трохи згодом було вжито заходів для захисту національної економіки протекціоністськими митами та залучення іноземних, переважно німецьких, інвестицій. Уряд Джолітті проводив відверту політику форсованої (прискореної) індустріалізації країни, заохочуючи податковими пільгами, державними субсидіями і замовленнями розвиток металургії, машинобудування, автомобілебудування і хімічної промисловості.

В Італії прискорилась централізація виробництва і концентрація капіталу, виникли великі промислові монополістичні об’єднання, зросла роль вітчизняних і зарубіжних банків. Країна з аграрної перетворювалась на аграрно-індустріальну, хоча розрив між промисловою Північчю і сільськогосподарським Півднем так і не було подолано. У 1911 р. у промисловості і на транспорті було зайнято 32 % працездатного населення Італії. Понад 20 % робітників країни зосереджувалося на підприємствах з числом працюючих понад 100 осіб.

Політика Джолітті неодноразово викликала опір як з боку консерваторів і клерикалів, так і лівої, соціалістичної опозиції. Особливі нарікання викликали націоналізація залізниць і закони, що обмежували право страйку залізничників та інших категорій державних службовців. Проте це не заважало прем’єр-міністру знову і знову очолювати уряд та продовжувати свій курс.