Безпосередньою реакцією на емський указ стало заснування М. Драгомановим за дорученням київської громади вільної української друкарні В женеві.

Найвідоміші женевські видання-редаговані Драгомановим збірники "Громада" (т.1-5, 1878-1882) і однойменний журнал (1881), твори самого Драгоманова і Сергія Подолинського. 1876 р. на кошти київської Старої громади надруковано у Празі Шевченків "Кобзар", другий том якого містив заборонені в Росії твори; 1878 р. видано мініатюрного формату "Кобзар" у Женевській друкарні. Драгоманівські видання нелегальними каналами пересилалися в Україну, але поліційний контроль був достатньо дієвим, щоб не допустити їх масового розповсюдження.

Усе це спричинило перенесення центру розвитку української культури до Львова.

Єдине, що лишалося у Східній Україні, — це театр. У 1881 р. указ 1876 р. був удруге розісланий губернаторам, але з додатками, в яких знімалася заборона на українські вистави, що, правда, мали відбуватися разом з російськими. Скориставшись цією нагодою, М. Старицький і Олена Пчілка зуміли навіть видати твори Шекпіра й Гоголя в перекладі українською мовою. Проте ця «відлига» тривала всього-на-всього два роки. Українські вистави не просто відтворювали народний побут і розкривали національну ментальність — вони пробуджували любов до рідного слова, виховували українську інтелігенцію. Та й у росіян пробуджувалася совість. «Ось перед вами талант, — писав І. Тобілевич про успіхи М. Заньковецької, — котрий показав всьому світові, що наша мова — не мова тільки чабанів».

Звідси й виникали спроби перекладати Шекспіра українською мовою (переклади М. Старицького, П. Куліша), а це розширювало жанри українського культурного мововжитку.

Водночас, на Галичині та Буковині, які входили до складу Австрії, діяла відносно ліберальна конституція 21 грудня 1867 р. ("ще більше пом'якшена пізнішими додатками, особливо в 1907 p."). У розділі про права громадян йшлося:

"Держава визнає за всіма мовами, вживаними в монархії, рівні права на вживання в школах, на виконання державних функцій і на різні акти громадського життя. У землях, що мають населення відмінних народностей, заклади публічної освіти мають бути творені так, щоб, без уживання будь-яких примусових заходів, спрямованих на вивчення другої мови, кожний міг дістати все потрібне для своєї освіти своєю власною мовою".

Національне відродження в Галичині супроводжувалось заснуванням все більшої кількості шкіл з народною мовою викладання. Для них створюється ряд посібників з української граматики, як наприклад: «Граматика малоруського язика для шкіл парафіяльних» Т. Глинського (1845 р., рукописна), Граматика руского язика» М. Осадці (1862 р.), «Методична граматика езика мало-руского» П. Дячана (1865 р.) та ін. У 1870 р. вийшли: «Руска читанка для висшої гімназії» О. Барвінського (редакція П. Куліша), у 1873 р. — переклад «Ботаніки» і «Географії», 1879 р. — «Руська читанка для низших кляс середніх шкіл» Ю. Романчука. Ясно, що вся ця робота закладала певні підвалини для вироблення української наукової термінології. Особливо багато зробив у цій царині І. Верхратський. Він збирав українську народну номенклатуру. 1864 р. виходить перший випуск його словника наукової термінології під назвою «Початки до уложення номенклатури і термінології природописної і народної». Протягом 1869-1879 рр. було надруковано ще п’ять випусків цього словника, про які схвально відгукнувся Ф. Міклошич.

Ідейні течії народовництва та москвофільства у середовищі галицької інтелігенції та концепції вироблення літературної мови. Зосередження основних процесів літературного мовотворення на галицьких теренах.

В 40-х роках 19 ст. на Галичині формується “москвофільський” напрямок, в 50-х – “народовський”. Народовці користувалися мовною невпорядкованістю. Між москвофілами і народовцями велися суперечки навколо мовних питань необхідно було спрямувати зусилля в напрямок уніфікації УЛМ.

Москвофіли – духівники, інтелігенція. Створювали видавництво газет і журналів, наукових збірників. Позиція – великодержавного російського шовінізму. Відмовляються від русин – вони росіяни.

На поч.19 ст. проблема укр.мови стає для інтелігенції центральною. З кінця18-поч.19 ст. прогресивні укр..вчені та культурні діячі піднялися на захист укр..мови. розгорілася дискусія, що відбулася в 3 аспектах:питання походження укр..мови.питання про право існування УЛМ.питання про шляхи розвитку УЛМ.У дискусії взяли участь: М.Максимович, Могильницький, Головацький, -Срезневський, Костомаров, Житецький, Соболевський та ін. Письменники часто писали свої твори 2 мовами.

Коли українці в Галичині починали справу своєї нової літературної мови та нового правопису, звичайно зчинялася запекла боротьба, бо москвофіли на це не годилися. І довгі десятки років билися тут за йор, а пізніше за фонетичний правопис, як недавно билися за апострофа, і витрачали на це, а не на збільшення культури своєї мови, дорогі сили, яких і без того було мало.

Але життя робило своє. Взаємини з Україною таки більшали й ширшали. Цензурні утиски в Україні все кріпшали, й наддніпрянці стали думати про працю у Львові. Року 1873-го з ініціятиви чернігівця Олександра Кониського, що з 1862 року був у тісних взаєминах з Галичиною, засновано у Львові Товариство ім. Т. Шевченка. З ініціятиви того ж Ол. Кониського року 1892-го це Товариство перейменовано було на Наукове Товариство ім. Т. Шевченка. З 1894-го р. головою цього НТШ (і професором історії Львівського університету) став Михайло Грушевський, і власне це НТШ та його славний голова, що самовіддано працював тут 20 років, по-правдивому двигнули національне українське життя в Галичині й справді відновили його.

Драгоманів видрукував в академічному часописові І. Франка "Друг" 59 1875-1876 р. три свої ідеологічні листи, в яких висвітлив усю відсталість і незугарність галицької мови, як мови літературної. Сам Франко писав про цей час ("Молода Україна"), що в Галичині це була пора, коли бачилось, що запанує тип "рутенця", який знеохочений сварами про народність, мову й Драгоманівські ідеї, вмиває руки від усього, не хоче нічого поза чорно-жовтими стовпами, що відмежовують Галичину від Росії.

55. Загальні тенденції і джерела формування літературної мови у другій половині ХІХ ст. Обговорення проблеми неологізмів(Б.Грінченко, О.Пчілка, М.Старицький, К.Михальчук), „кування слів” як одна з визначальних тенденцій творення лексичного складу української літературної мови. Питання про запозичення та їх адаптацію на україномовному грунті. Народнорозмовне та фольклорне джерело творення літературної мови.

Три основні засади формування УЛМ у 2-гій половині 19 ст:

• українська народна мова;

• новотвори;

• запозики.

Яків Головацький вважав, що «руський язик спосібний для вираження високих понять». Як приклад він наводив Шашкевича, який писав про Бога народною мовою.

Нечуй-Левицький вважав, що основою має бути народна мова і заперечує церковнослов’янську: «Народні провінціальні вимови дають часом хороші наукові терміни. Язик сільської баби з її синтаксисом потрібно покласти в основу літературної мови».

М. Драгоманов – зачинатель наукової мови – вважав, що потрібно звертати увагу і на запозики, але водночас писати зрозумілою для народу мовою.

Важливе місце в зростанні словника української літературної мови відіграло запозичування. Велике значення в поповненні української лексики запозиченнями мали переклади світової класики. Їх здійснювали насамперед провідні українські письменники: С. Руданський, М. Старицький, І. Франко, П. Грабовський, Леся Українка, А. Кримський та ін. За підрахунками дослідників, «з 60-х років XIX ст. по перше десятиліття XX ст. включно, в українську літературну мову ввійшло понад 1000 лексем інтернаціонального вживання. Деякі з цих слів мали тимчасовий характер і або зовсім не збереглися, або ж перебувають на периферії системи, напр.: авеніція «події», десциденція «походження», курація «лікування», опінія «громадська думка», дефензива «оборона».

Метод переінакшення – бралося слово з народної мови і надавалося йому нового значення.

Запозичені слова приходили в українську мову разом із новотворами, що виникли на базі власних словотвірних засобів. Так утворювалися синоніми, кожен з яких згодом або зникав, або ж набував окремого значення. Спершу вживалися як синоніми слова революція — ворохобня — переворот, солідарність — одностайність, конгрес — мітинг — форум — з’їзд — сход, сходка — збори і т. ін. Згодом ворохобня стає історизмом, революція набуває позитивного значення, а переворот — негативного;

Метод кування слів – утворення неологізмів; розвинулось з появою недільних шкіл і друкованих підручників.

Чимало синонімів було й серед українських з походження слів, які означали те саме поняття. Так нинішнє єдине письменник передавалося в другій половині XIX ст. словами писатель, письменник, письмак, писальник, письменець, письмовець, словесник, літерат, літератор.

Неологізми відомих осіб:

• Лисенко: ласкавість, необачність, свідомість;

• Карпенко: часопис;

• Рудченко: злочинець, громадянин;

• Нечуй: книгарня;

• Старицький: крижняна.

 

Нечуй-Левицький та Панас Мирний вважили, що не потрібно запозичувати слова, а утворювати свої.

Олена Пчілка та Михайло Старицький також нарікали на те, що їх критикували за «кування слів».

Костомаров критикував «кування слів», тому при фінансуванні словника Грінченка наголошував на цьому. Грінченко обминув побажання Костомарова. Але не включив до словника новотворів Старицького.

Ворогами «кування слів» були прихильники царської Росії.

1881 р – видається таємний циркуляр: «Не допустити в малоросійський говір нових слів і запозичень з польської та німецької». Найбільше запозик було у галузі географії, історії та мистецтва.

56. Становлення норм українського правопису на Лівобережжі (правопис П.Куліша, правописна система М.Драгоманова, Б.Грінченка) та в Галичині (друга хвиля “азбучної війни”, правопис Є.Желехівського, діяльність С.Смаль-Стоцького та офіційне затвердження норм фонетичного правопису у 1893 році).

 

Кулішівка 1956

Популяризатором цього нового правопису був у нас славний письменник П. Куліш (1819-1897). На початку вживав він правопису етимологічного, і взагалі не писав однаково, часто міняючи свій правопис. Але починаючи з року 1856-го, коли видав він відомі "Записки о Южной Руси" (пор. ще також його "Граматку" 1857 р.), Куліш остаточно стає прихильником правопису фонетичного й популяризує його в своїх численних виданнях.

Куліша сильно шанували в Галичині, і його правопис знаходив відгук і тут, а це викликало лють серед москвофілів.

Згідно з цією орфографічною системою:

• Послідовно вживалася літера і на означення звука [і] з давнього ѣ (літо, сіно, осінь), на місці давніх о, є у новозакритих складах (стіль, жінка, пічь) і на місці йотованого і (Вкраіна, моіх, тихоі).

• Усувалася з абетки літера ы, а замість неї і на позначення звука и писалася літера и (синь, лисиця)

• У ролі апострофа в середині слів, та в кінці слів після приголосних виступала ъ (пъять, розвъязав, вітеръ, сміхъ).

• Звук [е] послідовно передавався літерою e (друже, сестра). Літера є вживалася лише після м'яких приголосних в іменниках с. р. (весіллє, третє, щастє), а після голосних — літера e без відзначення на письмі йотації звука [є] (гуляе, думаешь), хоч літера є в попередніх правописах уже була.

• Відновлено літеру ё для сполучень йо, ьо (ёму, слёзою, тёхнув, народнёго), які відомі в давнішій орфографічній практиці.

• Вибуховий ґ передавала латинська літера g (дзиga, gуля)

Правописна система Драгоманова (Драгоманівка 1877)

Але були в нас спроби й корінної зміни українського правопису. Один з більших недостатків нашого правопису — це те, що ми вживаємо окремих поодиноких значків для так званих йотованих голосних, що складаються з двох звуків, — замість писати ja, je, ji, jy пишемо я, є, ї, ю.

Наш український учений М. Драгоманів у своїх женевських виданнях 1877 року писав уже по-новому, пильнуючи кожний звук віддати окремою буквою, а саме:

• за прикладом болгар та сербів, Драгоманів завів букву j і писав: jaмa, моjу, даjе, стоjшть jавыр над водоjу й т.ін.;

• "зм’якшення" приголосної зазначав через ь: земльа, льуде, прьамо, дльа, синье, куjуться, зажуривсьа;

• замість й писав j: каjдани;

• замість паєрика вживав теж j: обjава, мjасо;

• замість щ вживав шч: шчо, шче.

 

На якийсь час "драгоманівка" поширилась була в Галичині, але ненадовго. "Драгоманівкою" одного часу писав Ів. Франко, ідеологічний учень Драгоманова.