Мова творів григорія сковороди як особливе явище В історії становлення української літературної мови.

У текстах самого Г. Сковороди натрапляємо на окремі зауваження щодо мови деяких його творів (зокрема до байки "Басня Есопова", вміщеної в кінці діалогу "Разговор, называемый алфавит, или букварь мира", до Пісень 14-ої і 24-ї "Саду божественных пҍсней", до "відхідної" пісні, присвяченої Г. Якубо-вичу, у передмові до перекладу твору Цицерона "Про старість"), яку автор трактував як малороссійску, малороссійскій діалект, простонародну, здҍшнеє нарҍчіе.
Культурні діячі XIX ст. архімандрит Гавриїл, М. Сумцов звертали увагу на "українськість" особи Г. Сковороди. Як своєрідну і сильну характеризували його мову харківські науковці Ф. Зеленогорський, О. Єфименко, Д. Багалій. Також пішла традиція вважати мову мислителя сумішшю церковної мови з народною українською, а також польськими, грецькими, латинськими, єврейськими елементами. На "старий дух" мови філософа, вплив на неї латини та "московщини", змішування форм вказували з позицій сучасної їм мовної свідомості П. Куліш, Т. Шевченко, пізніше Г. Данилевський, І. Франко, І. Нечуй-Левицький. М. Костомаров, виступаючи проти негативної оцінки мови Г. Сковороди В. Крестовським (60-і роки XIX ст.), справедливо закликав розглядати твори філософа з позицій історизму.

На формування мовної свідомості Г. Сковороди значною мірою впли-нув і стиль Святого Письма. Зокрема це стосується уживаних у біблійних віршах іменникових словосполучень зі складними прикметниками-означеннями.
Мовні погляди філософа витворилися передусім на ґрунті староукраїнської книжної практики та освітньої традиції Києво-Могилянської академії. Тексти Г. Сковороди свідчать про те, що він глибоко замислювався над природою слова, усвідомлюючи зокрема умовний характер словесного знака. Письменник добре розумів зв’язок між думкою і словом, різницю між прямим значенням слова (звоном), і переносним, символічним (силою), тонко відчував залежність мовного стилю від конкретної тематики, цінував влучне образне слово, невичерпним джерелом якого було Святе Письмо. Правопис Г. Сковороди (передусім той, який він використовував до 1785 р.) спирається на староукраїнську орфографічну традицію кінця XVI – першої половини XVIII століття з усіма притаманними їй суперечностями та варіативністю і є своєрідним маркером належності автора до староукраїн-ської культурно-історичної парадигми, хоч і має певні особливості, зумовлені як об’єктивними, так і суб’єктивними чинниками.

 

Умови функціонування української мови в Галичині та на Закарпатті (18 ст.). Загальні тенденції у літературно-писемному мовотворенні.

Пробудження національного життя в західноукраїнських землях. Пробудження національного життя в західноукраїнських землях у перший половині XIX ст. було викликано посиленням феодального і національного гніту в Австрійській імперії, що набуло виразу у збільшенні феодальних повинностей селян, посиленні бюрократично-поліцейського режиму, забороні на викладання української мови в школах, насадженні німецької мови, політиці асиміляції українського населення.

Після реформ Марії-Терезії і Йосифа II склалися певні умови для пожвавлення українського національного життя, але їхні наступники на австрійському престоліскасувавши цілий ряд прогресивних реформ. Зокрема у 1805 р. початкові школи були поставлені під контроль римсько-католицької церкви; у 1809 р. було закрито Український інститут при Львівському університеті; у 1812 р. австрійська владаскасувала обов'язковість освіти.

Але цього ж часу починає пробуджуватися національне життя в західноукраїнських землях. Ідея національної свідомості стає панівною.

Починає набирати значення національна мова, історія, література і фольклор. Шлях до національної свідомості пролягав через книги. Рух за національне відродження на західноукраїнських землях очолило греко-католицьке духовенство. Центром церковного життя була метрополія у Львові. У період між 1837 і 1850 pp. вийшло 43 книги, написані українською мовою. Цікаво, що 40 із них належали перу священників.

Активним діячем українського національно-визвольного руху в Галичині був греко-католицький священик I. Могильницький, який в 1816 р. за підтримки єпископа М. Левицького організував «Клерикальне товариство» з метою поширення в селянському середовищі релігійних текстів українською мовою. Таким чином, вони ставили і другу мету: вберегти селян від переходу до римсько-католицької церкви й ополячення. I. Могильницький написав першу в Галичині «Граматику» української мови і наукову працю «Відомості про руську мову», у який довів помилковість тверджень, що поширювалися про українську мову як діалект російської або польської мов.

У 30-х- 40-х pp. ХIХ ст. набуває значного піднесення суспільно-політичний рух у зв'язку з потребою вирішення невідкладних соціально-економічних і політичних проблем. У Львові та інших містах Східної Гали-чини виникають таємні підпільні гуртки та групи, що ставили на меті повалення монархії Габсбургів та ліквідацію феодально-кріпосницьких порядків. Але наприкінці 30-х pp. більшість із них була розгромлена.

Суперечність між старою книжною і живою розмовною основами літературної мови та її вияв у XVІІІ cт. Неузгодженість між мовною практикою та мовною свідомістю – розвиток української літературної мови в умовах російсько-української диглосії у підросійській Україні та українсько- польсько-німецької диглосії в Галичині.

.Багата українська культура, певний час не підтримувана національною інтелігенцією, яка тепер більше звертала свої погляди до Петербурга, з другої половини XVIII ст. почала виявляти ознаки занепаду. Це давало про себе знати і в колишній Гетьманщині, і в Правобережній Україні, в тім числі у Західній. Тут, як відомо, остаточно перемогла унія, а з втратою православ’я цей край фактично був позбавлений тих політичних і культурних орієнтирів, за які він боровся протягом століть як складова частина одного національного організму. Нове уніатське духовенство, яке згодом відіграло важливу роль у поширенні національної культури серед народу, на той час ще не визріло. Сільські священики були і вбогі і мало освічені. Поступово занепадала й традиційна українська культура західних міст. Книгодрукування, яким колись славилися Львів, Острог, Перемишль, заглухло. Життя літературної мови ледь жевріло в малозрозумілій церковнослов’янщині. В. Чапленко зауважував: «Показово, що навіть офіційні заходи австрійського уряду після приєднання західноукраїнських земель до Австрії скеровані на запровадження в культурний ужиток мови «рутенів» чи «руснаків» не наштовхували цих людей на думку про власну українську мову як мову національну.

Мало-помалу у Східній Україні засобом літературного спілкування стає російська мова, у Західній — польська й латинська, у Закарпатті — латинська й угорська.

Царський уряд, ліквідувавши політичну автономію України, поставив собі за мету повністю нівелювати й український народ, влити його в великоруську націю. Освіта українською мовою не тільки не розвивалася, але й переслідувалася. Якщо в другій половині XVII — на початку XVIII ст. українська культура, представлена такими її творцями, як Ф. Прокопович, С. Яворський, Є. Славинецький та ін., справляла великий вплив на розвиток російської, пробуджуючи в ній інтерес до світової цивілізації, то з другої половини XVIII ст. починається поступовий процес поглинання української культури російською. Українська мова оголошується провінційною, селянською і якщо й використовується освіченими українцями, то здебільшого для жарту. Серйозні праці, зокрема історіографічні і в задумі своїм патріотичні (напр., знаменита «История Русов»), писалися російською мовою.

Ідеологічною основою Російської імперії була тріада: самодержавство, православ’я, народність. На ній виховувалося українське дворянство кінця XVIII — початку XIX ст., що не могло не позначитися на їхньому світоглядові. Це було закономірно, оскільки імперська політика базувалася на централізації науки, освіти й культури. У 1812 р. було створене Міністерство народної освіти, запроваджене державне керівництво школою, внесені певні зміни в систему вже існуючих шкіл. У кожному губернському місті створювались гімназії, в повітовому — повітове училище. Характерно, що нові університети відкривалися в неросійських містах: у 1812 р. почав діяти Дерптський університет, у 1804 — Казанський і Харківський університети та реорганізовано в університет Головну Віленську школу.

Наприкінці XVIII ст. у великій пошані були українські народні пісні, що поширювалися в рукописних збірниках. Тоді ж зароджується поетична творчість, що якоюсь мірою продовжила традиції, з одного боку, народних історичних пісень і дум, а з другого, — українського вертепу. Мова цих віршів була народна, але різне походження і різний ступінь грамотності їх авторів накладали на неї відбиток, що виявлявся у вигляді росіянізмів, полонізмів, церковнослов’янізмів. Великодні і різдвяні вірші та «світські» («світові») пісні, що, як правило, були анонімними, змінила індивідуальна творчість І.Е. Некрашевича і знаменитого І.П. Котляревського.

 

 

40. Реформа алфавіту на початку ХVІІІст.(гражданка), розмежування світської та церковної систем письма.

1708 року з наказу царя Петра, замінено стародавню кирилицю на нову гражданку, а кирилиці дозволено вживати тільки для церковних видань. Це був дуже дошкульний удар для розвитку українського правопису, бо він силою спинив близький вже до закінчення процес пристосування правопису до живої української мови. Гражданка з російського наказу механічно заступила нашу притаманну вікову кирилицю; вона вже не знала потрібних для української вимови букв, як ґ, не знала й тих надрядкових значків, яких вживала кирилиця, й які служили в Україні для наближення літературної мови до вимови живої. Гражданка мала на оці потреби тільки мови російської, на інші ж мови зовсім не оглядалася. В тім була її негативна риса для українського письменства — його силою поєднано з російським письмом. Нове письмо прийняте було в Україні спокійно (при Петрі його заводили українці!); стара кирилиця позосталася тільки в книгах церковних та до 1842 р. Галичині. Жива українська мова знаходила собі ще деякий притулок у виданнях києво-печерської друкарні, де культивувався тоді й український правопис. Звичайно, це була смерть для старого церковного українського правопису. Його вбито якраз тоді, коли він почав перероджуватися на потрібний для українського письменства новий правопис. А через це нормальний розвиток нашого правопису перервався більш як на століття. До Київської академії скоро заведено й новий предмет — російську мову, і студенти мусили навчатися нового правопису вже "по правиламъ господина Ломоносова"...

 

41. Ідеї романтизму та формування нової парадигми української культури в період слов’янського відродження – суспільно-культурний фон. Творення нової української літературної мови на народнорозмовній основі.

Український романтизм — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні,романсової лірики, історичних романів і драм.

Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокремаукраїнського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» Олександра Павловського і збірка Миколи Цертелева«Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. До виявів українського передромантизму зараховують також виданий у Москві 1827 збірник «Малороссийские песни» М. Максимовича і балади П. Гулака-Артемовського(«Твардовський» і «Рибалка», 1827). Український романтизм виник не так як реакція проти не надто значного в українській літературі класицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних ітравестійних традицій і розвинувся у великій мірі під впливом поглибленого вивчення народної творчості, з одного боку, та писань російських і польських романтиків — з другого. Зокрема чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах. В російській літературі провідними представниками української школи були не тільки захоплені українською екзотикою (природою, історією, народним побутом і творчістю) росіяни (К. Рилєєв, О. Пушкін, Ф. Булґарін), але й численні українці, що писали російською мовою (О. Сомов, М. Маркевич, Є. Гребінка й особливо М. Гоголь). Визначальними були українські теми й українські екзотичні сюжети також для творчості польської української школи— романтиків А. Мальчевського, Б. Залєського й С. Ґощинського.

З кінця 18 ст. зароджується нова українська літературна мова на народній основі. Основоположником її став Іван Котляревський. Тарас Шевченко своєю творчістю підніс українську літературну мову до рівня загальнонародної[62]. Традиції Шевченка в розвитку української літературної мови провадили далі у своїй творчостіПантелеймон Куліш[63], І. Я. Франка, Леся Українка, Панас Мирний[66], М. М. Коцюбинський[67] та інші письменники. У 60—80-х рр. 19 ст. розвиток української літературної мови гальмувався царськими заборонами (Валуєвський циркуляр 1863, Емський акт 1876).

• Формування української літературної мови, побудованої на народній основі. Історична роль у цьому процесі південно-східного наріччя і зокрема середньонаддніпрянських говорів.

• Народна основа мови творів І.Котляревського. Широке, але переважно бурлескне використання І.Котляревським української розмовної мови і мовних багатств усної народної творчості в «Енеїді». Строкатість у мові творів І.Котляревського лексичних, фонетичних і граматичних явищ. Елементи давньої української літературної мови в «Енеїді», мова п'єси «Наталка Полтавка». Значення творчості І.Котляревського в історії української літературної мови.

• Боротьба в Галичині за літературну мову на народнійоснові («Русалка Дністровая»).

• Розвиток української літературної мови в період від І.Котляревського до Т.Шевченка. Полеміка навколо питання про право на існування літератури, писаною народною українською мовою. Обстоювання цього права М.Максимовичем, В.Далем, О.Павловським, Г.Квіткою-Основ'яненком та ін. Спроба створення «серйозного» («середнього») стилю в українських ліричних поезіях, баладах і прозі (П.Гулак-Артемовський, Є.Гребінка, поети-романтики, Г.Квітка-Основ'яненко) та пов'язане з цим збагачення літературної мови в галузі лексики (переважно за рахунок лексики народної мови, частково церковнослов'янізмів), фразеології й синтаксису. Широке і стилістично різноманітне використання усної народної творчості, зокрема пісенної мови та розмовно-побутової мови різних верств села і міста. Використання поетами-романтиками мовних засобів історичних дум, ліричних пісень, народної фантастики, а також звукопису та ритмічних синтаксичних фігур (анафоричні звертання і запитання, розгорнені періоди та ін.).

• Перші спроби української публіцистичної прози: «Супліка до пана іздателя» Г.Квітки -Основ'яненка; «Супліка до Грицька Квітки» та «Писулька до того, котрий щобожого місяця Українського Гінця по всіх усюдах розсилає» П.Гулака-Артемовського; «Так собі до земляків» Є.Гребінки; «Передмова» Т.Шевченка до «Гайдамаків» і його ж передмова до другого (нездійсненного) видання «Кобзаря» 1847 р.; публіцистика «Русалки Дністрової» тощо.

• «Граматика малороссийского наречия» О.Павловського (1818). Інші граматики та граматичні праці першої половини XIX ст. (І.Могильницького, Й.Лозинського, М.Лучкая, Й.Левицького). Словники української мови першої половини XIX ст.

• Варіантність граматичних норм української літературної мови в першій половині XIX ст. Полеміка навколо питання граматичної і правописної нормалізації української літературної мови (М.Максимович, Г.Квітка-Основ'яненко).

• Правописні системи першої половини XIX ст. в Східній і Західній Україні.

42. “Енеїда” Івана Котляревського як нове явище в історії становлення української літературної мови. Особливості мови п’єс Івана Котляревського. Явище “мовної котляревщини”.

 

Головна заслуга Котляревського була в тому, що він рішуче, друком, став на той бік, яким ішла ще жива мова в XVIII столітті, і він знову відновив українську літературну мову в друкованому творі, — він міцно зв’язав перервану було в XVIII столітті в друках — через наказ 1720 р. — нитку нашої літератури живою мовою. Першорядної ваги було те, що Котляревський порвав з панівною тоді наукою про мовні стилі, високий і подлий, і став дивитися на мову народну, як на достойну поважних творів; і дійсно, крім сміховинної "Енеїди", він тією ж мовою написав і твір "поважного" змісту — "Ода до кн. Куракина". А в "Наталці-Полтавці" та в "Москаль-Чарівнику" він дуже висміяв ту панівну за його часу мову, якою говорило в Україні середнє й вище панство, поволі обмосковлюючись.

На свій час мова "Енеїди" була доброю народною мовою, хоч у ній, як у мові літературній, було забагато русизмів та архаїзмів. Це була та мова, що розвивалася ще до Котляревського. Про якийсь окремий український правопис Котляревський ще не думав, як довго не думали про те й його наступники, — літературний правопис був тоді спільний для російської й української літератури, — в основі своїй це старий український правопис. Котляревський міцно поєднав українську мову з українською літературою — після нього справді нашою літературною мовою остаточно, уже без хитання, стала жива народна мова. І від Котляревського вона стала творчо розвиватися вже зовсім свідомо. За прикладом Котляревського пішло багато його наслідувачів, на яких він сильно впливав аж до часу Шевченка. В першій чверті XIX ст. українська мова, як спадщина попереднього, була ще широко розповсюджена серед освічених верств в Україні, про що маємо багато свідоцтв. Українську мову шанували й любили; наприклад, наш письменник П. Білецький-Носенк

 

43. Праця Гр. Квітки-Основ’яненка, П.Гулака-Артемовського, Є.Гребінки над українським словом у художньому стилі: від гумору до серйозних тем. Спроби використання української мови у публіцистичному стилі.

Треба було найперше показати, що українська мова здатна й до поважної літератури повістевої, і це й зробив Григорій Квітка-Основ’яненко, що вважається батьком української повісті. Він свідомо вибрав собі українську мову, як мову літературних писань, яку він глибоко знав. Іще глибше від нього знав українську мову Петро Гулак-Артемовський, про якого М. Костомарів писав у своїй автобіографії, що з письменників 1820-1840-х років "ніхто не перевищив його в знанні життя малоруської народности і в незрівняному мистецтві передавати його поетичними образами й чудовою народною мовою", через що багато хто знали твори Гулака напам’ять. Повістева українська мова явно зростала, і для цього багато допоміг Олекса Стороженко, що своїми повістями значно двигнув її вперед. Гарну мову мав і байкар Євген Гребінка, як і Лев Боpовиковський.

Згадаю ще тут Михайла Максимовича, першого ректора заснованого 1834 року Київського університету, та Осипа Бодянcького, що багато попрацювали для розвою нашої мови на полі науковому. Вони збирали етнографічні матеріяли, а це дало їм змогу глибоко пізнати свою рідну мову.

Михайлові Максимовичу в розвої української літературної мови належить почесне місце, а то за його вікопомного збірника "Малороссійскія пЂсни" 1827 року. До збірника дана була передмова, що на довгий час стала маніфестом українського народництва; про нашу мову він писав, що вона не тільки рівноправна з польською та російською, але своєю ніжністю та гармонією, скажемо в піснях, переважає російську. Своїм збірником пісень (були ще видання 1834 і 1849 рр.) Максимович показав усьому світові, що ми маємо високорозвинену поезію, хоч книжкова література в нас невелика. І Максимовичів збірник став вихідною базою українства; багатьом він відкрив очі на нашу мову й зробив свідомим українцем. Він власне перший познайомив світ з незрівняною красою української пісенної поезії. Ось чому першорядний знавець української мови П. Куліш знав напам’ять Максимовичевого збірника й рідко коли розлучався з ним. Для свого часу Максимович був першорядний славіст, і багато писав про українську мову. Багато твердили тоді, що українська мова — це наріччя російської, зіпсуте польськими впливами; Максимович перший науково довів, що наша мова — мова самостійна, й без перерви розвивається від найдавніших часів. Заслугою Максимовича було взагалі те, що він перший довів тисячолітню безпереривність українського життя на своїй землі, він показав, що українська мова, народна й літературна, розвинулися органічно зо старої київської "руської" мови.

 

44. Мовотворчі завдання харківської(І.Срезневський, М.Костомаров, А.Метлинський, Л.Боровиковський та ін.) та київської(на чолі з М.Максимовичем) школи романтиків. Джерела мовотворчості романтиків.

 

Головні представники Харківської школи романтиків: Ізмаїл Срезневський, Амвросій Метлинський, Микола Костомаров, Левко Боровиковський, Михайло Петренко, Опанас Шпигоцький.

Діяльність цього гурту поетів, як і в інших народів доби романтизму, пов'язана з пробудженням національної свідомості, наслідком чого виникло зацікавлення народною творчістю. Збираючи, видаючи та й самі наслідуючи її, харківські романтики розробляли тематику власної творчості на основі народних пісень, переказів, легенд, вдавалися до історичних мотивів. У висліді цього зацікавлення вони зуміли побачити народ інакше, ніж їх попередники (І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко): дивлячись на нього не згори, як на наївних дітей природи, а як на джерело духовного відродження й сили та поетичного натхнення. Цей новий погляд поділяли навіть ті з них, що, як А. Метлинський, переляканий розправою з кирило-мефодіївцями, не вірили у можливість національного відродження українського народу. Засуджуючи культивований попередньою генерацією письмовий бурлеск (хоч не завжди самі перемагаючи традиційний нахил до просторікування), харківські романтики нагадували, за словами П. Куліша, українській освіченій верстві, що «в неї є рідна мова не на те тільки, щоб вилаяти неретельного мужика».

Виявом цього нового ставлення до народу були «Книги битія українського народу», написані пізніше, після переходу М. Костомарова до Києва, в яких уперше проголошено ідею українського месіянізму, хоч сам автор їх був досить хиткий у своїх національно-політичних поглядах. особливість мови – близькість до народнопісенної мови.

Михайлові Максимовичу в розвої української літературної мови належить почесне місце, а то за його вікопомного збірника "Малороссійскія пЂсни" 1827 року. До збірника дана була передмова, що на довгий час стала маніфестом українського народництва; про нашу мову він писав, що вона не тільки рівноправна з польською та російською, але своєю ніжністю та гармонією, скажемо в піснях, переважає російську. Своїм збірником пісень (були ще видання 1834 і 1849 рр.) Максимович показав усьому світові, що ми маємо високорозвинену поезію, хоч книжкова література в нас невелика. І Максимовичів збірник став вихідною базою українства; багатьом він відкрив очі на нашу мову й зробив свідомим українцем. Максимович перший науково довів, що наша мова — мова самостійна, й без перерви розвивається від найдавніших часів. Заслугою Максимовича було взагалі те, що він перший довів тисячолітню безпереривність українського життя на своїй землі, він показав, що українська мова, народна й літературна, розвинулися органічно зо старої київської "руської" мови.

 

45. Перші наукові студії з української мови нової доби - “Граматика малороссийского нарєчія” О.Павловського, словник П.Білецького-Носенка.

Перша половина ХІХ ст. знаменна тим, що, незважаючи на великодержавну політику царизму щодо використання національних мов, з’явилася визначна праця О. Павловського «Грамматика Малороссійскаго нарєчия…», яка стала першою граматикою періоду формування української літературної мови на народній основі.

Рукопис «Грамматики» Це перші спроби граматичного вивчення укр.мови.Суто граматична частина праці складається з відомостей про звуки української мови та з відомостей про її морфологічну будову. Павловський запропонував графічне позначення фонетичних явищ. Губні тверді – побачив і описав цю особливість. Запропонував на письмі використ. ь, ъ, щоб показати роздільну вимову. Він заклав основи фонетичного принципу. Він вживав і на місці колишнього Ѣ на місці о, е в закритих складах, дж,дз на означення цих африкат тощо. О.Павловський характеризує в своїй «Граматиці» фонетику та морфологію говірок, що лежать в основі укр.національної мови, то праця відіграла чималу роль у початковому процесі нормування укр.літ.мови. Це перша граматика укр.мови.

Була також створена «Грамматика малороссийского языка» П. Білецького-Носенка, але вона не була надрукована.

На протязі цього ж періоду з’явилась низка граматик укр.мови на Галичині.

В О. Павловського правопис в основі фонетичний. П. Білецький цього правопису не прийняв: його правописна система подібна до практики І. Котляревського в поемі «Енеїда», але з більшим ухилом у бік фонетичного правопису.

Різними були і діалектні бази мовознавців (відповідно – київська говірка і полтавський діалект).

У морфології П. Білецький-Носенко пішов на крок уперед від О. Павловського: ширша іменникова, прикметникова та дієслівна парадигми.

Цікавими є зауваження щодо словників. Хоч П. Білецький-Носенко ідею диференційованого словника запозичив в О. Павловського, але в оформленні статті перевищив попередника: «подаються граматичні ремарки, наводяться фразеологізми, диференціюються значення багатозначних слів, при номенклатурних словах подаються їх латинські відповідники, є вказівка на походження слова» О. Павловський мотивує актуальність своєї роботи зацікавленістю учених до діалектів Російської імперії.

Граматист, як вже було зазначено, не завжди послідовно вживає терміни: мова, наріччя: «малоросійське наріччя», «відхід від чистого російського язика», «відмираюче наріччя», «груба мова або говірка».

Робота О. Павловського складається:

І. Граматична: перший розділ – фонетичний – розглядається кількість літер, їх вимова; другий –морфологічний – автор досліджує іменник, займенник, дієслово, прийменник, інші частини мови.

ІІ. Лексико-фольклорна: перший розділ – порушується питання віршування та писання українськоюмовою, другий – «Краткій малороссійскій словарь», третій – «Фразы, пословицы и приговорки малороссійскіе», четвертий – текст пісні «Гомінь, гомінь по діброві», поеми «Вакула Чмырь», п’ятий – загальні зауваження (у цьому розділі автор розкриває питання естетичної оцінки мови; говорить про нову і запозичену лексику; жартівливі звороти; слова, що дуже вдало характеризують речі)

Укладений у 30-40-х рр. ХІХ ст. П. Білецьким-Носенком «Словник української мови» (уперше виданий лише в 1966 р.) є першим повним словником української мови. Його обсяг перевищили подібні видання лише у 80-х рр. Працюючи над «Словником», педагог використовув живу розмовну мову, фольклор, що і сьогодні дає нам змогу познайомитися з полтавською говіркою початку ХІХ ст.

Словник П. Білецького-Носенка укладався і був завершений у роки, коли на сторінках періодичної преси велася гостра дискусія про творчі можливості української мови, про право на існування літератури цією мовою. Треба віддати належне письменнику, який у цьому питанні солідаризувався з передовими діячами української та російської громадськості. У «Предуведомлении» до словника та статті «О языке малороссийском» Павло Павлович відстоював право на існування української мови, постійно посилаючись на представників нової української літератури: Є. П. Гребінку, І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка та ін.

 

 

46. Проблеми становлення українського правопису: фонетичний та історико-етимологічний принципи. Правописні системи І.Котляревського, О.Павловського, М.Максимовича.

Від поч. 19 ст. в укр. мові поширюється фонетичний (фонематичний), принцип якого — позначення однією літерою однієї фонеми. Першу спробу закріпити цей Правопис зробив О. Павловський у «Грамматике малороссійскаго нарєчія» (1818). Тут до абетки введено літеру і на позначення звука і незалежно від його походження, але йотація його на письмі не зазначалася; звук и позначався літерою ы, а літеру и вилучено з абетки; згідно з традицією, закінчення дієслів -ться, -шся передавалися згідно з вимовою як -цьця, -сся. Нову тенденцію до фонетизації укр. правопис підтримали в 1-й пол. 19 ст. харків. письменники П. Гулак-Артемовський, за безпосередньою участю якого було створено новий (слобожанський) П., а також Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка, С. Писаревський та ін. У Зх. Україні (Сх. Галичина, Буковина, Закарпаття) на поч. 19 ст. вживали за традицією старослов’ян. кириличну азбуку і користувалися старим консервативним істор.-етимол. П., офіційно визнаним у школах та книговидавн. практиці. Проте цей принцип постійно порушувався. Так, звук і передавався літерами і, и, о, е, змішувалися літери ы, и, л — в у кінці слів, вживалися численні діакр. знаки. Першу спробу фонет. П. за принципом «пиши, як чуєш, а читай, як видиш» у Зх. Україні зробили М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький у виданому 1837 ґражд. шрифтом літ. альманасі «Русалка ДнЂстровая».

У 60 — 80-х pp. 19 ст. у Зх. Україні користувалися двома правописами: історико-етимологічним М. Максимовича (москвофіли) і фонетичним П. Куліша (народовці). Між прихильниками обох П. («етимології» і «фонетики») велася боротьба, яка закінчилася аж у кін. 19 ст. перемогою прихильників фонет. правпопису. У кін. 70-х pp. у Галичині до кулішівки долучився і фонет. правопис М. Драгоманова — драгоманівка. Позиції «фонетистів» значно зміцніли після виходу 1886 «Малоруско-німецького словаря» Є. Желехівського, надрукованого фонет. орфографією, пристосованою автором до особливостей укр. мови в Галичині. Цей П., відомий під назвою желехівка, набув значного поширення, з 1893 він запроваджений у шкільному навчанні й визнавався як єдиний офіційний аж до 1922, а деякі твори друкувалися ним аж до 1940. На Закарпатті в 20 — 40-х pp. існував П. панькевичівка. У серед. 19 ст. в Галичині робилися спроби латинізації укр. алфавіту. Після здобуття Україною незалежності Центральна Рада 17 січня 1918 видала «Головні правила українського правопису», але вони не встигли впровадитися в практику. У травні 1919 Укр. АН схвалила «Найголовніші правила українського правопису» (вид. 1921), які стали основою всіх наступних правописів. Новий правопис, затверджений РНК УСРР 1928 (т. з. скрипниківський), передбачав, зокрема, літеру ґ для іншомов. слів, запозичених після 1860, позначення м’якості іншомовного л (аероплян, бльокада, блюза) та ін. У 1933 цей правопис було переглянуто і значно перероблено (вилучено літеру ґ, змінено правило вживання роду в деяких іншомов. словах, скасовано пом’якшення іншомовного л тощо). В кін. 30-х pp. постало питання про нове врегулювання укр. П. Новий проект укр. П. за ред. М. Грунського, підготовлений у 1940, через воєнні обставини не було прийнято. Після деяких уточнень і виправлень у 1946 вийшов «Український правопис», а в 1960 — його 2-е, доп. й виправлене видання. Третє видання «Українського правопису» 1990 базується, як і попередні, на фонемат. принципі, який доповнюється морфологічним (уніфіковане написання префіксів, коренів, суфіксів і закінчень незалежно від їхніх позицій в слові і впливів асиміляц.-дисиміляц. процесів), традиційно-історичним (подвійна функція літер я, ю, є, вживання літери щ) і диференційним (написання великої літери в словах, написання слів разом, окремо і через дефіс) принципами. У ньому відновлено літеру ґ, дещо змінено вживання літер і та и у власних іншомов. назвах тощо. Виправлене і доповнене 4-е видання «Українського правопису» 1993 істотно не відрізняється від попереднього, але в ньому поширено правило передавання іншомовного і через и після «дев’ятки» на низку власних назв (див. «Дев’ятки» правило), розширено сферу використання закінчень -у(ю) в род. в. іменників II відміни, уточнено правило написання складних слів тощо.