Особливості мови найдавніших написів (легенди на монетах, написи на гніздовській корчазі, тмутороканському камені, графіті на стінах софійського собору тощо).

Писемність - особлива форма фіксації людського мовлення за допомогою спеціальної системи знаків.

1. Предметне письмо – використовували його для передачі інформації

2. Піктографічне письмо – малюнкове письмо, яке було зручне для спілкування.

3. Ідеографія – письмо, знаки якого передають поняття,збережена в ієрогліфах.

Найбільш перспективними були спроби фонетизації письма. Це робили вавилонці та єгиптяни. Ще далі у створені буквено-звукового письма пішли давні греки. Запозичення від фінікійців. Греки змінюють напрям письма, бо єгиптяни та фінікійці писали справа на ліво.

Існує чимало доказів, що сх. Слов’яни до прийняття християнства користувалися письмом. За свідченнями болгарського письменника Чорноризця Храбра (Х ст.) слов’яни були язичниками, а для ворожіння і лічби користувалися чертами та ризами. Існують спогади Кирила про видозмінене грецьке письмо, коли він перебував з братом в Херсонесі (Севастополь) до його рук потрапили Євангліє і Псалтир «руськими іменами писано».

При розкопках одного з курганів смоленських було знайдено посудину, яку датують пер. Пол. Х ст., де був напис Гороухща (або ім’я власника посудини). Поруч був напис літери N – означало 50 – вага товару або вміст посудини.

Напис на тмутораканському камені відображає давньоукраїнську мову. Мусін-Пушкін розшифрував – «в літо 1068 року Гліб князь міряв море по льоду від Тмутораканя до корчева 10 тис 4 тис. сажень». Важить 800 кг. Зберігається в Ермітажі.

Існували берестяні грамоти – написи на дешевому матеріалі – бересті. Значна наукова вартість берестяних грамот полягає в висвітленні побутового життя пересічних мешканців, висвітленні їх мислення і побутової мови, які не потрапляли ні в літописи, ні в офіційні документи. Тому серед берестяних грамот практично нема свідоцтв про значні офіційні події.

Знайдені написи на пергаменті – напис на шкірі тварини, теляти. Написи на вощаних дощечках – цера – дощечка з твердого матеріалу, куди заливали віск.

Найдавніші пам’ятки: написи на монетах кн. Володимира, а також його синів «Владимир на столє, а се його сребро». Іншим зразком є Остромирове Євангліє, написане старословянською мовою, але післямова – давньоукраїнською.

 

11. Українська літературно-писемна мова у юридичних, ділових, літописних, художніх, епістолярних текстах києворуського періоду. Старослов’янська мова у релігійній сфері (канонічна, житійна та проповідницька література).

 

У 16—17 ст. церковно-релігійні твори писалися книжною мовою, яку називали словенською, слов’яноруською, а пізніше слов’яноукраїнською. Але й на культових пам’ятках позначався вплив живої народної мови; вони перекладаються або «простою», або книжною укр. мовою (Учительні Євангелія, Пересопницьке Євангеліє). У перекладах Євангелій замінюються незрозумілі старослов’янізми, вживаються звичні для народнорозмовної мови синтаксичні конструкції, фразеологізми, тобто слов’яноруська мова демократизується. Особливо відчутний цей процес у полемічній літературі — жанрі, що розвинувся як відповідь на політику насильницької полонізації та окатоличення українців («Перестороги» Йова Борецького, «Палінодії» Захарії Копистенського, творів Івана Вишенського). Іван Вишенський відстоює переваги слов’яноруської мови порівняно з латинською як знаряддям католицизму. Залежно від жанру літ. твору Іван Вишенський користувався також «простою мовою» з великою кількістю народнорозмовних слів.

Жива розмовна мова укр. народу знаходила відображення у фольклолних записах, в інтермедіях до драм Якуба Гаватовича. У діловій мові 17 ст. засвідчується заміна латинізмів, полонізмів народнорозм. формами. Слов’яноруський тип мови переважає у літописах [Густинський літопис (1670)], історично-оповідній, оратоській прозі. Представниками останньої були Лазар Баранович, Йоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський.

Релігійно-панегірникові вірші, шкільні драми створювалися високим стилем книжної укр. мови, тобто слов’яноукрсько. мовою.Той факт, що в 16 — 17 ст. жанрові різновиди літератури послуговувалися різними мовами, спричинився до затримання старослов’янської мови в конфесійному стилі. Біблію не було перекладено народнорозмовною мовою; її мова, відмінна від живої народної, сприймалася як самостійний високий стиль літературної мови. На цей час припадає розвиток науки про мову — створення «Граматики словенської» та словника Лаврентія Зизанія (1596), граматики Мелетія Смотрицького (1619), «Лексікона славеноросского» Памва Беринди (1627). У 2-й пол. 17 — на поч. 18 ст. триває жанрова диференціація укр. писемності (ділова мова — акти міських урядів, універсали гетьманських, полкових, сотенних канцелярій; мова шкільних драм, ліричних пісень, бурлескних віршів, віршованої сатири тощо). З’являється історична проза, козацькі літописи, а в 2-й пол. 18 ст. — різножанрова творчість І. Некрашевича, Г. Сковороди. В усіх стилях і жанрах функціонували обидва типи староукраїнської літературної мови — слов’яноруська (слов’яноукраїнська) і «проста мова». Навіть твори одного жанру писалися або «простою мовою» (літопис Самовидця), або слов’яноукраїнською (літопис Граб’янки). «Проста мова», зауважує П. Житецький, була наслідком «взаємодії між мовою книжною — слов’яноруською і народною». «Проста мова» різних жанрів і в різних авторів неоднаково засвідчувала вплив живої нар. мови.

 

 

12. Традиційно-слоговий критерій у диференціації писемної спадщини києворуського періоду. Взаємодія старослов’янської та української мов у писемних пам’ятках високого (Остромирове Євангеліє,“Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона, ораторсько-проповідницька проза, Ізборники Святослава, житія Бориса і Гліба та Феодосія Печерського тощо), середнього (“Слово о полку Ігоревім”, “Повчання дітям” Володимира Мономаха, “Житіє і ходіння...” ігумена Даниїла, “Повість минулих літ”, Київський та Галицько-Волинський літописи) та низького (“Руська правда”, новгородські та звенигородські берестяні грамоти) стилів. Фонетичні, словотвірні, морфологічні, лексичні та синтаксичні риси української мови у писемних пам’ятках.

Остроми́рове Єва́нгеліє — одна з найвидатніших пам'яток старослов'янського письменства в давньоруській редакції, до виявлення у 2000 році Новгородського кодексу вважалася найдавнішою книгою, яка була створена на Русі.

«Остромирове Євангеліє» містить євангельські читання для неділі та свят. Переписане у 1056–1057 рр. із староболгарського оригіналу, як гадають, у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира, який в написі книги названий «близьким» родичем князя Ізяслава Ярославича

Євангеліє-апракос написане великим красивим уставним письмом, причому розмір літер поступово зростає до кінця книги (від 5 до 7 мм). Текст написаний двома стовпчиками по 18 рядків на сторінці площею біля 20x24 см. Численні багатобарвні ініціали, фігурні заставки, зображення євангелістів (Іоана, Луки і Марка), які виконані з вражаючою майстерністю. В тексті вживається кіновар. Рукопис складається із 294 аркушів доброго пергаменту, проте не найвищої якості: є аркуші із зашитими розрізами та з дірками, які були в аркуші ще до написання тексту. Ініціали, які яскраво розфарбовані зеленою, червоною, блакитною і білою фарбами та обведені чистим (накладним) золотом — найпомітніша особливість художнього оформлення «Остромирового Євангелія». Кожен з них оригінальний, відрізняється особливим малюнком і комбінацією кольорів. Загадковими для дослідників залишаються східні риси в малюнках заголовних літер, що зображають голови хижих птахів і фантастичних химер — крокодилів та саламандр. У складний геометричний орнамент ініціалів вміло вписані і людські обличчя (у профіль або фас).

На відміну від інших пам'яток XI ст. в «Остромировому Євангелії» спостерігається правильна передача редукованих голосних звуків літерами ъ, ь. Ця фонетична особливість була загальною для старослов'янскої та інших слов'янських мов, тому руський переписувач за традицією добре передавав її на письмі, хоч вона в той час вже зникала. Там же, де в XI в. вже спостерігалися відмінності між старослов'янською мовою та руськими особливостями, переписувач мимоволі їх змішував. Це дозволяє ідентифікувати «Остромирове Євангеліє» як один з перших пам'ятників старослов'янською мовою.

«Остромирове Євангеліє» має виняткове значення для зіставлення старослов'янских та давньоруських особливостей в пам'ятниках XI ст. Тут спостерігається ряд давньоруських рис. До таких рис в першу чергу, відноситься змішання букв ѧ, ѩ, ѫ, ѭ, що позначають носові голосні, з буквами оу, ю, я. В давньоруській мові XI ст. носові голосні звуки, які були раніше характерні для всіх слов'янських мов, вже збігалися зі звуками оу, ю, я. Тому Григорій, переписуючи старослов'янський текст, не завжди правильно передавав на письмі відповідні літери. Він пише:

· рабѫ замість рабѹ

· въкѹсить замість въкѫситъ

· нѹждѫ замість нѫждѫ

· землю замість землѭ та інш.

Замість старослов'янських сполучень ръ, лъ, рь, ль, що передають складові л и р, іноді вживаються давньоруські поєднання редукованих голосних з плавними л, р:

· вьрхъ замість врьхъ

· напълнишѧ замість наплънишѧ

· скърбь замість скръбь та інш.

Особливо часто у пам'ятці зустрічаються давньоруські закінчення дієслів третьої особи однини і множини на -ть:

· сѫть замість сѫтъ

· имѫть замість имѫтъ

· дасть замість дастъ

· бысть замість быстъ та інш.

У євангельському тексті Григорій послідовно передає старослов'янські неповно-голосні форми слів: гладъ, глава, гласъ та інш. У післямові він користується давньоруськими повноголосними формами слів: въ новѣгородѣ, володіміръ та інш.

До високого стилю належить насамперед ораторська література, і Відомо, що вона була представлена зверненням до воїнів перед бит-J вою, промовами на князівських з'їздах, на вічах, у зверненнях до юзників і до ворогів. Найвиразніше ораторське мистецтво репрезен- тує «Слово о законі й благодате» київського митрополита русина Іларіона (бл. 1050 р.) 1. Як зауважував І.С. Свєнціцький, «...верхівка княжого двора і церковної ієрархії милувалися високим стилем і разністю старослов'янської красномовності, що її багатство на І вперше розкрив Іларіон саме на дуже важливій темі історично-річе вої актуальності»2. Автор «Слова» пишається Руссю, трудами і талаЖ тами свого народу. Він прославляє князів Володимира, Ігоря, Свят 1 Повна назва твору: «О закон-Ь мсоус-Ьомь дан-Ь-Ьмь. й со блгод-Ьти й истині icy христомь бившій, й како законь сотиде. блгдть же й истина. всю землю полни й в-Ьра ві> ВСА Іазьїки простресА. й до нашего Іазьїка роускаго. й похвала каганоу нашемоу влодимероу. ю[т] него же крщени бьіхомь». 2 Свєнціцький І.С. Названа праця. — С. 129. які «млжьствомь же й храбрьствомь просллша в странахг. ога'х й поб'Ьдами й кр-Ьпостїю поминаютсд ньін-fe й словжть. не вь t бо й невтомні земли владьічьствоваша. нь вь ржсьіс&. Іаже лома й сльїшима єсть. вс-Ьми четьірьми конци земли» (Ілар., oj_92). Писав Іларіон рафінованою старослов'янською мовою, вда- ючись до яскравих метафор, алегорій, до оригінальних епітетів, до повторів; інколи він навіть ритмізував текст

Синтаксис проповіді Іларіона складний, прості речення зміню- ються складними з сурядністю і підрядністю

До агіографічної літератури належать житія Бориса і Гліба та Фе одосія Печерського (t!074). Ці твори теж іще можна зараховувати до високого стилю, та це вже скоріше церковнослов'янська, а не чиста старослов'янська мова. Тут ще вживаються нестягнені при- кметники (святааго, пьрвааго, чьрньчьскууму, великааго, отьчьскьи ихь, посльдьниимь, добрьїими, преподобнууму), форми аористИ (окусихься, родиста, принесоста, показа), але вже помітні дуже ви разні сліди проникнення повноголосних форм (простерети, сребро и золото, воротил, межю дьвема колодами, вьсю волость русьскую Володимер, волочаху, деревяну, огородьником). Старослов'янське жд нерідко заступається східнослов'янським ж: нужа

Слово Господь у да- вальному відмінку однини приймає, поряд з флексією -у, також злексію -еви: Господеви. Цікавою є мова цього твору і з художньо- о погляду. Тут багато оцінних епітетів типу оканьньїй. Святополк, ппесквьрньнаІА оуста, противу безбожньїм печенегом, трьклятьш Свя- тополк. Епітети несуть у собі не лише негативну оцінку, а й пози- тивну: премоудрии соломонь, чьстьнок й многомлстивоіє т-Ьло та ін. Часто епітети-прикметники нагадують сталі фольклорного типу: сича зла, смрадь зьльїи, бистрий кони, домове красьінии, оуньїльи вьзорь, слєзьі горькьаа, плачь горькьіи, печаль срдьчньнагя і под

Повість минулих літ – писемна згадка про назви міст і містечок, річок. Оригінал не зберігся. «Повість минулих літ» — перша в Київській Русі пам'ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов'ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов'янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно. Використано перекази, оповідання, повісті, легенди.

Мова літопису. Зважаючи на жанрову та стильову неоднорідність, мова твору являє собою суміш текстів, написаних східнослов’янською або церковнослов’янською (старослов’янською) мовами, відзначається чергуванням середнього і високого стилів. Якщо необхідно прославити князівські подвиги (наприклад, прийняття Ольгою християнства), використовується високий стиль і відповідно старослов’янська. Якщо мова йде про народні вчинки та дії (наприклад, прохання киян до Святослава повернутись з походів і захистити від печенегів), тоді тексти пишуться східнослов’янською, оповідна структура уривку передбачає й використання розмовно-побутового середнього стилю

 

Слово про похід – відбито повноголосся (ворота, голова) + закінчення –ові, -еві, в Давальному відмінку іменників чоловічого року (Игореві), + Кличний відмінок (дружино), форми дієслів теп. часу з мяким закінченням –ть (велить, плачуть).
Літописи: мова змінювалася бо було кілька редакцій.

Руська Правда — найвизначніший збірник стародавнього руського права, важливе джерело для дослідження середньовічної історії права та суспільних відносин Русі і суміжних слов'янських народів.

Оригіналу Руської Правди не знайдено, натомість збереглася значна кількість її списків з ХІІІ—XVIII ст. Досі відкрито їх більше 100. Історія постання Руської Правди та її списків, що їх поділяють на три редакції (коротку, широку і скорочену), ще досі не є повністю досліджена. Руську Правду (коротку редакцію) відкрив В. М. Татищев 1738 в тексті Новгородського літопису, написаного у 1440-их роках, надрукував її А. Шлецер. Згодом відкрито декілька списків короткої Руської Правди, найстарішими з яких є Академічний і Археографічний, обидва з того самого часу. Серед сотні списків широкої Руської Правди найстарішими є Синодальний та Троїцький.