Статус руської мови у великому литовському князівстві та В речі посполитій і його закріплення В офіційних документах.

Спочатку Литва нашої культури і мови не рушила, а навіть ставилась досить прихильно, оскільки знаємо, що навіть деякі князі говорили руською мово. Тобто вона було домовою мовою деяких князів. Власне Україна культурно значно перевищувала Литву, тому згодом помітно на неї впливала. Тому Україна і почала грати одну з найважливіших ролей у культурі Литовсько-руської держави.

Після польської унії ми бачимо теж прихильне ставлення до укр. мови вищого управляння. Король казимир і королева ядвіга – говорили по-руськи, а один з учених казав, що руською вони говорять навіть краще, ніж польською.

Руська мова помало стала офіційною в литовській державі, оскільки нею написані статути, актові документи, в канцеляріях (які стрімко розвивались в той час), в судах так само вживалась руська мова. Наприклад, в литовському статуті – забезпечено статус офіційної в литовській державі для руської мови. Татарський наїзд на Україну 1240 року смертельно її вдарив, а обезсилені постійними взаємними коромолами українські князі вже й не могли встати по цьому погромі, й піддалися татарам. Але на Заході за цього часу постає нова сила, Литва, і помалу суне на Схід, на українські землі. Литовці жили по південно-східному побережжі Балтицького моря, та в басейнах річок Німана й Західної Двіни. В віках XI-XII вони розпадалися на шість окремих племен, якими керували їхні князьки. Жили литовці тихо й на сусідів нападали мало. Але з початку XIII ст. на литовців сильно натиснули на заході й на півночі т. зв. німецькі лицарі, мечоносці та тевтонці, й незабаром захопили летголу та прусів. Ця небезпека вплинула зовсім інакше, як татарщина на українців: литовці скоро об’єдналися під проводом свого князя Мендовга († 1263 p.), збирача Литовської Землі, що в половині XIII в. не тільки об’єднав литовців, але захопив і більшу частину земель білоруських, і навіть свою столицю переніс до Новгородка. Білоруські племена не виявляли більшої опорної сили, і вже литовський князь Гедимин (1316-1341) легко захопив усю Білорусь, а столицю заснував собі року 1320-го над річкою Вілією — це була Вильна чи Вильня. По цьому Гедимин легко захопив і українські землі, Берестейщину та Волинь (1320 р.), а його син Ольгерд (1341-1377) забрав і решту українських земель: Чернігівщину, Київщину та Поділля. Року 1363-го Ольгерд розбив татар над Синіми Водами й став паном всієї України й Білорусії, хоч етнографічних литовських земель була тільки десята частина. Але в Західній Україні ще трималося Галицьке Князівство, як незалежне, тільки не могло вже воно саме втриматися надовго. Горде галицьке боярство було сильно занархізоване, і 14 квітня 1340 року отруїло свого князя Юрія II, що хотів бути незалежним від них; це був тяжкий руїнницький удар, і обезголовлену Галичину того ж року захопила Польща. І з того часу припинилося самостійне існування України. Белзська Земля й Холмщина також позосталися за Польщею. Та року 1386-го литовський князь Ягайло побрався з польською королевою Ядвигою й тому поєдналися Литва й Польща з Галичиною та північноукраїнськими землями, але Волинь і Київщина ще не зележали від Польщі, а тільки від Литви.

І ось з того часу, з XIV століття, розвій української літературної мови пішов зовсім іншою дорогою. До цього часу всі східнослов’янські племена були міцно пов’язані спільністю віри (одна Київська митрополія), культури й літературної мови, тепер же, коли Україною заволоділа Литва, то вона, Україна, зовсім одірвалася від північних племен, і далі творила свою культуру, а в тому й літературну мову, в зовсім інших обставинах і самостійно, з помітно більшим західним впливом.

На початку Литва нашої культури й мови не рушила, й це стало основою її політичних стосунків до України. Більше того, Україна своєю старою культурою значно перевищувала Литву, а тому почала помітно впливати на неї. Значно перевищувала Україна своєю культурою й Білу Русь, яка також ще з часу Володимира Великого († 1015) входила до його Руської держави й на довгі віки зв’язалася з Україною в одне ціле. Отож, Україна, по тодішньому Русь, стала грати першу роль у Литовській державі, що офіційно звалася Литовсько-руською державою, цебто Литовсько-Українською (Білорусь звичайно Руссю не звалася).

По литовсько-польській унії 1386 року спочатку було від вищої польської влади зовсім прихильне ставлення до "руської" мови. Так, знаємо, що королева польська Ядвіга (1371-1399) любила читати слов’янську Біблію та твори Св. отців. Король Казимир III видав року 1347-го т. зв. Вислицький Статут, "руською" мовою, і згідно його краківський суддя мав судити згідно з цим Статутом.

Ось тому наша українська літературна мова, мова руська, стала помалу навіть офіційною мовою Литовсько-руської держави: цією мовою писано по канцеляріях урядові акти, суджено по судах, вона була навіть домовою мовою деяких литовських князів, нею ж написаний і збірник тодішніх правних постанов, т. зв. Статут Литовський 1529 року, пізніші видання 1566 і 1588 років. У цьому Статуті навіть правно забезпечено українську мову, як мову офіційну держави: "А писаръ земъский маєтъ по руску литерами и словы рускими всилисты, выписы и позвы писати, а не иншимъ єзыкомъ и словы"

 

14. Традиції і розвиток ділового письменства на слов’янських землях та в Україні (актова мова). Мова ділових паперів як основа формування літературно-писемної мови періоду другої половини XIV – XV cт. Діалектні елементи у мові грамот XIV – XV cт. Південно-західна діалектна основа середньоукраїнської літературної мови.

 

Головним репрезентантом української мови XIV — першої поло- вини XVI ст. стають юридичні документи: дарчі і купчі грамоти, за- повіти і под. їхня мова - це колишній «низький» стиль літератури Київської Русі. Проте ця мова, як губка, вбирала в себе місцеві ук- раїнські і засвоєні іншомовні елементи, все далі відходячи від цер- ковнослов'янської традиції. І все ж церковнослов'янська мова не здавала своїх позицій: то- чилася постійна боротьба між церковнослов'янськими і живомов- ними елементами. Це відображалося насамперед у графіці.

Ділову мову розвивають вихідці з волині та галичини, з 15 ст. вона викристалізовується та удосконалюється рідними діалектними рисами. З урядових канцелярій цього часу виходить багато документів, актів – актова мова

Актовою мовою пишуть не тільки в канцеляріях, а і книги. Науковці налічують 30 різновидів актових документів (дачі грамоти, договірні, роздільні, купчі, митні, охоронні, позивні і т. д) ця мова вбирала місцеву говірку та іншомовні мови. Відходить від церковнослов’янської традиції. Актова мова 14-15 ст має значний відсоток запозик – полонізмів, білорусизмів. Виявляється прагнення збагатити мову запозиченнями престижніших мов – церковнослов’янізми, польська, латинська, німецька, гебрайська, натомість руська мова не вважається такою популярною і престижною). Існували такі за позики: 1) на позначення чинів; 2) на позначення сану; 3) на позначення юридичного адміністрування.

В урядових канцеляріях того часу – актова мова + велика кількість живомовних домішок. Молдавські грамоти – руська мова була офіційною мовою Молдавії аж до 18 ст. Прагнення збагатити мову елементами престижніших мов – церковнослов’янською, польською, латинською, гебрайською.

В українських документах поширюються слова, що виступають порівняно з давньоруськими у видозміненій фонетичній формі відповідно до звукових законів народнорозмовної мови: бчола (зам. пчела), вольшина «вільховий лісок» (зам. ольшина), вотнина (зам. отнина) і под.

Набувають поширення два типово українські словотвірні типи із суфіксом - щина: на позначення земель за на- звою власника або її адміністративного центру (василевщина: Иг-| нат дє[р]жить землю василє[в]щину - 1471, ССУМ, І, 153) або на| позначення податків (вєрховщина, воловщина, головщина).

Назви лісів і гаїв за панівним деревом утворюються за допомогою суфікса -ина: вольшина «вільховий ліс», дубина «дубовий ліс» і под.

У ділову мову проникають локальні назви, пов'язані з діалектни- ми особливостями певних територій:

верховина «верхня течія ріки»

грунь «пагорок»

дидка «мати батька або матері»

криничина «місцевість, багата джерелами

полонина «гірське пасовище»

 

15. Взаємодія руської літературно-писемної мови з іншими слов’янськими та неслов’янськими мовами (польською, чеською, латинською), розширення лексичного складу, іншомовні запозичення в офіційно-діловій та інших сферах. Питання про український та білоруський варіанти руської мови.