Через різні соціально-політичні процеси в руську мову проникають запозичення з різних мов, а саме через: 1) політичну ситуацію; 2) торгівельні шляхи; 3) зникнення Візантії.

 

Важливою особливістю слов’яноруської мови було те, шо вона була спільна для української та білоруської мов. У зв’язку з цим вирізняють український та білоруський варіанти української мови. український та білоруський варіанти слов’яноруської мови характеризуються і різнять наявністю відповідними елементами живої української чи білоруської мов. Щодо українсько-білоруської мовної спільності, то, на думку Булаховського, однією з її передумов була давня ближча мовна спорідненість діалектів західноукраїнських племен, що стали основою української та білоруської народностей. Важливою умовою українсько-білоруської мовною єдність було перебування земель в складі литовської держави. Український та білоруський варіанти літературної мови з проникненням в них більшої кількості народно розмовних елементів протягом 16-17 ст поступово перетворюються в самостійні українську та білоруську літературні мови.

 

16. Відбиття особливостей руської літературно-писемної мови у “Словнику староукраїнської мови XIV – XV cт.”

 

Словник визначив важливе завдання – розмежування памяток української та білоруської приналежності. Визначали це за певними фонетичними особливостями, якщо ж виявити специфічні фонетичні особливості було неможливо, то належність до певного етносу визначали за територіальною приналежністю.

 

17. Реформування старослов’яської мови у південних слов’ян (праця Євфимія Тирновського у Болгарії, Костянтина Костенецького у Сербії), поширення цих реформ у релігійному письменстві України.

 

 

18. Другий південнослов’янський вплив та його ознаки у правописній системі. Значення реформ старослов’янської мови у становленні літературно-писемної мови в Україні.

 

ДРУГИЙ ПІВДЕННОСЛОВ’ЯНСЬКИЙ ВПЛИВ — вплив південнослов’янської писемності на східнослов’янську, пов’язаний з реформаторським культурно-освітнім рухом 14 ст., започаткованим на Афоні (Греція) й поширеним у правословянських країнах Балкан, з орфографічними реформами патріарха Євфимія в Болгарії в кін. 14 ст. та Костянтина Костенецького в Сербії на поч. 15 ст., а також діяльністю послідовників їх справи, болгарів за походженням, які працювали в Україні, Росії, Білорусі — московського митрополита Кипріяна та київського митрополита Григорія Цамблака. Він виявився (на відміну від «першого» впливу в часи засвоєння старослов’ян. писемності в добу Київ. Русі) в поширенні традицій тирнов. школи книжності та норм Євфиміївської реформи у сх. слов’ян. Термін «другий південнослов’янський вплив» уведений до наук. термінології на поч. 20 ст. О. Соболевським. У 15 ст. старший давньоруський півустав замінюється молодшим півуставом південнослов’янського типу, в орфографії переважно засвоюються фонетично-орфографічні норми, проте використання їх має штучний характер. На почерках рукописів того часу відбивається і вплив грецького мінускульного письма.

Причинами «другого південнослов'янського впливу» були:

— піднесення болгарської та сербської культур у другій половині XIV — першій половині XV ст.;

— еміграція з Болгарії та Сербії церковних діячів на руські землі (під тиском мусульман та задля зміцнення православ'я у східних слов'ян).

Осередками впливу були Константинополь (Царгород), Афон, Галичина. «Другий південнослов'янський вплив» мав такі наслідки:

1) розповсюдження ісихазму (грец. hSsychia — спо­кій, безмовність) — ідеології православної церкви, вчен­ня про спосіб досягнення стану блаженного спілкування з Богом. Розрізняють три ступені цього стану: звернення до Бога, очищення, освячення (злиття душі з Богом);

2) поширення емоційно-експресивного стилю у літе­ратурі («плетення словес»), для якого характерні рито­ричні фігури, внутрішні монологи, складна стилістика (нагромадження синонімів, епітетів, порівнянь, повто­рів), гіперболізація почуттів та емоцій;

3) активізація жанрів житія, проповіді, похвального слова (панегірик), повчання, послання;

4) виправлення біблійних текстів, які від часу запро­вадження християнства зазнали певних змін на русько­му ґрунті.

Великою мірою ця нова література є виявом того болгарського літературного руху, який зв’язаний з ім’ям патріярха Євфимія Тирнівського (патріярх після 1372 р.), що запровадив новий правопис, що дбав про точність перекладу, яку він розумів як дослівну близькість до ориґіналу; що вимагав перевірки старих перекладів та зумів утворити школу перекладачів, „справщиків“ та переписувачів, що трималися його вказівок. Хоч Євфимій хотів спиратись на „найтоншу та найприємнішу мову руську“ (церковнослов’янську, з східнослов’янським забарвленням), твори його школи визначаються, зрозуміло, чималим ухилом від цієї вже досить місцево забарвленої мови української літератури пізньо-князівської доби. До того його правопис був для східніх слов’ян чужий, його принципи літерального перекладу робили мову важкою та малозрозумілою. Великий вплив його реформи на Сході можна з’ясувати великою мірою занепадом місцевої літературної творчости.

 

19. Пам’ятки релігійного стилю XIV – XV cт. Мова Четії-Мінеї 1489 року як якісно нове явище у релігійному письменстві.

Частина літературної діяльности є праця над утриманням старої традиції. Ця праця без широких перспектив сходить почасти на копіювання та редаґування старих пам’яток. Складають молитовники з ужитком молитов місцевого походження (напр., Кирила Турівського), доповнюють Паремійник, різні збірники проповідей. Перероблюють іноді виклад, а іноді й мову, наближаючи її до народної, як напр., в „Мінеї“ 1489 р., що збереглася в білоруському відписі з українського тексту. Разом з тим спрощують стилістику та композицію (та сама „Мінея“, нова редакція „Скитського Патерика“). Деякі твори доповнено новим почасти ідеологічно-новим матеріялом, напр. Києво-Печерський Патерик. Відписують обсяжні пам’ятки: Літопис, Патерик, хронографи, розуміється, і богослужбову літературу.

15 вік приносить деякі назовні нові риси: розвивається плинніше, легше письмо, з’являються нові орнаментальні прикраси, посилюється вплив південнослов’янських елементів у правописі. Далеко важливіший приплив нових пам’яток релігійної літератури. Приходять з слов’янського півдня давніше невідомі твори, т. зв. „Аеропагітики“, твори Василія Великого, Ісака Сирина (Сирійця), Авви Дорофея, Симеона Нового Богослова, Григорія Синаїта, Григорія Палами, Кавасіли, Максима Ісповідника, деякі нові обробки („Ліствиця“), учительні євангелії (текст з поясненнями), нові житія. Можливо, що деякі з цих творів були відомі й давніше, але приплив нової літератури безсумнівний.

До кін. 15 — поч. 16 ст. належать переклади окр. частин Біблії — Пісні пісень із коментарем, пророцтв Даниїла, притч Соломонових, Плачу пророка Єремії, Книги Есфір, Псалтиря. Окремо стоїть редакція 15 ст. Київського патерика. Серед церковнослов’ян. текстів, де наявні риси укр. мови 15 ст. — Лаврське Євангеліє середини — 2-ї пол. 15 ст. та Київський Псалтир 1397, книги, що вийшли 1491 в Кракові з друкарні Фіоля Швайпольта. Збереглося досить багато пам’яток укр. мови 16 ст.: численні актові документи — грамоти, актові книга земських, замкових урядів, різних судових інстанцій. У цей же час розвивається оратор.-проповідницька проза, представлена т. з.

Для історії укр. літ мови «Четья мінея» цінна тим, що, як зазначає Гринчишин, вона досить виразно відображає трансформацію церковнослов’янської мови на різних рівнях- у фонетиці, морфології, лексиці, синтаксисі – дає можливість простежити взаємодію церковнослов’янської мови з живою народнорозмовною. Проте, книжна церковнослов’янська постає в ній ще досить реально, що пояснюється як змістом самої пам’ятки, так і традиційною пошаною до церковнослов’янської мови. М. Карпинський, досліджуючи мову першої частини пам’ятки, зауважував, що мова другої частини нічим не відрізняється від першої. На думку Перетца, наявний текст досить близько повторює український оригінал. Саме це наштовхує науковців на думку, шо ця пам’ятка є копією, зокрема, Петров вважав, що пам’ятка є точною копією 15 ст з оригіналу 1397 року.

 

20. Розвиток української літературно-писемної мови у 16 – І пол. 17 ст.

Після монголо-татарської навали західні та південо-західні Давньої Русі підпали під панування Литви та Польщі. У великому князівстві литовському як літературна мова вживалася "руська", що в основі мала староукраїнську літературну мову княжої доби, але з вкрапленнями живих народнорозмовних елементів - білоруських та українських.

Руська мова була визнана у Литві та Молдові офіційною, про що свідчать грамоти 14-15 ст.

Запису 1510 р. бібліотеки короля Сигізмунда бачимо, що він мав 33 книги руських і тільки одну польську. Вже у 1596 р. Берестейська унія - замість православної церкви в Україні утворили уніатську, греко-католицьку (під владою Папи). Відтак розвивались дві мови: проста - в основі народна; слов'яноукраїнська - в основу церковнослов'янська. Ця боротьба висвітлена національно-просвітнім рухом та полемічним письменством.

Центром єдності і формуванням національності стала Запорозька Січ. Українська культура не витримала конкуренції з польською. На початку 17 ст. здійснюється робота про грамоти і словники, нормалізується слов'яноукраїнська мова.

Русанівський: У грамотах центральної України практично не вживаються юси; у молдавських грамотах вони вживаються.+поява г. Лексика грамот бідніша, але багатша хіба на власне українські слова та запозичення.

 

Шкільна освіта на українських теренах 16 – І пол. 17 ст. Перші європейські та українські вищі навчальні заклади. Студенти-українці в університетах Італії, Німеччини, Чехії.

У Європі формуються два по суті протилежних підходи до навчання і виховання. Якщо у Франції знайшли підтримку ідеї Руссо і Песталоцці про вільний розвиток духовних сил і здібностей людини через інтерес, через гру як форму навчання, то у Німеччині переважала думка про необхідність жорсткої регламентації і контролю за навчанням, постійного нагляду вчителів. Ці тенденції знаходили відображення і в Україні, що відбилося в ході конкурентної боротьби православних та єзуїтських шкіл. Про напруженість боротьби свідчать приклади закриття ряду братств і братських шкіл на заході України. Навіть Острозький колегіум припинив своє існування після смерті князя Костянтина. Його внучка Анна-Елоїза на його базі відкрила єзуїтський колегіум. Львів Польща вважала своєю землею, і у 1661 році уряд відкрив тут університет, перший в Україні.

Наступ єзуїтів привів до переміщення центру культурного життя з заходу України на Лівобережжя. У XVI столітті запорозьке козацтво сформувалося як окремий стан.

Осердям культури у Києві стали Печерська лавра і Київське братство. У 1632 митрополитом стає Петро Могила, який провів ряд реформ, що сприяли відновленню авторитету православної церкви: затверджені нові правила освячення ієрархів, введена проповідь як форма богослужіння, повернені землі і приміщення, які церква втратила у зв'язку з Берестейською унією. Одначе Могила не був реформатором у європейському значенні. Навпаки, він прагнув посилити вплив церкви на політичну сферу.

Важливу роль Петро Могила зіграв і в справі розвитку освіти. У 1632 році на базі братської школи і школи Києво-Печерської лаври був створений новий колегіум, який був названий його ім'ям. У основі 12-річного курсу навчання знаходилися «сім вільних наук». В 1—3 класах вчили основ латинської мови, граматики, а після 5-го класу учні (спудеї) повинні були вільно володіти латиною аж до укладання промов і віршів, у 8—12 класах вивчали богословські науки. Класи філософії включали схоластичну філософію, логіку, фізику, метафізику, етику, математику, географію, основи наук про Землю і космос. Це по суті була вища світська освіта. А з 1690 року в колегіумі зорганізовано вищі богословські студії. Вчилися діти всіх станів — від аристократів до козаків і селян. У 1736 році у колегіумі навчалися, крім українців, росіяни та білоруси, а також 127 студентів з європейських країн. У 1701 році з ініціативи гетьмана Мазепи колегіуму було присвоєне звання академії.

Першими університетами в Європі були: Болонський (1158 р.), Оксфордський (1168 р.), Паризький (1200 р.), Кембріджський (1209 р.), Празький (1348 р.), Краківський (1364 р.). Найважливішою функцією середньовічних університетів була підготовка інтелектуальної еліти. Університети мали чотири класичних факультети: один обов’язковий для всіх студентів – підготовчий (загальноосвітній), так званий артистичний, на якому вивчали сім вільних мистецтв, і три спеціалізовані – медичний, богословський та юридичний. Загальний термін навчання на обох щаблях університетської освіти становив 10-12 років.

Уже з XIV ст. багато заможних українців, білорусів і литовців виїздили до Італії, Франції, Німеччини, Голландії, Чехії, Австрії, Польщі, щоб у тамтешніх університетах здобувати вищу освіту. Протягом XV-XVI ст. більш як 800 молодих українців пройшли навчання у Краківському університеті, деякі з них по закінченні залишились працювати там викладачами. Так, з Краківським університетом пов’язана діяльність магістра Лукаша з Нового Міста, українця за походженням. другим визначним культурним діячем був Павло Русин з Кросно – професор римської літератури. Всесвітньовідомнм вченим у галузі астрономії, математики і медицини був вихованець Краківського університету дрогобичанин Юрій Котермак (відомий як Юрій Дрогобич). Він одержав ступінь доктора медицини в Болонському університеті і там у 1481 р. був обраний деканом медичного факультету. Юрій Дрогобич – перший український автор, який 1483 р. видав у Римі книжку «Прогностична оцінка поточного».