І. Франко і його роль В розбудові укр. Літ. Мови.

На час активної творчої і наукової діяльності Івана Франка окреслились два варіанти розвитку української літературної мови - наддніпрянський і галицький, які попри спільність, несли в собі чимало й відмінного у фонетиці, лексиці й граматиці. Проблема поглибилась ще й тим, що після сумнозвісних Вапуєвського циркуляру й Емського указу майже вся літературно-видавнича діяльність переноситься до Львова, ширше - в Галичину. Не до кінця врегульованими за-лишаються також правописні проблеми. у І. Франко став одним із творців української літературної мови, одним із основоположників її публіцистичного, а почасти й наукового – в галузі філології – стилів”. На думку І. Білодіда, письменник практикою, своєю науковою і публіцистичною діяльністю “утверджував ці стилі, виробляв їх мову. Письменник у багатьох працях так чи інакше торкався проблем терміна в системі української наукової мови, його функціонування, творення та семантики. І. Франко дав сучасне тлумачення поняття “науковий термін” і сприяв утвердженню новітньої мовознавчої термінології. Діалекти розглядаються як одне з найважливіших джерел поповнення й збагачення словникового складу літературної мови. Загалом же питання про використання діалектів у художній літературі, як відзначив І.Франко, піднімається до того часу, поки не сформується і утвердиться літературна мова. Відстоюючи право галицьких діалектів бути використаними в художній літературі, вважаючи, що влучні мовні компоненти південно-західного походження є одним із найбагатших і найбільш надійних джерел розвитку, збагачення української літературної мови, І .Франко чітко усвідомлював, що основою єдиної української літературної мови має стати народнорозмовна мова Наддніпрянщини, оброблена й відшліфована в художніх творах І.Котляревського Г.Квітки-Основ'яненка, Т.Шевченка, Марка Вовчка, І.Нечуя-Левицького.

59. Основні тенденції розвитку української мови 90-х років. Конституція України про статус української мови. Літературна норма і усні форми функціонування української мови, „суржик” як патологічне мовне явище. Актуальні питання сучасного українського мовознавства. Правописні проблеми. Проект нового правопису 1999 р. та його обговорення.

Прагнучи повернути українській мові ті природні, притаманні їй питомі елементи, які відібрано від літературної норми в радянську добу, автори "Проєкту найновішої редакції "Українського правопису" 1999 р. у написанні українських та засвоєних слів пропонують такі уточнення або модифікації:— розширити сферу вживання літери "ґ";

— відновити літеру "и" на початку незапозичених та давно засвоєних слів перед приголосними "н" і "р" (иній, инший, иржа);

— писати слово "пів" завжди окремо від сусідніх, якщо воно означає половина (пів години, пів яблука);

— писати закінчення "и" в родовому відмінку іменників четвертої відміни з суфіксом "ен" (імени, племени);

— ввести написання закінчення "и" в родовому відмінку іменників третьої відміни (радости, крови);

— відмінювати іншомовні слова на -о (кіна, пальта, депа);

— писати закінчення "и" в іменниках родового відмінка третьої і четвертої відмін (радости, любови, імени);

— розширити вживання літери "ґ".

Правопис 1928 р. діє у діаспорі. Це пов'язано з тим, що "українська еміграція за кордоном та діаспора ніколи не визнавали брутальних змін 1933 р. у нормах "Українського правопису" 1928 р., через це в орфографічній практиці двох частин нації стався розкол". У цьому контексті слушно зазначити, що зміну у чинному Правописі пов'язують не лише з об'єктивних, а й суб'єктивних причин, як суто мовними, так і позамовними чинниками, серед останніх — намагання об'єднати всю українську націю.

Як зазначає академік НАН України В. Русанівський, "наукова громадськість, насамперед філологічна, уже втомилася від упертого нав'язування їй таких орфографічних змін, які руйнують не тільки існуючий від часів Б. Грінченка український правопис, але й замахуються на саму мову". На думку академіка, правописні проблеми зовсім не такі нагальні, вони перебувають десь на периферії сучасної лінгвістики та сучасної мовної практики. Зауважмо, що В. Русанівський є керівником проекту "Український правопис" (2003).

В аргументах прихильників ідеї повернення до норм "Харківського" правопису можна помітити певні суперечності. З одного боку, вони наголошують на узаконенні паралельних форм, а з іншого — вважають, що варіанти розхитують мовну норму. "Нам вкрай важливо якнайшвидше припинити наявне "різнонаписання" в сучасній видавничій практиці в Україні", — наголошує М. Жулинський. У праці "Проблеми Українського правопису в ХХ ст." В. Німчук зауважує, що "розхитування орфографічних правил призводить до дестабілізації всі норми літературної мови… правописні варіанти, а тим паче — різні правописні системи не дозволено навіть у найдемократичніших країнах світу".Розгляньмо, як відображаються правописні проблеми у мовленні тележурналістів. У процесі дослідження було помічено такі тенденції:1. Відмінювання іншомовних іменників середнього роду з кінцевим — о: — "їздять авта", "на своєму авті" (Р. Москаленко. Факти. ІСТV);

— “2 мільйони єврів" (О. Анастасьєва. "Вікна." "СТБ");

— “станції метра" (С. Андрущенко. "Вікна." "СТБ").

3. Уживання буквосполучення "ія" всередині іншомовних слів:

— "спеціяльно" (С. Андрущенко. "Вікна." "СТБ");

— "асоціяція" (Н. Соколенко. "Вікна." "СТБ").

4. Вимова звука "т" замість "ф":

— "Атени готуються до Різдва (замість Афіни) (Р. Скрипін. "Час новин." "5-й канал");

— "Добрий день. В етері "Вікна" (Н. Якимович. "Вікна." "СТБ").

5. Уживання початкового "и" у питомих та давно засвоєних словах:

— "Більше схиляються до инших варіантів" (О. Поліщук. "Вікна." "СТБ");

— "иноді" (І. Барановська. "Вікна." "СТБ").

6. Уживання літери "ґ":

— "оператор аґенції "Ройтерс" (Г. Баланович. "Вікна." "СТБ");

— "усе було леґітимно" (В. Лобода. "Вікна." "СТБ").

Простеживши втілення правописних пропозицій у мовленні тележурналістів, можемо зазначити функціонування варіантної норми. За нашим спостереженням, найбільш активно впроваджують правописні норми 1928 р. журналісти телеканалу "СТБ." Цей факт може свідчити про послідовне й свідоме втілення правописних пропозицій, позаяк на інших телеканалах спостерігається випадкове слідування правилам "Харківського" орфографічного кодексу.З іншого боку, у мовленні журналістів "СТБ" ми також помітили вживання паралельних форм (радости — радості, спеціяльно — спеціально). На нашу думку, це пояснюється радше редакційною політикою телеканалу, яка спрямована на пропаганду "Проєкту найновішої редакції", аніж бажанням самих журналістів утілювати орфографічні новації або ж поновлення.

60. Суспільний статус української мови на Лівобережжі, Правобережжі та в Галичині на початку ХХст. Українська інтелігенція в обороні прав рідної мови. Припинення дії Емського указу після революції 1905р. Активізація просвітницько-культурного руху українців (поява української преси, заснування мережі організації „Просвіта”).

Підросійська Україна до 1905 року.

1) Цілковитий брак українських шкіл і церкви

2) Цілковите усунення української мови з громадського життя, науки.

3) Непристижність української мови. Рідкісне вживання її в інтеліґентських родинах: “Навіть приватна балачка українською мовою сприймалась як доказ нижчого суспільного становища” (Ю.Шевельов). Є.Чикаленко називає тільки 8 (!) східноукраїнських родин інтеліґентів, де розмовляли українською мовою.

Підросійська Україна після 1905 р.

1) Ситуація не змінилася. За час від 1905 до 1914 р. не відкрито жодної школи

2) Змін не сталося

3) Статус української мови не змінився

4) Нечисленна інтелігенція, що складалася із вчителів, лікарів та духовенства, які вийшли з села і йому служили

5) Сільське населення, у якого українська говіркова мова переважала цілковито, часто соромились говорити рідною мовою і розмовляючи із представниками вищих класів, намагалися вставляти російські слова. Так укорінилося тавро ”мужичої” стосовно української мови і так було створено “суржик”, який дожив і дотепер.

6) Художні твори українською мовою писалися на сільську тематику, часом навіть говірковою мовою. Наука, публіцистика і періодика українською мовою відсутня через цензурні заборони.

7) Абсолютний брак вітчизняної журналістики

 

Галичина і Буковина до 1905 р

1) Відносно розвинене шкільництво-97% маленьких галичан відвідувало українські початкові школи (на поч.20ст. початкових шкіл українською мовою було уже 2510)

2) Українська мова в Австро-Угорської імперії не заборонена в громадському житті, але її функціонуванню запекло перешкоджає бюрократична польська адміністрація

3) Галицька інтелігенція була двомовна (українська і російська) або тримовна (українська, польська, німецька).Хоча між собою інтелігенти часто спілкувалися українською мовою. Ілля Кокорудз у 1891р. писав: ”Підчас, коли на Україні рідко язик українсько-руський є розмовним між тамошньою інтелігенцією, то в Галичині говорять ним як у простій хаті, так і в найелегантніших і найвищих салонах”

4) Число інтелігентів збільшується і вони прагнуть згуртування навколо часописів та громадсько-політичних гуртків

6) Зростає число науково-популярних видань українською мовою(здебільшого із сільського господарства та медицини для малограмотних селян) Виходить ряд граматик і художніх творів.

7) У Харкові засновано першу політичну партію (радикальну), що визухала щомісячники “Гасло”, ”Селянин”, “Праця”, закладаючи основи журналістичної мови. З’являється “Нова громада” М.Грушевського, “Україна“, “Слово“, “Село “, “Сяйво“. У 1906 р. у підросійській Україні було 32 українські видання, далі їх число зменшилось наполовину

Галичина і Буковина після 1905 р

1) Галицьке суспільство складається з селянства й інтелігенції, яка вийшла з села. Але ще з сер. 19ст. інтелігенція порівняно активніша і об`єднується навколо часописів, засновує осередки (“Про світа”, НТШ) і партії.

2) Селяни, що складали більшість населення Галичини і Буковини спілкуються власною говіркою із домішками польської та мадярської

3) Ю.Шевельов припускає, що у галиць-ких містах витворюється галицько-буковинське літературне койне на основі наддністрянського діалекту, яке уживалось у львівській і чернівецькій преси й наукових творах. Художня література ще малочислена.

4) У Галичині у 1900р. виходило 25 періодичних видань і 6 у Буковині. У 1911р. на цій території вже 59 друкованих органів.

Товариство «Просвіта» виникло в 1868 році в Галичині як противага антиукраїнським течіям у культурному житті: колонізаторській, підтримуваній цісарською владою, — з одного боку, і москвофільській, — з другого. Галицькі москвофіли, що займали тоді панівне становище у Львові, дуже ворожо сприйняли ідею створення Товариства. Для опрацювання статуту Товариства у березні 1868 року був створений Комітет із представників академічної молоді. Щоб роз'яснити мету Товариства, його виділ звернувся 11 лютого 1869 року зі спеціальною відозвою до народу. У ній указувалося, що «поза школою не знаходить українська дитина ніякого духовного корму, через котрий самосвідомість, моральність і добробут у народі могли би чимраз більше розвиватися».