Взаємодія української літературно-писемної мови у із церковнослов’янською, польською, грецькою, латинською, німецькою, італійською у пам’ятках різних стилів.

За спостереженнями Л. Гумецької, запозичення актової мови XIV–XV ст. – це значною мірою польські та чеські лексеми і через них – латинські та германські елементи. Пояснюється це суспільними умовами, в яких українська актова мова функціонувала у даний період на західноукраїнських землях, що перебували у складі Польсько-Литовської держави. Безпосередні контакти України з західнослов’янськими народами, з західною культурою пов’язані насамперед з політичним і культурним життям нашого народу і наших сусідів і, головним чином, з Реформацією та її гаслом перекладу Святого Письма на народні мови. З Німеччини, Чехії через Польщу Реформація наприкінці XV–на початку XVI ст. докотилася до Білорусії та України. Саме тоді тут розпочинається активний процес витворення національних мов. Напрямок культурних впливів значною мірою позначився на лексичній системі цих літературних мов, про що свідчить велика кількість запозичень із німецької, чеської та особливо з польської мов. Найчастіше польська мова була останнім джерелом запозичення чехізмів та германізмів

- Сплавінський писав: “мова літературних творів XVII–XVIII ст. була перенасичена польськими словами, українізованими шляхом додавання українських закінчень, була значною мірою штучно створеною і мала слабкий зв’язок з живою побутовою мовою народу”.

Українські дослідники теж не заперечують цього факту. Надмір полонізмів у мові деяких тодішніх авторів вони пояснюють тим, що “вони не боялися, що мова цілком зіллється з польською, бо від неї її наочно відрізняло кириличне письмо ”. У досліджуваний період безпосередній вплив на формування української літературної мови мала і чеська мова. Зокрема, Чеська Біблія 1516 р. стала зразком для українських перекладачів богослужбових творів на українську мову, навіть для укладачів Острозької Біблії 1581 р., яку спочатку Костянтин Острозький планував видати українською мовою. Європейська культура проникала в Україну XVI ст. з двох сторін: Заходу і Півдня, що позначилося і на мовній практиці.

У “Словнику староукраїнської мови” засвідчено 430 полонізмів, 64 чехізми, 42 слова староверхньонімецького походження та 50 – латинського, що потрапили в українську мову через посередництво чеської та польської мов, задокументовано ще 18 лексем германського та 6 слів латинського походження без вказівки на мову-посередник.

Отже, загальна кількість лексем, що увійшли в українську мову XIV–XV ст. із західнослов’янських мов, за даними словника – 586, а із романо-германських мов – 24. Кількість неповна, оскільки автори ССМ не ставили за мету відобразити всю запозичену лексику, основну увагу вони зосередили на питомій лексиці.

28. Розвиток мовознавчої думки у XVІ – першої половини XVІІ cт. на українських землях. Перші граматичні праці (“Буквар” Івана Федорова 1574р., „Граматика доброглаголиваго еллинословенскаго язика” 1591р., „Грамматіка словенска” Л.Зизанія 1596р., „Грамматіки славенскія правилноє синтагма” М.Смотрицького 1618 та 1619рр., „Граматика словенская” І.Ужевича 1643 та 1645рр.).

Буквар Федорова

Буквар 1574 p. — сьоме видання Федорова і другий з його українських друків. Львівський Буквар 1574 р., єдиний примірник якого виявлено в бібліотеці Гарвардського університету в США, — найвидатніша знахідка останнього часу.

Виявлення Букваря, навчального підручника, «в значній мірі змінило всі уявлення про роль, діяльність і постать Івана Федорова, — писав проф. Сидоров. — Федоров, кого ми знали як друкаря і гравера, тепер здобуває право на місце серед просвітителів-педагогів».

У 1964 р. з нагоди 400-річного ювілею російського книгодрукування видавництво «Дніпро» видрукувало львівський Буквар у фотомеханічному відтворенні під назвою «Граматика Івана Федорова».

Буквар 1574 р. невеликого розміру, формат — в одну восьму долю аркуша, має 40 аркушів без нумерації. Зошити також не нумеровані. Книжка складена шрифтом попередніх друків Федорова, прикрашена п'ятьма заставками, відбитими з п'яти дощок, трьома кінцівками — з трьох дощок і двома невеличкими гравюрами із зображенням герба Львова і друкарського знака Івана Федорова.

1643 р. "Грамматыка словенска" Івана Ужевича — перша науково опрацьована граматика української мови. Про її автора Івана Ужевича знаємо, що походив він з української етнічної території і був студентом Краківського, а згодом Паризького університетів. Написана латиною 1643 р. (з 1645 р. відомий вдосконалений варіант) "Грамматыка словенская" Ужевича подає нарис граматичної системи української книжної мови XVII ст. Ця граматична праця повністю відповідала теоретичному рівневі мовознавчої науки своєї доби. Автор був добре обізнаний з тогочасними вітчизняними (зокрема М.Смотрицького) й зарубіжними граматиками та граматичними теоріями, що були успадковані від Давньої Греції та Риму; він володів сучасною йому методикою опису звукового складу та граматичної будови мови. Призначаючи свою книгу насамперед для західного читача, автор, природно, відштовхувався від латинської граматики, але разом з тим дбав про забезпечення в ній адекватного опису української книжної мови, що її, як це можна зробити висновок з його теоретичних міркувань і практичних порад, знав досконало.

«Грамматіка словенска» Зизанія (1596) — перший систематичний підручник церковнослов’янської мови, призначений для шкіл. Тут визначено чотири частини граматики: орфографію, просодію, етимологію, синтаксис, виділено 8 частин мови: различіє (артикль), ім’я, містоім’я, глагол, причастіє, предлог, нарічіє, союз. В творі Зизаній проводить античні й ренесансні ідеї про граматику як початоку вивчення всіх наук, демонструє її зв’язок з риторикою, логікою та філософією, багато уваги приділяє філософії Арістотеля, Епікура та ін..

Зизаній увів орудний відмінок у слов’янську граматику. В імені виділив 10 відмін. Дав «канони орфографії» церковнослов’ян. мови східнослов’янсько-української редакції.

29. Словники (анонімний “Лексик с толкованієм словенських слов просто” кінця XVІ ст., „Лексик...” Л.Зизанія 1596р., „Лексикон славеноросскій и имен тлкованіє” П.Беринди 1627р., “Синоніма славенороська”, “Лексикон латинський” Є.Славинецького, “Лексикон славено-латинський” Є.Славинецького та А. Корецького- Сатановського, т.зв. Семимовний словник).

Вже на початку 80-х рр. XVI ст. з’являється в Україні анонімна рукописна праця — "Лексис c толкованієм словенских слов просто". Реєстр цього словника складають малозрозумілі чи невідомі широкому загалу церковнослов’янські слова різного походження (слов’янського й неслов’янського), що використовувалися в найуживаніших тоді конфесійних текстах. До реєстру ввійшли й українські слова. Є достатні підстави вважати, що ним при укладенні своїх словників користувалися наступні лексикографи — Л. Зизаній і П. Беринда.

Лексисъ Лаврентія Зизанія Етапним в історії української лексикографії став перший друкований словник – «Лексисъ …» Лаврентія Зизанія (Вільно, 1596). В реєстрі – церковнослов’янські слова, перекладені староукраїнською літературною мовою, тому ця праця – перша спроба нормалізації лексичного складу двох мов. У «Лексисі...» уперше використано приклади в тексті, застосовано паспортизацію, з якої видно, що реєстрові слова взято з церковнослов’янських книг Біблії. Технічний засіб розмежування реєстру й перекладу – кома – дуже невиразний, бо часто застосовується й між словами в перекладній частині. Іноді дається поглиблене пояснення розкриттям етимології реєстрового слова, зіставленням слов’янських лексем з грецькими та латинськими. У цьому словнику вперше слова проакцентовано.

“ Лексіконъ славенороський” Памво Беринди. Неоціненне значення в історії укр. лексикографії мав «Лексиконъ славеноросскій и именъ тлъкованіє» Памва Беринди, що вийшов у друкарні Києво-Печерської лаври 1627. Тематично книга розділена на дві частини: «Лексиконъ» (диференційний церковнослов’янсько-український словник) та «Имена свойственная» (зібрання тлумачень власних назв - імен, топонімів і т.ін.). У словнику майже 7 000 статей — загальних та власних назв переважно тогочасної церковнослов'янської мови з перекладом та тлумаченням їх українською літературною мовою початку XVII століття. Метою Беринди при складанні його словника було відновити церковнослов'янську традицію літературної мови і цим протистояти наступові польського католицтва і польської культури. Цей словник відіграв велику роль у розвитку не лише української, а й російської, білоруської, польської, румунської лексикографії.

«Сино́німа Славеноро́сская», анонімний рукописний словник з другої пол. 17 століття (понад 5 000 слів) ділової української мови (з латинізмами, церковно-слов'янізмами й численними полонізмами та кальками з них), з помилками переписаний з невідомого ориґіналу й оправлений з «Граматикою» М. Смотрицького (1619), виданий П. Житецьким. Автор, що походив, мабуть, з півн. Лівобережжя, спирався на «Лексикон…» П. Беринди (його півд.зах. лексику здебільша оминав) та словник укр.-латинський А. Корецького-Сатановського й Є. Славинецького. Мову досліджували Ян Янув і В. Німчук.

 

30. Початки і розвиток друкарства на українських теренах, його роль у процесах формування літературно-писемної мови, розвиток нових жанрів передмови-присвяти і післямови.

Як відомо, книгодрукування народилося в Німеччині. Його батьком вважають І. Гутгенберга.