Поширення ідей гуманізму, відродження та реформації та їх проекція на проблеми творення національних літературно-писемних мов. Дискусії навколо мовних проблем.

Проте основні особливості розвитку української культури наприкінці XV — початку XVII ст. визначалися надзвичайно складною політичною ситуацією на землях України-Русі. Роз'єднання і поділ українських земель між Литвою, Польщею, Угорщиною, спустошливі напади татарських орд, Люблінська унія (1569) призвели до узаконення національного, соціального та політичного гніту мови й віри. З боку українських селян це викликало масовий протест, що був підтриманий козацтвом: вибухнула хвиля селянське-козацьких повстань, які очолили Кристоф Косинський, Северин Наливайко та інші ватажки. До боротьби включилися міщани і почасти аристократія, духовенство, які стали на захист культури та віри. Цей глибинний супротив українського суспільства XVI—XVII ст. ознаменував формування національної самосвідомості, перетворення українського народу в українську націю. За М. Грушевським, саме цей процес зумовив перше національно-культурне відродження України.

Освіта та школи в Україні зберігали до кінця XVI ст. форми, дух і традиції часів Київської Русі, яка наслідувала особливості візантійської культури. Центрами освіти були єпархії, монастирі, при яких існували школи. Підручниками були церковні книги, вчителями — духовенство. Освіченість була поширеним в Україні явищем — навчалися всі діти. Вони вивчали азбуку та склади, потім — читання. Молитвам учили за Святим письмом, прищеплювали релігійну свідомість, уміння читати богослужбові книги. Був також буквар, згодом часословець і псалтир. Вчилися церковним співам і письму. Спочатку опановували «Устав» (каліграфічне письмо великими буквами), пізніше «скоропис». Останній сприяв українізації старослов'янської мови. Згодом відбувся поділ на церковну та українську мову, якою писали літературні твори письменники - полемісти.

Після Люблінської унії традиційна освіта в Україні-Русі почала занепадати. Зростала роль латинських шкіл, католицьких навчальних закладів, які були здебільшого закриті для православних. Справу освіти під свою опіку взяли єзуїти (з'явилися у Польщі в 1560 р. для боротьби з реформацією, рішуче виступили проти православної церкви). В 1569— 1570 pp. у Вільно було засновано єзуїтську колегію, добра репутація якої сягнула навіть Волині. Молоді люди, переважно з вищих верств, прагнули вчитися в таких колегіях. Але чужа конфесійна школа відривала їх від православної віри (в XV—XVII ст. слово «русин» було рівнозначним слову «православний»). Тому втрата молодою людиною старобатьківської релігії спричинювала й втрату ознак своєї національності. Молодь в таких школах полонізувалася.

Українська мова в церковних проповідях та спроби її запровадження у практику богослуження. Ідеї перекладу Святого Письма народними мовами та їх втілення у Пересопницькому Євангелії, Крехівському Апостолі, учительних Євангеліях та інших релігійних текстах.

Існувала необхідність запровадити українську мову в проповідях чи навіть богослужіннях, оскільки церковнослов’янська була майже не зрозуміла простому народові. Лише через практичні причини з’явилась ідея перекладу св. Письма українською мовою. Переклади канонічних текстів українською мовою з'явилися лише з XV ст. Вони були індивідуальними намаганнями зробити доступними розуміння релігійних текстів широким масам населення. Крім внутрішніх стимулів у творців цих перекладів – наближати слово Боже в зрозумілій формі до свого найближчого довкілля, –
важливими були й зовнішні чинники: зразки чеських і польських перекладів Святого Письма (протестантські) із додаваними коментарями. Ці переклади з'явилися завдяки Реформації –
релігійного руху з метою розвінчання зловживань римсько- католицької церкви і ознайомлення із Божим Словом широких мас людей. В усіх куточках Європи, де проросли зерна Реформації,
почалася робота над перекладами Біблії місцевими мовами та діалектами – хоча часто ця робота зустрічала великий спротив. Основна "філологічна" ідея цих рухів – читання Святого Письма
народними мовами – спочатку не викликала у православних слов'ян такого інтересу, як у католиків. Під час зародження перших релігійних рухів у Європі освічені українці без труднощів розуміли
церковнослов'янську мову, хоча уже в той час вона відчувалася як нерідна за походженням, яка має в собі велику кількість не вживаних в Україні, штучно створених і малозрозумілих застарілих слів та
граматичних конструкцій. Через це уже в XV ст. ідеї протестантизму знайшли в Україні благодатний ґрунт, оскільки розуміння церковнослов'нської мови було до того часу вже дуже ускладнено.

У XVI-XVIII століттях з'явився ряд учительних Євангелій, написаних народною мовою: "Учительне Євангеліє" 1568-69 рр., видане гетьманом Хоткевичем, "Данилівське Учительне Євангеліє" 1646 р. (Закарпаття), П. Колочавського 1737 р. У 1619 р. К. Транквіліон-Ставровецький видав учительне Євангеліє, в якому подав різні переробки тексту, вставки в нього й повчання. Тут знаходимо теж численні елементи народної мови; він перероблював церковнослов'янську мову в дусі народної мови. Проте лише XIX ст. приносить справді важливі результати в справі перекладу Святого Письма живою українською мовою, що йшло разом із пробудженням національної свідомості. Першим тут був галицький поет і письменник М. Шашкевич, що переклав Євангеліє Іоанна в 1842 р., але тяжка недуга, а потім і смерть у 1843 р. перервали його наміри, так що, крім Євангелія Іоанна, він зміг перекласти тільки частину Євангелія Матвія. Уривки з них опубліковано вперше тільки 1884 р., а повністю – 1912 р.

 

 

24. Особливості мови полемічної літератури XVІ – першої половини XVІІ cт.; компоненти публіцистичного, релігійного, художнього та розмовно-побутового стилів у творах Івана Вишенського.

В кінці XVI—на початку XVII ст. в Україні поширилась полемічна література. Українські письменники-полемісти боролись з католицькою церквою, наступ якої на народ, його релігію, права й мову посилився після Люблінської унії 1569 р., а в часи підготовки і підписання Брестської унії 1596 р. досяг кульмінації. Полеміка між православними і католиками велася не стільки навколо розходжень, які існували у віровченні, скільки навколо важливих питань громадського і культурного життя українського народу.

Письменники-полемісти (Герасим і Мелетій Смотрицькі. Іван Вишенськнй, Василь Суразький, анонімні автори «Пе-рестороги», Клірик Острозький, Христофор Філарет, Захарія Копистенський) обстоювали право українського народу на свою віру, звичаї, мову. Вони гостро засуджували вище православне духовенство за його користолюбство, моральний занепад, зраду інтересам українського народу. Одночасно в полемічній літературі значна увага приділялася питанням розвитку освіти, книгодрукування. Більшість письменників-полемістів усвідомлювали необхідність розширення освітніх програм, підвищення ролі школи у вихованні молоді.

Першим визначним полемістом був вихованець, а згодом ректор Острозької школи Герасим Смотрицький (перша половина XVI ст.—1594 р.), автор книги «Ключ царства небесного», Б якій гостро критикував твір П. Скарги «Про єдність Церкви Божої», а також книжку єзуїта Венедикта Гербеста «Висновок віри римської Церкви», яка була спрямована проти українського народу і його культури.

Найяскравішим українським письменником даного періоду був Іван Вишенський (між 1545-50—1620 рр.), який зарекомендував себе фанатичним оборонцем православних традицій. У своїх прозових творах, таких, як «Послання єпископам — відступникам від православ'я», «Короткослівна відповідь П. Скарзі», він безжалісно таврує греко-католиків.

Одночасно І. Вишенський критикує і православних, під-креслюючи егоїзм, любов до розкошів та розтлінність їхньої знаті, заможних міщан та духовенства, відповідальних за сумне становище церкви. Український письменник був ка той час єдиним, хто оплакував закріпачення селян і безстрашно викривав їх визискувачів. У боротьбі з вадами українського суспільства він бачив єдиний шлях — повернутися до давньої православної віри.

 

 

25. Драматичні твори (шкільна драма та інтермедія) у процесі формування літературно-писемної мови. Інтермедії Якуба Гаватовича та інших письменників – українська морва як стилістичний засіб комічного. Народнорозмовні елементи у віршованих творах.

До першої половини XVII ст. належать перші зразки української побутової драми — так звані інтермедії. Найраніші відомі зразки комедійних сцен — це дві інтермедії, показані після другої і третьої дій польської містерії Якуба Гаватовича "Трагедія, або Образ смерті пресвятого Іоанна Хрестителя, посланця Божого"

Сюжет цих комедійних сцен ґрунтується на матеріалі української народної творчості та побуту: у першій з них є мотив народної приказки "купив кота в мішку", народні голосіння, вітання тощо; в основу другої покладено народне оповідання про найкращий сон. Герої обох інтермедій — прості селяни, які розмовляють народною мовою, забарвленою нечисленними полонізмами.

 

українська драматургія – інтермедії, інтерлюдії – переважно на релігійну тематику. Найстаріша- 1619 р – вставки в польську драму Я. Галятовича. Перша – після другої дії, друга – після третьої. Перша – про селян (Грицько і багач Климко. Бідняк продає багачу кота в мішку). Сюжети обох інтермедій мають паралелі у творах книжної літератури. Мова інтермедій – народно розмовна. Діалектизми – либонь; полонізми: мацовач, здральця; побутова лексика.

Містерія. Перша половина XVII ст. дала українському театрові зразки української духовної драми — містерії, пов’язаної з поетикою шкільного театру. До нас дійшли уривки таких містерій, знайдені у рукописних збірниках пізніших часів, і відкрите І. Франком " Слово о збуреню пекла", створене на Волині чи в Галичині на початку або принаймні у першій половині XVII ст. Цей твір, написаний народною мовою, — один із ранніх зразків старовинної української драми, на якому, за словами академіка О. Білецького, "немає нальоту шкільної ученості і який справляє враження справжнього народного театру.В основу сюжету драми покладено апокрифійне Никодимове

Євангеліє, зокрема другу його частину, в якій розповідається про народження, муки, смерть і воскресіння Ісуса Христа та його прихід до пекла і визволення звідти душ праведників. За приписами шкільної поетики зображення Ісуса Христа категорично заборонялося, він міг виступати тільки в якомусь алегоричному образі.