Історія української літературної мови як мовознавча галузь і навчальна дисципліна (предмет, завдання, значення курсу.

Історія української літературної мови як мовознавча галузь і навчальна дисципліна (предмет, завдання, значення курсу.

Зв’язки з іншими науковими дисциплінами (історія України, історична граматика, історія культури, діалектологія, сучасна українська мова, соціолінгвістика, історія літератури); Основні джерела вивчення історії української літературної мови (свідчення давніх істориків, мандрівників, археологічні знахідки, рукописні пам’ятки, стародруки тощо).

Історія української мови — наука, що вивчає походження, становлення, основні тенденції історичного розвитку української мови.

Вивчення історії виникнення і становлення мовних одиниць усіх рівнів дає змогу розв’язати основну наукову проблему історії мови: коли, за яких умов виникла українська мова, які процеси і явища обумовили її самобутність.
Об’єктом вивчення історії мови є мова в її історичному розвитку від найдавніших часів до сьогодення.

Предмет історії мови — фонетичні, граматичні, стилістичні, лексичні зміни, що відбуваються на певних етапах розвитку мовної системи; визначення причин, які викликали ці зміни.

Зв’язок ІУЛМ з іншими навчальними дисциплінами:

Оскільки мова охоплює всю діяльність людини і життя суспільства, її соціальні функції надзвичайно широкі. Тому й наука про формування мови не ізольована від інших наук — лінгвістичних, нелінгвістичних. Найтісніше вона пов’язана з навчальними дисциплінами гуманітарного напряму.
Загальне мовознавство є теоретичною базою історико-лінгвістичних досліджень, оскільки в них використано загальнонаукові принципи і методи вивчення мовних фактів, явищ, розроблені в галузі теорії мови. Історія української мови здобуває, накопичує конкретний матеріал, потрібний для подальшого теоретичного розгляду мови як суспільного явища.

Сучасна українська мова та українська діалектологія вивчають нинішній стан національної мови як один із етапів її багатовікового розвитку. У діалектному вияві живої української мови зберігається багато пережиткових граматичних форм і звукових явищ, втрачених літературною мовою або взагалі ніколи не кодифікованих. Зіставлення і порівняння сучасних фактів із давньоукраїнськими дає змогу зрозуміти шляхи формування мовної системи.
Українська література — тексти, написані українською мовою різних періодів. Вони є пам’ятками письма конкретного часу, тому й свідченням стану мови того часу. Цим зумовлений тісний зв’язок історії мови з історією української літератури, літературною текстологією.
Із нелінгвістичних дисциплін історія мови безпосередньо пов’язана із наукою про історію українського народу. Знання історії допомагає враховувати вплив позамовних чинників на формування мови (розселення народу, його контакти, статус нації чи народності — підневільна (самостійна), державна (бездержавна)), взаємозв’язки і напрям розвитку українських діалектів.
При дослідженні історії мови використовують надбання археології, яка сприяє з’ясуванню питання розселення носія мови, визначенню стану писемності (якщо трапляються написи), культури. Реконструйовані мовні факти, коли вони підтверджені даними археології, етнографії, фольклору, завжди достовірніші, ніж гіпотетичні.
Комплексно вивчити шляхи формування мови народу — означає дослідити лексичний, фонетичний, граматичний матеріал, який свідчить про зміни, що відбулися в мові на певних етапах її становлення.

Такий матеріал дають різноманітні джерела:

1) жива народна мова, що у своїх діалектах зберігає багато пережиткових явищ минулих епох, які при зіставленні із сучасними фактами дають змогу побачити природу тих чи інших процесів, явищ, що розвивалися на шляху становлення української мови. Наприклад, на місці літературного /і/ у новозакритому складі слів ніч, стіл, піч північні українські діалекти фіксують дифтонги. Отже, зміна етимологічних /о/, /е/ на /і/ відбувалася в частині українських говорів через стадію їх дифтонгізації;
2) писемні пам’ятки, які фіксують живі елементи мовної системи, що існувала на період їх написання. Особливо цінні датовані пам’ятки: вони дають найдостовірніший матеріал для встановлення хронології мовних явищ.
Серед найдавніших східнослов’янських пам’яток, які мають важливе значення для вивчення історії української мови, можна виокремити такі групи:

— написи на пам’ятках матеріальної культури (на стінах Софії Київської ХІ ст., на Тмутараканському камені 1068);

— рукописні книги (Остромирове євангеліє (1056—1057), Ізборник Святослава (1073, 1076), «Руська правда» (1282));

— грамоти (Грамота Київського великого князя Мстислава Володимировича та його сина Новгородського князя Всеволода, дана Новгородському Юріївському монастирю близько 1130);

3) свідчення споріднених мов, завдяки яким в українській мові можна визначити такі або подібні факти. Наприклад, польська мова зберегла носові звуки [а] та [у]. Цей факт допоміг російському філологу Олександру Востокову (1781—1864) висловити припущення, що вони були властиві всім слов’янським мовам. Живе українське чергування а — н — ин підтверджує цю гіпотезу (жати — жну — вижинати). Порівняння українських і російських слів син — сын, мир — мир (рос. ы, и — укр. и) дає змогу визначити природу українського звука [и];

4) лексичні запозичення, що можуть бути свідченням контактності носіїв мови і стану їх економічного та культурного розвитку (найчастіше вони спричинені появою нової реалії). Для історика мови це — джерело додаткової лінгвістичної інформації, бо в запозичених словах, які проникають в українську мову, відбуваються аналогічні зміни.

5) топоніміка, що має великі реконструктивні можливості, оскільки власні географічні назви в законсервованому вигляді зберігають старі фонетичні явища, морфеми, валентні характеристики. Наприклад, у назві села Микільське зафіксовано втрачену сучасною мовою здатність суфікса -ськ- поєднуватися з основами особових власних назв для вираження посесивності (присвійності). Село засноване в XVI ст., коли присвійні прикметники творилися з допомогою афікса -ськ-. У назвах Любомль, Ярославль збережено давню морфему -л’- (<*-j-) з посесивним значенням;

6) письмові свідчення іноземних мов, які найчастіше фіксують давньоукраїнські власні назви (наприклад, у праці візантійського імператора Костянтина Багрянородного «Про народи» (949) подано назви східнослов’янських племен, імена давньоруських князів, назви міст). У них простежується природне бажання передати чужу для авторів назву близько до вимови давніх українців. Ці фіксації відображають і певні особливості української фонетики.

Значення

Від мовної політики залежить мовна ситуація у багатомовному суспільстві — уряд може стимулювати розвиток багатомовності в державі, стримувати і звужувати функціонування мов недержавних націй, нерідко доводячи їх до повного вимирання, як це мало місце в Німеччині, СРСР, США.

Звуження функцій і відмирання мов спричиняється використанням нерідної мови в школах, вищих закладах освіти, масовим знищенням населення на завойованих територіях великих імперій, насильницьким виселенням корінних жителів із їхньої предковічної території та ін.

Мовна політика стосується і нормалізації літературної мови — вироблення та впровадження усних та писемних мовних норм (орфоепічних, орфографічних, у сфері слововживання), усталення термінології тощо.

Мовною ситуацією називають сукупність усіх мов, територіяльних і соціяльних діялектів, функціональних стилів тощо, які використовуються в країні для забезпечення комунікації на всіх суспільних рівнях.

 

3. Проблема походження української мови. Питання про т. зв. „давньоруську мову” та його інтерпретація в сучасному українському мовознавстві.(Енциклопедія Українська мова)

ДАВНЬОРУСЬКА МОВА — мова народності, яка населяла Київську Русь. Погляди вчених на Давньоруську мову істотно розходяться.

· Як спільну мову всіх східних слов’ян, на основі якої утворилися українська, російська та білоруська мови, її визнали О. Востоков, І. Срезневський, О. Потебня, О. Соболевський, О. Шахматов, Л. Васильєв, Г. Ільїнський, Л. Булаховський, М. Жовтобрюх, В. Німчук та ін.

· Ряд дослідників відносять до Давньоруської мови лише писемно-літературну мову і заперечують існування в минулому спільної усної давньосхіднослов’янської мови. При цьому початок формування укр. мови, як і рос.та білоруської, пов’язується безпосередньо з розпадом праслов’янської мови.

Давньоруська мова мала розгалужені стилі (юридично-діловий, літописний, світсько-художній) і виконувала всі державні та світські культурні функції. Це мова «Руської Правди», «Повісті временних літ», «Слова о полку Ігоревім», «Повчання Володимира Мономаха», «Моління Даниїла Заточника».

Старослов’янська/церковнослов’янська мова та її роль в історії української літературної мови. Основні ознаки церковнослов’янської мови у порівнянні з українською. Шляхи адаптації старослов’янської мови на українському мовному грунті. Старослов’янізми в різних функціональних стилях сучасної української літературної мови.

СТАРОСЛОВ’ЯНСЬКА МОВА — перша писемно зафіксована слов’янська літературна мова, створена Кирилом і Мефодієм на базі одного з праслов’янських діалектів — солунського — для репрезентації слов’янською мовою богослужбових і канонічних книг. Старословянська мова близька до праслов’янської мови і зберігає багато архаїзмів, утрачених іншими слов’янськими мовами. Обслуговувала переважно культові потреби. Старословянську мову називають ще староцерковнослов’янською.

Старословянська мова представлена в пам’ятках, написаних двома системами письма: кирилицею і глаголицею. Досі немає єдиної думки, яка з цих систем давніша. Останнім часом переважає припущення щодо первісності глаголиці, при створенні якої на творчу фантазію Кирила впливали зразки кількох східних алфавітів, бо один алфавіт не міг відтворити старослов’янську фонетику. Перші церковні тексти були написані, очевидно, глаголицею.

Старослов’янська літературна мова належить до південнослов’янських.

Джерела руської літературно-писемної мови (розмовна мова слов’янських племен, фольклору, язичницьких обрядів, звичаєвого права, старокиївське койне). Основні тенденції розвитку руської літературно-писемної мови і шляхи формування її лексичного складу у процесі взаємодії з іншими мовами (старослов’янською, грецькою тощо).

Літературна мова давньоукраїнська (давньокиївська) однаково використовувалася східними словянами і складалася з трьох стилів:
1) високий (конфесійна, ораторська література) – старослов’янська + вкраплення української.
2) середній (літописна, художня література) – церковнословянська + значна домішка місцевої говірки.
3) знижений (грамоти, ділове письменство) – літературна мова, яка розвивалася ще до прийняття Руссю християнства.

Півторак вважає, що існувало 2 літературні мови на русі: 2 форми усної мови (усне народне діалектне мовлення і усно-літературне койне) і 2 форми писемно-літературної мови (давньокиївська та церковнословянська).

І. Матіяс – обидві мови були до певної міри штучними, відірваними від живої діалектної мови.

Погляди дослідників, які визнають наявність у давній Східній Славії двох писемно-літературних мов: 1) давньоруської, що сформувалася в Київській Русі на ґрунті живого мовлення при взаємодії із старослов’янською, і 2) принесеної з півдня Слов’янщини старослов’янської мови, яка під впливом місцевого мовлення набула виразних східнослов’янських рис, тобто старослов’янської мови давньоруської редакції. У формуванні норми давньоруської писемної мови старослов’янській (церковнослов’янській) мові належить важлива роль. По-перше, давньоруське письмо — це запозичене старослов’янське, правопис давньоруської мови склався під безпосереднім впливом старослов’янської норми. По-друге, для відносно молодої літературної мови старослов’янська з розвиненим словником, синтаксисом та фразеологією була зразком й органічним джерелом збагачення — адже йшлося про генетично споріднені мови.

 

У світських документах вплив місцевих діалектів був сильніший. Пишучи договори, купчі грамоти тощо їхні автори не могли обійтися без побутової лексики, яку вони змушені були брати з розмовної мови. Отже мова світських документів Київської Русі дедалі більше поєднувала в собі як старослов'янську основу так і деякі риси місцевих діалектів. Щодо співвідношення цих двох складових думки лінгвістів різняться. Частина дослідників, не заперечуючи присутність у писемній мові Київської Русі місцевих елементів, вважає, щов своїй основі все ж залишалась старослов'янською. Тому вони вважають, доречнішим вважати її місцевим варіантом старослов'янської мови. Однак більшість філологів, визнаючи старослов'янську основу давньоруської мови, все ж вважають що присутність східнослов'янських елементів є настільки значною, що дозволяє говорити про окрему давньоруську писемну мову.

 

Давньоруська мова мала розгалужені стилі (юридично-діловий, літописний, світсько-художній) і виконувала всі державні та світські культурні функції. Це мова «Руської Правди», «Повісті временних літ», «Слова о полку Ігоревім», «Повчання Володимира Мономаха», «Моління Данила Заточника» та ін.

 

Давньоруська літературна мова поєднувала в різних типах писемності особливості народнорозмовної та старослов'янської мов. Старослов'янська(церковнослов'янська) мова української редакції, тобто позначена впливом східнослов'янських діалектів, закріпилася як мова церкви, церковної літератури та богослужіння.

 

Шкільна освіта на українських теренах 16 – І пол. 17 ст. Перші європейські та українські вищі навчальні заклади. Студенти-українці в університетах Італії, Німеччини, Чехії.

У Європі формуються два по суті протилежних підходи до навчання і виховання. Якщо у Франції знайшли підтримку ідеї Руссо і Песталоцці про вільний розвиток духовних сил і здібностей людини через інтерес, через гру як форму навчання, то у Німеччині переважала думка про необхідність жорсткої регламентації і контролю за навчанням, постійного нагляду вчителів. Ці тенденції знаходили відображення і в Україні, що відбилося в ході конкурентної боротьби православних та єзуїтських шкіл. Про напруженість боротьби свідчать приклади закриття ряду братств і братських шкіл на заході України. Навіть Острозький колегіум припинив своє існування після смерті князя Костянтина. Його внучка Анна-Елоїза на його базі відкрила єзуїтський колегіум. Львів Польща вважала своєю землею, і у 1661 році уряд відкрив тут університет, перший в Україні.

Наступ єзуїтів привів до переміщення центру культурного життя з заходу України на Лівобережжя. У XVI столітті запорозьке козацтво сформувалося як окремий стан.

Осердям культури у Києві стали Печерська лавра і Київське братство. У 1632 митрополитом стає Петро Могила, який провів ряд реформ, що сприяли відновленню авторитету православної церкви: затверджені нові правила освячення ієрархів, введена проповідь як форма богослужіння, повернені землі і приміщення, які церква втратила у зв'язку з Берестейською унією. Одначе Могила не був реформатором у європейському значенні. Навпаки, він прагнув посилити вплив церкви на політичну сферу.

Важливу роль Петро Могила зіграв і в справі розвитку освіти. У 1632 році на базі братської школи і школи Києво-Печерської лаври був створений новий колегіум, який був названий його ім'ям. У основі 12-річного курсу навчання знаходилися «сім вільних наук». В 1—3 класах вчили основ латинської мови, граматики, а після 5-го класу учні (спудеї) повинні були вільно володіти латиною аж до укладання промов і віршів, у 8—12 класах вивчали богословські науки. Класи філософії включали схоластичну філософію, логіку, фізику, метафізику, етику, математику, географію, основи наук про Землю і космос. Це по суті була вища світська освіта. А з 1690 року в колегіумі зорганізовано вищі богословські студії. Вчилися діти всіх станів — від аристократів до козаків і селян. У 1736 році у колегіумі навчалися, крім українців, росіяни та білоруси, а також 127 студентів з європейських країн. У 1701 році з ініціативи гетьмана Мазепи колегіуму було присвоєне звання академії.

Першими університетами в Європі були: Болонський (1158 р.), Оксфордський (1168 р.), Паризький (1200 р.), Кембріджський (1209 р.), Празький (1348 р.), Краківський (1364 р.). Найважливішою функцією середньовічних університетів була підготовка інтелектуальної еліти. Університети мали чотири класичних факультети: один обов’язковий для всіх студентів – підготовчий (загальноосвітній), так званий артистичний, на якому вивчали сім вільних мистецтв, і три спеціалізовані – медичний, богословський та юридичний. Загальний термін навчання на обох щаблях університетської освіти становив 10-12 років.

Уже з XIV ст. багато заможних українців, білорусів і литовців виїздили до Італії, Франції, Німеччини, Голландії, Чехії, Австрії, Польщі, щоб у тамтешніх університетах здобувати вищу освіту. Протягом XV-XVI ст. більш як 800 молодих українців пройшли навчання у Краківському університеті, деякі з них по закінченні залишились працювати там викладачами. Так, з Краківським університетом пов’язана діяльність магістра Лукаша з Нового Міста, українця за походженням. другим визначним культурним діячем був Павло Русин з Кросно – професор римської літератури. Всесвітньовідомнм вченим у галузі астрономії, математики і медицини був вихованець Краківського університету дрогобичанин Юрій Котермак (відомий як Юрій Дрогобич). Він одержав ступінь доктора медицини в Болонському університеті і там у 1481 р. був обраний деканом медичного факультету. Юрій Дрогобич – перший український автор, який 1483 р. видав у Римі книжку «Прогностична оцінка поточного».

 

Українська мова в церковних проповідях та спроби її запровадження у практику богослуження. Ідеї перекладу Святого Письма народними мовами та їх втілення у Пересопницькому Євангелії, Крехівському Апостолі, учительних Євангеліях та інших релігійних текстах.

Існувала необхідність запровадити українську мову в проповідях чи навіть богослужіннях, оскільки церковнослов’янська була майже не зрозуміла простому народові. Лише через практичні причини з’явилась ідея перекладу св. Письма українською мовою. Переклади канонічних текстів українською мовою з'явилися лише з XV ст. Вони були індивідуальними намаганнями зробити доступними розуміння релігійних текстів широким масам населення. Крім внутрішніх стимулів у творців цих перекладів – наближати слово Боже в зрозумілій формі до свого найближчого довкілля, –
важливими були й зовнішні чинники: зразки чеських і польських перекладів Святого Письма (протестантські) із додаваними коментарями. Ці переклади з'явилися завдяки Реформації –
релігійного руху з метою розвінчання зловживань римсько- католицької церкви і ознайомлення із Божим Словом широких мас людей. В усіх куточках Європи, де проросли зерна Реформації,
почалася робота над перекладами Біблії місцевими мовами та діалектами – хоча часто ця робота зустрічала великий спротив. Основна "філологічна" ідея цих рухів – читання Святого Письма
народними мовами – спочатку не викликала у православних слов'ян такого інтересу, як у католиків. Під час зародження перших релігійних рухів у Європі освічені українці без труднощів розуміли
церковнослов'янську мову, хоча уже в той час вона відчувалася як нерідна за походженням, яка має в собі велику кількість не вживаних в Україні, штучно створених і малозрозумілих застарілих слів та
граматичних конструкцій. Через це уже в XV ст. ідеї протестантизму знайшли в Україні благодатний ґрунт, оскільки розуміння церковнослов'нської мови було до того часу вже дуже ускладнено.

У XVI-XVIII століттях з'явився ряд учительних Євангелій, написаних народною мовою: "Учительне Євангеліє" 1568-69 рр., видане гетьманом Хоткевичем, "Данилівське Учительне Євангеліє" 1646 р. (Закарпаття), П. Колочавського 1737 р. У 1619 р. К. Транквіліон-Ставровецький видав учительне Євангеліє, в якому подав різні переробки тексту, вставки в нього й повчання. Тут знаходимо теж численні елементи народної мови; він перероблював церковнослов'янську мову в дусі народної мови. Проте лише XIX ст. приносить справді важливі результати в справі перекладу Святого Письма живою українською мовою, що йшло разом із пробудженням національної свідомості. Першим тут був галицький поет і письменник М. Шашкевич, що переклав Євангеліє Іоанна в 1842 р., але тяжка недуга, а потім і смерть у 1843 р. перервали його наміри, так що, крім Євангелія Іоанна, він зміг перекласти тільки частину Євангелія Матвія. Уривки з них опубліковано вперше тільки 1884 р., а повністю – 1912 р.

 

 

24. Особливості мови полемічної літератури XVІ – першої половини XVІІ cт.; компоненти публіцистичного, релігійного, художнього та розмовно-побутового стилів у творах Івана Вишенського.

В кінці XVI—на початку XVII ст. в Україні поширилась полемічна література. Українські письменники-полемісти боролись з католицькою церквою, наступ якої на народ, його релігію, права й мову посилився після Люблінської унії 1569 р., а в часи підготовки і підписання Брестської унії 1596 р. досяг кульмінації. Полеміка між православними і католиками велася не стільки навколо розходжень, які існували у віровченні, скільки навколо важливих питань громадського і культурного життя українського народу.

Письменники-полемісти (Герасим і Мелетій Смотрицькі. Іван Вишенськнй, Василь Суразький, анонімні автори «Пе-рестороги», Клірик Острозький, Христофор Філарет, Захарія Копистенський) обстоювали право українського народу на свою віру, звичаї, мову. Вони гостро засуджували вище православне духовенство за його користолюбство, моральний занепад, зраду інтересам українського народу. Одночасно в полемічній літературі значна увага приділялася питанням розвитку освіти, книгодрукування. Більшість письменників-полемістів усвідомлювали необхідність розширення освітніх програм, підвищення ролі школи у вихованні молоді.

Першим визначним полемістом був вихованець, а згодом ректор Острозької школи Герасим Смотрицький (перша половина XVI ст.—1594 р.), автор книги «Ключ царства небесного», Б якій гостро критикував твір П. Скарги «Про єдність Церкви Божої», а також книжку єзуїта Венедикта Гербеста «Висновок віри римської Церкви», яка була спрямована проти українського народу і його культури.

Найяскравішим українським письменником даного періоду був Іван Вишенський (між 1545-50—1620 рр.), який зарекомендував себе фанатичним оборонцем православних традицій. У своїх прозових творах, таких, як «Послання єпископам — відступникам від православ'я», «Короткослівна відповідь П. Скарзі», він безжалісно таврує греко-католиків.

Одночасно І. Вишенський критикує і православних, під-креслюючи егоїзм, любов до розкошів та розтлінність їхньої знаті, заможних міщан та духовенства, відповідальних за сумне становище церкви. Український письменник був ка той час єдиним, хто оплакував закріпачення селян і безстрашно викривав їх визискувачів. У боротьбі з вадами українського суспільства він бачив єдиний шлях — повернутися до давньої православної віри.

 

 

25. Драматичні твори (шкільна драма та інтермедія) у процесі формування літературно-писемної мови. Інтермедії Якуба Гаватовича та інших письменників – українська морва як стилістичний засіб комічного. Народнорозмовні елементи у віршованих творах.

До першої половини XVII ст. належать перші зразки української побутової драми — так звані інтермедії. Найраніші відомі зразки комедійних сцен — це дві інтермедії, показані після другої і третьої дій польської містерії Якуба Гаватовича "Трагедія, або Образ смерті пресвятого Іоанна Хрестителя, посланця Божого"

Сюжет цих комедійних сцен ґрунтується на матеріалі української народної творчості та побуту: у першій з них є мотив народної приказки "купив кота в мішку", народні голосіння, вітання тощо; в основу другої покладено народне оповідання про найкращий сон. Герої обох інтермедій — прості селяни, які розмовляють народною мовою, забарвленою нечисленними полонізмами.

 

українська драматургія – інтермедії, інтерлюдії – переважно на релігійну тематику. Найстаріша- 1619 р – вставки в польську драму Я. Галятовича. Перша – після другої дії, друга – після третьої. Перша – про селян (Грицько і багач Климко. Бідняк продає багачу кота в мішку). Сюжети обох інтермедій мають паралелі у творах книжної літератури. Мова інтермедій – народно розмовна. Діалектизми – либонь; полонізми: мацовач, здральця; побутова лексика.

Містерія. Перша половина XVII ст. дала українському театрові зразки української духовної драми — містерії, пов’язаної з поетикою шкільного театру. До нас дійшли уривки таких містерій, знайдені у рукописних збірниках пізніших часів, і відкрите І. Франком " Слово о збуреню пекла", створене на Волині чи в Галичині на початку або принаймні у першій половині XVII ст. Цей твір, написаний народною мовою, — один із ранніх зразків старовинної української драми, на якому, за словами академіка О. Білецького, "немає нальоту шкільної ученості і який справляє враження справжнього народного театру.В основу сюжету драми покладено апокрифійне Никодимове

Євангеліє, зокрема другу його частину, в якій розповідається про народження, муки, смерть і воскресіння Ісуса Христа та його прихід до пекла і визволення звідти душ праведників. За приписами шкільної поетики зображення Ісуса Христа категорично заборонялося, він міг виступати тільки в якомусь алегоричному образі.

 

 

Суперечність між старою книжною і живою розмовною основами літературної мови та її вияв у XVІІІ cт. Неузгодженість між мовною практикою та мовною свідомістю – розвиток української літературної мови в умовах російсько-української диглосії у підросійській Україні та українсько- польсько-німецької диглосії в Галичині.

.Багата українська культура, певний час не підтримувана національною інтелігенцією, яка тепер більше звертала свої погляди до Петербурга, з другої половини XVIII ст. почала виявляти ознаки занепаду. Це давало про себе знати і в колишній Гетьманщині, і в Правобережній Україні, в тім числі у Західній. Тут, як відомо, остаточно перемогла унія, а з втратою православ’я цей край фактично був позбавлений тих політичних і культурних орієнтирів, за які він боровся протягом століть як складова частина одного національного організму. Нове уніатське духовенство, яке згодом відіграло важливу роль у поширенні національної культури серед народу, на той час ще не визріло. Сільські священики були і вбогі і мало освічені. Поступово занепадала й традиційна українська культура західних міст. Книгодрукування, яким колись славилися Львів, Острог, Перемишль, заглухло. Життя літературної мови ледь жевріло в малозрозумілій церковнослов’янщині. В. Чапленко зауважував: «Показово, що навіть офіційні заходи австрійського уряду після приєднання західноукраїнських земель до Австрії скеровані на запровадження в культурний ужиток мови «рутенів» чи «руснаків» не наштовхували цих людей на думку про власну українську мову як мову національну.

Мало-помалу у Східній Україні засобом літературного спілкування стає російська мова, у Західній — польська й латинська, у Закарпатті — латинська й угорська.

Царський уряд, ліквідувавши політичну автономію України, поставив собі за мету повністю нівелювати й український народ, влити його в великоруську націю. Освіта українською мовою не тільки не розвивалася, але й переслідувалася. Якщо в другій половині XVII — на початку XVIII ст. українська культура, представлена такими її творцями, як Ф. Прокопович, С. Яворський, Є. Славинецький та ін., справляла великий вплив на розвиток російської, пробуджуючи в ній інтерес до світової цивілізації, то з другої половини XVIII ст. починається поступовий процес поглинання української культури російською. Українська мова оголошується провінційною, селянською і якщо й використовується освіченими українцями, то здебільшого для жарту. Серйозні праці, зокрема історіографічні і в задумі своїм патріотичні (напр., знаменита «История Русов»), писалися російською мовою.

Ідеологічною основою Російської імперії була тріада: самодержавство, православ’я, народність. На ній виховувалося українське дворянство кінця XVIII — початку XIX ст., що не могло не позначитися на їхньому світоглядові. Це було закономірно, оскільки імперська політика базувалася на централізації науки, освіти й культури. У 1812 р. було створене Міністерство народної освіти, запроваджене державне керівництво школою, внесені певні зміни в систему вже існуючих шкіл. У кожному губернському місті створювались гімназії, в повітовому — повітове училище. Характерно, що нові університети відкривалися в неросійських містах: у 1812 р. почав діяти Дерптський університет, у 1804 — Казанський і Харківський університети та реорганізовано в університет Головну Віленську школу.

Наприкінці XVIII ст. у великій пошані були українські народні пісні, що поширювалися в рукописних збірниках. Тоді ж зароджується поетична творчість, що якоюсь мірою продовжила традиції, з одного боку, народних історичних пісень і дум, а з другого, — українського вертепу. Мова цих віршів була народна, але різне походження і різний ступінь грамотності їх авторів накладали на неї відбиток, що виявлявся у вигляді росіянізмів, полонізмів, церковнослов’янізмів. Великодні і різдвяні вірші та «світські» («світові») пісні, що, як правило, були анонімними, змінила індивідуальна творчість І.Е. Некрашевича і знаменитого І.П. Котляревського.

 

 

40. Реформа алфавіту на початку ХVІІІст.(гражданка), розмежування світської та церковної систем письма.

1708 року з наказу царя Петра, замінено стародавню кирилицю на нову гражданку, а кирилиці дозволено вживати тільки для церковних видань. Це був дуже дошкульний удар для розвитку українського правопису, бо він силою спинив близький вже до закінчення процес пристосування правопису до живої української мови. Гражданка з російського наказу механічно заступила нашу притаманну вікову кирилицю; вона вже не знала потрібних для української вимови букв, як ґ, не знала й тих надрядкових значків, яких вживала кирилиця, й які служили в Україні для наближення літературної мови до вимови живої. Гражданка мала на оці потреби тільки мови російської, на інші ж мови зовсім не оглядалася. В тім була її негативна риса для українського письменства — його силою поєднано з російським письмом. Нове письмо прийняте було в Україні спокійно (при Петрі його заводили українці!); стара кирилиця позосталася тільки в книгах церковних та до 1842 р. Галичині. Жива українська мова знаходила собі ще деякий притулок у виданнях києво-печерської друкарні, де культивувався тоді й український правопис. Звичайно, це була смерть для старого церковного українського правопису. Його вбито якраз тоді, коли він почав перероджуватися на потрібний для українського письменства новий правопис. А через це нормальний розвиток нашого правопису перервався більш як на століття. До Київської академії скоро заведено й новий предмет — російську мову, і студенти мусили навчатися нового правопису вже "по правиламъ господина Ломоносова"...

 

41. Ідеї романтизму та формування нової парадигми української культури в період слов’янського відродження – суспільно-культурний фон. Творення нової української літературної мови на народнорозмовній основі.

Український романтизм — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні,романсової лірики, історичних романів і драм.

Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокремаукраїнського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» Олександра Павловського і збірка Миколи Цертелева«Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. До виявів українського передромантизму зараховують також виданий у Москві 1827 збірник «Малороссийские песни» М. Максимовича і балади П. Гулака-Артемовського(«Твардовський» і «Рибалка», 1827). Український романтизм виник не так як реакція проти не надто значного в українській літературі класицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних ітравестійних традицій і розвинувся у великій мірі під впливом поглибленого вивчення народної творчості, з одного боку, та писань російських і польських романтиків — з другого. Зокрема чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах. В російській літературі провідними представниками української школи були не тільки захоплені українською екзотикою (природою, історією, народним побутом і творчістю) росіяни (К. Рилєєв, О. Пушкін, Ф. Булґарін), але й численні українці, що писали російською мовою (О. Сомов, М. Маркевич, Є. Гребінка й особливо М. Гоголь). Визначальними були українські теми й українські екзотичні сюжети також для творчості польської української школи— романтиків А. Мальчевського, Б. Залєського й С. Ґощинського.

З кінця 18 ст. зароджується нова українська літературна мова на народній основі. Основоположником її став Іван Котляревський. Тарас Шевченко своєю творчістю підніс українську літературну мову до рівня загальнонародної[62]. Традиції Шевченка в розвитку української літературної мови провадили далі у своїй творчостіПантелеймон Куліш[63], І. Я. Франка, Леся Українка, Панас Мирний[66], М. М. Коцюбинський[67] та інші письменники. У 60—80-х рр. 19 ст. розвиток української літературної мови гальмувався царськими заборонами (Валуєвський циркуляр 1863, Емський акт 1876).

• Формування української літературної мови, побудованої на народній основі. Історична роль у цьому процесі південно-східного наріччя і зокрема середньонаддніпрянських говорів.

• Народна основа мови творів І.Котляревського. Широке, але переважно бурлескне використання І.Котляревським української розмовної мови і мовних багатств усної народної творчості в «Енеїді». Строкатість у мові творів І.Котляревського лексичних, фонетичних і граматичних явищ. Елементи давньої української літературної мови в «Енеїді», мова п'єси «Наталка Полтавка». Значення творчості І.Котляревського в історії української літературної мови.

• Боротьба в Галичині за літературну мову на народнійоснові («Русалка Дністровая»).